ВЕЧІР... ЗОСЕРЕДЖЕНІСТЬ... книжка... МУДРІСТЬ...
Спроба відчитування акварелей Людмили Лободи
СЕНСОУТВОРЕННЯ
Роман КІСЬ
Дивовижно цілісна (за самим художнім етосом своїм, за настроєво-образною своєю наповненістю) виставка творів знаного художника, що відкрита у галереї “Гердан”, припровадила мене (а я майже фізично відчув тиху, лагідну, мудру руку, що писала ті акварелі) до кількох, як на перший погляд, цілком позамистецьких роздумів.
ЧИТАННЯ як одна із сенсоутворюючих домінант акварелей Людмили Лободи (читання “урочисті”, читання “вечірні”, читання “родиною” і в покоях”) – трохи чи не половина з усіх 35 акварелей, а властиво усі – про ЧИТАННЯ, ДУХОВНЕ ВСЛУХАННЯ І ВІДЧИТУВАННЯ ПРИХОВАНИХ СЕНСІВ, бо навіть і пейзажі Людмили Лободи мимоволі налаштовують на таке уважно-зосереджене “прочитування” глибин – це не тільки про сам процес читання, і не тільки про слухача (між іншим, слухача уважного, духовно спрагненого, емоційного), а й насамперед про ті ВАРТОСТІ (і, очевидно, ПОНАДВАРТОСТІ), котрі єднають людей, що занурені в читання і слухання... Вартості, котрі все-таки спонукали окремих людей стати співслухачами... Спонукали їх серця мати спільність у цьому читанні-слуханні.
Не тільки співпричетність отих, що просто “поруч”, що просто “укупі”, що просто “так само...”. Вони, вочевидь, навіть і досить різні у сприйманні, у реагуванні, у розумінні... Але ця співпричетність є співпричетністю тих, котрі дійсно поєднані, дійсно злучені в автентично-глибиннім своїм спонуканні слухати, СЛУХАТИ і... ПОЧУТИ...
Це також художньо транспоноване мовою дивовижно експресивної акварелі кардинальне питання, поставлене ще австрійським філософом Людвігом Вітгенштейном: питання розуміння самого розуміння... Питання: як можливе розуміння взагалі?
Людмила Лобода запропонувала своє альтернативне розв’язання цієї надскладної філософської проблеми: і спільність у розумінні, і спільність у читанні, і спільність у слуханні можливі саме тоді, коли вже є спільний (тривалий, тривкий, закорінений у традиції спільних читань, – читань, котрі є не лише вербально-комунікативними, а й духовними актами, актами Духа) ДОСВІД такої співпричетності...
Це СПІВПРИЧЕТНІСТЬ РОДИНИ (між іншим, виразно експлікована вже навіть у назвах кількох творів: “Читання родиною”, “В родині читання”, “В покоях читання”...). Це СПІВПРИЧЕТНІСТЬ ВСІЄЇ НАЦІЇ (якщо вже і тут серця зібрані довкола однієї лампади або принаймні линуть до спільної вертикалі вартостей і понадвартостей...). Це і СПІВПРИЧЕТНІСТЬ ПОКОЛІНЬ, духова їх тяглість (заманіфестована, між іншим, попри згадану вже вервечку родинних читань, в акварелі “Читання. Дід, баба і онука”).
Саме у колі такої співпричетності являється і виявляється реальна присутність минулого у сучасному... І зовсім не лише яко фізична співприсутність поколінь (бож саме на цьому рівні здійснюється міжгенераційна трансмісія культурної діахронії), але і яко цілком спонтанна реактуалізація того спільного глибинного досвіду народу, що залягає в надрах самого єства людини... Хоч і, на жаль, так часто затлумленого марнотою марнот, або ж “лізами”, “настями”, “ват так”, “атдахні”... та подібною до цього сочевичною юшкою, що її із величезним задоволенням сьорбають – не насьорбаються сьогодні наші милі галицькі читачі... “Читачі”, що оселилися сьогодні на оцій галицькій околиці – аж геть духовно змаргіналізованій околиці велетенського петербурзько-московсько-євразійського конгломерату...
Чи здатні ми вже сьогодні на мудру і тиху застільну розмову? Чи у цій масовізованій каламуті ми здатні зупинитися і усамітнитися у “покоях читання”? Чи здатні ми вслухатися у власне єство і збагнути себе? Збагнути один одного... Чи виникне в нас ВНУТРІШНЄ СПОНУКАННЯ серед усієї цієї суєти врешті-решт зупинитися, врешті-решт не влипати вже у повторений як ніколи досі (на рівні щосекундно агонізуючого “тіпа-карочє, карочє-тіпа”...) конформізм украй облупленої юрби (вкупі із “тіпа-карочє” університетським студентством...)?
Зупинитися... А відтак просто зайти у невеличку галерею на вулиці Руській, 3. І почати “вечірнє” (як на рожевому тлі багатьох акварелей Людмили Лободи), спокійне і лагідне, зарожевлене тишею відчитування отих глибинних сенсів уже призабутих наших “вечірніх розмов”... Розмов із тим, що у самім нашім єстві... Єстві, що не може стати собою, НЕ ЗОСЕРЕДИВШИСЬ У СОБІ... Розмов із ТИМ, ЩО ВИЩЕ ВІД НАС... Дотику до тих слідів, що (як казав був Мартін Гайдеггер про сутність справді художнього) потраплять припровадити нас до божественного сліду... До розмови двох... До розмови трьох... До уважного слухання... До розуміння... До розуміння самих себе. До утвердження у спільній нашій духовній ідентичності цієї правдивої самости. У цій готовності уважно вслухатися до впевненості БУТИ ПОЧУТИМ і ЗРОЗУМІЛИМ... Бути прозорим у цій зрозумілості, як лагідні й експресивні акварелі Людмили Лободи. Як тихий (але могутній!) повів у кронах дерев... Акварельно-неакварельних Дерев, що розгалузилися понад серцями мерехтливим сенсоутворенням... Ближчим і зрозумілішим, аніж мільйони слів...
|
|
