Міу-Міу, що Ви робите на цих галерах?
ПРЕМ"ЄРА
Катерина СЛІПЧЕНКО
Акторка кіно Міу-Міу (“Вечірня сукня”, “Вальсуючи” тощо) забарвила свою присутність на кіноекрані у відтінки спокою, веселощів, світла... У театрі, на сцені Chaillot, у Парижі, де вона грає у моновиставі Жана-Марі Лаклаветен “Подорож у Люксембург”, її палкі прихильники таку, яку вони люблять, Міу-Міу не побачать. Вони побачать свого кумира злою, вони будуть її погано чути, а сама вона загубиться у великому невизначеному проcторі без певного характеру і без ознак часу і місця. У своїй ролі вона копіює персонажів, яких на сцені немає. Проте варто врахувати, що вона є і режисером вистави у доволі великому та помпезному театрі на площі Трокадеро, яка розкинулася неподалік від Ейфелевої вежі і є притулком для всіх паризьких ролерів.
Яка жінка, який чоловік, привчені до кіно та телебачення, не спалахнуть бажанням побачити Міу-Міу на театральній сцені? Справжню Міу-Міу власною персоною – прямо перед собою, біля себе, а не лише її зображення на екрані. Міу-Міу – псевдонім Сільветт Ері, псевдонім чудернацький, небезпечний, який вона зуміла прославити і стати улюбленим дитям примхливої публіки. За двадцять дев’ять років вона знялась у сорока трьох фільмах. Де б вона не з’являлась, у чорних комедіях чи драмах, ефект її присутності був надзвичайно сильним. Простота, спокій, ясність образу, радість серця та природна поезія, про яку вона, здається, навіть і не турбувалась. Приклад актора, сама його суть, у якого суворість професії не спотворює чарівну привабливість таланту. (Ех, мадам, і що після всього цього!..)
Втомлена! І схожа на мавпу, бо спотворена тим простором, у якому існує на сцені. Вона копіює інших акторів, і ніхто не в змозі заперечити її дар імітації, проте вона у виставі – зовсім не вона. Не та Міу-Міу, яку так обожнює публіка. Інколи складається враження, що вона не зовсім розуміє те, що робить. Вона імітує незграбні пози, незграбно вибрані та незграбно виконані, і вперше можна побачити акторку важкою та неповороткою.
Вона, зрозуміло, захоплена текстом, який вимовляє та інтерпретує з очевидною шаною до кожного слова. Текст, як повідомляє програма, вона проробляла у супроводі автора, Жана-Марі Лаклаветена (його книги отримували Prix des mouettes, премію Marguerite-d’Angoulкme, премію за кращу книгу Центрального регіону тощо). У “Подорожі до Люксембурга” йдеться про немолоду та самотню жінку, Аріану, яка звертається до своїх померлих батьків. Її мати на все життя залишила рану в серці доньки, якось сказавши: “краще б я тебе не народжувала”.
Донька тепер відповідає: “Тепер ти можеш мучити хіба що ангелів”. Її батько був письменником, й Аріана розповідає: “Він викопав тіло моєї матері та зжер його”. Можливо, вона перебільшує, звичайно, вона перебільшує – ця донька похилого віку, загублена в порожньому сценічному просторі. З глибини сцени вона звертається в зал, до батька: “Я завагітніла від свого батька” – і поїдає рожеву карамельку з виглядом затятого гурмана. А цей емпіричний батько, а може, Жан-Марі Лаклаветен, а може, Міу-Міу виголошує глибокодумні сентенції на кшталт: “Смерть не є життям”.
Вся ця історія могла би бути правдоподібною, чому б і ні, у якості оригінального дивертисменту. Але ні, вона турбує, вона неприємна, і глядач під тягарем цієї брутальної сповіді забуває, як змінилася Міу-Міу, що борсається на самоті в цьому болотистому монолозі та у цій придуркуватій міміці.
Міу-Міу кинулася з головою в ополонку, розчарувавшись у пропозиціях, та прирекла себе на самоту, прийнявши драконівське рішення покласти на власні плечі турботу про все на світі (про все на сцені): про оформлення, про режисуру, про гру... Вона говорить із глибини сцени, примушуючи нас напружувати зір та слух і дофантазовувати недочутий текст. Вона розчаровує, вона приголомшує, вона... зачаровує. Вона змінилася: стала злою та втомленою. Міу-Міу виглядає жалюгідною, вона втратила свій блиск... Вона – геніальна акторка.
|
|
