Сонцезбройний Юрій
5 травня минає 100 років од дня народження Юрія Липи
Олег БАГАН
Збудую тут твердиню в вічнім гарті,
Як камінь гордощів, як камінь,
що на варті.
Так поетично сформулював місію Львова в історії України Юрій Липа в сонеті “Львів”. Ці два рядки, по суті, концентрують головний заповіт великого поета і мислителя – жити з візією вічних ідеалів, плекати особисту і суспільну гідність, бути твердим у переконаннях і завжди готовим до випробувань.
Буремна Історія призначила йому доволі химерну долю: народжений на Півдні, в сонячній Одесі, закоханий у безмежну просторовість моря, він більшу частину життя прожив у відносно похмурих і віддалених від заповітного моря Галичині та центральній Польщі. Може, саме з цієї туги за втраченим осяйним простором і народилась у Липи така своєрідна, така піднесено-вимріяна, особливо шляхетна візія України. Це не була та Україна, до якої ми всі звикли, яку принижуємо щоденно через власну дрібноту. Це була сонцесяйна Понтида – могутня цивілізація, що повставала з-під румовищ тисячоліть.
Там – на берегах Чорного моря – епіцентр України. Це той простір, за який українська раса боролась упродовж тисячоліть. Лише з повним утвердженням України над Чорним морем може настати доба великого піднесення української нації держави, перетворення їх на виняткові чинники, що консолідують геополітичний простір Середньо-східної Європи. Майбутнє України – у відновленні “відвічної” осі Понт (Чорне море) – Егея (Середземне море). Єднати Північ і Південь – це призначення України. Та головне – відчути себе в епіцентрі цивілізації. Не на її околиці (знамените українське: “а ми тут – збоку”), не в ролі додатка. А пробудити в собі почуття “серединності”, “великої гордості”, “Національної солідарності”, “міцності”: “Українська раса є островом серед сусідів. Це острів із власним життям, з власними святощами і вселюдськими цінностями” (“Призначення України”, 1938).
Київ, “святе”, “вічне місто”, “апостольське місто” (“Міф св. апостола Андрія” – так називається розділ з трактату “Призначення України) має стати новим цивілізаційним центром усеєвропейського значення, якими колись були Афіни, Рим, Константинополь, Париж, Лондон, Берлін. Це місто акумулює духовну енергетику всього геополітичного простору над Чорним морем – від Балкан до Кавказу, від Балтики до Анатолії. Київ і наша Церква, на переконання Липи, ніколи не усвідомлювали себе калькою Візантії. Завжди почували себе, як засвідчив митрополит Іларіон в ХІ ст., окремим духовним центром, відкритим до контекстів із Римом і Царгородом. Ідея Унії та Греко-Католицької Церкви – це, власне, виквіт тих органічних і традиційних почувань українства.
А ось думка Ю.Липи про Галичину: “В теперішніх часах ніяка земля не дорівнює галицькій в одній дуже важливій стабілізаційній позиції української духовности: витворення добре вишліфуваного типу українського громадянина, свідомого своїх прав і обов’язків, і хоч і не з мальовничим, але дуже глибоким українським солідаризмом”. Чи не актуально це й зараз?
Загалом, найважливіше для вітальної сили нації, за Липою, це плекати власний Традиціоналізм. Почувати себе та свою національну культуру неповторними, глибинно-значущими, покликаними стверджувати щось самобутнє й органічне.
Липу вабило Середньовіччя, ці грізні та суворі часи. Вважав, що його час і людська психологія напередодні Другої світової війни стають “подібні до XVII чи навіть VII століть”. Сам почував себе якимось лицарем-шляхтичем із мечем на баскому коні. Тому в художніх творах марив Хрестовими походами, кораблями конкістадорів, а в подіях української революції 1917-21 років йому ввижалися воскреслі постаті козаків. Був невиправним романтиком.
Усім комплексом своїх ідей, своїм стилем мислення Юрій Липа страшенно не подібний до традицій ліберально-народницьких літератури ХІХ ст. Закономірно, що він шукав близьких собі способу образотворення, настроїв, навіть мови в епохах Бароко та Готики. Глибинно розумів, що українську сентиментально-малоросійську вдачу може перемінити лише залізний Характер, нова войовнича ментальність нації. Зневажливо трактував нашу незнищенну просвітянщину з її вічним заповітом:
Якби так зробити націю
обережно, потихеньку,
Годувати її книжечками
у затишному курничку.
І вивести на світ готову,
першорядну, без боротьби,
Перехитривши всіх?
(“Сон про Ярмарок”, 1931).
Лише Активність, Дисципліна, Воля вирішують долю нації на перепуттях Історії. Ніякі скигління (в сучасному варіанті: “Візьміть і нас до Європи!”), постійні нарікання (“Нас нищили голодоморами та сибірами”), пасивні перечікування (“Росія сама розвалиться, і тоді ми...”) не вирішують справи. Лише той народ вартий Успіху та Слави, який уміє твердо сказати: “Хочу так!”. В основі світового прогресу лежали і лежать моральна відповідальність, стриманість і духовне напруження. Нація, що занехаює їх, гине. Тому не любив ХІХ століття, яке принесло матеріалізм, плебейський соціалізм, анархізм і ліберальний егоїзм у Європу. Дивився у Віки Прийдешні. Віки великих Аристократів і
Аскетів духу. Бо збагнув одну вічну формулу:
Покоривши себе,
покоримо світ!
Він належав до того дивовижного покоління, що народилось у бурях національної революції, загартувалось у протистояннях тоталітаризму в міжвоєнну добу і героїчно загинуло в жахіттях Другої світової, залишивши у спадок той пік Духу, на який ми завжди прагнутимемо піднятися. Величні ідеї Юрія Липи – сонцезбройного лицаря слова – завжди будуть тим мірилом, із допомогою якого ми будемо зростати як нація, вимірюючи свою малість.
|
|
