UKRAINEWSTAND Home - NEWS - Weather - Biz - Sports - Press - Calendar - Classifieds   УКРАІНОВИНИ Home - НОВИНИ - Погода - Ділове - Спорт - Прес - Календар - Оголошення ADVERTISEMENT LvivArt.com

[ <<< INDEX ]

POSTUP - ПОСТУП № 62 (506), вівторок 4 квітня 2000 року FRONTPAGE [ст.1] - PDF ПЕРША СТОРІНКА І кому ще потрібен той референдум? Прем’єр на операційному столі Президент оголосив амністію тіньовому капіталу Аборигени обіцяють зірвати Олімпіаду Кличко потребує тривалого лікування Росію попросять з Європи? ПОСТУП У ЛЬВОВІ Кілька слів І кому ще потрібен той референдум? (Закінчення) Від Львова до Ватикану Щоб запобігти торгівлі жінками Обновити все у Христі Корпоративне управління НАША СТОЛИЦЯ На порятунок Стрийського парку Не хочу в армію Прапор над ратушею Політичні інтриги по-старосамбірськи архіваріус: Про що писали газети... ПОСТУП З КРАЮ краєвид Олігархи ще сподіваються змінити склад уряду Україна залишилася в Раді Європи Черговий енергомонстр 6 квітня – референдум! В Арктиці – український прапор! ЕКОНОМІЧНИЙ ПОСТУП край Президент оголосив тіньовому капіталу амністію (Закінчення) Найбільші компанії світу-2000 СВІТ ПОСТУП У СВІТ СВІТоогляд Прем’єр на операційному столі (Закінчення) Коль перебував “під ковпаком” “штазі” з 20-ти років Продаються дешеві негри, латиноси, українці... Х-файли KFOR просочилися в Інтернет ІНТЕРВ"Ю В ПОСТУПІ Земля, політика та референдум Референдум – як вогонь АРТ-ПОСТУП Виноградна Мавра та інша еротика МОЛОДІЖНИЙ ПОСТУП Молодіжне житлове кредитування Відповідь на статтю Андрія Квятковського “Ми помрем не в Парижі” ДОСЛІДЖЕННЯ І ТЕХНОЛОГІЇ НА ПОРОЗІ КВАНТОТЕХНОЛОГІЇ СПОРТ-ПОСТУП Віталій Кличко потребує тривалого лікування (Закінчення) Три матчі – ні очок, ні голів “Брат на брата” по-італійськи СПОРТ-БЛІЦ ПОСТ-SCRIPTUM КАЛЕНДАР МУЗИЧНІ НОВИНИ Гороскоп

 

АРТ-ПОСТУП

СТОРІНКА 8

№ 62 (506), вівторок 4  квітня 2000 року

Виноградна Мавра та інша еротика
У Байройті (Німеччина) відкрилася виставка львів’янина Володимира Стасенка, яка триватиме до 19 квітня

Це вже друга виставка аспіранта Львівської академії мистецтв Володимира Стасенка у Байройті, на якій представлено понад тридцять малярських та графічних творів колишнього випускника Львівського училища прикладного і декоративного мистецтва (спеціальність “Художнє оформлення”) та Української академії друкарства (спеціальність “Графіка”).

Перша німецька виставка Стасенка відбулася торік. Тоді Володимир завдяки сприянню людей, яких зацікавили його твори, побачені у Львові, вдруге побував у Німеччині, де став гостем 49-го Міжнародного молодіжного музичного фестивалю, що ним Байройт славиться не тільки в Європі. Причому то не була просто супутня фестивальна акція (художнє оформлення холу чи коридору того палацу, де відбувалися виступи музичних і театральних колективів), а повноцінна персональна виставка. Адже організатори фестивалю окремим пунктом програми мали за честь представляти молодого художника з України. Про це свідчила надзвичайна увага до всіх потреб митця: приймали його з тим же пієтетом, що й сімох світових музичних метрів – гостей фестивалю.
Навіть такими “дрібничками”, як скло й рамки для графіки, забезпечили, не пошкодували відрядитися за ними до Чехії, аби вибрати все щонайліпше. Звісно, коли б художник робив персональну виставку в котрійсь із галерей самотужки, то, відповідно, всі ці клопоти (включно з фінансуванням оренди) довелося б залагоджувати самому.

Судячи з нової, щойно відкритої виставки, творчість Володимира Стасенка припала німцям до смаку. Та й комплект тих робіт, що їх виставляв торік, Стасенко на батьківщину не забирав. Бо собі ж у збиток – везти їх назад через митницю, де охоронці кордону не роблять різниці між митцем і човниковим гендлярем. Проте про такі моменти творчої біографії, як престижні виставки, цей художник чомусь не любить розводитися, зрештою, як і загалом про кар’єру, вважаючи саморекламування чимось негідним. Шкодує Володимир тільки за одним: були там такі твори, яких у Львові мало хто й бачив. Показував їх у Києві, а у Львові майже не виставляв.

Найсумніше, що за репродукціями видно – це зовсім інше Стасенкове письмо, ніж той експресійно-гротесковий фігуратив, який дехто має за його візитну картку. Сам автор вважає ті твори абстрактними. Хоча яка то насправді абстракція?! Художник малював цілком конкретні речі, але залишив глядачеві можливість зловити в кожній картині власний настрій чи відчитати семантичний код зображення, як-от у картині під назвою “Схованка від вітру”. Те, що завдяки назві сприймається вже на вербальному рівні, зображено художником у вигляді гніздечка, що впало. Утім, може, то й не гніздечко було, а той сакрум, який не означити словом – наприклад, оселя митця?

Щодо назв художник міркує так: “Тільки-но промовиш Бог, Любов – як ці значення також “падають”, мов те гніздечко, що було сховком від вітру. Хоча в картину закладаю значно більше значень, аніж їх може передати назва, вона кожного разу вимушена. Але від неї не втечеш. Різні “Що лежить”, “Що сидить” – то назви, які уточнюють. Деякі роботи я називаю тільки для себе, поки їх виписую. Але “робочі” назви дуже далекі від тих, під якими твори виставляються. “Виставкові” є більш зрозуміліші і виступають такою собі підказкою, яка має глядача наштовхнути на думку, чому це ти раптом намалював якусь конкретну річ. Для когось із глядачів без цього не обійтися. Були навіть пропозиції викладати історію написання творів. Але, мабуть, це вже зайве, вигадувати метафори – то не для мене...”.

Вочевидь, європейцям із тих країн, де плекають (от що значить давня традиція демократії!) повагу до нефігуративного мистецтва, сюжети Стасенкових картин зрозуміти неважко. Зокрема, цього разу на виставку потрапила вже продана “Пригода в парку”. Щодо продажу, то художник вважає його одним із найприємніших моментів, які дарує виставка (після спілкування, звісно): “Приємно, коли купують роботи, бо це значить, що хтось не просто ввічливо сказав, що йому сподобалася гарна картина, а проголосував за неї грошима. Хоч насправді віддати роботу дуже важко, а за гроші ще важче. А ціну за роботу встановити – взагалі мука. Добре, що там є люди, які можуть сказати, скільки таке приблизно може коштувати”.

Та й сам митець переконався, що сприйняття мистецтва і всіх його розмаїтих стильових течій там не обтяжене суспільними упередженнями. Глядач, навіть непідготовлений, залюбки відвідує виставки, безпосередньо виказує зацікавлення навіть “найкрутішим концептом” і засвідчує повагу авторові, а держава й суспільні фонди розвитку мистецтв дбають про те, щоб ті виставки були якомога різноманітніші. Там нікому вже, здається, не спаде на гадку глузувати з абстракції або дивуватися зображенню оголеної натури як чомусь непристойному чи звинувачувати через це митця у сексизмі.

Як це не смішно звучить, а подібні закиди Володимиру доводилося часто чути у Львові. Розпочавши активну виставкову діяльність від 1990 року, Стасенко доволі відомий у рідному місті як учасник багатьох молодіжних мистецьких акцій (з останніх, де демонстрував він свої твори, слід згадати “Пропозиції-96”, “Гротеск в сучасному мистецтві-98”, “Повня-99”, “Різдво в сучасному сакральному мистецтві” та персональну виставку торік улітку в Музеї етнографії, не кажучи вже про традиційні осінні салони “Високий замок”). І майже завжди цікавість до його робіт на цих виставках супроводжувалася заскоченістю глядача, який не давав собі ради з витлумаченням Стасенкових образів. Особливо еротичних, з їх надмірними тілесністю й предметністю, до яких публіка намагалася підійти із суто етичними мірками.

Декому було дивно довідатися, що автор цих “антисуспільних” робіт не тільки працює викладачем, а й проводить серйозну наукову роботу: у співавторстві разом із покійним Орестом Мацюком і Якимом Запаском він працював над укладенням колективної монографії про дофедорівське друкарство! “Порядні галичани” і навіть найближче оточення митця дивувалося: “Що це тут понамальовувано? Якісь жінки посплітались ногами? Ти принижуєш жінок, спотворюючи їхні форми! Чи ти, голубе, бува, не тойвово, в розумінні не “голубий”? А чому в того чоловіка такий великий член, і опущений? Він що, хоче, але не може? Чи може, але не хоче? На що ти цим хотів натякнути? Навіщо ж ображати чоловічу гідність? А може, і той чоловік, що зображений на картині, також голубий, бо він відвернувся від жінки? А та жінка вагітна! А може, він думає, що вона вагітна від іншого, тому відвертається... Чому ти не можеш малювати, як усі?”.

І що було художникові відповідати на такі закиди, що не відзначалися бодай найменшою логікою? Що, коли “як усі”, – то де ж зродитися митцеві, для кого йому творити? Як пояснити, що твір сам вимагає свого становлення, і художник, хоче він того чи ні, мусить стати умовою створення свого власного твору, дати змогу життєвій емоції перетекти тим руслом, що проходить крізь митця? А глядач, який береться оцінювати картини, що постали внаслідок сильних емоційних вражень й інтуїтивно організованого письма, не повинен закладати етичні засади в критерії оцінки?

Стасенко, який мав досвід оцінювання студентських робіт ще тоді, коли сам викладав живопис в академії друкарства, давно зрозумів, що критерій підходу до навчальної роботи інший, ніж до творчої. Одна справа – суто технічне завдання, коли оцінюють технічних рівень, вправність і те, наскільки якісно зроблено роботу. А інша – наскільки митець відзначився творчо. Коли йому особисто подобався якийсь твір і він починав дошукуватися, чого ж то так, – виявлялося, що картина зроблена всупереч всьому тому, чого вчать. І не раз, відповідаючи собі на питання: а що ж є доброго у посередніх картинах, написаних доброчинними людьми, – доволі радикальний у судженнях Стасенко доходив абсолютно толерантного висновку про те, що нехай вони роблять картини, які відповідають міщанському смаку, але водночас вони здатні на етичний чин, є відвертими й щирими у своїх прагненнях до морального життя. “Не можна претендувати, щоб людина творила щось оригінальне, коли воно не її. Бо те, що у творчості когось було неповторним, в іншого стане сміттям, непотребом. Ось Никифор намалював дивовижні речі, і вони для нас є цінними, бо саме він побачив і зобразив своїм примітивістським стилем! Одні кажуть, що він був неграмотним, інші – що грамотним, але не в тому суть, головне, що його акварельні малюнки – це є щось! А інший зробить таке саме, але то вже не буде явищем... Не можна повторюватися, це графоманство. Тому я намагаюся зображати у своїх картинах свіжі почуття, сильні емоції, миттєвий настрій”, – видно, що до себе Стасенко не достосовує поблажливість.

Його композиції динамічні, вони балансують на межі рівноваги, іноді деталь переважає ціле, а пастельні кольори поглинає чорна пляма, іноді повінь емоцій затоплює тло. “Я просто йду за рікою життя і ніколи не придумую роботи. Життя саме несе мене. Життя взагалі така річ, якій не варто опиратися. Не треба нічого штучно робити, воно йде в якомусь потрібному руслі. Коли робиш щось штучно, то нічого доброго не буде. Людина все має якийсь вибір у житті. Чому я пішов вчитися в поліграфічний інститут, а не в Академію мистецтв. Так сталося, що я мав тоді якісь клопоти з військкоматом: документи мені видали в останній день. І життя саме повело в інший бік, про що я зовсім не шкодую. І коли після навчання мені запропонували лишитися на кафедрі, я спокійно лишився: не рвався до викладання, бо не чув педагогічної сверблячки, але вдячний долі і за цей період. Як, зрештою, й за можливість усіх тих виставок, які відбулися, і які не відбулися, – так само. Я мав можливість виставляти твори в одній із престижних галерей Сохо... Але так само не гризуся тим, що ця виставка не відбулася. Життя веде, розкриває безліч можливостей, воно скеровує людину, кшталтує її – і само таким чином складається... Плисти за течією приємно. І не треба переходити річку впоперек. Глупо пертися проти течії, бо якщо мене несе туди, куди я хочу, то все гаразд. А коли течія зверне – отоді вже потрібні будуть мої зусилля. Стремління до експансії, до ґвалтовного осягання не завжди добре. Досить часто вдаєшся до форсування подій, а потім думаєш: може, був би мудрішого чогось набрався, коли б так не квапився? Іноді жалкуєш, чому не пройшов сам усі етапи й не дістав від цього насолоди”, – ділиться Володимир Стасенко з відвідувачами його підвальної робітні добрим вином і своєю філософією життя. Власне внаслідок таких бесід він і став персонажем есею Віктора Палинського “Хтось лучком по скрипці водить...”, вміщеному в щойновиданому збірнику нарисів, що вийшов у видавництві Сполом” із репродукціями Стасенкових творів.

Але от що цікаво – власним картинам художник відмовляє у будь-якій філософії: “Там її зовсім нема. Там є життя. Я протиставляю теоретичну філософію й екзистенційні відчуття. Не люблю літературних прийомів. Краще висловлюватися просто, а не претензійними метафорами. Метафора – гарно, але таке пишномовство, як “Маестро вересень крутив шалені фуете”, – просто бздура... З недовірою ставлюся до літературщини, до високого пафосу. Це неприйнятна для мене штучність. І вже зовсім не розумію тягу до показовості. Життя – воно є життя. Навіщо нагромаджувати купу значень? Великий букет іноді є несмаком, а одна квітка – шляхетною. То все вимахування: великі вази з віниками, а згори дощиком притрушено... Краса листочка де, краса горнятка? Хоч це також збитий прийом: одну квітку ставити, щоб задемонструвати гарний смак. Калькування – по суті,теж графоманство. Якщо не маєш що сказати, не калькуй з інших, це друга свіжість...”.

Хоч, коли вже на то зайшло, Стасенко у власних картинах, вирішуючи для себе питання про різницю між метафорою і штампом, таки не відкидає метафору. Природа його творчості є наскрізь образною, де метафора здатна фіксуватися у символах, як-от на полотнах “Викрадення місяця”, “На порозі дня і ночі”, “Зняття з хреста”, “Поцілунок”, диптиху “Адам і Єва”, що його другою назвою є “Піт і Кров”. Стасенко, який шанує “живе життя”, тямить, що його зображення і власне екзистенція – не одне й те саме. “Живе життя” для нього лише в момент творчості, а картина – продукт відпаду, річ, товар. І це – однозначно.

Інколи Володимирові дошкуляють внутрішні хитання: тоді він не може відповісти сам собі, чи має якусь мету, для чого творить. Звісно, від таких питань здурів не один маляр, але без них не можна. Іноді відповідь на них втрачається, а інколи видається, що її даровано як одкровення. Художник, що творить, є провідником життя, а сам твір – мертвий. Коли Стасенко не малює, він вважає, що втрачає час, відпущений на життя. І тому щасливий тільки в праці. А період підготовки до виставок для нього є радше сумним, ніж веселим. “Вернісаж?
То вже смерть для митця. Носять покійника на патичках і показують: ось як, мовляв, він жив... Але ж то все минулий час! Це все мертві речі. Вони особисто мене вже не цікавлять. Я маю вже стільки вражень від життя, що тепер потребую тільки одного – часу, аби все це втілити в малюванні.”

Отже, в минулому олівцеві й фломастерові рисунки, поскладані в майстерні або ж роздаровані під гарний настрій. У минулому шокуюче відвертою еротикою трактування Стасенком “основного інстинкту” (“Геометрія контакту”, “Пригода у парку”). У минулому монотипії жіночих торсів на матових кальках, оправлені у своєрідні “китайські ліхтарики” (“Пом’ята”, “Лежача”, “Рожева”, “Падаючі кулка”, “Фіолетова Мавра”). У минулому психологічні олійні портрети друзів (“Нестор”, “Перо”, “Андрій”, “Михайло”, “Павло”, “Юрій”) і портрети цих же приятелів, але вже стилізовані під зображення апостолів. У минулому й зовсім уже іконописна “Моя родина”, де за класичними канонами намальоване власне “Святе сімейство” і предки з обидвох фамілій. На запитання про зображення сім’ї автор завжди відповідає приблизно так: “Я не відриваю життя від мистецтва. В житті для мене головне – люди, людські стосунки, сім’я, товариші. Це ж є першочерговим і в малярстві.

У своїх роботах я досліджую людські характери, почуття, переживання: Любов, Самотність, Зрада, Радість та Сум, Надія. Кожну емоцію, яка є конкретно зараз для мене важливою, намагаюся зобразити. Отак мене життя поставило, і я маю вималювати свою самотність, розлуку з жінкою, зворушливе дитяче прощання, “встигання” на електричку чи застрягання в жовтих стінах. За кожною роботою стоїть своя історія, але я не певен, що її треба писати в експлікації. Глядач, що підозрює за цими зображеннями якісь літературні колізії, хоче отримати їх вербалізовану розгортку. Йому мало самого композиційного сюжету, мало кольорової плями, бо вони не прочитуються однозначно. Той, хто вимагає однозначного тлумачення чи розшифрування, прагне полегшеного сприйняття. А чому художник має полегшувати сприйняття? Нехай людина, яка щось відчуває, сама розбереться із власними емоціями. Але глядачі не хочуть копирсатися в собі, їх приваблює зовнішнє. Переважно доскіпуються до іншого – один хірург мені просто заявив: у зображеної людини вивих ліктьового суглоба, підпухлена рука. А інший поважний чоловік на повному серйозі обговорював з цим лікарем причину такої деформації руки. Чомусь дивуються довгим шиям, пишнотілим натурницям... Кожен бачить, що хоче, що може, через призму своїх проблем. І це завжди так. Я також виповідаю про свої проблеми, а не про чужі. Навіть коли вітаєш когось, у побажанні міститься твоє особисте бажання собі. Так і глядач екстраполює на картину власну проблему. Якщо когось хвилюють переплетені тіла, а поза тим він нічого не бачить, то значить, що людину цікавить саме це. І вона, навіть якщо там того й близько не має, бачить те, що їй пече! Це як у тому анекдоті: “Ну й розпусні картинки у вас!”.

Я не збираюся нікого нічим дивувати, стараюся нічого не надумувати. Це ж стосується і “власного стилю”. Я його не творю штучно – почерк неможливо уявити заздалегідь, він мусить викристалізуватися сам, але тільки з праці... Я й світу свого спеціально не будую – я в ньому просто живу, нікому його не нав’язую, але радо всім відкриваю”.