UKRAINEWSTAND Home - NEWS - Weather - Biz - Sports - Press - Calendar - Classifieds   УКРАІНОВИНИ Home - НОВИНИ - Погода - Ділове - Спорт - Прес - Календар - Оголошення ADVERTISEMENT Ukrainian Autocephalous Orthodox Church - uaoc.org

[ <<< INDEX ]

POSTUP - ПОСТУП № 65 (509), п"ятниця 7 квітня 2000 року FRONTPAGE [ст.1] - PDF ПЕРША СТОРІНКА Область відвідає урядова комісія турків судять за калкан Папа вразив Ватикан Є “Реформи” – буде і Ющенко Росія – без права голосу ПОСТУП У ЛЬВОВІ Кілька слів Область відвідає урядова комісія (Закінчення) Конфесійно-освітній конфлікт Створено асоціацію журналістів-правників Освітяни об’єдналися з профспілкою ВІЗИТ ПОСЛА КАНАДИ Київ не пустив Сенчука до Польщі НАША СТОЛИЦЯ Пожежний стан львівщини викликає занепокоєння ХТОСЬ Один – 56 разів проти референдуму Львів’яни скаржаться на собак СНІГ СЕРЕД МІТИНГУ “Чисто” працювати з платниками податків АРХІВАРІУС: Про що писали газети... ПОСТУП З КРАЮ краєвид Є “Реформи” – буде і Ющенко (Закінчення) Економіка росте. На думку Президента У Севастополі судять турка (Закінчення) А Ющенко де?.. У Польщі Україна рівнятиметься на... В’єтнам ЕКОНОМІЧНИЙ ПОСТУП край Тимошенко добровільно у відставку не піде Паніка на біржі Справа про витік інформації СВІТ ПОСТУП У СВІТ СВІТоогляд Смерть видатного мафіозо Довічне ув’язнення для екс-прем’єра Пристрасті навколо малого телегероя ІНТЕРВ"Ю У ПОСТУПІ “Ми готуємо еліту України” “У нас вчаться дуже поважні люди” Віддайте школі гроші ЛІТЕРАТУРНИЙ ПОСТУП Ігор Римарук і генеза українського видання “Хозарського словника” Роман Вархол: Летит і летит каменик, пущений діточов руков ПОСТУП В ІСТОРІЮ Неакадемічні розмови на Академічній (Продовження, початок: “Поступ” ч. 58 за 30.03.2000 р.) АВТО-ПОСТУП УЖИВАНІ АВТОМОБІЛІ У ЛЬВОВІ коротка Історія daimler-benz СПОРТ-ПОСТУП “Козачку” та “Динамо” ще й оштрафовано Чи до снаги українцям марокканський бар’єр? Барселона та Рим у жалобі СПОРТ-БЛІЦ ШАХИ ПОСТ-SCRIPTUM КАЛЕНДАР Це мусить знати і вміти кожен гороскоп

 

ПОСТУП В ІСТОРІЮ

СТОРІНКА 9

№ 65 (509), п"ятниця 7  квітня 2000 року

Неакадемічні розмови на Академічній

(Продовження, початок: “Поступ” ч. 58 за 30.03.2000 р.)

Весілля Павличка

Вельми гучно ми відзначили 25-річчя Дмитра Павличка. Це було у вересні 1954 року. Я б не сказав, що ми спеціально готувалися до цього. Підготовка до таких подій у нас тривала годину-дві. Хлопці розбігалися, щось купували – і все. А Дмитро сидів за столом і щось писав. Увечері зібралося чимало молодих письменників, художників, науковців. Звичайно ніяких доповідей не було, а тільки тости, співи та дискусії. На десерт – вірш Дмитра: “Мені приходять телеграми, мені сповнилось двадцять п’ять. Нічого лиш нема від мами, та їй не будем докорять”.

Якщо йдеться про Дмитра, то хотів би згадати про його весілля, одруження з Богданкою. Вона бувала в нас у гуртожитку, уособлювала юність, була, як ранкова роса: красиве волосся, гарні великі очі. Трохи запиналася, і це надавало їй якогось шарму, відтіняло її красу. Через деякий час Дмитро заявив – одружуюся з Богданкою. Академічна теж готувалася до весілля. Ми знали, що Дмитро любить хороші сухі вина, і Академічна вирішила відрядити мене на Закарпаття. Там мій брат Степан працював на виноградниках. Я взяв від батька столітрову бочку, а брат її наповнив. Привіз бочку до Львова.

Потім ми, тобто майже вся Академічна, поїхали до Дмитра на весілля в його рідне село Стопчатів Яблунівського району на Коломийщині. Весілля було дуже гарне. Зібралися побратими письменника, приїхав Юрко Мельничук, Ірина Вільде з чоловіком. Я вперше був на гуцульському весіллі. Мені запам’ятався батько Дмитра: у киптарику, уже тоді вдівець, але енергійний і дуже схожий на Івана Франка. Він танцював аркан і коло разом із сільськими жінками та дядьками, а з ними Юрій Мельничук зі своєю старшою сестрою Марією.

Друга частина весілля відбулася через кілька днів у селі Гущанки на Тернопільщині, у батьків Богданки. Запам’яталася вона з кількох причин. Насаперед тому, що я був дружбою, а дружкою – двоюрідна сестра Богданки. По-друге, це було подільське весілля, яке відрізнялося від гуцульського. І, по-третє, – зустріччю з батьками і родичами Богданки, а передусім ччз її дідусем Хомою. Надзвичайно колоритна постать. На весіллі він розповідав нам про селянські віча в Галичині кінця ХІХ – початку ХХ століття, про його зустрічі з Павликом, Франком і особливо з Яцьком Остапчуком.

Згодом  в Інституті ми мали нагоду зустрічатися з Остапчуком, який десь з 1914 року жив на Закарпатті, а згодом – у Чехо-Словаччині. Є фотографія нашого відділу з Остапчуком, який, повертаючись зі Львова додому, дорогою захворів і помер в Ужгороді у своєї доньки.

Але ще кілька слів про весілля. Навколо дідуся Хоми ми гуртувалися та дискутували на різні суспільно-політичні теми. Академічна опинилася ніби в рідній стихії літературно-політичних баталій. Почалися завзяті суперечки, а Дмитро з особливим пафосом та душевним болем продекламував пролог до поеми Івана Франка “Мойсей”. Весілля відверто перетворювалося в чергове зібрання Академічної. Всі ми відчули тяглість українського суспільно-політичного руху, єдність поколінь ХІХ та ХХ століття.

Щодо постаті Богданчиного дідуся, то мені згадався ще один епізод. Це було навесні 1959 року. Дмитро з Богданкою запропонували мені поїхати разом з ними в Гущанки. У Дмитра була машина, а у мене – шоферські права. Власне тоді я найбільше відчув красу Поділля: розлогі пшеничні поля, які чимось асоціювалися з переходом Карпат до степової України. У село ми приїхали в неділю. Богданка вискочила з машини і пішла до церкви, а ми з Дмитром заїхали на подвір’я. Гукаємо, гукаємо,– нікого нема. Обійшли обійстя і раптом заніміли від побаченого: за хатою, на не обробленій ще грядці, горілиць лежить розпростертий, немов розп’ятий Ісус на хресті, дідусь Богданки - ноги і руки оголені, голова та лице прикриті. Усе оголене тіло обліплене бджолами, а дідусь геть зовсім не звертає уваги на нашу присутність. Вражаюча картина, яку Дмитро згодом відтворив у вірші: “Біля вуликів на землі, лежить собі дід мій і куня, І ходять бджоли по його чолі, як по розтрісканім зрізі пня”, опублікованому у збірці “Гранослав” 1968 року. А на збірці напис: “Юркові Сливці. Дорогому другові на спомин. 23.ІV.68 р.”

Згущуються хмари

Однак повернемося до Академічної. Раптом над нами почали згущуватися хмари, особливо після публікації 1958 року збірки Дмитра “Правда кличе”. У місті кружляли розмови, що на Академічній діється щось не те, збирається непевне товариство. А потім через Анатолія Гузія, земляка Маланчука, який був із ним у добрих стосунках, ми під великим секретом дізналися, що в обкомі партії є список людей, які постійно збираються на Академічній, складений обласним управлінням державної безпеки. Не знаю, чи якийсь секретар обкому партії, чи Маланчук – тоді помічник першого секретаря чи завідувач відділу науки, після знайомства з цим списком кинув фразу: “Так це ж майже вся молода львівська еліта”.

Підозри посилилися, коли була заборонена книжка “Правда кличе” та спалено її тираж. Власне тоді й почали серйозно встановлювати, в якому оточенні перебуває Павличко. Адже на нього покладали великі надії. Швидко з’ясували, що на нього погано впливає академічне товариство. Бюро обкому партії прийняло ухвалу про ізоляцію Павличка від того товариства і вирішило перевести його зі Львова до Києва. Одного разу під час пізньої прогулянки містом, а ми ці нічні проходи дуже любили, бо було тихо, я запитав Дмитра: “А навіщо ти їдеш до Києва?” Він відказав: “Їду до Києва, щоб ходити Хрещатиком і розмовляти українською мовою”. Звичайно, він у Києві зробив багато добрих справ. Згадати хоча б фільм “Сон” чи працю відповідальним редактором журналу “Всесвіт”.

Тим часом бродіння навколо Академічної тривало. Тим більше, що становище в Західній Україні загострювалася через те, що велика частина репресованих повернулася із заслання, в тому числі й чимало духовенства. Та й у нашому Інституті ситуація була не зовсім спокійною у зв’язку з критикою статті Олександра Карпенка “До питання про характер революційного руху в Східній Галичині в 1918 році”.

Загалом відчувалося, що навколо Західної України створювався образ ворога. З цього приводу до Львова приїхала комісія ЦК КПУ на чолі з Юрієм Кондуфором, завідувачем відділу науки. Пригадую, якось ми обідали в ресторані “Москва” і зустріли Мельничука з Кондуфором. Я знав, що вони добрі знайомі, здається, навіть разом вчилися в партійній школі. З Мельничуком я теж був у добрих взаєминах, оскільки його дружина Леонтина працювала в нашому Інституті. Крім того, Юрій Мельничук часто приходив в Інститут на капусники. Зауваживши їх, я подумав, чи не попросити Юрія Степановича замовити Кондуфору добре слово про наш Інститут.

Але Мельничукові про це я не сказав і, мабуть, добре зробив. Яке ж було моє здивування, коли я згодом побачив, що головний удар доповідної записки Кондуфора ЦК КПУ був скерований, у першу чергу, проти Мельничука, Дмитра Павличка і, звичайно, проти нашого Інституту (Культурне життя в Україні: Західні землі. Документи і матеріали. – Т.ІІ (1953-1956). – Львів, 1996. – С.384-389). Такими виявлялися “друзі” радянського зразка. Більше того, цю доповідну записку ЦК у Москві вважав такою актуальною і важливою, що визнав доцільним надіслати її в усі партійні організації Союзу. Варто зазначити, що перед тим Юрій Мельничук, за дорученням обкому партії, написав закриту рецензію на збірку Павличка “Правда кличе”, у якій спробував захистити Дмитра, підкреслював, що він – радянський патріот, відданий партії. Тоді інакше важко було когось захищати. А Мельничука Кондуфор критикував здебільшого за публікації в журналі “Жовтень”, зокрема за видання творів Андрія Чайковського, Юліана Опільського та інших.

“Профілактика”

Тим часом чимало мешканців Академічної закінчили аспірантуру, виїхали на роботу за межі Львова, частина одружилася. Гуртожиток поступово розпадався. Згодом ми усвідомили, що органи державної безпеки постійно стежили за Академічною,  чекали, коли ж сформується якась організація. А організації не було. Очевидно потрібно було вже закривати справу. Зі старої гвардії там залишився, по суті, я один, бо Степан Кусень наприкінці 1958 року одружився й пішов з гуртожитку. Крім того, тоді у партійних документах прозвучала фраза, що потрібно проводити профілактику з політично нестійким контингентом. Я думаю, що на якомусь етапі органи держбезпеки і вирішили зробити профілактику учасників Академічної. У березні 1960 року Академічна чи не в останній раз зібралася у великому складі відзначити моє 30-річчя.

І ось у квітні 1960 року, йдучи на роботу, я зауважив біля Інституту “Волгу”, тоді як інститутською машиною була “Шкода”. Це мене насторожило. Біля машини стояв якийсь чоловік, а біля нього – наш вчений секретар Валентина Карпова. Коли я наблизився до Порохової вежі, Валя штурхнула того чоловіка і пішла. Він мене зупинив, показав посвідчення працівника органів безпеки. Я, звичайно, перелякався. Він запитав: “Ви такий-то? Прошу вас зайти в управління держбезпеки на Дзержинського”.

Після обіду того ж дня я пішов туди. Той чоловік вже чекав на мене. Зайшли в кабінет. Я трохи оговтався, але все одно хвилювався. Він не починав розмови, я теж хотів відтягнути офіційний її початок і перейшов на жарти. Запитав його щось. Зайшла мова про ставлення людей до органів безпеки. Я сказав: “Вас чомусь бояться”. А він: “Та ні, та ні”. Я кажу, що часто після зустрічей з працівниками КГБ люди не повертаються додому. Може і зі мною так буде. От зайшов, а потім “напрасно старушка ждет сына домой”. А він: “Та ні”.

Звали цього працівника Батюк Павло Якович, потім ми його називали Павлуша. Дружина його працювала в зооветеринарному інституті. Він допитувався, хто збирався в гуртожитку, чому збирались, як збирались? Головним чином питав про Бориса Бобинського та Андрія Патруса-Карпатського, потім почали про Бачу. Про Бачу ми говорили дуже довго. “От Ви кажете, що нічого антирадянського там не говорили, а як же то вийшло, що приїхав з братньої Чехо-Словацької Соціалістичної Республіки молодий комуніст, прорадянськи налаштований інтернаціоналіст, а повернувся зовсім іншою людиною, націоналістом?” “Та не може бути”, – кажу я. Виявилося, що ми співали якісь націоналістичні пісні та читали антирадянські вірші. “Які націоналістичні пісні?” Він каже: “Ой видно село та інші”. А я йому: “Якщо ми навіть щось говорили чи критикували в нашій радянській дійсності, то тільки з позицій ХХ з’їзду партії та вдосконалення існуючої системи”.

Така йшла розмова. А я думав: “Чому, власне, розпочали з мене?” Потім пригадав, що на Академічній ми часто послуговувалися фразами, справжня суть яких була зрозуміла тільки нам. Ось, наприклад, заходимо в гуртожиток і салютуємо: “Хай живуть збройні сили і їх керівний склад!” А оскільки на завершальному етапі Академічної зі старої гвардії залишився, по суті, тільки я один, то мене жартома і називали “начальником штабу”. Крім того, серед мешканців гуртожитку я був на той час єдиним суспільствознавцем.

Тоді ж я запитав Батюка: “Павле Яковичу, записуєте?” “Так, записуємо, бо здаємо звіт у Москву”. А я знову: “А де потім ці матеріали зберігаються? Мене, як історика цікавить, чи можна буде колись цими матеріалами користуватися?” “Навряд”, – була відповідь. Ми попрощалися, й він каже: “Ви ще до нас прийдете”,– і призначив час. Я відразу побіг до свого товариша Степана Кусеня, з яким ми найдовше жили на Академічній. Одружившись, Степан жив на професорській “колонії”. Я боявся, що за мною стежать, і тому перескакував з трамвая на трамвай. Розповів усе Степанові, а вже він повідомив інших активістів Академічної та попередив їх про можливу зустріч з органами державної безпеки.

На наступних зустрічах на Дзержинського йшлося, зокрема, про Любомира Сеника. “Ви не знаєте, чи Любомир Сеник передавав друковані матеріали в Польщу? Через кого він міг їх передавати?” Прозвучало прізвище Михайла Швайки. Я сказав, що не знаю. “А чи ви знали, що Сеник уже чимось провинився?” (Сеник на той час вже працював в Інституті). Я знову заперечив. Це була друга чи третя зустріч. Тоді я сказав Батюку: “Мені треба їхати на Закарпаття, бо фізико-механічний інститут організовує якусь всесоюзну конференцію і мене попросили бути гідом”.

Я поїхав на Закарпаття. Звичайно, життя мені було немиле. Я взяв зі собою фотоапарат “Зеніт”, який, до речі, купив для Бачі. Їхали автобусом. Не знаю, як я проводив ту екскурсію, бо голова в мене була зайнята зовсім іншим. Назад я з учасниками конференції не повертався, поїхав до батьків. Якось так мені стало боляче за себе, і особливо за батьків. Найбільше я боявся, як вони то переживуть. Фотографував багато, ніби прощався з рідним селом, батьками...

Приїхав до Львова, ще один чи два рази мене викликали, щось уточнювали. Я розповідав усе як було, бо, на мою думку, нічого антирадянського ми не говорили. На завершення працівник КГБ сказав: “Треба написати доповідну записку про все, що ви тут говорили, але російською мовою, бо в нас так прийнято”. Пішов у гуртожиток і написав доповідну на 2-3 сторінках. Подумав, потрібно хоч комусь показати, щоб мене поправили, якщо щось не так. І я дав прочитати цю записку дружині Юрія Мельничука Леонтині. Вона її переглянула і каже: “Тут все добре, але не вистачає закінчення. Ти там напиши, що відданий ідеям партії і готовий виконувати рішення з’їзду”. (Я тоді вже був членом партії). Відніс я цю доповідну, і більше мене не викликали. Інших хлопців ще тягали один чи два рази, але не всіх. Викликали Степана Кусеня та деяких з ветеринарного інституту, а з нашого Інституту нікого, крім Сеника, та й то в іншій справі.

Ще декілька слів про Павла Яковича Батюка – працівника органів держбезпеки, який нас допитував. Я мушу сказати, що він виявився порядною людиною. І в тому, що нас не покарали більш жорстоко є і його заслуга. Згодом ми з ним бачились у місті, він позичав у мене літературу з історії України та культури, спогади Михайла Рудницького. Підтвердженням цього висновку є те, що на зламі 80-90-х років, під час демократизації та боротьби за незалежність України, Павло Батюк радів цим процесам. Пригадую нашу випадкову зустріч вранці, коли я проводжав свого онука в дитячий садок, а Батюк йшов у лісотехнічний інститут, де працював у відділі кадрів. Це було наступного дня після виборів до Верховної Ради України, у яких програла низка секретарів обкомів партії.  І ось, першою людиною, від якої я почув: “Ті програли”, був Павло Якович Батюк. Він це сказав з якоюсь радістю, задоволенням. Це свідчить, що й у тій установі працювали люди, які уболівали за долю нашого народу.
Далі буде...