BRAMA
  UKRAINEWSTAND
Home - NEWS - Weather - Biz - Sports - Press - Calendar - Classifieds

  УКРАІНОВИНИ
Home - НОВИНИ - Погода - Ділове - Спорт - Прес - Календар - Оголошення
buy visitors



Поступ головна сторінка, Postup HOMEPAGE

| Головна сторінка | INDEX 22 квітня 2000 року |

Історичний антикваріат чи жива віра Церкви?

Що таке відпуст?

Олександр ДОБРОЄР

Що таке відпуст?

Одним із основних моментів у святкуванні католиками Великого Ювілею Двотисячоліття від Різдва Христового стануть індульґенції (відпусти). Слово це сьогодні є страховищем. З популярних книжок можна дізнатися, що “через індульґенції” почалася Реформація, що індульґенції – це вигадка папства і що за них треба платити гроші. Важко дивуватися з цього, якщо навіть мало який католик може чітко відповісти на питання про те, що таке відпусти і для чого вони.

Саме слово “індульґенція” походить від латинського indulgentia, яке означає “доброзичливість, дар милості, милість, прощення”. Спільнокореневе з ним слово indultor перекладається як “той, хто прощає, підтримує”. У Катехизисі Католицької Церкви говориться, що відпусти – це прощення Богом тимчасового покарання за гріхи, провина за які вже згладжена (див. ККЦ 1471). Щоби з’ясувати це вкрай стисле формулювання, яке мало що означає для вуха людини, не втаємниченої в тонкощі християнського богослов’я, здійснімо короткий екскурс в історію. А оскільки відпусти народились у контексті покаянних практик і досі пов’язані з цими практиками, то й почнемо цей екскурс із короткого огляду історії таїнства покаяння.

Розвиток церковних покаянних практик

У стародавній Церкві було тверде переконання, що прощенню тяжких гріхів (як-от убивство, розпуста або відступництво від віри), скоєних після хрещення, має передувати важке і тривале покаяння, яке часто могло бути пожиттєвим. Лише здійснивши це покаяння, що тривало довгі роки, християнин знову міг віднайти євхаристичне спілкування з Церквою. На цьому шляху покаяння Церква супроводила його молитвою та предстоянням живих сповідників і мучеників заради Христа, котрі могли скоротити покаяння та послабити накладену епітимію.

Час каяття міг скорочуватися. Чинили це на підставі так званих libelli pacis (своєрідних вірчих грамот), які видавали сповідники тим, хто каявся, як посвідчення відновлення їх християнського стану. Це була своєрідна indulgentia, а такий сповідник виступав як indultor (“той, хто підтримує”).
Безумовно, що так ніхто їх тоді не називав, і самого терміну indulgentia, що набув поширення декілька століть опісля, тоді не використовували. Та саме ці доброзичливість і милість щодо грішника (indulgentia) стали “праосновою” пізніших відпустів.

У “Пастирі” Ерми (бл. 140 року, Рим) говорилося, що покаяння – це доказ найбільшої милості Божої, а св. Іреней Ліонський, як і Климент Александрійський, вважав покаяння другою після хрещення рятувальною дошкою і не бачив ніяких обмежень для здійснення цієї практики. Тертуліан у творі “Про покаяння” допускав можливість прощення з боку Церкви, принаймні на ложі смерті. Треба визнати, що через наявність невеликої кількості документів, повних пропусків, і неясність традиції ми не можемо аж до III сторіччя з усією достовірністю встановити, яким був розвиток покаянної практики в перші два століття. Процес цей відбувався не скрізь однаково і мав локальні особливості й відмінності.

У III ст. в Церкві постало так зване “питання про тих, хто впав”, пов’язане з обставинами Декієвого гоніння. На якийсь момент перед Церквою виникла загроза перетворитися на ґето “довершених”, котрі не спілкуються з грішниками та відступниками. Усвідомивши цю загрозу, Церква стала пом’якшувати покаянні практики. Всім християнам, через слабкість відпалим від віри, було відкрито можливість знову повернутись у Церкву при дотриманні покаянної дисципліни. Церква стала допускати можливість одноразового покаяння після хрещення. Тому багато хто відкладав це покаяння (а часто і хрещення) до моменту смерті.
У V ст. замість публічного покаяння стало входити у практику приватне сповідання гріхів перед пресвітером. У VI-VIII ст. місіонери, котрі працювали у Британії, принесли на континент практику сповіді, що повторюється, яка здавна існувала в кельтських і англо-сакських церквах. Вислухавши таку сповідь, священик накладав відповідну епітимію. Залежно від скоєного гріха була передбачена особлива покаянна практика. Для цього існували спеціальні пенітенціарні книги, що містили тарифні зіставлення молитов, постів або милостинь за окремі гріхи. Можливість полегшення цих практик через збільшення їх часу та скорочення тривалості при одночасному посиленні суворості або збільшенні практик, а також заміни одних іншими (наприклад, день посту можна було замінити милостинею або 50 псалмами) готували шлях до наступного виникнення вчення про індульґенції. Після здійснення такого покаяння, що тривало від кількох днів до кількох років, грішник отримував відпущення гріхів.

При такому ставленні до гріхів виникала небезпека, що в центрі уваги духовних будуть не етична свідомість і особиста провина грішника, котрий кається, а тільки сама дія, що вимагає виправлення. Деперсоналізація провини часто заходила так далеко, що деякі пенітенціарні книги передбачали навіть оплату грішником свого “рятівника”. У руслі цієї логіки мислення в середньовічній Європі й на Русі часто бувало так, що спроможний грішник як покаяння давав гроші на будову церкви або монастиря, де ченці повинні були молитись і постити за нього.

Виникнення індульґенцій

У Х столітті поширився звичай відпускати гріхи відразу після сповіді, до здійснення покаянних практик, яке щоразу більше скорочувалися. Порядок таїнства покаяння (сповідь, покаянні практики, тобто епітимія, та прощення гріхів) “перемінився”. Відпусти стали грати роль, подібну до тієї, яку відігравали у давній Церкві libelli pacis, які видавали сповідники тим, хто каявся. Вперше індульґенції з’явилися в XI ст. Їх допускали Папа та єпископи дуже рідко. Відпусти виражали затверджені церковним правом прощення тимчасових покарань. Відпуст на 100 днів означав, що Церква звільняла того, хто кається, від тимчасового покарання, для згладжування якого раніше треба було 100 днів покаянних практик, або – як стали висловлюватися пізніше – “скорочував перебування в чистилищі” на стільки ж днів. Як бачимо, це друге формулювання, яке прижилось у свідомості католиків, дещо затьмарює первинне значення індульґенцій.

Починаючи з XIII століття, багато католицьких богословів займалось обґрунтуванням практики відпустів. Усі вони підкреслювали необхідність засмучення серця та покаяння як умов отримання відпустів. Позитивний і авторитетний виклад вчення про відпусти дав святий Тома Аквінський.
Пов’язавши повноту влади прощення гріхів із Христом, Апостолами та Папою, він посилався на непогрішність соборної Церкви в цьому питанні. Він також прийняв і розвинув учення про духовну скарбницю Церкви. Проте, вірний духу свого часу, він тлумачив відпусти в юридичних категоріях і навіть нехтував первинним зв’язком відпустів зі сповіддю.

Полум’яний доктор Мартин Лютер

У 1514 році 24-літній Альбрехт Генцолнер, архієпископ Маґдебурґа й адміністратор єпархії Галберштадт, за велику суму грошей придбав у Рима права архієпископа Майнца. Щоби розплатитися з боргами, він прийняв на себе на території Німеччини функції комісара відпустів, які проголосив Папа Лев X у зв’язку з будівництвом базиліки св. Петра в Римі. Половина зібраних грошей мала йти на будівництво храму, а решта – на сплату боргів Генцолнера.
Проголошення цих відпустів стало безпосередньою причиною виступу августіанського ченця та доктора богослов’я Мартина Лютера.
Майже кожна бодай трохи освічена людина знає, що прологом Реформації Лютера стали його знамениті 95 тез, прибиті на дверях замкового храму у Віттенберґу 31 листопада 1517 року. Та не кожен скаже, про що були ці тези. Звернімося до деяких із них.

“Бог нікому не прощає гріхів, якщо при цьому не приведе того, хто кається, до упокорення перед священиком як своїм заступником” (7).

“Ні на основі розуму, ні зі Святого Письма не доведено, що душі в чистилищі були би не здатні до заслуг або до зростання любові” (18).

“Треба стерегтися тих, хто стверджує, що папська індульґенція – найцінніший Божий дар, яким людина може примиритися з Богом” (33). Треба нагадати, що навіть Тома Аквінський вважав, що є інші, цінніші за відпусти, засоби задоволення Божої справедливості й любові.

“Кожен християнин, щиро засмучений гріхами своїми, і без індульґенційного аркуша має повне прощення кари та провин” (36).

“Про апостольський відпуст треба мудро навчати, щоби люди не впали в оману, вважаючи, що відпуст перевищує інші справи християнської любові” (41).

“Усіх християн треба повчати, що Папа зовсім не вважає, наче купівля індульґенції може бути прирівняна до справ милосердя” (42).

“Справами любові зміцнюється у нас любов, а людина стає краща; завдяки відпустам вона не стає краща, а лише звільняється від покарання” (44).

“Треба навчати християн, що той, хто бачить ближнього в потребі, а замість цього купує індульґенції, не отримує Папського відпусту, але звертає на себе Божий гнів” (45).

“Треба навчати християн, що придбання індульґенцій залишається волею кожної окремої людини і не прписане обов’язково всім” (47).

“Треба навчати християн, що, даючи відпусти, Папа має потребу та вимагає від нас благочесних молитов більше, ніж грошей, що надходять до нього” (48).

“Велика несправедливість чиниться до Божого Слова, коли під час проповіді стільки ж, а може, й більше часу, ніж Євангелії, приділяють проголошенню відпустів” (50).

Або ось, наприклад, такий текст: “Єпископи та пастирі зобов’язані з належною повагою приймати делегатів апостольської індульґенції. Та вони також покликані суворо стежити за тим, аби ці комісари замість виконувати папські вказівки не проповідували власних вигадок. Буде проклятий той, хто виступає проти істини апостольського відпусту” (тези 69-71). І, засмучуючись через перекручення в ученні про відпусти, пише: “Неминучий наслідок безсоромних проповідей про відпусти такий, що й ученому важко захистити Папу від докорів і різких звинувачень вульгарних нахаб” (81).

Будь-який католик скаже: “Так, адже ж це вчення Церкви! Так учить сьогодні Католицька Церква”. І справді, читаючи тези доктора Лютера, ми бачимо, що батько Реформації не був проти відпустів, але тільки проти зловживань, пов’язаних із ними. Безумовно, не всі, але значна більшість тез Мартина Лютера читається як апологія Папи та відпустів (без сумніву, в їхній слушній інтерпретації, вкоріненій у Церковній традиції, а також у контексті критики зловживань).

Таким чином, за правовірне вчення про відпусти висловлювався один із найвідважніших і полум’яних реформаторів Церкви. Чи не правда, красномовне свідчення?

Відпусти і сучасність

Особлива роль у реформі вчення про відпусти належить Папі Павлові VI. В апостольській конституції Indulgentiarum doctrina (1965) Папа посилався не на свою юридичну владу, але на давню церковну традицію. Павло VI підкреслював зв’язок тих, хто кається, з успадкуванням стражденного Христа, Який є “скарбницею Церкви”, і взаємодопомогу у спілкуванні з Містичним Тілом. Папа відмовився також від календарного вимірювання часткових відпустів, стверджуючи, що після сповіді, причастя і молитви, з якою пов’язані відпусти, той, хто кається, отримує прощення тимчасового покарання пропорційно до покаянного акту людини, яким рухає любов. Такий етично-персоналістичний підхід до відпустів виявився також у значному зменшенні числа відпустів, пов’язаних із девоціоналіями. Водночас відпусти можна отримати за практики, що сприяють духовному розвитку сучасного католика. Наприклад, повний відпуст можна отримати (один раз на день) за півгодинне читання Святого Письма, таке ж поклоніння Святим Дарам, спільний Хресний Шлях або спільне читання молитви за вервицею. Як же нам ставитися до відпустів?

Відпусти є одним зі складових знаків святкування Великого Ювілею 2000. Про це згадує Папа Іван Павло II у буллі Incarnationis mysterium (1998), що проголошує цей Ювілей. Відпустам присвячені 9 і 10 номери згаданої булли.
Папа пише, що у відпустах розкривається повнота Отчого милосердя, в якому Він виходить назустріч кожній людині, і яке виражається у прощенні гріхів і провин. За звичайних обставин Бог дарує нам Своє прощення через таїнство покаяння та примирення. Цю владу прощення гріхів Церква отримала від свого Фундатора (Мт. 16,19; Ін. 20,23). Через служіння Церкви Бог виявляє світові Своє милосердя, даючи йому цей цінний дар, який із давніх давен має у Церкви наймення “відпусти”.

Таїнство покаяння, продовжує думку Папа, дає грішникові можливість звертання й отримання благодаті виправдання, яке ми маємо завдяки жертві Христовій.
Через це грішник знову стає причасником Божого життя і повноправним учасником життя Церкви. Сповідаючись у своїх гріхах, вірний отримує справжнє прощення і може знову брати участь у Євхаристії на знак віднайденого поєднання з Отцем і Його Церквою. Але вже з давніх часів Церква жила глибоким переконанням, що наслідком прощення, безвідплатно дарованого Богом, має стати справжнє перетворення життя, поступове звільнення від внутрішнього зла й оновлення всієї істоти. Таємничий (сакраментальний) акт має суміщатися з актом екзистенційним, зі справжнім згладжуванням провини, яке має назву покаяння.
Прощення гріхів у таїнстві сповіді не означає, що процес екзистенційного звертання людини зайвий. Навпаки, саме в таїнстві покаяння людина знаходить свій справжній сенс і цілком приймається Богом. Як відомо, незважаючи на примирення людини з Богом, гріх може залишити в нашому житті певні тривалі наслідки, від яких треба очиститись.

У східній християнській традиції гріх часто порівнюють із хворобою.
Використовуючи це порівняння, можна сказати, що в покаянні людина кладе край джерелу своєї хвороби, та деякі наслідки цієї хвороби ще можуть даватися взнаки. Тоді Господь, виявляючи велику милість Свою, через служіння Церкви може дарувати людині звільнення від цих наслідків, що у традиції Церкви отримало назву прощення провин. Бо і Сам Господь, коли ходив по землі, виявляв милість свою у прощенні гріхів. Але і зцілюючи прощену людину, тим самим наче закарбовував велику Свою любов (пор. Мт. 2-7). Саме в цьому контексті набувають особливого значення відпусти, що дають змогу приступити до абсолютного дару Божого милосердя. У відпустах скрушений грішник знаходить прощення тимчасового покарання за гріхи, провина за які вже згладжена в таїнстві покаяння та засмученні серця.

Провидіння вчить нас, що людина ніколи не йде шляхом спасіння самотою. Дуже влучно висловив цю біблійну думку український релігійний філософ Микола Бердяєв, який писав: “Спастися поодинці не можна”. Думка про причетність усього творіння була особливо дорога багатьом східним Отцям Церкви (напр., св. Григорієві Нісському). На цьому ж заснована віра Церкви в заступництво святих, втілена, зокрема, в Нікео-Константинопольському символі віри або в літургійній практиці заупокійних молитов. У Христі й через Христа життя християнина таємничими путами пов’язане з життям інших християн у надприродній єдності Містичного Тіла. Завдяки цьому між вірними відбувається дивовижний обмін духовними дарами, внаслідок яких святість одного міцніє та підтримує іншого більше, ніж гріх одного може зашкодити іншому. Ці пахощі духовних дарів праведників (любові, страждань заради Христа, цнотливості) поширюються на всю Церкву. Саме в цьому полягає реальність заступництва, предстояння та заміщення (vicarietas), на якій заснована Христова таїна. Його превелика любов рятівна для всіх нас. Про велич Христової любові свідчить і те, що у Своїй справі спокутування Він допускає нас бути не лише пасивними глядачами цієї великої місії. Він залучає нас у свою рятівну місію, передусім роблячи нас співучасниками Своїх Страстей. Про цю предивну співпрацю Бога та людини (звану Отцями синергією) пише Апостол Павло в Посланні до Колоссян: “Заповнюю брак у плоті моїй скорбот Христових за Тіло Його, яке є Церква” (1,24). Глибину цієї таїни виражають і образи Прозріння святого Івана Богослова, де Церква показана дружиною Агнця, вбраною “у вісон чистий і світлий; вісон же є праведність святих” (Одкр 19,8).

Усе виходить від Христа. Оскільки ми належимо Йому, то й усе, що наше, стає Його й у Ньому знаходить цілющу силу. Саме це і має на увазі Церква, коли говорить про “скарбницю Церкви”, що містить добрі справи святих. Молитися про отримання відпусту означає ввійти в те духовне спілкування, а тим самим безмежно розчинитися в інших людях. Бо й у сфері нашого духовного життя, як і життя матеріального, ніхто з нас не живе лише для себе. Гідна турбота про порятунок власної душі очищається від страху та егоїзму лише тоді, коли стає турботою про спасіння інших. Це реальність заступництва святих, таємниця “замісництва” (vicarietas), молитви як шляху єдності з Христом і Його Церквою. Він приймає нас до Себе, щоби ми в єдності з Ним ткали “вісон чистий” нового людства, в який убрана Наречена Христова, тобто Церква.

Таким чином, наука про відпусти означає пізнання, “як погано та гірко” залишити Господа, Бога свого (пор. Єр. 2,19). Вірні, котрі одержують відпусти, усвідомлюють і свідчать, що власними силами своїми вони не можуть виправити зла, завданого іншим гріхом. Це схиляє їх до впокорювання. Крім того, істина про заступництво святих і причетність (koinonia, communio) до всього сущого вчить нас, яке дієве для інших людей – і живих, і покійних – зміцнення нашої єдності, що розвивається з Небесним Отцем.

Бажаючи отримати відпусти, кожен зобов’язаний пам’ятати, що ні коштовна проща до Рима або на Святу Землю, ні проходження через ювілейні Святі Брами, ні інші практики, пов’язані з відпустами, не матимуть значення, якщо, приступаючи до них, ми закриємо свої серця перед Божою благодаттю. Ми справді станемо учасниками відпустів лише тоді, коли заздалегідь приготуємо себе до прийняття Божої благодаті засмученням серця, справжнім бажанням змінити своє життя, скинути зі себе “ветху людину” й одягтись у “людину нову” (пор. ККЦ 1473).

POSTUP - ПОСТУП
№ 75 (519), субота
22 квітня 2000 року
·PDF - ст.01
ПЕРША СТОРІНКА
·Цитата "Поступу"
·Ракета або вибухівка
·Земля на продаж

ПОСТУП У ЛЬВОВІ
·Кілька слів
·Іноземні мови для глухих
·"Галичфарм" змінює філософію
·Пограбування церкви
·Відлуння "Хвилі свободи"
·Ліс вивозять, а програми нема

НАША СТОЛИЦЯ
·Заперечення Вольтеру
·Випереджаємо Європу
·Біда об'єднує мешканців
·Архіваріус

ПОСТУП З КРАЮ
·Краєвид
·РПЦ як спадкоємиця КПРС
·Нову політику - оновленим регіонам
·Украли кредит Світового банку
·За невиплату зарплати каратимуть суворіше

ЕКОНОМІЧНИЙ ПОСТУП
·Край
·Віртуальна торгівля дійшла до межі
·Світ

ПОСТУП У СВІТ
·Світоогляд
·Амністія войовничого вершника
·Прага - ворог №2
·Російсько-японська війна триває
·На захист Мечіяра

ОСОБИСТІСТЬ У ПОСТУПІ
·Лех Валенса: Моя візія Європи

АРТ-ПОСТУП
·У "маленькому Парижі" є і свій Нотр-Дам...
·Благодійність Ганса Менцинського
·Баритон, який міг бути львівським

ПОСТУП У ПОСТУПІ
·Історичний антикваріат чи жива віра Церкви?

ПЕРЕДСВЯТКОВИЙ ПОСТУП
·Дарія Цвек про Великодні традиції

СПОРТ-ПОСТУП
·Перший фан-клуб в Українi
·Чи буде iнтрига в чемпiонатi?
·З ятаганами на штурм "Арсенала"!
·Спорт-бліц

POST-SCRIPTUM
·Календар
·Як поставити Windows по телефону
·Гороскоп