| ||||||||
![[BRAMA Client Websites]](http://www.brama.com/banners/miniads17.gif){kind=small}
|
ADVERTISEMENT
LvivArt.com
| |||||||
| |||||||||||
[ <<< INDEX ]
|
POSTUP - ПОСТУП
|
| ЛІТЕРАТУРНИЙ ПОСТУП |
|
№ 65 (509), п"ятниця 7 квітня 2000 року
|
Ігор Римарук і генеза українського видання “Хозарського словника”
Іван ЛУЧУК
| АУП |
Сьогодні Благовіщення, світле свято, але чомусь у цьому майже безпросвітньому житті навіть на свята не почуваєшся цілком святково. Йдеш вулицею – і бачиш переважно похмурі обличчя. Лише діти сміються, бо їм таки буде краще жити. Підеш до церкви, а на казанні часом таке від священиків почуєш, що аж волосся дуба стає – і хочеться провалитися крізь землю. І сьогодні теж чомусь згадується Римарукове: “Чом же ти ймення Обиди взяла, Діво Маріє?” Сьогодні ж маємо ще й літературне свято, бо саме нині о 17 годині в Музеї етнографії в циклі літературних акцій Асоціації українських письменників відбудеться вечір Ігоря Римарука, поета, автора книги “Діва Обида”, редактора часопису “Сучасність”, віце-президента АУП.
Бувають книги, з’ява яких взаємопов’язана на глибинному рівні, проте зовнішніх ознак цього взаємозв’язку майже непомітно, а коли і є якісь такі знаки, то вони не обов’язково взаємні. Є книги зі спорідненими долями, коли одна з них впливає на іншу, а та інша не обов’язково мусить завдячувати чимось тій першій. Хоча – трафунки суть ріжні і розмаїті. Жанр, дата виходу, місце видання, навіть мова не є визначальними в подібній ситуації. Визначальним радше є щось доленосне, можливо, навіть містичне, збагненне у своїй ірраціональності, а також щось абсолютно реальне, незважаючи на свою ілюзорність.
Наразі йдеться про дві книги: своєрідне вибране Ігоря Римарука “Діва Обида” та український переклад роману Мілорада Павича “Хозарський словник”. На перший погляд, тільки дві речі є спільними для цих двох видань: україномовний режим (скористаємося цим досить таки неоковирним терміном, не позбавленим, проте, певної привабливості, хоч назва й “дика”), бо роман Павича перекладено з сербської на українську, а збірка Римарука є дослівно оригінальною, тобто україномовною; і друге – дата (рік 1998) видання на титульній сторінці. І ще один нюанс: в “Діві Обиді” – перед відлуннями після видінь (до речі, збірка має підназву: “Видіння та відлуння”) – знаходимо цитату з “Хозарського словника” Мілорада Павича. Виникає враження, що ця цитата для автора є надзвичайно важливою, адже, крім неї (не рахуючи деяких епіграфів до окремих поезій), є ще тільки одна цитата (зі “Слова о полку Ігоревім”), якою й відкривається збірка: “Встала Обида в силах Дажьбожа внука, вступила дівою на землю Троянію, восплескала лебединими крили...” Без найменшого сумніву, ця цитата зі “Слова” є архіважливою, бо саме з неї народилася назва самої збірки (підкреслимо: збірки вибраних поезій), і, знову ж таки, не менш важливо, мабуть, що Діва Обида перейшла в назву книжки Римарука Ігоря з ліро-епосу про похід Ігоря, сина Святославля, внука Олега... Таким чином, якщо маємо лише дві цитати, то либонь що у світоглядному плані для автора або хоча б у композиційному плані для книжки вони (ці цитати) мали б бути майже рівноцінними. Хоча перша цитата (зі “Слова”) й відкриває цілу збірку – і заодно (так видається) розділ видань, зате друга цитата (з “Хозарського словника”) відкриває розділ відлунь, який охоплює три чверті книжки. Може бути й так, що друга цитата (з “Хозарського словника”) лише закриває перший (четвертинний) розділ видінь, а перша цитата (зі “Слова”) є магістральною для цілої книжки.
Та менше з тим. Треба нарешті поглянути на ту цитату з Павича в Римаруковій книжці, бо то єдиний видимий орієнтир, який може хоч якось наштовхнути на доленосний взаємозв’язок “Діви Обиди” з “Хозарським словником”. Отже, ця цитата походить із Червоної (християнської) книги, зі словникової статті про хозарську принцесу Атех: “Принцеса згасла за два змиги ока, тоді, коли вперше прочитала написані на її повіках смертоносні літери, бо у свічадах відбилось, як вона моргнула і до, і після своєї смерти. Вона померла, вбита літерами водночас із минулого і майбутнього...” Цей пасаж Римарук сам відтворив із російського перекладу “Хозарського словника”, бо коли остаточно компонувалася “Діва Обида”, українського перекладу цього Павичевого роману ще не існувало в поліграфічній природі (кінець 1997 – початок 1998 року). Але про це далі, трохи докладніше. А тоді не лише Ігор Римарук, а й Володимир Єшкілєв (при підготовці статті про “Хозарський словник” для Малої Української Енциклопедії Актуальної Літератури) та ще дехто з українських інтелектуалів мусили користуватися наявним російським перекладом, бо сербський оригінал мало кому був доступний.
А тепер нарешті – безпосередньо про генезу українського видання “Хозарського словника” та роль Ігоря Римарука в цьому процесі. Коли наприкінці 1997 року Ігор в силу обставин (шляхи людські, як і Господні, несповідимі) залишався дещо пролонгований час у Львові, на достатній відстані від своєї приватної бібліотеки, у нього виникла закономірна необхідність позичати книги для читання у своїх колег і приятелів. Щойно я запропонував абстрактно Ігореві, яку б то книжку принести йому в першу чергу (чомусь маючи на думці, чесно, як Бога кохам, “Хозарський словник”, який я щойно був перечитав по-російськи, а задовго до того вже читав по-сербськи, читав і студіював), як тут Римарук несподівано, ніби читаючи мої думки, зізнався, що хотів би прочитати “Хозарський словник” Мілорада Павича, про який вже багато чув, але ще не мав нагоди прочитати. Я відразу ж приніс йому цей роман у виданні московської “Азбуки”, який він із захопленням прочитав і навіть щось звідти занотовував для себе.
Згодом Ігор, з подвійної згоди (чому подвійної – незабаром стане зрозуміло), перепозичив цю книжку Вікторові Небораку, який після її прочитання мав розмову про “Хозарський словник” з Володею Дмитерком, котрий саме задумав створити видавництво “Класика” і (не думаю, що випадково) першою ластівкою мав намір видати саме “Хозарський словник” в українському перекладі. Директор “Класики” замовив цей переклад мені, але річ у тім, що я ще на початку 90-х, полюбивши цей роман, сам віддав його для перекладу (тоді ще зовсім без реальної перспективи видання) Олі Рось. Ані лінь, ні багато інших чинників не завадили б мені перекласти “Хозарський словник”, проте залишався найгоноровіший аспект: морально-етичний. Тому я зразу зв’язався з Олею, ми перебалакали, зважили всі “за” і “проти”, всі плюси й мінуси, внаслідок чого наша давня домовленість не лише залишалася в силі, а й набувала привабливих рис оперативного здійснення. Таким чином, Оля Рось героїчно і динамічно завершила свій переклад “Хозарського словника”, який на початку вересня того ж таки 1998 року з’явився у двох своїх варіантах (жіночому та чоловічому). Тут напрошується невимушений каламбур: цей український переклад є все ж жіночим варіантом, хоча міг би бути й чоловічим.
Щоб бути до кінця чесним, зазначу, що російський примірник “Хозарського
словника” належав Ігореві Драку, який отримав його від свого брата Тараса,
мандрівного музики, аж із Пітера. Тому Римарук, коли позичав цей примірник
Неборакові, заручився моєю згодою, а я, відповідно, – згодою Драка. А сербський
оригінал, тобто той примірник, з якого почалося моє зацікавлення Павичем
і з якого перекладала Оля Рось, належав Наталці Рибак, чудовому знавцеві
сербської літератури. Належали і належать, бо то не просто вжито минулий
час, а так званий минулий в теперішньому, якщо послуговуватися павичівською
взаємозамінністю минулого і майбутнього.
Можливо, тепер, після оприлюднення дискретної інформації (аж ніяк не
таємної чи не етичної) стає зрозумілим, наскільки все ж взаємопов’язані
ці два видання: український переклад “Хозарського словника Мілорада Павича
і “Діва Обида” Ігоря Римарука. Бо якби я не взяв конкретної книжки в Драка
і не дав її у відповідний час Римарукові, то “Діва Обида” мала б трішки
не такий вигляд (без однієї внутрішньої глибинної структури – нехай лишень
у шатах цитати, вона була б трохи іншою), і якби Римарук не дав цієї ж
конкретної книжки Неборакові, а той не говорив би про неї з Дмитерком,
тоді б, можливо, незавершений переклад “Хозарського словника” так і лежав
би у шухляді Олі Рось, а львівське видавництво “Класика” розпочало б свою
бурхливу діяльність виданням якогось іншого перекладу. Та навіть коли така
прихована реальність є відкритою, все одно єдиним “поплавком”, що зафіксував
ходи підводних течій, є Павичева цитата в Римаруковій книжці. У перекладі
Олі Рось, до речі, цей пасаж про хозарську принцесу Атех звучить і виглядає
так: “Не стало її між двома помахами вій, чи, кажучи точніше, вона вперше
прочитала зі своїх повік букви, що вбивають, бо попередньої і наступної
миті кліпнула, і дзеркала відобразили це. Вона померла, знищена одночасно
буквами з минулого і майбутнього...”
Володимир МАКОВЕЦЬКИЙ
| ПОЕЗІЯ |
Хочу повернути читача (як і сам укотре вже повертаюся) до книги Р. Вархола “Діти Пантократора”, яка вийшла ще у 1997 році у видавництві “Львів”. Бо все повертається – і все повторюється. Кому, як не поетові, знати, що все, що відбувається у часі, – було у вічності.
А починалося все, як у міті, бо у Вархола “оживають праотецькі міти”: колись маленький Пан, покинутий матір’ю, був віднесений Гермесом на Олімп, колись у серці самої Лемковини, біля підніжжя Цергової гори і гори Пітроси, маленький пастушок був понесений вовком до Пітроси – гори, що, як і Цергова, наділена демонічним духом. (“Збійницька осінь – птаха туманів – звила гніздо на Церговій”, “Вони ділять скарби на Церговій”). Хоч не завжди ці гори були такими (“Ой в Пітросі, за скалов,/ Там дівчатко заспало,/ Заснуло – не чує:/ Най же з Богом ночує,” – співав народ). Та, пробуючи теж створити людину, Демон створив вовка. Бог творив істинне. Демон – уявне. Як дійсність, що – справжня, поезія ж – умовність.
Вархол – поет справжній. Відколи блукає між нами одинокий поет, сирітство його є перманентним, самотність його є засадничою у посланій йому ролі. “Прадід мій був газдою, а прапрадід – збійником”. А мати – та, що народила, і мати-земля, Лемковина; вона одночасно є – і її нема. І дух поета – горовий. (“Вічний дух короля Пітроси/ з крем’яної печери вийшов”).
“І царство лісу під рукою, і мрії витончений грот”, – каже поет. Царство лісу – знання, що дається, що виходить із позасвідомого, з глибин родової пам’яті, а грот – кордон, де джерело цієї пам’яті виривається з пітьми на світло – de profundis, і є одночасно і пітьмою, і світлом, точкою переходу і зміни. Це – надра матері-землі. Та щось спонукало помітити це джерело. Мабуть, “гонведи скажено стріляли у ніч”.
А ще можемо повторити за Беме, що у Богові є якась темна природа, невизначена
основа Його існування – томління. Це безумовний, спонтанний рух від темряви
до світла. У Богові – первинна онтологічна “безодня”.
Темінь – тло краси і блиску. У мороці спочиває ідея абсолютної досконалості:
“ось подих ночі/ сповиває книгу/ в м’яку імлу/ затихло шелестіння./ А ти/
перебираєш камінці/ прожитих днів/ бунтуються думки/ і мчать/ немов кіннота
фессалійська/ перестріває їх/ ясна зоря/ і осяває поглядом назавше”.
Поезія Вархола повертає до ще дитячих спогадів, пов’язаних із першим переживанням того відчуття, якого ще тоді не можна було пояснити, але вже пізніше стало зрозуміло, що було це відчуття екзистенційним. Це – перша зустріч з поезією: “Cтоїть гора високая, а під горою – гай”, чи пізніше рядки з пісні П. Майбороди на слова А. Малишка: “ Ми підем, де трави похилі і зорі в ясній далині”, чи рядки з Гете: “ Верховинні шпилі/ Сплять в імлі нічній,/ В падолах похилих/ Свіжа вільгість піль;/ Не курить гостинцем,/ Не шелесне віть.../ Втома серце стисне –/ Зможеш відпочить!”
У Вархола натрапляємо на поетичну перлину, яка будить те ж заснуле відчуття, що його вже не можуть збудити з такою силою, як уперше, ці відомі класичні рядки. Вархол дає нам можливість і привілей повторити вдруге, ніби вперше, вже колись пережите: “Фалям жытя,/ як фалям морскым,/ реку:/ колиште тихо/човен чловека,/ тихо – чловека.../ По тяжкых трудах/ люг сой спічнути/ на кратку хвилю./ Майове соньце/ і серце в грудах/ славлят неділю”.
Поезія для Вархола – це не філологічні забави, навіть не обов’язок перед мовою, а медитативний рух (тільки б не зупинитись), духовний стан, де вже на кін поставлено життя. Осягнення найвищої радості творчості йде поряд із осягненням свободи – і з використанням поета як ґрунту і знаряддя волі Всевишнього. Та поет із вдячністю приймає цю необхідність: “Маленький пташку/ сьпівочий наш брате/ камрате/ славны гуслі маш/ красно чардаш граш/ ремесло твоє/ єст сьвате”.
Хоча поет уникає сповідальності, його ліричне “я” в основному проглядає за іншими образами. Та в один із найвищих моментів відвертості поет переходить на лемківський діалект, і цьому віриш, як на сповіді. Цим діалектом написана більшість найкращих творів його книги. “Натхнення насамперед вишукує з блискавичною швидкістю у свідомості поета слова материнські, слова найрідніші, слова, що творили людину з немовляти, слова, які завжди нам здаються найточнішими. Якщо ж їх у тракті творіння забракує мовний редактор, натхнення зніяковіє, засоромиться своєю роботою, і тут творчості кінець”. Сказано це було Д. Павличком про Антонича, а стосується так само і Вархола. “Горы пінязів бы!!!-м оддав,/ жебы вернути тя, мамо,/ з тамтого сьвіта./ Сідат осін на коня./ Горят листочкы на штирі стороны,/ а п’ятой юж ніт./ Горы пінязів бы-м оддав, / жебы вернути тя, мамо.../ Горы пінязів/ і цілий сьвіт.”
Тема двох батьків (живого і того, що відійшов), взята у цілеспрямованому розвитку, апелює до теми двох творців – земного, що утримує душу, та потойбічного, небесного, куди вона рветься. “Є синиця в онуковій жмені/ й журавлина жура в небесах”.
Спасіння досягається в просторовому русі між земним і небесним, так само як божественне і людське є дотичними в зеніті тієї зрілості, яка для нас, смертних, – найвище, що можемо осягнути: “Неначе птах, клює зеренце,/ безсило змахує крильми,/ і припадає п’яним серцем/ до денця грішної корчми”.
“Що таке любов? – Вітчизна душі, прекрасне поривання людини до минулого, де збувалося непорочне начало його життя, де на всьому залишився нещезний, незгладимий незабутній слід невинного дитинства, де все вітчизна”, – спадають на думку слова М. Гоголя, коли перечитуєш рядки Вархола, в яких – про почуття, що, як смерть, сильне (“Любов бо, як смерть, сильна” – у Пісні Пісень, а за словами Жоржа Батая, “любити – значить любити помирати”). Та чи тільки про це? І чи про це?
“Остала там любов твоя, –/ як ружа, сама-саміцка./ Лем вітор і грає
на гуслях/ смутну мельодью./ Остала там любов твоя –/ пахняча карпатска
квітка/ (зьвідуются пчьолы мотылів –/ чом цера єй чорна, як ніч)./ Остала
там твоя любов, –/ памнятат тебе і чекат./ ...Летит і летит каменик,/ пущений
діточов руков”.
І ще кілька думок, навіяних поезією Вархола. Пригадується, як після
зустрічі з духом свого батька, котрий просить не забувати його, Гамлет
промовляє: “За тебе пам’ятать?/ Ще б пак ! З табличок пам’яті моєї/ Зітру
дотла всі записи пусті,/ Всю мудрість книжну і усе минуле,/ Всі молодості
й досвіду відбитки,/ Тепер це мало важить. А віднині/ У книзі мозку запис
лиш один –/ Твій заповіт.”
Чи ж можна хоч раз в житті стерти все з пам’яті для того, щоб думати
інакше (“Мої спогади – то білі хризантеми”, “як до втраченого раю у власне
дитинство хочу”), коли минуле – ворог думки, а бажання повернутись на батьківщину
(до первинного стану) подібне до шляху мотилів, що летять – і не долітають
до світла на шляху знищення, в бажанні загинути? (“Зьвідуются пчьолы мотылів,
чом цера єй чорна, як ніч”). Це бажання є духом елементів, які, збагнувши,
що перебувають у пастці, подібно до душі в людському тілі, завше прагнуть
повернутися до свого джерела. Це прагнення властиве усій природі. А людина
є моделлю світу.
І чи треба щось стирати з пам’яті, якщо пізнання – це спогад?
“Стары люде/ што-м їх знав/ на Лемковину/ барз хотіли ся вернути./ Єдного
разу/ прийшла по них смерт/ каждого на цмонтарі/ приложила камеником./
Снится їм ярь/ што вшиткых птахів/ вертат домів”.
“Ну а дух і понині/ на коханій і милій/ золотій Лемковині./ По Бескидах
кочує,/ все шукає церковці...”
Але вибір зроблено: “Та зове мене прадідів голос у хвилини магічних
видінь”.
У книзі змінюються, переплітаються, взаємопроникають тема шляху, що зв’язує небо і землю, тема стирання грані між двома світами – цим і тамтешнім, тема втрати єдності (тато – дитя – мама), тема втрати патріархального космосу, тема покинутості Лемковини Пантократором, тема повернення у родове лоно для наступного поєднання з Пантократором, та за всім цим стоїть відреченість, загубленість особистості у родовій стихії, перебування десь на узбіччі чи помежи...
Поезія Вархола легка, прозора, елегантна. (“Я снив такою музикою/ здавна/ і уявляв/ ромашкою простою/ якій чужі/ гучні паради слів”). Та за цією оманливою ясністю стоїть не менш тьмяна таємничість. Туди пірнаєш, як на пограниччя світла і темряви. З одного боку, ніби все зрозуміло, ясно, а з іншого боку – змістова непроникність, як істина, що лежить поза межами виражальних засобів. Як на картині Леонардо да Вінчі “Мадонна в гроті”, де на межі темряви і світла чотири істоти пов’язані між собою чимось таємничим, невидимим, на що вказує перст янгола”. (“Сп’янілий дух людської злагоди не поміча імли посла”).
Поезія Вархола проста, як правда, позбавлена якоїсь естетської віртуозності, та вона – явище естетичне. Стриманість, відсутність вишуканих і яскравих рим, взагалі відсутність рим – або рими прості, часто дієслівні, – доповнюють цю простоту правди, про яку вже говорилося. А метафоричність чи символізм багатьох його творів перебувають десь у площинах недотикальних і виходять поза розуміння.
Ця поезія не потребує трактування, бо вона самодостатня, бо речі досконалі навіть не потребують мати сенс, хоча про цю поезію, як про речі, і не випадає говорити. Поет радше звістує.
А вже зовсім недавно у видавництві “Каменяр” вийшла друком ще одна його книга – “Кирилиця Карпат”, де натрапляємо на дивовижні рядки про почуття, що долає рубежі цього і тамтешнього світів, про почуття, що здатне долати смерть.
Моє серце – серна,
моя матір – пуща
(жаден вовк на сьвіті
серця не поїмат).
З зеленого ока
трава слезу пущат,
як про любов шугай
на кычері сьпіват.”
Чи ж жаден?
Предивно сяєш від гір вічних.
|
Доброволец-Транс. Доставки сборных грузов из Италии.
|
