Баритон, який міг бути львівським
ГАСТРОЛІ
Марта ҐАРТЕН
Дві грандіозні музичні події з квітневого календаря святкування 100-річчя Львівської опери були об’єднані іменем виконавця, якого небезпідставно вважають славетним європейським співаком нашого часу. Заслужений артист України A. Шкурган не тільки виконав партію Набукко в одному з прем’єрних показів однойменної опери Дж. Верді, а й взяв участь у великому концерті, до симфонічного оркестру Львівського театру опери і балету. На концерті симфонічним оркестром керував Антоні Віхерек – видатний польський диригент і організатор музичного життя.
Підсумовуючи враження від двох непересічних виступів, на яких A. Шкурган викладався із притаманними йому захопленням і артистизмом, тепер уже можна стверджувати, що з оперою “Набукко” ніяких несподіванок не трапилося. Якщо, звісно, не вважати за приємний сюрприз для львівських меломанів і сам приїзд визначного майстра сцени, і надзвичайно проникливе виконання провідної партії. Саме баритон A. Шкургана став коштовною окрасою четвертого з черги прем’єрного спектаклю під диригуванням художнього керівника Львівської опери Мирона Юсиповича. Партія Набукко італійською мовою входить до активного репертуару A. Шкургана, який працює за контрактами з багатьма оперними театрами Європи та США. Отже, у нас в образі вавилонського царя Навуходоносора A. Шкурган з’явився у тих шатах, в яких він виходить як Набукко на варшавській сцені. Надзвичайно вдалою партнеркою славетного українського баритона виступила Савчук у ролі Абігаїли – захланної до влади позашлюбної доньки Набукко. Із кожною виставою видно, як розкриваються здібності цієї обдарованої співачки. Натомість дещо менш яскраві враження залишилося того вечора від партії Фенени, і вже зовсім не відповідало образові Ісмаїла виконання ролі О. Данильчуком. Що ж до хору і масових сцен, поставлених італійським режисером Джузеппе Вішилією, то їхні злагодженість і видовищність тішили. Але тим запалом, що їх зарядив був імпульсивний Вішилія, вже не вражали. Як то не прикро, та було помітно, як вистава поволі “холоне”. Дуже не хотілося б, щоби й цю постановку спікала доля попередніх дітищ Вішилії у Львові.
Та із концертом A. Шкургана все складалося зовсім не так: одна несподіванка випереджувала іншу. Не тільки напередодні, коли Aндрій разом із польським диригентом Антонієм Віхереком влаштував прес-конференцію львівським журналістам, а й ще зранку того дня, коли вони увечері мали концертувати, ще не було остаточно затвердженої програми. Це пояснювалося тим, що склад оркестру не мав усіх потрібних інструменталістів (йшлося про челесту й мандоліну). На прес-конференції білосніжну манишку A. Шкургана прикрашала стрічка з орденом Святого Миколая-Чудотворця. Виявилося, що цю нагороду вручив йому 12 квітня у Києві прем’єр-міністр України Віктор Ющенко, і таких кавалерів у світі є всього лише шестеро! Загалом же, 2000 рік для співака знаменний найвищим вітчизняним визнанням: він став лауреатом Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка. Це заслужене звання увінчує творчі здобутки українського співака, який є лауреатом національних (ім. С. Крушельницької та ім. М. Лисенка) і міжнародних конкурсів у Франції, Німеччині, Фінляндії, Данії, Італії, Австрії, а також трьох – у Польщі! Окрім того, A. Шкурган – володар титулу “Вердіївський голос” та володар Кубка президента Франції, він також нагороджений медаллю Міжнародного товариства артистів-музикантів. І концерт у Львові підтвердив, що слава його не марна.
Перший відділ концерту був укладений переважно з фрагментів опер Верді (тріумфальний марш з “Аїди”, сцена і арія Ренато з “Балу-маскараду”, арія Ріголетто з однойменної опери, арія Жермона з “Травіати” й монолог Форда з “Фальстафа”) та Монюшка (увертюра, танець”Мазур”, арія Януша з опери “Галька” та арія Мечика з опери “Страшний двір”). Тут диригент і соліст зійшлися у вподобаннях, надавши публіці змогу слухати і споглядати двох рівнонатхненних виконавців.
Коли вже зайшлося про репрезентацію польської опери, то варто нагадати, що А. Віхерек, окрім того, що директорував у багатьох оперних театрах Польщі та за її межами, є невтомним популяризатором національної опери в світі. На різних сценах він пропагує не тільки шедеври Станіслава Монюшка, а й сучасні польські опери, сприяє промоції творчості сучасних польських композиторів у жанрах симфонічного і балетного мистецтва. Під керівництвом А. Віхерека (а він був головним диригентом і художнім керівником Великого театру Національної опери Польщі у 1973 – 1981 рр.) трупа Польської національної опери відбула величезну кількість зарубіжних гастролей, виступаючи, зокрема, в Берліні, Лісабоні, Мадриді, Стамбулі, Стокгольмі й Вісбадені. А свою улюблену “Гальку”, крім Великого театру у Варшаві та в Опері Шльонській у Битомі, де тільки не ставив! І в Оберхаузені (Німеччина), в Анкарі (Туреччина)! А тепер ось підготував прем’єру “Гальки” у Вроцлаві. У 1998 р. Антоні Віхерек разом із колективом Національної опери Польщі записав “Гальку” С. Монюшка на CD, аудіо та відеокасетах, а також на найсучаснішому носієві – платівках DVD. Видана польською фонографічною фірмою ZPR Records, ця опера за участю видатних українських співаків Тетяни Захарчук (Галька) та Володимира Кузьменка (Йонтек) здобула шалений успіх. Торік їй було присуджено статус “золотої платівки” (це перша і поки що єдина у польській фонографії опера з такою нагородою).
Але цього разу перед А. Віхереком стояло непросте завдання: диригувати симфонічним оркестром нашої опери. І коли б не його великий досвід, що дозволив упоратися і з цим колективом, зовсім не відомо, які несподіванки чекали б слухачів на концерті. Досить того, що оркестранти час від часу хибили і прикро не відзначалися пунктуальною синхронністю навіть у приграних фрагментах популярних творів. Відчувалося, що важко далося й соло на мандоліні в канцонеті з “Дон Жуана” Моцарта юній Наталі Малашевській, яка дещо розгубилася перед поважною аудиторією. Але завдяки педагогічному досвіду диригент делікатно злагіднив цей момент.
Що ж до головного соліста вечора, то він був неперевершений. Львів’яни могли лише пошкодувати, що з десяток років тому випускникові Львівської консерваторії ім. М. Лисенка A. Шкургану, що навчався сольному співу у класі народного артиста України І. Кушплера, не знайшлося місця у трупі нашої опери. Тепер можна хіба що дивуватися стрімкій професійній кар’єрі, яку співак зробив за кордоном. Може вражати напрочуд вдале поєднання природного обдарування, набутої високої фаховості й розкутої артистичності, з якою Aндрій бавив львівських слухачів упродовж концерту. І хоч, можливо, хтось такі “загравання” вважав надмірними, вони, однак, не виглядали недоречними, а свідчили про розкомплексованість і добрий гумор артиста, його перфектне володіння власним тілом, голосом та ситуацією в залі. За розкішне виконання куплетів тореадора Ескамільйо з 2 дії опери “Кармен” Ж. Бізе чи каватини Фігаро з 1 дії опери “Севільський цирульник” Дж. Россіні йому ладні були вибачити й пустотливі пошуки загубленої запонки і несподіваний кашель, який підступним спазмом здушив монолог Богдана з 2 дії опери К. Данькевича “Богдан Хмельницький”. До речі, другий відділ концерту складали переважно твори українських композиторів-класиків: Лисенкові “Гетьмани, гетьмани” на слова Шевченка та “Давно те минуло” А. Кос-Анатольського, балада Гната з опери “Назар Стодоля” Данькевича. А на тривалі щирі оплески і захоплені вигуки: “Браво, біс!” – A. Шкурган заспівав пісню на слова Ів. Франка “Ой ти дівчино, з горіха зерня” та двічі повторив “Безмежнеє поле”. Публіка високо оцінила коду концерту не тільки як глибоко патріотичний чин, а й те, з якою досконалою майстерністю її було виконано! Стоячи, довго вітали львів’яни A. Шкургана й А. Віхерека бурхливими оплесками. Чи й варто згадувати що у залі Оперного театру – не без спонсорського сприяння “Артеміди” та ДП магістральних нафтопроводів “Дружба” – було забезпечено повний аншлаг! І той хто, прийшов того вечора на концерт, може бути переконаний: враження від нього не зітруться з плином часу.
Та Львів не був би Львовом, коли б і цього разу не припустився якогось ляпсусу. Як то завжди у нас ведеться, цей також стосувався етикету. Хоча, здавалося б, до таких церемоніальних моментів треба не бозна якого протоколу, а тільки елементарного такту й гречності. Прикро, що відділу мистецтв не вистачило прекрасного альбому з репродукціями Олекси Новаківського і для А. Віхерека, тому подарунок із рук Євстахії Шимчук отримав тільки A. Шкурган. А до нас же приїхало двоє однаково поважаних гостей, до яких ми мусили поставитися однаково шанобливо! З квітами також “прокололися”. Шкурганові й тут дістався удвічі більший оберемок троянд. Та найбільш прикро, що і дарунок, і квіти були від міського голови Львова. Але той чомусь не зволив спуститися з урядової ложі й особисто привітати музикантів, а доручив це клеркам... Чим загадав львів’янам важку загадку: що б то мало означати таке ставлення до діячів мистецтва, та чи нема в тому, бува, якоїсь прихованої політики? Утім, цей несвідомий жест (чи то пак, його відсутність) промовисто засвідчив наш загальний культурний рівень. То чи ж варто в цьому контексті дивуватися, що десять років тому кадрова політика в царині культури не сприяла тому, щоби на сцені Львівської опери розвивався такий талант, перед яким нині схиляється світ?
|
|
