Наука про цивілізацію як нова основа гуманітарної освіти
КУЛЬТУРОЛОГІЯ
Маріанна КІЯНОВСЬКА
Соціокультурні моделі розвитку людства ставали об’єктом уваги мислителів і предметом їх розмірковувань від найдавніших часів, проблематика філософії культури була присутньою на всіх етапах становлення європейської думки. Нині маємо видання по-своєму унікальне: Юрій Павленко (Юрій Павленко. Історія світової цивілізації. – Київ: “Либідь”, 2000 р.) – автор книги, що задумувалася як навчальний посібник, але яка водночас є вельми небуденною науковою монографією. Як сказано в передмові, дослідження “охоплює панораму всесвітньої історії за період аж 10 тис. років”. Як видно вже зараз, ця книга цікава не тільки науковцям і має підстави стати справжнім науковим бестселером.
Трохи з приводу... Це – друге видання “Історії світової цивілізації”, яке повністю відтворює перше, що побачило світ у межах програми “Трансформація гуманітарної освіти в Україні” в 1996 році і розповсюджувалося тільки по бібліотеках українських вузів, викликавши навколо себе своєрідний ажіотаж. Тож закономірно, що монографію перевидано: її автор робить спробу, “спираючись головно на розробки М. Вебера, О. Шпенглера та А. Дж. Тойнбі”, ввести новий “цивілізаційний вимір” – зокрема, на основі ідеї багатолінійності світової історії. Ю. Павленко, відштовхуючись від ідеї Тойнбі, висловленої в 12-томному “Дослідженні історії”, про монадність культурно-історичного розвитку людства, в основі якого є локальна цивілізація, опосередковано заперечує
М. Данилевського, який, сформулювавши теорію загальної типології культур (цивілізацій), проголосив, що немає всесвітньої історії як такої, а є лише історія окремих цивілізацій, індивідуальних і замкнутих за характером.
Як стверджує С. Кримський, автор передмови й відомий у наукових колах філософ, “пропонований посібник засвідчує народження нової дисципліни та предмета викладання – соціокультурного розвитку людства в його цивілізаційних і етнонаціональних формах”, при цьому Ю. Павленко поєднує культурологію та філософію історії з даними конкретних наук: власне історії й історії культури, археології, релігієзнавства, елементів економіки, соціології тощо. “Нова дисципліна не є традиційною історією (в ній не розглядаються сценарії та картини конкретних подій, оскільки автора цікавлять типологічні процеси). Не є вона й історією культури чи культурологією... Водночас виклад розвитку світової цивілізації є більш фактологічним, ніж філософія історії... Отже, йдеться саме про нову дисципліну, яка за своєю синтетичністю та евристичним потенціалом здатна виступати основою гуманітарної освіти в цілому”.
У межах аналізу складних “міфоісторіософських побудов”, починаючи від стадії первісного суспільства на рівні доісторичних форм розвитку та ранніх цивілізацій давнини (III – I тис. до н. е.) автор “Історії світової цивілізації” підкреслює, що основоположні цивілізаційні відмінності випливали з двох основних “метафоричних просторових моделей історичного часу” – циклічної і лінійної, які виступають найзагальнішими культурними архетипами, наскрізними структурами усіх світових культур. Наприклад, архетипна конструкція давньоземлеробського сприйняття простору і часу (зародження – зростання – розквіт – занепад – загибель), про яку писав О. Шпенглер, яскраво засвідчена і в античних, і в новоєвропейських моделях історії. Тож, фактично, йдеться про суперечність між космологічним та історичним принципами, мало проявлену на первісних щаблях розвитку людства, коли існували внутрішня єдність і взаємопроникнення космічного й історичного, і дуже гостру на більш пізніх етапах, коли домінуючою стала лінійна модель часу, органічно поєднана з монотеїстичною концепцією Бога-Творця, котрий мислився першопричиною матеріального буття. У філософських концепціях раннього християнства історія за своєю суттю є лінійною, має початок і кінець, але за формою організована у вигляді циклів, що змінюють один одного. Новоєвропейська ж концепція прогресу як поступового, але неухильного розвитку людства має у своїй основі дво- або тричленний поділ історії (відповідно, концепції Августина та Йоахима Флорського). Останнього О. Шпенглер називає “першим мислителем гегелівського ґатунку”, який запропонував уже не христоцентричну чи дуалістичну картину світу, як в Августина, а по-справжньому стадіальну, десекуляризовану, “заземлену” історіософію з безкінечною перспективою подальшого руху людства. “...Вироблена перед кінцем середньовіччя тринітарна модель поділу історії, наповнюючись секулярним змістом, переходить у новий час”.
Визнання унікальності життєвого шляху кожної цивілізації спонукає до аналізу власне історичних чинників процесу. В силу деякої дискретності окремих одиниць соціальної організації, безумовної локальності визначених географічних впливів, з огляду на те, що прийнято вважати людським чинником, а також через дію деяких інших факторів цивілізаційний розвиток людства завжди був неоднорідним. Ю. Павленко приходить до висновку, що адекватне осмислення соціокультурного розвитку людства “сьогодні вже неможливе на базі самої лише стадійної парадигми. На одному щаблі еволюції, як правило, існує два або більше типів соціокультурних систем із притаманними їм специфічними тенденціями... Тому стадійний підхід просвітницької та гегелівської філософії історії, марксизму та еволюціонізму має бути доповнений баченням полілінійності шляхів розвитку людства, серед яких найуніверсальнішим є розмежування східної і західної моделей еволюції...”
Книга ця складається із двох частин. У першій з них подається огляд основних концепцій соціокультурного процесу з найдавніших часів до наших днів. У другій робиться спроба обґрунтувати й викласти загальне розуміння культурно-історичної еволюції, і особливо – цивілізаційного процесу. Як найважливіше, без перебільшення, епохальне зрушення Ю. Павленко визначає “перехід від ранньоцивілізаційних систем до так званих традиційних регіональних цивілізацій, здебільшого пов’язаних із певними світовими релігіями.” При цьому автор вдається до Ясперсового терміна, називаючи цей період добою “осьового часу”, але надає йому ширшого, ніж у німецького філософа, тлумачення і визначає його як “добу системної трансформації цивілізаційних систем доіндустріального типу”. Ю. Павленко свідомо не торкається цивілізаційних процесів XX ст., доходячи у дослідженні до завершення (у загальних рисах) процесу формування макроцивілізаційної системи на поч. ХХ ст. Та ця система й нині ще перебуває на етапі становлення, коли актуалізуються поняття ноосфери і техносфери сучасної цивілізації, інформаційних зв’язків суспільства і виникає планетарна історія.
Сучасне розуміння соціокультурного розвитку людства передбачає систему проекцій, що доповнюють одна одну; при цьому основоположними є три принципи, а саме: стадійності, полілінійності та цивілізаційної унікальності розвитку людства. І це переконливо доводить Ю. Павленко в “Історії світової цивілізації”.
|
|
