Олександр ФІЛЬЦ: "Тепер права пацієнтів захищені"
ПСИХІАТРІЯ
За роки радянської влади в народі склалося досить упереджене ставлення до лікарів-психіатрів і психіатричних клінік, лікування в яких для багатьох ще й досі рівнозначне ув’язненню. А чи могло бути інакше у країні, яка не мала власного Закону “Про психіатричну допомогу”?
У лютому цього року такий Закон з’явився. Й Україна (щоправда, одна з останніх на пострадянському просторі) може зітхнути з полегшенням. Адже новий Закон стоїть, перш за все, на захисті “прав і свобод людини та громадянина, встановлює обов’язки органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування” у наданні психіатричної допомоги та суттєво “реґламентує права та обов’язки фахівців”, які її надають.
Цікаво, що прийняття згаданого Закону ініціювали професійні громадські організації. Найактивнішою була Українська Асоціація Психіатрів, представники якої займалися захистом прав хворих ще до прийняття Закону, реґулярно виступали у засобах масової інформації за його ухвалення. Долучилася до якнайшвидшого прийняття Закону й Галицька Асоціація Психіатрів, лист-звернення якої до парламенту з цього приводу друкував “Поступ”.
Прокоментувати Закон “Про психіатричну допомогу” ми попросили доктора медичних наук, завідувача кафедри психіатрії та психотерапії факультету післядипломної освіти Львівського медуніверситету ім. Данила Галицького, професора Олександра ФІЛЬЦА.
– Закон “Про психіатричну допомогу” з’явився лише на одинадцятому році української державності. Яким законом керувалися у своїй роботі психіатри до цього часу?
– Тим, що залишився у спадок від радянських часів. Якщо чесно, він був не таким вже й поганим, але мав суттєвий недолік – давав можливість по-різному себе тлумачити, завдяки чому досить часто обмежувалися права пацієнтів.
Наприклад, досить специфічними були критерії госпіталізації людини із психічними розладами. Раніше людину можна було госпіталізувати в психіатричну лікарню на підставі звичайного скерування лікарів швидкої допомоги чи приймального відділення. Це скерування ґрунтувалося на інформації, наданій родичами, близькими, керівництвом установи, де ця людина працювала, чи владними структурами. Найгірше у цій ситуації було те, що людина, потрапивши до лікарні, опинялася у замкнутому світі, з якого їй було дуже важко вибратися. Часом вона не мала можливості довести, що не є такою хворою, якою її сприймають. Тому багато чого у прийнятті нового Закону було пов’язане саме зі встановленням меж компетентності спеціалістів правоохоронних органів та судочинства стосовно прав пацієнтів.
Крім того, раніше вся система психіатричної допомоги була централізованою. І периферійні інституції організаційно-діагностично були підпорядковані центральним, які на той час знаходилися у Москві. Саме з “центру” часом спускалися “неписані” правила діагностичних схем. Адже діагностика у Радянському Союзі проводилася відповідно до тих критеріїв, які визнавала так звана радянська “національна школа”. А вони часом не відповідали визнаним у світі діагностичним системам. І хоча Радянський Союз формально користувався системою, прийнятою Всесвітньою організацією охорони здоров’я, та одночасно зазначав, що має власну психіатричну школу з власним трактуванням певних нюансів психічних порушень. Тепер же ми маємо значно кращу процедуру встановлення діагнозу, де лікар не може дозволити собі багато відхилень, та значно краще опрацьовані права пацієнтів.
Протягом останніх 6-7 років до етичної комісії Асоціації Психіатрів зверталося багато пацієнтів на захист своїх прав. І це дало “живий” матеріал для опрацювання, щоб передбачити у Законі такі випадки, коли права пацієнтів справді потрібно захищати, а коли, навпаки, – трохи обмежувати. Адже часто буває так, що вимоги й претензії пацієнтів тісно пов’язані з їх хворобливими переживаннями. Наприклад, пацієнт живе у світі своїх фантазій і хоче збудувати в центрі міста досить оригінальний будинок зі скла й бетону, але владні структури не дають йому на це дозвіл. І тоді він починає писати скарги у різні інстанції. У такому випадку захист його прав стає досить суперечливим. Що потрібно захищати: права одного пацієнта – чи всієї громади, яка не хоче мати у центрі свого міста такий будинок?
– Отже, необхідність прийняття такого Закону справді дозріла. І от Закон вже є. Що з його появою змінилося для пересічної людини?
– Наведу приклад. Уявіть, що до нашої клініки поступає пацієнт. Ми, як спеціалісти, вважаємо, що це виправдано, тобто він справді має певні хворобливі прояви і потребує нашої допомоги. Однак його стан не є настільки критичним, щоб загрожував його життю або життю інших людей. Раніше йому сказали б так: ми вважаємо, що у вас є хворобливі розлади, і наполягаємо на їх лікуванні. Тепер же (і в нашій клініці ми це практикуємо вже протягом двох останніх років, тобто ще до прийняття Закону) такого пацієнта питають: ми вважаємо, що вам потрібно допомогти, але скажіть, чи хочете ви залишитися в стаціонарі? Якщо він відповідає: “Ні, я вашої допомоги не потребую”, – ми його відпускаємо додому.
Для випадку ж, якщо ці розлади є небезпечними (наприклад, фантазії, пов’язані зі самопошкодженням чи фізичною розправою з кимось іншим), Закон має чітко сформульовану процедуру, згідно з якою не тільки лікарі (як це було раніше), але й суд вирішує, чи повинен цей пацієнт на період лікування перебувати в стаціонарі чи ні.
– Скільки часу пацієнт буде перебувати “під арештом” в стаціонарі, чекаючи на рішення суду?
– Суд зобов’язаний на підставі заяви знайомого, родича чи офіційної влади та висновку комісії лікарів дати своє рішення протягом доби.
– Як відомо, наше судочинство дуже повільне. І, якщо чесно, немає впевненості, що протягом доби таке рішення буде готове. Тому припустімо, що пацієнту доведеться перебути в стаціонарі хоча б одну-дві доби. Чи можна за цей час зробити зі здорової людини психічно хвору?
– Ніколи. Це байки, вигадані криміналістами, фантастами та жовтою пресою. Навіть за радянських часів я не пам’ятаю жодного випадку, коли б людина стала хворою, потрапивши до психіатричної клініки. Психічно здорова людина залишиться здоровою за будь-яких умов. Вона буде шукати різні виходи, буде по-різному реагувати – але це будуть здорові реакції.
Чомусь прийнято вважати, що діагностика в психіатрії – річ, яку можна висмоктати з пальця, і що будь-кому можна поставити “потрібний” діагноз. Як фахівець у цій галузі я стверджую, що діагностика в психіатрії є дуже точною і дуже добре відпрацьованою у виявленні того, де є справжній розлад, а де тільки натяки на нього.
– Яким чином права пацієнта захищає той факт, що рішення про його примусове лікування приймається тепер не лікарями, а судом? Адже рішення суду все одно ґрунтуватиметься на висновку тих же лікарів.
– Якщо раптом виявиться, що людина була здорова і рішення суду щодо її затримання у стаціонарі було неправильним, то пацієнт матиме право оскаржити це рішення і вимагати компенсацію за неправильні дії. Крім цього, захищеними залишаються й лікарі, оскільки пацієнт був затриманий у стаціонарі на підставі рішення суду.
– Кожен закон має слабкі місця. Які недоліки, на вашу думку, є у Законі “Про психіатричну допомогу”?
– Є кілька місць, не відшліфованих редакційно. Наприклад, стаття 32 (“Про оскарження рішень, дій і бездіяльності, пов’язаних із наданням психіатричної допомоги”) сформульована до неможливості заплутано, через що можуть виникнути різні колізії. Але є в Законі й стаття, яка мене просто здивувала. Це стаття 22 (“Про порядок судового розгляду заяв про надання психіатричної допомоги в примусовому порядку”). У ній ідеться про те, що судові справи щодо надання психіатричної допомоги у примусовому порядку повинні розглядатися у присутності пацієнта. На мою думку, ця стаття сформульована трохи необачно.
Адже бувають випадки, коли людина поступає до нас у такому стані, коли вона просто не може йти до суду. Наприклад, через те, що фізично сильно ослаблена, або її свідомість перебуває у зміненому стані, або ж вона надто аґресивна. У такій ситуації і лікарі, і суд опиняться у патовій ситуації.
– Які ще права отримали люди, що потребують психіатричної допомоги, з появою нового Закону?
– Наприклад, раніше інформація про стан здоров’я особи надавалася лише за офіційним запитом слідчих органів чи прокуратури. Тепер же таку інформацію може отримати сам пацієнт, якщо оформить відповідний запит. Тобто віднині він має право на інформацію про себе. Щоправда, ця інформація може бути дещо обмеженою, бо лікар-психіатр не завжди в силах дати точний прогноз розвитку хвороби, яку він діагностував. Але якщо така інформація надається, то повинен бути зроблений відповідний запис у медичній документації.
Розмовляла Світлана РУДЄВА
|
|
