Церква і суспільство: творення сув’язі
Олег БАГАН
Як сьогодні стоїть питання впливу Церкви на свідомість нашого посткомуністичного, постіндустріального суспільства, атеїстичного у своїх засадах? З чим входить УГКЦ у III тисячоліття, яке обіцяє стати епохою великого інформаційного вибуху? Які проблеми стоять перед Церквою у цій сфері? З такими питаннями “Поступ” звернувся до головного редактора журналу Українського Богословського Наукового Товариства “Богословія”, викладача філософії та патристики Дрогобицького Духовно-Катехитичного Інституту й викладача патристики Львівської Богословської Академії о. Івана ГАВАНЬО.
– Отче, як би Ви охарактеризували стратегію Церкви у справі друкованих органів?
– Стратегія Церкви взагалі у сфері засобів масової інформації пояснюється основним завданням Церкви: ширити Євангеліє в Україні, тобто визначати нову євангелізацію посткомуністичної України. Євангеліє, яке понад тисячу років тому прийняв наш народ у Хрещенні святого князя Володимира, потребує сьогодні нового прочитання у світлі сучасних проблем. Друге завдання: Церква розглядає ЗМІ як зручний і ефективний засіб для своєї проповіді. Усі друковані видання УГКЦ зараз можна поділити на три категорії: наукові, офіційні й катехитичні.
У свою чергу, катехитичні видання є багатожанровими: газети і журнали для дітей, молоді, віруючого загалу, для тих, хто цікавиться релігією. Тобто Церква прагне враховувати різноспрямованість і багатопластовість суспільства.
Безумовно, у цій сфері є й серйозні проблеми. Передусім, це проблема кадрів.
Не секрет, що більшість релігійних журналістів – це вчорашні “радянські журналісти” з відповідним набором стереотипів мислення та ідеологем того часу. Звідти й ота єлейність, прикрашання: гіперболізація в описах та інтерпретації тем, які колись використовувалися для зображення радянського життя. Усе це збереглося, змінилися лише деякі форми. Пам’ятаю, коли вийшов перший номер молодіжного журналу Самбірсько-Дрогобицької єпархії “З любов’ю у світ”, то в рецензії в дрогобицькій газеті “Галицька Зоря” дуже точно було застережено: видання не повинно стати черговим “сюсюканням про віру”. Це, власне, й наголошує, що саме є головним недоліком у стилі подачі релігійної інформації та проблематики.
Поки що, на жаль, дуже звуженою є тематика наших видань. Вона зводиться лише до проповідництва, а мало аналізує. Хіба що часопис “Вірую” глибше підходить до молодіжних проблем. Натомість поза увагою “майстрів пера” залишаються актуальні проблеми культури, політики, соціальних тенденцій і перетворень, молодіжного життя тощо. Часто статті в релігійних виданнях за жанром нагадують проповідь: у них є тільки звертання-заклик, але відсутні аналіз проблем і набір пропозицій для вирішення цих проблем. Адже роль преси, на мою думку, передусім полягає у поширенні нових ідей, ідей щодо долання перешкод і розвитку в усіх сферах суспільного життя.
До речі, якраз такого всебічного аналізу суспільного життя з точки зору християнства бракує й світській періодиці. Адже ми хочемо жити в християнському суспільстві, то чому ж ми не можемо сподіватися від світської преси, щоби вона давала таки християнську інтерпретацію подій, а не якусь безпринципно-атеїстичну?
Щодо шляхів поліпшення ситуації, то відзначу, що керівництво УГКЦ, особливо єпископ-помічник Глави УГКЦ владика Любомир (Гузар), прагне зміцнити і розвинути традиції християнської журналістики і через заснування якісно нових видань, і через навчання наших журналістів у вищих навчальних закладах Заходу для підвищення своєї кваліфікації.
– А саме?
– Наприклад, з метою введення такої християнської аналітики нещодавно був організований часопис “Арка”, покликаний розширити спектр тем і проблем. На мою думку, Церкві варто подбати про те, щоби був організований ще й такий публіцистично-аналітичний орган, в якому християнський погляд на проблеми сучасності йшов би від нашої світської християнської інтелігенції. Церква мала б таким чином посилити турботу про зростання інтелектуального рівня нації, про виховання нової української християнської інтелігенції, завдяки якій християнська культура знову стане домінуючою в нашому суспільстві. Власне через відсутність християнської інтелігенції нас називали в минулому нацією “хлопа і попа”. У радянські часи лакуну цю заповнив освічений комуністичний нігіліст-атеїст. Тепер це вилилося у домінування в суспільстві циніків-прагматиків, що об’єктивно понизило духовно-культурний рівень нації.
Наша Церква добре усвідомлює, що виховання християнської інтелігенції залежить від рівня богословської науки в країні. Ось чому від самих початків відродження УГКЦ всі зусилля спрямовувалися на відкриття навчальних богословських закладів, зокрема Львівської Богословської Академії, у якій мають змогу вчитися всі бажаючі юнаки і дівчата, без прив’язання їх до священичого служіння, і яка вже сьогодні стала значним культурним та інтелектуальним осередком в Україні, отримавши міжнародну акредитацію. А зараз відбувається активна підготовка до державної акредитації: в середині лютого відбулася зустріч міністра освіти п. Кременя з делегацією ЛБА.
– А яке місце в цій системі займає відновлений науковий журнал “Богословія”?
– З метою розвитку богословської науки в Україні у 1998 році за ініціативою Владики Любомира (Гузара), ректора Львівської Богословської Академії о. Михайла Димида, ректора Дрогобицького Духовно-Катехитичного Інституту о. Мирона Бендика та інших греко-католицьких богословів було відновлено діяльність заснованого ще у 1924 році Українського Богословського Наукового Товариства (УБНТ). На даному етапі як виконуючий обов’язки голови УБНТ можу наголосити на тому, що членами УБНТ є не тільки особи священичого стану, а й представники світської інтелігенції, зокрема академіки Голубець, Крвавич, Онищенко, професор Надрага, публіцист і громадський діяч Мирослав Маринович та інші.
Друкованим органом УБНТ від початку його заснування був журнал “Богословія”, видання якого в Україні після тривалої перерви (у післявоєнні роки журнал виходив у Римі) відновлено у 1998 році у Львові (зараз верстається вже другий “український” номер журналу). “Богословія” покликаний відобразити діяльність УБНТ, яка має три секції-напрямки досліджень:
філософсько-богословсько-біблійну; літургійно-катехитично-пастирську та історико-канонічно-екуменічну. Сама структура УБНТ показує обшир наукових зацікавлень Товариства, які не обмежуються лише церковними та релігійними питаннями, а охоплюють майже всю сферу гуманітарних наук: це філософія, суспільствознавство, історія, культурологія, літературознавство та мистецтвознавство.
У рамках кожної з секцій УБНТ відбуваються щомісячні наукові засідання. Користаючи із нагоди, запрошую на ці засідання усіх зацікавлених.
Повідомлення про час засідань можна знайти у Центрі інформації ЛБА (вул. Свєнціцького, 17). Власне, найкращі доповіді цих засідань й публікуються в “Богословіях” У 1-му номері журналу редакція винесла на суд громади його концепцію. Основною ідеєю її є виховання у віруючих свідомості помісності нашої Церкви.
Багато що говорить і епіграф до журналу: “Камінь, якого відкинули будівничі, став наріжним” (Євангеліє від Матвія). Бо ж (і це не є таємницею) нашу Церкву часто розглядають як “камінь спотикання” на шляху до міжцерковного поєднання у християнському світі. Це є і з боку православних Церков, і з боку деяких західних богословів. Представники православних Церков звинувачують УГКЦ у зраді, вказуючи на неї як на плід латинського середньовічного прозелітизму, і вважають, що допоки існує така Церква, доти не можна вести мову про їх ближче поєднання з римською Церквою. Ми ж віримо, що наша Церква не є “каменем спотикання” у справі єднання Церков, віримо, що вона якраз покликана стати “каменем наріжним”, на якому й побудується майбутня єдність. Але для того, щоб УГКЦ стала такою моделлю поєднання Церков, ми повинні реалізувати свою церковну помісність, оновити свою богословську, духовну і літургійну спадщину, закріпити патріаршу ієрархічну структуру, окреслити своє самостійне інституційно-канонічне життя. І якраз журнал своїми публікаціями мав би визначати наше церковне відродження. Ще раз повторю: найважливіше – це творення самої свідомості церковної помісності в Україні.
Зазначу, що основні рубрики “Богословія” збережені від часів заснування (першим головним редактором журналу був бл. п. Патріарх Йосип Сліпий), а це: “Наукові статті”, “Вибрані наукові питання”, “З життя УБНТ”, “Хроніка”, “Рецензії”. У наступному номері вже за 2000 рік вводимо рубрику “Бібліографія наукових релігійних видань на Україні”. Тому закликаю наукову світську інтелігенцію краю до активнішої участі у творенні всім нам потрібного
часопису. (Адреса редакції: Львів,
вул. Свєнціцького, 17).
– Як Ви оцінюєте рівень і якість християнської публіцистики на сторінках світських видань?
– Зрозуміло, що Церква зацікавлена у тому, щоб і світська періодика адекватно висвітлювала церковні та релігійні питання. Ми свідомі того, що в цій ділянці є безліч проблем. Хоча для журналістів релігійна тематика й стала відкритою, але підхід до неї є здебільшого спрощеним, навіть дилетантським. Іноді це перетворюється у щось дивоглядно-примітивне, як-то “пасажі” журналістів телебачення у виконанні Ольги Бурої чи Руслани Писанки, побудовані на майже “фольклорних” уявленнях і образах, далеких від справжнього розуміння Божої Істини і Краси.
Неозброєним оком видно, як журналіст, який пише про релігійні проблеми, самим своїм стилем вже зраджує, що пише про щось чуже, екзотичне для нього, цікаве, але не дуже зрозуміле. Також очевидним є соціально-економічний прагматизм як домінуючий у мисленні журналіста, коли для нього вартості духовні є насправді другорядними, похідними, вони нібито лише покликані доповнити господарсько-практичний інтерес в облаштуванні суспільства, але не є в епіцентрі людського буття. Це відображає матеріалістичну сутність світогляду сучасного суспільства. У крайніх формах таке мислення суголосне афоризму Сталіна: “А скільки у Папи дивізій?”
Інший критерій у підході до теми релігії – це апріорна критичність з позицій сучасного гуманізму. У цьому аспекті християнство здебільшого зводиться до якогось моралізаторства, а Церква сприймається як явище гуманізму. Тобто ніякої філософії християнства для такого погляду не існує, для пересічного ліберального інтелектуала Церква не має реальної візії гармонізації і розвитку суспільства. У мисленні більшості журналістів помітний явний синкретизм замість чіткого християнізму.
Ще іншим “майстрам пера” і взагалі притаманний острах щодо релігій і Церкви як суцільних проявів “клерикалізму”, рішення ієрархії Церкви сприймаються як явний “обскурантизм”. Тобто ми спостерігаємо заповзяте несприйняття релігійності в дусі неораціоналізму й неопросвітництва.
На жаль, наша преса часто підпадає під віяння моди і популізм. Маю на увазі те, що вона полюбляє смакувати різні скандальчики, коли метою публікації є не прагнення розібратися у проблемі і допомогти розв’язати її, а лише сенсаційність. Частими є й безапеляційні судження журналістів про події в церковному житті, коли даються вироки і оцінки вже аж надто однозначні.
А представники Церкви надто болісно реагують на подібні “скандально-втручальні” статті, які спотворюють правду фактів і проблем. На мою думку, пастирям Церкви не варто так трепетно реагувати на критичні публікації. Світ не є однорідним, ми не живемо в умовах християнської держави, в умовах органічно християнського суспільства, де чистота, морально-духовна толерантність преси визначається загальним рівнем християнської культури. Тому треба поступовими кроками чітко налагоджувати основи і форми розростання такої культури.
– Чи вбачаєте Ви проблему в тому, що Церква нині надто герметизована, що вона не виявляє належної активності у впливі на суспільство?
– Якраз в умовах посткомуністичного суспільства (зрозуміло, нехристиянського в засадах) перед пастирями часто постає певна спокуса: не завжди відчуваючи прихильність світського суспільства, замкнутися в мурах храму, відійти в “духовний скит”, відгородитися від насущних суспільних проблем. Відповідно, проповідь Церкви обмежується вузьким колом активних парафіян. Я розмовляв із різними людьми, які запитували: “Чому Церква мовчить стосовно таких-то питань розвитку культури і політики? Адже на Заході Церква дуже активно виступає з приводу майже кожного важливого питання?” Відповідаю: сьогодні Церква ще не може адекватно відгукнутися щодо всіх проблем, але вона до цього прямує. З кожним роком щораз більше чути слово Ієрархії з приводу важливих політичних подій, пам’ятних дат тощо.
Але не слід очікувати й того, що церковні діячі замінять в усьому відповідних фахівців, людей, що працюють у певних ділянках соціуму за покликанням. Треба прагнути до того, щоб світські активісти ставали добрими християнами. Тобто, коли ми говоримо про проблему більшої присутності Церкви в житті суспільства, то треба говорити про іманентну дію Церкви. По-перше, через глибшу християнізацію українства; по-друге, через розвиток власних ЗМІ; по-третє, через упровадження в культурне життя суспільства, в духовно-інтелектуальну парадигму принципів і вартостей богословія. До речі, це й є однією з найголовніших цілей і журналу “Богословія”, і УБНТ, і ЛБА.
– У цьому контексті як виглядає спільна діяльність Церкви та держави?
– Від взаємин Церкви та держави дуже залежить присутність Церкви у суспільстві. Суспільство питає Церкву, закидає Церкві, прагне почути її голос. Але одночасно це ж суспільство не сприяє церковній присутності або байдуже до цього у вирішальних моментах. Парадокс: воно, з одного боку, чекає голосу Церкви, а з іншого, не бажає його чути. Чому? Бо це суспільство є в суті своїй матеріалістичне й егоїстичне, воно не бажає напружуватися у сумлінні, що й пропонує Церква.
Наша держава ще залишається спадкоємицею атеїстичних традицій. Вона лише відмовилася від репресій, ще тільки звикає до вільної екзистенції Церкви. Проте пошуки адекватної моделі взаємодії Церкви та держави йдуть давно й активно. Один із перших варіантів тут є дуже простий: прийняти моделі Заходу, як це ми зробили в економіці та політиці. Мовляв, нічого видумувати велосипеда. При цьому (і я говорив про це на І Всеукраїнському християнському конгресі у вересні 1999 року) ми робимо помилку: на ґрунт української православно-общинної ментальності переносимо церковно-державну модель, яка виросла власне на протестантсько-ліберальній традиції й ментальності.
Трансплантація ця є невдалою: український організм не приймає чужих схем. Це підтверджує й практика: наприклад, наше суспільство просто проігнорувало “Закон про свободу совісті” – і то
об’єктивно, не через злу волю чиновників.
Ми пропонуємо модель відносин між Церквою та державою, побудовану на СУБ’ЄКТИВНО-ОБ’ЄКТИВНОМУ принципі. Усі конфесії, релігії перед Законом є рівноправними і рівновартісними. Але суб’єктивно держава акцентує свої відносини з традиційним християнством – з огляду на те, що воно є творцем української ментальності, культури, до певної міри політичної традиції. І держава більше сприяє Церквам Київської традиції (їх є чотири) – у їх більшій відповідальності за розвиток нації. І це закономірно. Потрібно лише це усталити і на юридичному рівні, що має враховувати новий “Закон про свободу совісті”, і на рівні загальної культури.
На шляху до цього держава може успішно працювати з Церквою у справі християнського виховання молоді та в освіті. Прийшов час на суспільному рівні визнати, що відсутність богослов’я в нашій освіті є недоліком, не перевагою. Це тільки за радянських часів могли хвалитися тим, що чогось не знають.
Світова ж практика в цій сфері прямує до максимального розширення освітньо-гносеологічного світогляду людини, неодмінним складником якого є богословська парадигма. Коли ми це зреалізуємо, то уникнемо багатьох недоладностей і прорахунків, зокрема, і в журналістиці.
На жаль, зараз “із трибуни” про релігію говорять ті, які не знають її. Такі ж люди визначають роль Церкви в культурно-духовному житті суспільства. Діалог із ними нагадує часом розмову зі сліпим про кольори чи бесіду з ідіотом про закони логіки.
Ми віримо в духовне здоров’я українського народу, у відродження святоволодимирської духовної спадщини. І навіть більше. Може, я висловлю цим політичну єресь, але я вірю, що ми збудуємо-таки християнську державу в найвищому і найточнішому розумінні цього поняття. І думаю, що газета “Поступ” своїми глибокими, аналітичними публікаціями також посприяє цьому.
Розмовляв Олег БАГАН
|
|
