BRAMA
  UKRAINEWSTAND
Home - NEWS - Weather - Biz - Sports - Press - Calendar - Classifieds

  УКРАІНОВИНИ
Home - НОВИНИ - Погода - Ділове - Спорт - Прес - Календар - Оголошення
buy visitors



Поступ головна сторінка, Postup HOMEPAGE

| Головна сторінка | INDEX 6 травня 2000 року |

Українське православ'я за і після Патріарха Димитрія (Яреми) (продовження)

Андрій ЮРАШ

Закінчення, початок – на стор. 9

- відстороненість від сучасної УАПЦ переважної частини українських інтелектуалів;
- відсутність в УАПЦ яскавих особистостей, здатних запропонувати нову ідеологію та новий шлях розвитку.

Власне, останній аспект заслуговує на особливе та предметне обговорення.

Якщо відроджена 1989 року УАПЦ не мала жодних проблем із пошуком власної переконливої ідеології (гасло “Москва – не мати, а Рим – не батько” дуже швидко та масово почало спрацьовувати в західних реґіонах України), то з віднайденням і залученням персоналій, котрі би гідно репрезентували цю ідеологію, УАПЦ завжди мала серйозні проблеми.

В усіх зміщеннях ієрархів в УАПЦ, крім суто суб’єктивного (з боку Патріарха Димитрія) моменту, чималу роль відігравали і причини об’єктивні: невідповідність щойнопоставлених кандидатів до тих завдань, які висували перед ними реалії та потреби церковної структури, в рамках якої вони вирішили продовжити, а то й розпочати своє архієрейське служіння. Ідеологічна невиразність (аж до міґрування між кількома юрисдикціями) та концептуальна нестійкість (часто на межі відвертої аморальності) визначали дії багатьох ієрархів, котрі розпочинали своє єпископське служіння в УАПЦ. Ось декілька найяскравіших прикладів.

1. З-поміж ієрархії, яка була свого часу хіротонована в єпископи в УАПЦ, три єпископи після відповідного покаяння та пересвячення продовжили своє служіння в УПЦ МП: архієпископ Івано-Франківський і Коломийський Николай (Грох), архієпископ Хмельницький і Шепетівський Антоній (Фіалко) та єпископ Переяслав-Хмельницький, вікарій Київської митрополії Іоанн (Сіопко). А один із найпомітніших діячів – митрополит Переяславський і Січеславський Антоній (Масендич), який і в УАПЦ (до 1992 року), і в УПЦ КП (1992-93 рр.) обіймав одну з найвідповідальніших посад – керуючого справами, а в 1993 році навіть претендував на патріарший престол УПЦ КП, – після усвідомлення безперспективності цих своїх претензій перейшов під безпосередню зверхність РПЦ і дістав одну з найвіддаленіших єпархій Московського Патріархату – Барнаульсько-Алтайську, яку очолює від квітня 1994 року.

2. Крім єпископів-”перекинчиків” до РПЦ, не можна не згадати про ієрархів, котрі просто пішли в небуття після короткого та безславного перебування на одній із кафедр, – напевно, знайдеться не менше десятка колишніх ієрархів УАПЦ, котрі або самі зреклися єпископського сану, або були виведені за штат розпорядженнями церковної влади. Заради справедливості слід зазначити, що чимало таких єпископів висвятили і в УПЦ КП, особливо навесні 1992 року, коли митрополит Філарет іще формально належав до РПЦ, та, навіть перебуваючи під забороною наставляти нову ієрархію, намагався максимально зміцнити свої позиції, а тому щедро висвячував єпископів. Типовий представник цієї ґенерації висвячених митрополитом Філаретом архієреїв – єпископ Спиридон (Бабський) – починав своє служіння Церкві досить активно та жертовно, беручи активну участь від УПЦ МП в діяльності Комітету захисту Українського Православ’я. Згодом він був призначений на об’єднану Луцьку кафедру, де зарекомендував себе з найгіршого боку своєю поведінкою, а тому не знайшов порозуміння як із місцевою політичною елітою, так і з національно свідомою інтеліґенцією. Врешті-решт, був виведений за штат, довго впирався відповідним рішенням Синоду і намагався навіть організувати альтернативний церковний рух. Переконавшись у марності й безплідності цього, він невдовзі повністю відійшов од активної церковної діяльності.

3. Наступна категорія ієрархів – єпископат без будь-яких ідеологічних переконань, без належної освіти і жодних юрисдикційних принципів. Уповні репрезентує цю категорію ієрархів митрополит Петро (Петрусь) – особистий висуванець о. В.Яреми, якого при поставленні на Львівську кафедру в 1992 році останній вітав найзахопленішими словами. Ейфорійне захоплення новим єпископом швидко змінилося в о. В.Яреми періодом критичної налаштованості до нього. Не в останню чергу через те, що митрополит Петро підтримав
Об’єднавчий собор 1992 року і навіть увійшов до утвореного після нього Синоду УПЦ КП на правах постійного члена. Щоправда, ще до кінця того ж року митрополит Петро змінює свою юрисдикційну налаштованість. Чи то боячись втратити вплив на одну з найбільших в УПЦ КП Львівську єпархію, чи прагнучи не поглиблювати свого конфлікту з надзвичайно впливовим на той час о. В.Яремою, який визначав настрої у Львівському братстві Святого апостола Андрія Первозваного, чи вірячи у щедрі обіцянки поставити його Патріархом нової УАПЦ, митрополит вирішує підтримати нову ініціативу о. В.Яреми і стає, фактично, єдиним впливовим єпископом УПЦ КП, який визнав і ввійшов до нової церковної структури. Тобто впродовж 1992 року митрополит Петро змінив три юрисдикції: УАПЦ (до червня), УПЦ КП (від червня до кінця 1992 року), нову УАПЦ (щодо входження до неї митрополит визначився у грудні того ж року). Після краху ілюзій про провідну роль у цій церкві митрополит почав активно проробляти інші варіанти вирішення юрисдикційної проблеми, контактуючи з Константинопольською Патріархією, Польською Автокефальною Православною Церквою, УПЦ МП, навіть Закордонною Російською Православною Церквою. Оскільки жодна з цих сторін не забажала встановлювати реальні ієрархічні зв’язки з колишнім митрополитом УАПЦ, який стало демонстрував невизначеність свого юрисдикційного спрямування, то митрополитові не залишалося нічого іншого, як увійти до УПЦ КП в 1997 році. Перебування митрополита Петра в УПЦ КП було дуже коротке: після того, як він почав висувати вимоги обов’язково залишити його саме на Львівській кафедрі (до того часу всі громади УПЦ КП на Львівщині були поділені на дві єпархії – Львівсько-Сокальську та Дрогобицько-Самбірську, кожна з яких мала власного єпископа – відповідно митрополита Андрія Горака та єпископа Феодосія Піцину), його було протягом місяця усунено за штат. Відтоді митрополит Петро разом із невеликою групою найближчих послідовників діє поза будь-яким юрисдикційним спрямуванням.

Завершуючи мову про кадрову проблему в УАПЦ, не можна не згадати про один дуже промовистий виняток із цього правила – постать архієпископа Харківського Ігоря (Юрія Ісіченка). Цей тип модерного ієрарха – нетиповий не лише для УАПЦ, а і для всіх інших православних юрисдикцій в Україні. На відміну від абсолютної більшості колег по архієрейському служінню – в минулому посередніх священиків без жодних шансів на суттєве ієрархічне вивищення у структурах РПЦ, – владика Ігор являє собою тип рафінованого інтеліґента, котрий, увійшовши в активний церковний рух на початку 1990-х років, із нестримним запалом неофіта почав реалізовувати ідеї, у святість і абсолютність яких він лише щойно увірував. Завдяки блискучій світській освіті він дуже швидко досягнув тих позицій, які для інших ієрархів – вихідців із власне церковного середовища – або взагалі не до снаги (через їхню інтелектуальну неспроможність і психологічну нездатність до сповнення таких функцій), або здобуваються лише з часом після проходження безлічі випробувань і докладення значно більших зусиль. Така енергійність порівняно молодої людини та відданість церковній справі викликали не лише прихильність, але й повне визнання з боку о. В.Яреми.

Їхня дружба, а згодом стратегічне партнерство почалися ще до Об’єднавчого собору 1992 року. Бурхливі події того року лише скріпили взаємовизнання та взаємопритягування обох. Навряд чи хтось упевнено скаже, котрий із цих двох яскравих лідерів більше прилучився в 1992 році до усвідомлення та обґрунтування потреби архієрейської висвяти їх обох заради порятунку “істинно автокефальної” УАПЦ. Зрештою, зараз важливіше зазначити, що саме 1993 року й о. В.Ярема, і п. Ігор (Юрій Ісіченко) терміново формально приймають монаший постриг і так само швидко дістають архієрейську хіротонію. На вересневому (1993 року) соборі УАПЦ за найповнішого ідеологічного забезпечення з боку єпископа Ігоря (Ісіченка) майже одноголосно (з одним голосом проти – Євгена Сверстюка) обирають Патріархом єпископа Димитрія (Ярему). При цьому сам єпископ Ігор став, поза сумнівом, другою особою в Церкві – її постійним і незамінним репрезентантом у всіх зовнішніх церковних зносинах і медіа-контактах. У певному сенсі владика Ігор став концентрованим виявом і завершенням тих особистісних пошуків, які впродовж усього існування УАПЦ провадив о. В.Ярема. Й у цьому сенсі діалог і різнобічне партнерство двох церковних діячів можна вважати щасливим прикладом поєднання бажаного з отримуваним, до чого так давно прагнув о. В.Ярема, здійснюючи постійні заміни ієрархів УАПЦ (митрополити Іоанн Боднарчук, Антоній Масендич, Володимир Романюк, Петро Петрусь, Данило Ковальчук, Андрій Абрамчук, єпископи Роман Балащук, Михайло Дуткевич, Макарій Малетич тощо).

Звісно, похилий вік Патріарха Димитрія не дозволяв йому вже виявляти таку активність, якою він відзначався на межі 1980-90-х років. Саме тому закономірною стала поява постаті архієпископа Ігоря, який став своєрідним alter ego глави Церкви. Реально це означало, що, крім голосу владики Ігоря, українська громада ніколи не чула авторитетної та переконливої думки інших ієрархів УАПЦ. Але таке блискавичне церковне піднесення донедавна нецерковної людини викликало незгоду значної частини кліру, який просто заздрив швидкому ієрархічному просуванню патріаршого протеже. Крім того, галицьке духовенство, традиційно домінантне в УАПЦ, недолюблювало владику Ігоря і за його перманентні контакти з греко-католиками.

Таким чином, сильні позиції цього яскравого та дієвого ієрарха в церковній структурі базувалися здебільшого на особистій підтримці Патріарха Димитрія, а не на усвідомленому виборі церковного загалу. Отож, зі смертю Патріарха не варто переоцінювати впливовості Ісіченка та можливості здобуття ним патріаршого титулу у близькому майбутньому. Незаперечне підтвердження цього – необрання архієпископа Ігоря місцеблюстителем Патріаршого Собору на засіданні Патріаршої ради та єпископату УАПЦ, що відбувся 9 березня 2000 року у Львові після смерті патріарха Димитрія. Тоді з мінімальною перевагою (6 голосів проти 5) на посаду тимчасового керманича УАПЦ (до часу скликання Помісного Собору в Києві у червні 2000 року) було обрано митрополита Тернопільського та Подільського Мефодія (Кудрякова).

Та якщо спрямованість політики архієпископа Ігоря на чолі церковного корабля була би більш-менш прогнозована (його політика була би продовженням політики його нещодавнього патрона), то про напрям розвитку УАПЦ за умов домінування в ній малознаного та невиразного єпископату можна лише здогадуватися.

Отже, якби в УАПЦ гору взяли позиція та напрям мислення покійного патріарха Димитрія, то можна було би передбачати такий сценарій розвитку подій:
- поглиблення діалогу та різнобічних контактів із УГКЦ, що викликало би нерозуміння з боку окремих священиків УАПЦ на Галичині, котрі традиційно сприймають Греко-Католицьку Церкву як ідеологічного опонента; цей напрям розвитку ситуації об’єктивно сприяв би посиленню відцентрових тенденцій у середовищі УАПЦ;
- подальша відмова від пошуку реальних моделей об’єднання з УПЦ КП;
- пошук зовнішніх партнерів (митрополія Української Православної Церкви у США; УПЦ МП; Румунський Патріархат тощо), без яких УАПЦ наразі не може реально говорити про утвердження власної ідентифікаційної моделі.

У ситуації ж загальної невизначеності, коли не відомо, які сили зможуть переконати планований червневий собор УАПЦ 2000 року в доречності саме свого ідеологічного спрямування, можна міркувати про сьогочасні організаційні та юрисдикційні пошуки УАПЦ дуже загально.

У цьому сенсі останнім часом чітко простежується її орієнтованість на розширення та поглиблення контактів із митрополією УПЦ у США, яка кілька років тому встановила канонічний і навіть юрисдикційний зв’язок із Константинопольським Патріархатом ціною відмови від повноцінного євхаристійного спілкування з автокефальними Церквами в Україні.

Ще до цього канонічного поєднання зі Вселенським патріархом УПЦ у США активно розвивала свої контакти з УПЦ КП, а її другого за впливовістю ієрарха – митрополита Антонія – навіть розглядали як одного з можливих кандидатів на київський патріарший престол під час елекційних соборів УПЦ КП 1993 і 1995 років.

Свого часу Синод УПЦ КП навіть на офіційному рівні вітав налагодження повноцінного церковного спілкування між українською православною юрисдикцією у США та світовим Православ’ям, вбачаючи в цьому реальний шанс і для себе в сенсі пошуку шляхів для визнання самої УПЦ КП у світовій православній ойкумені.

Та з виникненням опозиційного церковного руху в середовищі УПЦ у США, який категорично не погоджувався з фактичним входженням на автономних правах до Константинопольського Патріархату за умов існування незалежної України та вільного розвитку і розбудови в ній автокефальної Церкви, стосунки між УПЦ КП та УПЦ у США надзвичайно загострилися, бо, не бачачи для себе жодних реальних дивідендів від церковної унії між православними українцями у США та Константинополем, Синод УПЦ КП через деякий час пішов на відвертий конфлікт із керівництвом американської УПЦ і вирішив прийняти до свого складу ті її парафії, які категорично відмежувалися від політики церковного керівництва. Такий крок спричинив фактичний розрив стосунків між двома Церквами. На тлі цих непорозумінь із УПЦ КП американська УПЦ почала зміцнювати свої стосунки з УАПЦ Патріарха Димитрія.

Для американських українців така політика ставала очевидною противагою посиленню експансіоністської політики УПЦ КП у США (реально до УПЦ КП приєдналися близько десяти українських парафій у США – майже 10% загального числа громад).

Вдаватися ж до діалогу з американським, на той час навіть юрисдикційно відрубним крилом Українського Православ’я УАПЦ змушували очевидна ізольованість цієї Церкви в Україні та традиційний пієтет Патріарха Димитрія до заокеанської юрисдикції. Ще 1989 року він звертався до тодішнього глави УПЦ у США митрополита Мстислава Скрипника з проханням прийняти під свою опіку новоутворені автокефальні парафії в Україні, а на першому елекційному соборі УАПЦ 1990 року цього ієрарха “з подачі” о. В.Яреми заочно одноголосно обрали Патріархом новоутвореної Церкви.

При цьому Мстислав не залишив свого предстоятельства і в УПЦ у США, яка, всупереч сподіванням, не забажала повністю влитись у нову автокефальну структуру материкової України, на появу якої так довго нібито сподівалися та чекали американські українські парафії та їхній клір. Таке становище означало, що патріарх Мстислав від 1990 року став первоієрархом двох Церков: УАПЦ в Україні (з титулом Патріарха) й УПЦ у США (з титутом митрополита).
Після утворення УПЦ КП (на Об’єднавчому соборі її предстоятелем також було обрано Патріарха Мстислава) та від’єднання від неї згодом “другої” УАПЦ Патріарх Мстислав формально чи реально, але очолював аж до самої своєї смерті в 1993 році три Церкви: УПЦ у США, УАПЦ й УПЦ КП.

Для обох православних юрисдикцій – УПЦ КП й УАПЦ – заокеанський вектор їхньої політики об’єктивно демонструє потенціал і можливості двох структур щодо різнобічного організаційного утвердження.

Для УАПЦ, яка хоч і є найменшою з-поміж усіх трьох впливових православних юрисдикцій в Україні, але об’єднує 1017 релігійних організацій, прагнення до злиття з відрубною малочисельною заокеанською гілкою Українського Православ’я свідчить про кризу її ідеології, вимушеність орієнтуватися на зовнішні чинники, нездатність знайти опору для власного самоствердження в Україні.

Говорячи про домінування “американофільської” спрямованості в середовищі УАПЦ, не можна не згадати про останній переконливий факт: згідно з заповітом покійного Патріарха Димитрія, главу УПЦ у США митрополита Константина будуть згадувати в усіх храмах УАПЦ як предстоятеля цієї Церкви. Коментуючи рівень і характер стосунків між УАПЦ й УПЦ у США на одній із останніх прес-конференцій, архієпископ Ігор (Юрій Ісіченко) заявив, що “УАПЦ перебуває в канонічній єдності з УАПЦ в діаспорі та визнає її предстоятеля, що передбачено нашим статутом”.

Щоправда, в зацитованій заяві більше бажаного, ніж дійсного. По-перше, УАПЦ в Україні продовжує впевнено називати Церкву православних українців у США як УАПЦ, тоді як сама Церква в усіх своїх виданнях і документах іменує себе виключно Українською Православною Церквою у США.

По-друге, УПЦ у США й УАПЦ справді спілкуються, активно ведуть переговори, та реальної євхаристійної єдності між ними немає. Ні під час американських візитів ієрархії УАПЦ до США, ні під час приїзду в Україну на похорон патріарха Димитрія представника американської Церкви єпископа Чиказького Всеволода (Майданського) – жодного разу ієрархи УПЦ у США не співслужили з ієрархією УАПЦ, що означає, що між ними немає сутнісного церковного поєднання. Навіть під час похорону Патріарха Димитрія єпископ Всеволод обмежився присутністю на літургії, яку відправляла ієрархія УАПЦ, а також відправив окрему, власну (без участі духовенства УАПЦ) панахиду по спочилому предстоятеля Церкви.

Зовсім іншу політику демонструє в цьому контексті УПЦ КП. Ця Церква не лише впевнено почувається в Україні, але і дозволила собі піти на фактичний конфлікт із УПЦ у США, зв’язки з якою хоч і важливі для будь-якого церковного утворення в Україні, та не настільки, щоби постійно підігрувати цьому закордонному утворенню.

Підсумовуючи, можна передбачити кілька можливих сценаріїв розвитку ситуації в УАПЦ.
1. УАПЦ продовжуватиме наполягати на своїй ідеологічній і юрисдикційній виключності й самодостатності. За таких обставин значна частина повноцінних галицьких парафій шукатиме контактів із відкритими й ідеологічно ліберальними структурами (на Галичині це передусім УГКЦ та частково УПЦ КП). Натомість східноукраїнські (переважно малочисельні та відносно слабкі) громади через ізоляціоністську політику Церкви та її малу мобільність і надалі залишатимуться на марґінесі церковних і суспільних процесів у своїх реґіонах, не маючи реальних шансів повести за собою православну більшість цих реґіонів.
2. В УАПЦ домінуватимуть сили, що прагнутимуть до порозуміння з іншими православними Церквами, передусім із УПЦ КП. Таку політику мала би вітати більшість старшого духовенства, яке перейшло до УАПЦ ще з РПЦ і яке дуже болюче сприймає відірваність УАПЦ не тільки від світової спільноти загальновизнаних православних Церков, але й від основного масиву Українського Православ’я. Щоправда, така політика обов’язково викличе опір церковних ізоляціоністів, котрі не погодяться на жоден об’єднавчий процес, а тому будуть готові до чергового розколу, щоби тільки зберегти власну традицію та назву – УАПЦ.

Поза цими двома сценаріями інші варіанти малоймовірні, щоби не сказати неймовірні: злиття УАПЦ з УПЦ у США, пряме її визнання Константинопольською Патріархією (в обох випадках Вселенський Патріарх не наважиться на пряме втручання в церковні справи в Україні, бо це загрожуватиме йому повним розривом стосунків із Московським Патріархатом), цілісне приєднання до УПЦ КП чи зближення з УГКЦ чи УПЦ МП.

POSTUP - ПОСТУП
№ 81 (525), субота-неділя
6 травня 2000 року
·PDF - ст.01
ПЕРША СТОРІНКА
·"Любовний вірус" захоплює планету
·Аудит підтвердив зловживання України

ПОСТУП У ЛЬВОВІ
·Кілька слів
·Куйбіда - почесний доктор
·Середа і Добрийвечір уже у Львові
·Чи прикрашають Львів яри?
·Кандидати, шикуйсь!
·Розкопки у СІЗО СБУ

НАША СТОЛИЦЯ
·Телемарафон для Східниці
·На Ягодинській митниці затримали контрабанду
·Міністри зустрічаються у Львові
·"Олімпійський" кандидат Сорочик
·Обласний бюджет минулого року виконано і перевиконано
·Архіваріус

ПОСТУП З КРАЮ
·Краєвид
·Прощавай, стратегічна зброє!
·Резонансні убивства: анатомія проблеми
·Марчук виходить із лікарні
·Омбудсмени України і Польщі ділилися жалями

ЕКОНОМІЧНИЙ ПОСТУП
·Край
·Аудит підтвердив зловживання України
·Мільйонерів стало більше
·Airbus руйнує монополію Boeing
·Світ

ПОСТУП У СВІТ
·Світоогляд
·Суддя став президентом
·Розширення у 2002 році
·Єврейсько-мусульманський реслінг
·Любовний вірус
·В'язниця для екс-першої леді

ІНТЕРВ'Ю У ПОСТУПІ
·Олександр ФІЛЬЦ: "Тепер права пацієнтів захищені"

АРТ-ПОСТУП
·Паноптикум "Галіціани"
·Різнокольорові "Вікна"
·Нові культурні вартості суспільства
·ВЕЧІР... ЗОСЕРЕДЖЕНІСТЬ... книжка... МУДРІСТЬ...

ЦЕРКВА У ПОСТУПІ
·Українське православ'я за і після Патріарха Димитрія (Яреми)

НОСТАЛЬГІЯ
·Українське православ'я за і після Патріарха Димитрія (Яреми) (продовження)

СПОРТ-ПОСТУП
·Львівське "Динамо" залишилося без "золота"
·Похорон "команди мрії" відбувся
·Бойовий мир Львова та Києва
·Спорт-бліц

POST-SCRIPTUM
·Календар
·Що би їй подарувати?..
·Гороскоп