Львівські каварні
Юрій ВИННИЧУК
Центральна
Власником цієї каварні на площі Бернардинській, 7 був В.Бехтльоф. Тепер тут міжміська телефонна станція. А сама будівля була зведена наприкінці ХIХ ст. на місці так званої “бойківської кам’яниці”. “Бойківською” звали цю кам’яницю тому, що там синевідські бойки мали склади своїх товарів. Один час тут мешкали Іван Франко та Михайло Павлик.
Стінні розписи для кнайпи в 1903 році виконав М.Гетьманчук.
“Центральна” вважалася другою з найдавніших каварень після “Віденської”, і забавитися тут можна було до третьої ночі. У каварні містилися також бібліотека та найбільша кількість часописів різними мовами, більярд найновішої системи та чудовий сальон для дам.
Гостила в себе переважно офіцерську касту і вищого ранґу урядників.
У 90-х роках минулого століття сюди заходив Франко. “Якби я мешкав у Львові, – писав Богдан Лепкий, – й заходив до “Централки”, то, певно, знайшов би нагоду побалакати з Франком...”.
Сюди приходила у 20-і роки українська богема. Тут любив уранці писати пісні й оперетки Лев Лепкий. Зокрема, створив одноактівки “Перший голова ревкому” та “Після равту”.
Веселі трафунки
1
До “Централки” вчащали працівники редакції “Діла”. Роман Купчинський залишив, зокрема, спогади про редактора “Діла” Федя Федорціва, який відзначався великою працьовитістю і любов’ю до писання. “Бувало, каже до співробітників: “Ви можете всі йти собі до чорта, я сам число напишу!” Слово по слові і – дійшло до слова. Одного дня, в так званому огірковому сезоні, коли дехто із співробітників був на відпустці, а хтось захворів, до редакції прийшов тільки Федорців і новинкар. Федорців відіслав його додому, а сам написав ціле “Діло”. Була “вступна” на три шпальти, були інші статті, були якісь дописи, новинки і навіть малий фейлетон (теж на три шпальти!) під заголовком “Невдачник”.
– А бачите! – хвалився потім, – обійшлося без вас.
Його дрібна постать потрясалась, спичастий носик морщився, а обличчя кривилось від задоволення.
“Мольо” Голубець прижмурив за окулярами очі:
– Так, обійшлося без нас, але скажи мені, як “Діло” за півроку обійдеться без передплатників?
– Що значить? Чому за півроку?
– Бо як вони цілих три місяці будуть читати лише твої вступні, а три місяці лише твої фейлетони, то врешті відмовлять передплату.
– Але зате назва фейлетону знаменита, – додав хтось, – відповідає до цілого числа.
Федорців “упав з неба” і вже більше ніколи не грозив, що сам напише число.
2
Раз влітку вернувся редактор “Діла” Федь Федорців з відпустки і сказав до своїх товаришів:
– Панове! Ви сидите тут у Львові і не маєте поняття, які зміни відбуваються на селі. Психольоґія нашого селянина змінилася до ґрунту. Нові економічні і політичні процеси перетворюють увесь склад селянського життя.
І заки докінчив, уже почав писати статтю. Це був довжезний так званий “солітер” під назвою “Листи з села”, що йшов у фейлетонах. Члени редакції та передплатники читxали, кивали головами, позіхали і не могли дочекатись кінця.
Приїхав до Львова Василь Стефаник, зайшов до “Централки”, де щоденно довкола столу так званої “богеми” збиралася на чорну каву українська пишуча, малююча та компонуюча братія, і серед цього й того питає Федорцева:
– Дорогі мої! Вже я віддавна хотів спитати, хто це такі страшні дурниці виписує у цих “Листах з села”? Чи був він коли на селі, чи бачив коли нашого мужика? Змилуйтеся!
Федорців захихотав своїм пискливим голосом:
– Я!
Мав дуже рідкісну прикмету: дозволяв себе критикувати, але тота Стефаникова апострофа помогла: Федорців урвав свої листи ноткою: “далі буде”.
3
Коли В’ячеслав Будзиновський (політичний діяч та автор багатьох історичних повістей з козацького життя) мав женитись, його наречена, що придивилась до його бурлацького життя, рішила направити його трохи. Взяла від нього слово, що він не буде ходити по каварнях і ресторанах сам, а братиме її зі собою.
– Дуже радо, – каже Будзиновський, – але не знаю, чи ти будеш дотримувати мені товариства...
– Що ж може бути приємніше, як каварняне життя? – відповіла жінка. На другий-третій день по шлюбі вибрались Будзиновські ввечір “до міста”. Почалось скромно кавою в “Централці”, пізніше зайшли в товаристві веселих товаришів Будзиновського до якогось шиночку. Прийшли до дому досвіта. На другий день те саме. На третій дружина Будзиновського ледве ногами волочила, а він навмисне “тримав лінію” – не відпускав її до хати, хоч і просилася йти сама.
– А моя обітниця? Потім скажеш, що я зломив своє слово. – То я тебе звільню від слова, – відповіла жертва подружньої солідарності.
– На завсіди?
– Так.
– Рука?
– Маєш.
Від того часу Будзиновський ходив уже свобідно сам і говорив:
– Треба вміти з жінкою згоджуватись.
4
Сидір Твердохліб, готуючи до видання збірку віршів “В свічаді плеса”, попросив Михайла Яцкова написати передмову. Яцків був Твердохлібу зобов’язаний, бо колись свою книжку видав за гроші Сидорової жінки. Отже, Яцків відмовитися не міг. Але всі інші молодомузівці були проти, щоби такий ас, як Яцків, афішувався на творах Твердохліба, до яких вони ставилися скептично.
Яцків дав слово, що не буде писати. Але Твердохліб запровадив кумпля до “Централки”, добряче підпоїв, і той таки підписав передмову, яку сам Твердохліб і нашкробав.
– Як ти міг? – напосілися на нього друзі.
– Та я був п’єний... – боронився Яцків.
– Ти був п’яний як письменник. Але як банківський службовець мусив бачити, на що кладеш свого підписа!
– Та так, так... Але горівки було забагато...
Хроніка
У перші роки по війні газардові ігри в карти заборонялись, і тому затримання чергової компанії картярів викликало зацікавлення газет. 4 січня 1920 року в каварні було затримано та притягнуто до відповідальности кілька осіб, котрі належали до вищого світу і влаштували тут заборонену гру у “фербля”. Банк і вигру конфіскували. А серед затриманих виявилися доктори, професори, поважні домовласники, ба навіть один ксьондз. “Добрий приклад для молоді!” – нарікали газети.
14 квітня 1923 трапилася тут авантура. “О 4.30 ранку, – читаємо в “Газеті Львівській”, – пан Е.Н. побив до крови кельнера Яна Пурського. У каварні тій, вдень цілком добропорядній, по 3 ночі взяло моду збиратися різне шумовиння, яке влаштовує щоденні авантури і перешкоджає відпочинку льокаторів”.
Ресторація Самуїла Райха
Містилася на площі Ринок, 5.
Стефаник, приїжджаючи до Львова, завше заходив до Райха і звідти писав на серветці записку: “Сиджу в Райха, приходьте”, – і посилав хлопцем до редакції “Літературно-Наукового Вісника”.
У редакції вже знали, що Стефаник привіз нове оповідання і чекає на аванс. Але деколи Стефаник прохав авансу за ще не написаний твір. Оскільки це був не перший твір, за який йому платили наперед, а твору не отримали, то інколи про це Стефаникові делікатно нагадували, та він виправдовувався тим, що жити у борг – це нормальний стан кожного письменника.
Хоч і вільно було учням ходити до ресторацій і каварень, – згадував Степан Шах, – але тільки в товаристві родичів і уповноважених виховників. Одначе старші учні ходили і без родичів до ресторацій і по каварнях, але не до всіх, а до спеціяльних, де вони були, так би мовити, криті. Учнівською кнайпою наших учнів була ресторація Самуїла Райха, де учні Академічної гімназії мали навіть свій окремий покоїк. Там сходилися семаки й осьмаки не лише на пиво, але в часі таких сходин обговорювались і рішалися нераз важні організаційні справи з ділянки шкільної політики. До каварні ходили учні не тому, щоби там “чорної” напитись, але щоб у білярд заграти. Наші учні заходили за моїх часів (кінець минулого віку) найрадше до “скромної” каварні Ґрафа, що була в партері наріжної кам’яниці при вул. Вірменській і вул. Ґродзицьких. А що охочих до гри було більше, а учням до розпорядимости стояв там лише один білярд, перенеслися наші учні з часом до реставрації “Кручені Слупи” на розі Кохановського та Панської. Влітку ходили вони на білярд вже на Погулянку.
У Райха любив посидіти Михайло Яцків. Частенько він виривався до кнайпи й під час роботи в редакції Наукового Товариства імені Шевченка, але тільки тоді, коли Франко бував із якихось причин відсутній і не міг його занюхати. Одного разу він прорахувався. Франко повернувся непередбачено раніше, і Яцків хутенько сховався до шафи. Увійшовши, Франко відразу вловив запах перегару і спитав у канцеляриста Кислиці:
– Де Михайло?
Той кивнув на шафу. Франко рвучко шарпнув дверцята, і Яцків вивалився на підлогу.
Коли до Львова приїхала Леся Українка, Яцків уроїв собі, що закоханий у неї, і вирішив у цьому признатися. Купив квіти, але по дорозі до “Жоржа”, де зупинилася Леся Українка, вступив до кнайпи Райха.
Там уже сиділо кілька молодомузівців, котрі, зачувши про шляхетні наміри Яцкова, порадили йому для хоробрості випити рому. А що на одному келишку не обмежилося, то незабаром Яцків мав уже такий бойовий настрій, що, не гаючись, рушив до “Жоржа”.
Та коли він вручав букета Лесі, то хоч-не-хоч мусив видихнути збагачене трунками повітря.
– Михайле, твої квіти мають підозрілий запах, – сказала поетеса.
– Це тому, що я йду з каварні, – промимрив Яцків.
Леся квітів не взяла, і засмучений жених повернувся назад до кнайпи.
Інша історія, яку згадував Роман Купчинський, пов’язана з радником Берестом. То був низький, опасистий, з “вільгельмівськими” вусами пан, який рідко всміхався, та завжди був веселий. А ще радник Берест мав гарний ліричний тенор.
У Велику П’ятницю збиралася велика група поважних старших панів “на оселедця”. Йшли звичайно до ресторану Райха в Ринку.
Коли оселедець був уже сяк-так закроплений, звертався Заячківський до Береста:
– Слухай, чого ти, властиво, носиш голос? Пусти його. Заспівай “Адонай”.
Радник давав себе просити, а коли врешті встав і набрав повітря у груди, – старий Райх присувався ближче і готувався в молитовнім настрою слухати жидівську ритуальну пісню.
Рік у рік співав радник Берест “Адонай”, і рік у рік старий Райх плакав. І рік у рік казав Заячківський:
– Щось твій голос нині якби не шліфований.
І рік у рік відповідав йому радник Берест:
– Бо нема каляфонії.
І рік у рік старий Райх ставив “колійку” коньяку.
Коли наприкінці 20-х приїхав до Львова з Праги Олександр Олесь, аби провідати свого мецената, то влаштував вечірку в Райха. Одна пані, котра обожнювала поезії Олеся, впросила чоловіка, щоби її взяв зі собою.
Прийшли вони до кнайпи, коли вже там гуляла велика компанія і пила пиво. Просиділи допізна, і врешті пані шарпає чоловіка:
– Ходімо, я втомилась.
– А Олесь?
– Дякую. Знаю твої викрутаси. Тобі аби лише до шинку дістатися.
– Даю тобі слово, що познайомлю з ним ще нині. Але посидь трохи.
– Добре, але не більше, як чверть години.
За якийсь час вона втратила терпець і знову тягне чоловіка за рукав.
– Пішли.
– Не так гостро. Образиш нашого гостя поета.
– Кого?
– Олеся!
– А де ж?
– А ось оцей найкращий, найвеселіший кумпан, що сидить коло тебе.
Пані не могла повірити, що це той самий поет, який доводив її до сліз своїми поезіями, а цього вечора всю компанію доводив до сліз жартами.
Згодом вона дивувалася:
– Ніколи не думала, що мій чоловік є аж таким поклонником поезії.
Про Райха згадував також Мечислав Опалек: “Живіший мій контакт з Василем Щуратом припав на сумну осінь 1939 р., коли кілька вечорів довелося провести нам у ресторації Райха в Ринку і тішитись пивом, котре вже ставало дефіцитом”. І то були останні дні існування кнайпи.
Міллєра
Називалася за іменем шинкаря Йосифа Міллєра і містилася на пляцу Бернардинів, 7 з середини до кінця минулого століття. Згадана в повісті Івана Франка “Лель і Полель”: “В рясно освітленій каварні Міллера чути було уривки співів, прокльонів і нарікань, виголошуваних одночасно кількома захриплими п’яними голосами”.
Про кнайпу залишив цікаві спомини видатний архітектор Василь Нагірний (1848-1921). Його товаришем у бурсі був поет-сатирик Остап Левицький. Від часу до часу Левицький перекладав з німецької деякі театральні п’єcи, які замовляв йому директор тодішнього театру Бачинський, а тому був паном на цілу губу. За зароблені гроші купував козацький одяг і в ньому губився з бурси на кілька днів. Старші бурсаки мали з Левицьким вигоду, бо коли, приміром, зближалися ім’янини панни котрогось із них, то вдавалися до нього, щоб написав “стишок”.
“Як називається твоя панна і що вона є?” – питав, бувало Левицький. Потім сідав на ліжко, брав гітару до рук і диктував відповідні стихи. За те належалось у “Кав’ярні Юзя” снідання, себто порція горівки, ковбаса на вилках, шматок хліба і мале пиво.
Менш-більш у цім часі написав Остап Левицький пародію на “Конрада Валєнрода” – “Уцєкінєри” (“Втікачі”), що зачиналася словами: “У Юзя каварні в шклянки задзвонено...”.
Ця брошурка миттєво стала бібліографічною рідкістю, бо після її появи у друку поляки викупили цілий наклад і знищили.
Врешті, розлючені поляки влаштували у кнайпі засідку на поета, обурені його в’їдливою сатирою. Поет устиг забігти за буфет і, озброївшись здоровою палицею, зайняв оборонну позицію. На щастя, прибіг господар зі службою і, скориставшись метушнею, Левицький втік. Між іншим, то був один із перших місцевих наркоманів-морфіністів, що врешті і вкоротило йому життя в 1903 році.
“Каварня Юзя Міллєра була під той час найбільшою каварнею у Львові, – згадував Нагірний. – Туди сходилися свого часу різні польські “повстанці” та неповстанці, яких Юзьо Міллєр, перейнятий польським патріотизмом і вбраний завжди в чамарку та польські чоботи, гостив щедро доти, доки мав чим заплатити чинш господареві за льокаль.
А коли Юзьо вже не мав змоги вгощати, тоді опустили його патріотики, а властитель кам’яниці виповів йому льокаль. У цього п. Міллєра учив я, в третім році мого побуту у Львові, двох його синів і пригадую собі, як одного дня прийшов він додому, а за ним приніс жид одяг звичайного крою. “Видить пан, – каже до мене, – як мене патріоти вирихтували. Як я не маю чим трактувати, то опустили мене, а властитель кам’яниці витручав мене з льокалю. Нехай їх усіх із польським патріотизмом шляк витрафить, скидаю з себе те польське шмаття і вбираюся в німецьке убрання, а щоби вони не припоминали мені того, що був-єм поляком”.
Це були його слова. Він зубожів цілковито, а була це чесна і роботяща людина”.
|
|
