BRAMA
  UKRAINEWSTAND
Home - NEWS - Weather - Biz - Sports - Press - Calendar - Classifieds

  УКРАІНОВИНИ
Home - НОВИНИ - Погода - Ділове - Спорт - Прес - Календар - Оголошення




[BRAMA Client Websites]
Поступ лоґо, Postup logo

[ <<< INDEX ]

POSTUP - ПОСТУП
№ 66 (510), субота-неділя
8-9 квітня 2000 року


  • FRONTPAGE [ст.1] - PDF
    1. ПЕРША СТОРІНКА
      • 2030 року Китай заатакує США
      • прем’єр ЗАХИСТИВ “принцесу” ВІД ОЛІГАРХІВ
      • Навала неповернених кредитів
      • Львову виділяють гроші
      • Ющенко: “Повірте в нас”
    2. ПОСТУП У ЛЬВОВІ
      • Кілька слів
      • ВАСИЛЬ БАЗІВ ЗУСТРІВСЯ З КАНАДСЬКИМ АМБАСАДОРОМ
      • Нове ім’я в літературі
      • Канадський амбасадор у ЛНУ
      • Молодь про тіньовий капітал
    3. НАША СТОЛИЦЯ
      • Що таке “сільська молодь” для вузів
      • Як урятувати центр львова від руйнації (Закінчення)
      • Домашнє насильство: етап другий
      • Злочин над злочинами
      • архіваріус: Про що писали газети...
    4. ПОСТУП З КРАЮ
      • краєвид
      • Ющенко: “повірте в нас” (Закінчення)
      • Ан-70 – козирна карта в європейській грі
      • Апартаменти для довічного ув’язнення
      • Українських “браконьєрів” затримали незаконно
      • Психічно хворих з політичних мотивів в Україні нема
    5. ЕКОНОМІЧНИЙ ПОСТУП
      • край
      • Аграріям залишилося ще сім днівщоб закінчити посівну ранніх культур
      • Навала неповернених кредитів (Закінчення)
      • СВІТ
    6. ПОСТУП У СВІТ
      • СВІТоогляд
      • 2030 року Китай заатакує США (Закінчення)
      • США знову затримали російський танкер
      • ЄС: “Чорний список – білий список”
      • США за голову терориста обіцяють 5 мільйонів доларів
    7. НІКОТИНОВИЙ ПОСТУП
      • Дещо про тютюнопаління в Галичині
    8. АРТ-ПОСТУП
      • Опісля снігопаду
      • Література без міфотворення: проекція на Балкани
      • У пам’ять про Любомира Шабатуру
      • Штрих з-під різця Георгія Якутовича
    9. ЦЕРКВА В ПОСТУПІ
      • РЕЛІГІЙНА СФЕРА ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ
    10. ЦЕРКВА В ПОСТУПІ
      • РЕЛІГІЙНА СФЕРА ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ (Закінчення)
    11. СПОРТ-ПОСТУП
      • Фінал може і не бути англійським
      • Так би й у плей-офф
      • Людмила Васильєва:“Дослужилася до молодшого лейтенанта...”
      • СПОРТ-БЛІЦ
      • “Кубок Лева” у Львовi
    12. ПОСТ-SCRIPTUM
      • КАЛЕНДАР
      • ТЕ, ЩО НА І В ГОЛОВІ
      • Гороскоп

  • pp_66_8  
    АРТ-ПОСТУП
    СТОРІНКА 8
    № 66 (510), субота-неділя 8-9   квітня 2000 року

    Опісля снігопаду

    Мар"яна САВКА

    ПОЕЗІЯ

    У поета Ігоря Римарука Львів пов’язаний із зимовими перипетіями, часом не надто приємними. І ось Ігор Римарук, знову збираючись до Львова (тепер уже на презентацію своєї книги поезій “Діва Обида”), – обирає весну. І хто б міг подумати: після таких обнадійливих теплих квітневих днів – знову сніговії, завірюхи. Ну чи не містика! Та для мене поет Ігор Римарук асоціюється не з весною і, крий Боже, не з зимою, а з дощовим прохолодним літом, коли світ вимальовується чистими і трохи розмитими барвами, як акварель по мокрому. Тоді в природі западає тиша і спокій, щезає щоденна метушня і галас. Так само і з поезією Римарука, яка вабить своєю чистотою і прозорістю, якоюсь неквапливістю.

    Отже, мали ми таке маленьке свято при великому святі Благовіщення – таки благу вість з уст Ігоря Римарука та його прадавнього товариша поета Василя Герасим’юка в рамцях вечорів Асоціації українських письменників. І приємно було бачити їх обох – подолянина і гуцула, розважливо-спокійного Римарука і стримано-запального Герасим’юка. От тільки варто було представити, окрім самого винуватця події, Ігоря Римарука, ще й Василя Герасим’юка, бо наші поети зі столиці приїжджають до Львова не так уже й часто, і молодь, яка лише починає ходити на такі вечори, ще не знає їх в обличчя.

    Книга, яку презентував Ігор Римарук, була написана й підготована до друку ще два роки тому, але вийшла у світ недавно. І хоч івано-франківське видавництво “Лілея НВ” затримало вихід книжки, але, як зауважив сам пан Ігор, нарешті він задоволений збіркою, яку приємно взяти до рук. У нашій газеті ви вже мали змогу прочитати рецензію на неї. А на вечорі зібралося чимало прихильників, друзів пана Ігоря, студентів, усіх, кому часами потрібно чути поетичне слово чи просто слово людини, яка щось-таки та й збагнула в цьому житті.

    Не було гарячих дискусій, дебатів. Була неспішна бесіда, часами могло здатися, що ми є свідками дружньої гутірки між двома побратимами. І була поезія, від якої не можна втомитися, як переживав пан Ігор. А він читав і вірші з присвятами, зокрема – з присвятою присутньому у залі Ігореві Калинцеві (“Передаєм по колу чай, по два ковтки, по два ковтки...”) чи Василю Герасим’юкові, і верлібри. Читав свого улюбленого Римарукового вірша і Василь Герасим’юк (“О нічні голоси, ви й під землю також доберетеся...”). А ще Василь Герасим’юк дав дуже влучну дефініцію загадці й таємниці. Загадка – це те, що можна розгадати (і в поезії також), а таємниця, таїна, залишається незвіданою. Для Герасим’юка таємницею є книжка “Діва Обида” Ігоря Римарука. І це дійсно так, бо поезія Римарука наскрізно філософічна і глибока, хоч при цьому й прозора, як жива вода. І – як справжня поезія – вона залишає критикам широке поле для інтерпретацій, для пошуків ключів до розгадки. Кожен шукає щось для себе, і знаходить щось своє. А поет – він же не морочиться із вигадування ребусів! Він несе благу вість. Може, це і є найбільшою таємницею.

    І коли Поет приходить до нас зі своїм словом, хочеться затримати цю мить, яка мусить щезнути, змита новою хвилею часу.
    ...вони прийдуть у тишу боязку
    і може вгледять у прогонах стін
    легкі сліди на мокрому піску
    вузькі очеретинки наших спин...



    Література без міфотворення: проекція на Балкани

    Завдяки перекладачам літературні твори знаходять свого читача у всьому світі, незалежно від того, якою мовою написано оригінал. Це не професія і не покликання, це, швидше за все, месіанство. Від їхньої доброї волі часом залежить, чи почує людство голос інформаційно заблокованого народу – його справжній голос, який йде з самого нутра, а не сторонні інтерпретації чи спотворене з якою визначеною метою відлуння.

    Перекладацька праця доцента кафедри слов’янської філології ЛНУ
    ім. І. Франка Алли Татаренко зі сербської розпочалася з роману Данила Кіша “Енциклопедія мертвих”, який вийшов у видавництві “Класика” минулого року. Далі була робота над іншими творами Кіша зі збірки “Гробниця для Бориса Давидовича”, романом Момо Капора “Хроніка втраченого міста”, оповіданням Мілорада Павича “Принц Фердинанд читає Пушкіна”...

    Її переклади сучасних сербських авторів, надруковані в п’ятнадцятому числі часопису “Ї” за виходом у світ випередили видання деяких оригінальних текстів. Так, завдяки приватному листуванню з Мілісавом Савичем (через електронну пошту), його “Нотатки з Белграда (травень 99)” уже зазвучали українською, тоді як сербською вони поки що існують тільки у “шухляді” автора. Переклад щоденникових нотаток письменника, котрий опинився в Белграді під час бомбардування цього міста, став одним із перших творів, навколо якого вибудовувалася концепція усього “сербського” видання “Ї”: повна назва – “Югославія. Косово. Європа”. Дослідниця і перекладач, куратор цього числа “Ї” Алла Татаренко виступила на засіданні однойменного клубу з доповіддю “Сербська література як дзеркало балканської драми”. Розмову на цю тему продовжуємо на сторінках “Поступу”.

    – Ви достатньо обізнана з низкою національних літератур, що дозволяє вам зробити їх порівняльний аналіз. У чому особливість сербської літератури?

    – Я свого часу мала щастя викладати світову літературу від античних часів до двадцятого століття – і, окремо, кілька слов’янських літератур. Тому питання щодо порівняння мені видається складним, бо кожна література має свою національну специфіку, кожна література є відображенням національних та історичних особливостей народу. Сербська література приваблює насамперед тим, що вона допомагає зрозуміти загадкову для нас спільноту людей, яких називають балканськими народами, кожен із яких – специфічний і надзвичайно цікавий.

    – Чи можна за допомогою літератури з’ясувати, як змінюється ментальність народу під впливом історичних подій, зокрема під пресом воєн?

    – Що стосується Балканського півострова, то він завжди був неспокійним. Криза, про яку ми говоримо сьогодні, визріла не вчора. Велике протистояння Східної і Західної цивілізацій розпочалося ще тоді, коли на ці простори прийшли турки. Битва на Косовому полі, яка відбулася 611 років тому, – це тільки один з епізодів історичної драми. Вона стала початком наступних поразок і перемог, які мали місце в долях народів Балкан. Тому говорити про зміни в ментальності, спричинені війною саме в двадцятому столітті, складно. Цей вплив – постійний.

    – Думаю, не менш цікаво виявити, що ж є константою в характері народу, що є незмінним у його літературі. Це питання вивчають і літературознавці, і психологи, й історики...

    – У сербській літературі такою константою є увага до історії, особливо вона простежується в минаючому столітті. У XVIII та XIX ст. історичний екскурс був характерним для багатьох світових літератур, а в сербській його актуалізовано і в XX ст.. Проте історичний момент подається в ній дуже сучасно й універсально. Найчастіше це романи про людську екзистенцію. Для сербів відтворена в літературі чи іншому мистецтві історія має більш особливе значення, ніж для інших народів півострова. Вони її сприймають дуже індивідуалізовано – як свою власну, приватну історію, що переплетена безпосередньо з їх долею, долею батьків і дідів. Історія народу є частиною родинної історії. Її вплив актуальний і сьогодні. Принаймні таке враження може скластися у читача сучасного сербського історичного роману.

    – Сербську літературу можна вважати локальною чи, швидше, універсальною і відкритою для розуміння світового читача?

    – Література будь-якого народу має ознаки універсальності та локальності. Останнім часом у Сербії з’явилося чимало авторів, красу творів яких до кінця може збагнути тільки людина, глибоко обізнана з історією цього регіону, яка здатна захоплюватися точним відтворенням певних подій, краєвидів, специфічної атмосфери якогось часового проміжку. Однак сербська література залишилась би локальною – або ж літературою для вузького кола читачів, якби у ній не було дуже сильного універсального елементу. Визнанням її універсальності стало присудження Іво Андричу Нобелівської премії. Свого часу у світі шаленою популярністю користувалися твори Меші Селімовича, який запропонував своє трактування екзистенційної літератури. Одним з яскравих прикладів є його роман “Дервіш і смерть”. Сучасні письменники, такі, як Мілорад Павич, Данило Кіш, Борислав Пекич, – це автори, у творах яких не так багато суто національного, там значно більше загальнолюдського.

    – У літературі є своя ієрархія. Є титани, а є середній прошарок, який забезпечує тили. Наскільки сильний контраст між сербськими літераторами, відомими у світі, – і письменниками менш популярними?

    – Я б не назвала це контрастом. Справді, всередині країни більш відомими є письменники, які найточніше відтворюють актуальний момент і специфіку локального життя. Напевно, тут не йдеться про міру таланту, швидше – про вибір, який робить письменник, відповідаючи на питання, для кого він пише. Наприклад, свого часу в Югославії, починаючи з 70-х років, були дуже популярними романи Момо Капора. Його перекладали іноземними мовами, але не так жваво, як Кіша чи Павича – письменників універсальної проблематики. Він писав власне про Югославію, про терени, які були добре відомі його читачам, про їх сучасників, тому ці твори стали найбільш читаними в країні. Звичайно, його можна перекладати, що успішно довела Наталя Чорпіта, переклавши українською роман “Облудники”, але в цьому перекладі, як і в перекладі будь-якого іншого письменника, орієнтованого на “свого” читача, втрачається дуже важливий елемент – елемент історичної пам’яті. Коли він пише про Белград 50-х, то ті читачі, які там жили у цей час, впізнають місто на сторінках книжки і насолоджуються власними спогадами, які формуються літературним твором, підсилюються ним. А для українського читача – це просто гарний роман про кохання. В українця не з’явиться ностальгії за тогочасним Белградом, бо він ніколи не гуляв Князь-Михайлівською вулицею.

    – Яке місце ідеологічної літератури, тобто такої, яка – приховано чи неприховано – нав’язує певний тип політичного мислення, в сучасній сербській літературі?

    – Така лінія в сербській літературі не є сильною, хоча, звичайно, присутня. Серби – то такий народ, який навіть у найтрагічніші дні своєї історії здатний сміятися, сміятися над собою. Тенденція до чорного гумору значно переважає ідеологічну тенденцію, яка б нав’язувала позитивне чи негативне ставлення до конкретного політичного діяча. Це помітно не тільки в літературі, а й у кінематографі. Після перегляду фільму про події в Боснії “Гарні села гарно горять” талановитого режисера Срджана Драгоєвича глядачі-іноземці були дещо спантеличені. Один німець назвав цю кінострічку “неправильною”, бо люди, дивлячись її, сміються, а фільм про війну не повинен викликати саме такої реакції.

    – Стосовно іноземців... Чи творить література якісь стереотипи, які відображали б ставлення сербів до американців, німців тощо?

    – Я не наважуся говорити про стереотипи, бо ще не відомо, як у майбутньому в сербської літератури складуться відносини з цими стереотипами. Хоча, здається, в літературі, присвяченій подіям бомбардування, відсутні негативні образи іноземця. Серби не ототожнюють політиків, які віддають накази, з народом. Там не існує ксенофобії в житті. Відповідно, і в літературі її теж немає.

    Проте в романі Момо Капора “Прекрасний день для того, щоб померти” йдеться про велике розчарування в західній культурі, західній цивілізації, про розчарування у світовому глузді. Це розчарування охопило значну частину сербської інтелігенції. На їхню думку, світова цивілізація не витримала іспиту на гуманність. У своєму романі колишній американофіл, як себе називає Капор, намагається зрозуміти, чому представники націй, які подарували світові геніїв літератури, можуть кидати бомби поблизу Національної бібліотеки Сербії, яка вже й так у цьому сторіччі двічі горіла внаслідок воєн. Він нікого не звинувачує, не закидає комусь провини, а намагається знайти відповідь на запитання, чому так сталося. Це дуже гірка книжка. І, мабуть, саме через це вона не отримала престижної премії сербського часопису “НІН”. Журі вирішило, що подібне ставлення до західної культури не повинне домінувати в сучасній літературі, що політика не повинна втручатися в художній процес аж так активно. Було обрано іншу книжку, можливо, не кращу, але більш нейтральну за своєю ідеєю.

    – До минулого серби ставляться з трепетом, до сучасності – гірко-іронічно, а як через літературу вони уявляють своє майбутнє?

    – Література не часто зазирає в майбутнє, оскільки для сербів це дуже непевні терени. Але, як мені здається, в ній є якийсь прихований оптимізм. Здебільшого прозові твори закінчуються трагічно, але останні сторінки містять у собі якусь потаємну надію, яка все ще жевріє в серцях сербського народу. Це – або народження дитини уже після смерті батька (внаслідок багатьох воєн слово “посмерче” стало доволі широко вживаним), або виїзд за кордон з наміром все ж таки повернутися колись на батьківщину. Конкретнішої програми на майбутнє серби не складають.

    – Якими є актуальні персонажі літературних творів, чим вони живуть?

    – Це залежить, про яку літературу говорити. Якщо брати до уваги пласт жіночої літератури, яскравими представницями якого є Ясміна Тешанович та Ліляна Хаб’янович-Джурович, то це твори про балканську жінку. Їхня героїня намагається взяти історію у свої руки, припинити війни, скерувати життя у мирне русло. Зрештою, це дуже різні твори. Ліляна Хаб’янович-Джурович більш традиційна, вона зображає історію пригноблення жінки, яка у XX ст. вивільняється і намагається якось змінити патріархальний світ Балкан. Ясміна Тешанович належить до представниць феміністичної літератури, вона дещо по-іншому бачить перспективу, проте і на її думку, в майбутньому має відбутися мирне порозуміння, до якого більше схильна саме жінка.

    Молоді автори відтворюють життя студентів або молодої інтелігенції. Це сумна картина, оскільки змальовує покоління, яке сформувалося у час війни, його переповнює відчай і безперспективність. Це розповідь про те саме втрачене покоління, яке ми знаємо з книжок Ремарка і Хемінгуея, про покоління, яке просто не може зорієнтуватися в мирному житті. Війна, різке падіння рівня життя спричинили до появи багатьох негативних явищ – вживання наркотиків, масової злочинності. Молоді автори рідко звертається до історії, їм цікавіше писати про сучасника, до того ж вони, зображують його гіршим, ніж він є насправді. В основному, головні герої – це люди з підвалів, маргінали. Цікаво, що через негатив автори намагаються дійти до позитиву. На сторінках багатьох творів негативний герой не тому негативний, що є злим за своєю суттю, а тому, що не може знайти реалізації своєї позитивної енергії.

    Старші письменники продовжують ту лінію, якою вони йшли раніше, намагаючись знайти обґрунтування цього безглуздого хаосу історії. Сербська література уникає створення позитивного міфу серба. Таке міфотворення було дуже популярним у XIX столітті – в епоху національного відродження, а зараз від нього відмовилися як від застарілої спадщини. Відомий літературний критик Петар Джарджич пояснив це тим, що доба самовеличання завершилася, й час уже людям вказати на їхні вади. Зрештою, така самокритичність притаманна більшості сербів.

    Розмовляла Оксана ФІТЕЛЬ



    У пам’ять про Любомира Шабатуру

    Рік тому жахливий  випадок жорстоко обірвав життя зовсім юного митця Любомира Шабатури, який навчався на відділенні художнього текстилю Львівського коледжу прикладного мистецтва ім. Ів. Труша. Трагедія трапилася у переддень світлого свята Воскресіння Господнього, до якого Любомир Шабатура активно допомагав рихтувати виставку великодніх поштівок у доброчинній галереї “Яровіт”. Юнак залишився в пам’яті людей, які його знали, сповненим світлої енергії й добра. У пам’ять про себе Любомир залишив львів’янам емблему весняного музичного фестивалю “Віртуози”. У неділю о 14 годині в мистецькій  галереї “Яровіт” доброчинного фонду ім. митрополита Андрея Шептицького відкриється виставка творів Любомира Шабатури, де буде представлено його графічні та живописні роботи (переважно – квіти та етюди львівських краєвидів), а також вишивку.

    Штрих з-під різця Георгія Якутовича

    Учора в Палаці мистецтв завдяки Фонду сприяння розвитку мистецтв України, Академії образотворчого мистецтва і архітектури, НСХУ та Академії мистецтв України відкрилася грандіозна виставка графічних творів дійсного члена АМ України, Народного художника України професора Георгія Якутовича – або “просто Юрка”, як назвав його наш теперішній міністр культури і мистецтв Богдан Ступка на ювілейній виставці майстра у Києві, зафільмованій на відео. Цю тасьму шанувальники творчості Георгія Якутовича мали змогу переглянути перед вернісажем в очікуванні гостей із столиці, зокрема й ректора Київської академії мистецтв професора Андрія Чебикіна, який мав відкрити виставку. Із представленого на виставці – цикли графічних аркушів, виконаних у різних техніках і манерах. Є тут і твори, натхненні українською класичною літературою – від давньоруської до модерної, в яких Георгій Якутович постає неперевершеним книжковим ілюстратором. Особливе зацікавлення викликає карпатська тема і типажі горян, створені вправним різцем майстра. Відчувається, що до Карпат у Георгія Якутовича особливий сентимент. Цим горам завдячує він тим, що, ставши художником-графіком, зробився ще й кінохудожником. Околиці заповідної для кожного львівського митця Дземброні добре пам’ятають Якутовича, який літував у гірському присілку. Разом зі Сергієм Параджановим він працював там над славетним фільмом “Тіні забутих предків”. А другою вагомою його роботою як кінохудожника була робота з режисером Леонідом Осикою над стрічкою “Захар Беркут”. “Мабуть, я належу до тих, чия творчість – постійний двобій між “професіоналом” і “мистцем”. З роками, втомившись від цієї боротьби, бажаю перемоги мистцеві...” – так схарактеризував колись свою дорогу художник. Виставка в Палаці мистецтв, власне, й дає змогу оцінити рівень його професіоналізму.