Дістали
Коли Вітека Смоленого дістали миші, щури, таргани, домашні проблеми, погода, вічна нестача грошей, купи неприбраного сміття перед самим входом у під’їзд, хронічна нестача води та дебіли-начальники, він випив увесь домашній бар і вирішив – баста. Його час настав. Пора. Море манить, а діти просять грошей і хліба. Життя – коротке, і прожити його треба так, аби не було пекельно боляче, коли музиканти заграють чорне танго й ангели скажуть: “Пішли з нами”.
Вмерти можна й під небом Австралії. У теплі. У дорогій лікарні. Та перед смертю сказати самому собі: “Старий, ти зробив усе. Ти не програв. Це просто нічия. Зі смертю і життям. Гуд бай, аміго!”. Можливо, навіть це не підштовхнуло його до таких радикальних кроків, можливо, знову спрацювало би таке рідне: “Перетерпимо, якось обійдеться, завтра буде краще”, – але тут із Канади приїхав Бодя, сусід, із котрим вони разом починали. Ходити по землі в одному дошкільному закладі. Пізнавати навколишній світ, сидячи за партами одного класу. Вони навіть у Політех вступили одночасно. В одну дівчину були в один час закохані. В Жозі Ростреллі. Вона вже потім стала Смоленою. А тепер Бодя, белінда мейс, виглядає вдвічі молодшим. Через те, що він мешканець Торонто. Це трохи несправедливо. Лише десять років тому, емігрував, і що? У нього тепер вигляд небідного чоловіка. Свій бізнес – небіжчики. Похоронне бюро. Схуд, підріс, поміняв зуби, волосся на голові виросло, почав носити гідний костюм, окуляри і згадав, як треба говорити “прошу” не червоніючи. Автоматично. Така культура. Автоматична. І часто усміхатись. Але щоби так різко змінитися!
“Капіталізм – це такий лад. Але, мен, у Торонто не буває сусідів. Канада ,а не Юкрейн. Там так не живуть. Як ми. У мене Ностальгія. Строго кожен сам за себе, за всіх тільки Бог. Усі там “ін бізнес”, і не буває: “У вас не буде десятки до получки позичити?”. Гроші не позичають, а дають під проценти. Не ходять у гості, а топають у ресторан чи піцерію на розі вулиці, щоби мати дрінк. Їжу там не готують. “Хокеїсти” просто йдуть у супермаркет і купують мішок напівмороженого фаст фуд, пхають у духовку, витягають, і все – вечеря. Особливо здалеку дуже красиво. Смак, щоправда, такий самий. Поїв, подивився телевізор, випив чаю з льодом – і через півгодини на горшок. За годину спати. День минув. Рік минув. Життя минуло... Мен, там не живуть, там роблять гроші”.
– Ти хочеш вернутися в Україну?
– Я не говорив, що я хочу. Я говорив, що там не золото. Їхнє життя – це не наше життя. Все в цьому світі відносне. Я маю свою квартиру, новий “Шевроле” і непогані шанси відвідати Венецію, ту, що в Італії, наступного вік-енду. Ти маєш непогані шанси відвідати гори і позбирати там гриби та ягоди. Сісти, розпалити вогонь і спекти їх повільно та ніжно. Тобі не треба міняти свій старий грат, аби виглядати, “що ти на коні”. Твій шарабан – це пік автомобільної промисловості. Твій нещасний костюм – це останній крик моди. Твої діти виглядають здоровими і сильними. За це треба платити. Дуже добре. У казково багатій Канаді треба мати світлу голову, посаджену на здорове тіло, до якого припасовані великі здорові руки, й уся ця конструкція спирається на дерев’яні жилаві ноги і посаджена на дубову задницю. Для того, щоби ти мив тротуар перед баром, де плювали три сотні погано вихованих, обкурених і п’яних тинейджерів. Бар, де перед тим зарізали або ще веселіше – застрелили трьох емігрантів із Ямайки якісь наці. Ти будеш драяти туалети, які не мили ніколи. Носити мішки з цементом на сотий поверх. День і ніч. Потім, коли ти себе зарекомендуєш старанним і відмінним працівником, ти будеш продавати газети, смолити дахи, косити траву, виводити псів, штукатурити якісь нескінченні складські приміщення, садити ялинки і виносити мішки зі сміттям. Так може тривати рік, два. Десять. Усе залежить від твого уміння, терпіння і ще невідомо від чого. Можливо, сліпого успіху, що прийде той великий і впливовий чоловік, котрий помітить твої таланти і дасть тобі шанс. Повторюю – шанс. Ти можеш його провалити, і тоді все почнеться спочатку. Від самого низу по колу. Та коли ти його використаєш, ти почнеш пахати, як проклятий, як тато Карло, і тоді – всоте тобі повторюю, – тільки тоді ти почнеш підніматися службовою пірамідою вгору і робити кар’єру. Не велику кар’єру. Просто кар’єру. І заробляти серйозні гроші. Причому постійно ти повинен знати все й уся у своїй галузі. Останні новини, останні новації. Ти станеш профі. “Ріал профі мен”. Хоч у твоєму випадку все може бути набагато елегантніше. Ти ж геолог. “Лакі мен”. Щасливчик. Тобі завжди щастило. Особливо, коли Жозі вибрала тебе, а не мене.
– Поміняймося місцями. Ти залишишся тут, і тебе спробують застрелити тут, а не в Торонто. Ти будеш таким багатим і щасливим, як я.
– Час неможливо повернути, але його можна не втратити. Чухай, поки не пізно. Я чекаю на тебе там.
Реальних шансів стати громадянином США чи Австралії у Вітека було небагато. По статтях “родичі”, “возз’єднання сімей”, “національні чи сексуальні меншини”, “борець за права людини” і навпаки він пролітав. Залишалися свідки Єгови, лотерея Зеленої карти й хід конем через нелегальний варіант. Приїхати до них за туристичною візою подивитися на хмарочоси Матхеттена чи Оперний театр у Сиднеї і залишитися на все життя. Ну, щоби працювати. Важко, але так, аби ввечері після трудового дня можна було впасти у велике тепле крісло. І щоби телевізор показував футбол, і в кольорі. Красиво, зі стереозвуком. Аби пиво було холодне, ні навіть льодяне. І в бібліотеці можна було б узяти будь-яке чтиво. Коли настрій – почитати веселого і не затьмареного непотрібним снобізмом Дональда Вестлейка чи Девіда Лоджа. Коли надворі сум і в душі печаль – вічне. Класику: новели Хемінгуея та романи Ремарка. В оригіналі. Все в оригіналі. Вітек Смолений перед тим як стати капітаном тротуару та ковбоєм кишенькового бізнесу, закінчив з відзнакою мовну спецшколу свого батька, народженого в таборі для переміщених осіб у Силезії в родині двох гуцулів, – Генриха Смоленого доля покидала по всіх країнах Європи. І мову він вивчав уже у процесі роботи. Вітек довго і нервово сварився з дружиною Жозефіною, з сусідами, з її далекими родичами, та все-таки продав старий і латаний “Опель Кадет” і нашкріб стартовий капітал.
Потім зібрав в одну велику купу всі свої манатки і став у чергу на переселення в далекі теплі краї. Позбавлений ревматизму і туберкульозу, Вітек, однак, не любив сирої погоди і країн із відповідним кліматом. Канада з обов’язковою вимогою покласти у банк 15 тисяч канадських доларів, якось сильно витвережувала і примушувала задуматися: “Як це можна легально зробити?”. Все це, незважаючи на таку бажану для країни хокеїстів перспективу попрацювати за спеціальністю – геологом. Забагато дощів і холодної води впало на його голову за відносно коротке життя і доволі довгу студентську практику в горах. Людина справи, він органічно не міг сидіти в якійсь зацофаній неприбраній кнайпі й чекати на погоду. Точніше, на її зміну. Порядних і взагалі чистих, навіть фешенебельних місць у його місті не існувало. Взагалі. Люди без роботи були мешканцями цього міста. Люди в літах. Молодь виїхала у бік Чехїї, Польщі, Угорщини та Словаччини. Будь-куди перлися молоді люди, будь-куди, де платили якісь гроші. Каву пили вдома. Перед телевізором. Розчинну, з розповідями і планами “що робити”. Просто, без претензій.
Дітлахи, котрі бавились у дорослих, мали бажання, та не мали грошей. Рихтовка машин, курси крою і шиття, уроки англійської та французької, мануальна терапія – це тільки останнє зі списку його професій. Бажання та необхідність урятувати сім’ю від економічної катастрофи гнали його немилосердно вперед. Десять років. Кожний день – як відтермінування, кожна ніч – як кіно.
“Загнаних коней пристрілюють”. Діти росли, і йому ставало все страшніше. Новий одяг, бо старий замалий, гроші на крейду, на ремонт, на охорону, на оздоровлення, на день народження директора та завгоспа. І їжа. Вони ростуть, і їм треба все більше. А якщо завтра нова хвиля інфляції, і ціни стануть мертвими? Виживання. Щоби дочекатися кращих часів. Він втратив віру в це. Назавжди. Постійна робота була примарою. Навіть ті, хто мав її, не отримували грошей місяцями і роками перебували у відпустці за власний рахунок.
Жозефіна Смолена, його дружина та вірний супутник життя, вирішила залишитись і на еміграцію мала свій, незатьмарений, свіжий і чистий, погляд. “Вітеку, ти шо, припух? Кому ми там потрібні? І взагалі. Ти думаєш, шо ти робиш? Я, діти. Ти забув про наше бажання, щоби діти стали вільними і сильними українцями. Вони там забудуть рідну мову. Вони стануть чужими”.
Вітек мав сльози в очах і хрипіння в голосі: “Я витягну вас. Не треба такої драми. Діти наші не будуть уже заздрісно дивитися на чужих. Вони самі стануть такими. Справжніми”.
Через рік він прислав повідомлення поштою і гроші через своїх людей. Рівно через два роки вони возз’єднались у Детройті. Вона змогла купити путівку саме в це американське місто. Діти залишилися з батьками. Тепер Вітек Смолений і його дружина Жозефіна Смолена збирають гроші, щоби витягнути їх. У Торонто.
|
|
