UKRAINEWSTAND Home - NEWS - Weather - Biz - Sports - Press - Calendar - Classifieds   УКРАІНОВИНИ Home - НОВИНИ - Погода - Ділове - Спорт - Прес - Календар - Оголошення ADVERTISEMENT Ukrainian Autocephalous Orthodox Church - uaoc.org

[ <<< INDEX ]

POSTUP - ПОСТУП № 61 (505), субота-неділя 1-2 квітня 2000 року FRONTPAGE [ст.1] - PDF ПЕРША СТОРІНКА КУЧМА ПРОРУБАВ ВІКНО У ЄВРОПУ. “ЗАРУБАВШИ” РЕФЕРЕНДУМ Лазаренко повертається героєм Людина з необмеженою владою Гайдер відновлює імперію Дурень думкою багатіє? ПОСТУП У ЛЬВОВІ Кілька слів Людина з необмеженою владою Як же ж без референдуму? Матеріалісти готують революцію Таки клонували Аварія на залізниці НАША СТОЛИЦЯ Духовенство толерує день сміху 115 округ: а може, буде ще і не таке Сенчук зустрівся з японським Послом архіваріус: Про що писали газети... ПОСТУП З КРАЮ краєвид Лазаренко повертається героєм Невідомий Шекспір ЗВЕРНЕННЯ бюро Державного західного наукового центру НАН та Міністерства освіти і науки до громадян західних областей України Названо організатора захоплення офісу КПУ Більшість узурпувала ПАРЄ ЕКОНОМІЧНИЙ ПОСТУП край Ющенку – 100 днів Кінець імперії Гейтса? СВІТ ПОСТУП У СВІТ СВІТоогляд Генерал став жертвою сексуальних домагань Усу нарешті прокинувся Неандертальці не були предками європейців КОМУНІСТИ ПОЗА ЗАКОНОМ ЛІКИ ПРОТИ СНІДУ? РЕЛІГІЙНИЙ ПОСТУП “Найголовнішою основою людських стосунків є гідність людини” Спільнота “Мілес Єзу”: новітній монастир чи звичайнісінька комуна? АРТ-ПОСТУП “Хоч Платон мені й друг...” Відкритий лист Юрія Бойка ШАХІВНИЦЯ ПОСТУПУ ВІКТОР ПІНЧУК ШАХІВНИЦЯ ПОСТУПУ ВІКТОР ПІНЧУК СПОРТ-ПОСТУП Понад мільйон марок за згоду битися з Віталієм Кличком Дурень думкою багатіє? Василь ІВАНЧУК: Дам раду і з Каспаровим! СПОРТ-БЛІЦ ПОСТ-SCRIPTUM КАЛЕНДАР КІНОновини Гороскоп

 

АРТ-ПОСТУП

СТОРІНКА 8

№ 61 (505), субота-неділя1-2  квітня 2000 року

“Хоч Платон мені й друг...”

Зізнаюся одразу, що за написання цих рядків беруся вельми неохоче, оскільки визнаю цілковито слушними багато зауважень І. Золотарського (див. “Тільки ворог, що сміється”). Однак – не усіх. Насамперед, хочу закинути йому небажання докопуватися до коренів зла. Та й сама манера писання І. Золотарського зраджує гуляйпільську традицію незабутнього Нестора Івановича – шмагонути з тачанки кулеметним шквалом, можливо, в когось і поцілити, але в основному – посіяти паніку і розвіятися у степовому мареві. Але я (з чисто галичанською злосливістю) спробую закотити під колеса золотарських тачанок бодай кілька наших рідних дубових колод.

Почну зі звинувачення І. Золотарським львівських художників у тому, що вони, на його погляд, архаїчно, “кожушницьки” сприймають як особистість Т. Шевченка, так і його творчість. Навіть погоджуся із цим. Але не промину нагоди відразу ж і огризнутися, звинувативши самого І. Золотарського у максималізмі – “все або нічого!” Цікаво знати, де це він зустрічав талановитого, неординарного мислячого художника, який би погодився брати участь у масових імпрезах? Такий митець, звичайно, воліє усю роботу від початку до кінця зробити сам, не ділячись відповідальністю (і, рівно ж, почестями) ні з ким. Як, наприклад, сорок років тому у Львові С. Караффа-Корбут. Виконані нею шістдесят ілюстрацій за мотивами “Кобзаря” донині ніхто з львів’ян (і не тільки) не спромігся перевершити.

Для порівняння візьмімо середньостатистичного (середньообдарованого, середньопрацьовитого, середньоначитаного і т. п.) художника, який
погодився взяти участь у реалізації якоїсь (не конче даної) шевченківської програми. Для початку нехай
хтось запропонує йому список
з а г а л ь н о д о с т у п н о ї
(а не у спеціалізованих відомчих збірниках, наклад яких на увесь світ – 100-300 примірників) літератури, яка в доступній формі ознайомила б його зі сучасним баченням і розумінням творчості й світогляду Шевченка. П’ять шевченківських збірників “В сім’ї вольній, новій” (видання яких благополучно сконало ще 1989 року), справді потрібне перевидання Шевченкової біографії Зайцева, збірники статей Гаска, Грабовича, Івакіна, Костенка, Яцюка – все це видано майже десять літ тому й містить переважно нововиявлений фактаж й дуже небагато його інтерпретації. Що ж до шевченкіани останніх років, то вона, якщо й спорадично виникає, то за цінами доступна переважно тим, хто читання будь-яких книг вважає не те що непотрібним, а й просто шкідливим для здоров’я.

Нині в Україні є десятки, якщо не сотні видавництв, які, переводячи тисячі тонн паперу, продукують гори макулатури. Поки що є ще й відповідні наукові кадри, які могли б сказати щось нове й цінне про Шевченка (і не тільки про нього). Натомість нема, не існує розробленої та дієвої програми на державному рівні, яка сприяла б виданню у належній кількості справді потрібних книжок. І, рівно ж, утримувала б у розумних межах навалу агресивного неподобства ззовні – за допомогою пільг та податків на видання та ввезення до України різних видів книгопродукції. (З Росії тепер заборонено вивозити енциклопедичні довідники, а з України?).

Було би зовсім непогано, якби
І. Золотарський спробував з’ясувати (а здобутою інформацією поділився б із усіма зацікавленими), чи існують в Україні – й наскільки ефективні відповідні організації та добродійні фонди популяризації імені та творчості Т. Шевченка, бо давно відомо, що без методологічної, а тим більше – матеріальної підтримки таких програм навіть найгарячіша ініціатива щодо їх здійснення перетворюється на щось подібне до конструювання штурмового вертольота у хатніх умовах. Цікаво б знати, чи існують при шевченківських музеях Києва та Канева координаційні центри, які б належно розпоряджалися фондами спонсорів, що мають намір матеріально підтримати видання шевченкознавчих праць, реалізацію певних мистецьких програм та діяльність окремих митців, які бажають розробляти шевченківську тематику? На мій погляд, при тих же музеях повинні існувати й добре оснащені розробленими на тривалі строки програмами осередки з надання методологічної допомоги усім потребуючим. За наявності такого координаційного центру було б зовсім нескладно організувати в різних містах кілька груп митців і по якімсь часі здійснити ротацію – перемістити, скажімо, групу з Чернігова до Кременця, а з Кам’янця-Подільського – до Сум. При цьому відпала б потреба у глибинних партизанських рейдах з їх дискомфортними умовами й неминучими збоями й накладками.

Мимохіть тут зароджується ще одне запитання: а чи тільки Шевченко вартує опрацювання таких програм? Для нас, галичан, “великий світлий ум” Франка значить зовсім не менше, тим паче, що й у Львові, і на Дрогобиччині існує достатній інтелектуальний потенціал, аби виробити відповідну систему заходів для популяризації й Франкового імені. (Через шість років – 150 літ від дня народження Каменяра. За нашої оперативності час уже братися до праці).

І, нарешті, звинувачуючи львівських художників у ремісництві, І. Золотарський абсолютно ігнорує реалії дійсності. “Штампування” нехитрих картинок – це зовсім не брак культури в авторів. Більшість із них прекрасно усвідомлює, чого вартують у духовному аспекті) створені ними опуси. Теперішня роль таких митців, скоріш за все, драматична. Уся їхня діяльність є відчайдушною спробою людей, які отримали нікому не потрібну в нових умовах спеціальність, утриматися при ній, а не їхати до більш благополучних сусідів мити посуд і туалети.

Наше мистецтво (і не тільки воно, а й культура в цілому), переставши бути одним із коліщат пропагандистської машини режиму, автоматично втратило й державну матеріальну підмогу. Діячам культури щоразу повторюють фразу, добре відому з твору про Остапа Бендера: “Порятунок потопельників – справа рук самих потопельників”. І вони справді намагаються вирятуватися, продукуючи при цьому такий товар, який має бодай мінімальний збут.

Художники “мімікрують” – вибирають не лише безконфліктні теми та сюжети, а й намагаються вибрати серед них виграшні (шевченкіану, наприклад). А вимогливість, одноплощинність мислення глядачів, які нічогісінько не засвоїли (й не бажали засвоїти) з діалектики, зовсім не обов’язково марксистської, – наприклад, що “ліки у великих дозах можуть викликати зворотний наслідок”, привела до зниження позиції авторів у самооцінках, до фетишизації поняття “все, що сприяє перетворенню Шевченка в зацукрований образок, – добре, все, що суперечить цьому, – заслуговує безапеляційного осуду”.

Додатковим деструктивним фактором є й те, що теперішній реальний покупець у своїй величезній більшості допіру виборсався у мистецьких питаннях з ембріонального стану. Адекватними є й запити. Через етап мистецтва для новобагатьків на рубежі XIX-XX століть пройшли чи не всі країни Європи, а в Америці – це стан мистецтва донині. Ми ж, силоміць загальмовані у своєму суспільному поступі спробою (безнадійною в економічному аспекті, але феєричною з боку емоційного фасаду) збудувати “Рай на землі, та ще й для всіх”, тепер, немов той двієчник на канікулах, відробляємо прогуляні уроки. Тому універсальність деяких митців, їхню велику продуктивність, безсумнівно, належить оцінювати схвально – як здатність адаптуватися до змін у середовищі. У світі фауни така здатність свідчить про життєздатність виду. Нічого не вдієш: нові часи диктують нові звичаї, а їх не те що тачанкою, а й танком не об’їхати.

Частина I. Пасіонарна

Прочитавши так звану статтю за підписом викладача з м. Донецька
І. Золотарського, я був прикро вражений і навіть шокований її змістом. Так званий автор дозволив собі висловити критичні зауваження (причому в іронічному тоні) щодо творів, експонованих на виставці, і навіть дозволив собі покепкувати над нашими шанованими глядачами з приводу помпезного відкриття виставки.
Але вже з наступного числа газети я дізнався, що вищеназвана так звана публікація викликала одностайну негативну реакцію організаторів і учасників виставки. Це стало бальзамом для моєї душі, бо немає зараз нічого важливішого, ніж одностайність. Будучи людиною лише опосередковано пов’язаною з мистецтвом, хочу зробити спробу публіцистично висловити свою думку.

Особисто я не бачив виставки “Свою Україну любіть”, але я точно знаю, що твори наших славних митців і мисткинь завжди відзначаються “добре вибудуваною композицією”, “вишуканим колоритом”, “віртуозним володінням рисунком”, “внутрішньою динамікою і експресією”, “асоціативним мисленням”, “цікавим образотворчим рядом”, усім їм притаманні “збереження традицій і цікаві новаторські пошуки”, “оригінальність трактування образів”. Тому я обуреніший за всіх обурених позицією п. Золотарського, котрий насмілився критикувати (хай і непрофесійно) наших митців, твори яких, поза сумнівом, є складовою частиною і коштовною перлиною скарбниці українського, європейського і навіть світового мистецтва.

Сумніватись у цьому, а тим більше виносити свій сумнів на газетні шпальти може тільки махровий українофоб, україножер, ренегат, ретроград, комуніст, сталініст, стиліст, екзистенціаліст, популіст, опортуніст, імперіаліст, нігіліст, пофіґіст, московський прихвостень, космополіт, замполіт, наркоторговець, рекетир, концептуаліст, ревізіоніст і, можливо, ексгібіціоніст, фашист, фетишист і ташист.

Будучи людиною, небайдужою до “нашої справи”, я хочу висловити гнівне обурення змістом так званої публікації і назавжди затаврувати ганьбою так званого автора. Не знаю, чи була пов’язана так звана стаття із президентськими виборами в Росії, скандалом між МВФ і Нацбанком, референдумом та енергетичною кризою в Україні, але вважаю, що певним органам слід з’ясувати, хто насправді стоїть за “злощасною фальшивкою”, кому це вигідно і які справжні цілі переслідують ті, хто боягузливо сховався за прізвищем Золотарський. У першу чергу треба встановити, чи не існує таємних зв’язків між п. Золотарським і П. Лазаренком (надто вже близько розташовані одне відносно іншого міста Донецьк і Дніпропетровськ).

Маю надію, що до цієї антидержавної публікації не залишаться байдужими кращі представники нашого славного королівського міста. Своє вагоме слово ще одностайно скажуть усі заслужені, народні, лауреати, депутати. Пропоную створити громадський комітет з захисту честі і гідності наших мистців, а можливо, і представників культурної еліти в цілому. Закликаю всіх справжніх патріотів на одному з наступних “заньківчанських вечорів” (а саме там збирається наша “сметанка” – кращі представники кращих представників) прийняти звернення до Президента України і Генеральної прокуратури щодо протиправних дій т. Золотарського та інших так званих авторів-критиканів, що геть розперезалися, насміхаючись над кращими представниками нашої культури, над носіями нашої ментальності і духовності.

Не буде зайвим, якщо міський та обласний відділи культури письмово повідомлять про вчинок (брехливий пасквіль) т. Золотарського за місцем проживання і місцем роботи (адміністрація, профспілка, осередок НРУ – бажано “удовенківський”): нехай знають, кого виплекали й пригріли. Такі люди дискредитують горде ім’я Педагога. Від таких можна чекати чого завгодно: сьогодні він спаплюжив виставку, завтра спаплюжить саму ідею, потім залізе в чужу кишеню, а далі?.. Таким – місце за ґратами. Дружно скажімо “Ні!” нашим ідеологічним противникам. Єднаймо ряди і будьмо одностайними.

Частина II. Патетична (дещо гіпотетична)

Є все-таки публікації, від яких душа радіє і співає. Нарешті! Благая вість! У Львові буде перший у світі пам’ятник – посланіє писанці. Воістину геніальна ідея! Кожен львів’янин усього за 10 грн. зможе кинути всередину гігантського яйка своє “Посланіє”.

Диво, бо, здавалося б, всі геніальні пам’ятники вже створені: сплюндровані Карпати, обмілілі й висохлі річки, засране Чорне море (у т. ч. в прямому розумінні), скалічений Львів, “штучні” моря, що затопили села, й здеморалізоване і спите село. А ще ж є Чорнобильський саркофаг, знищені під корінь культурно-ремісничі традиції, понівечений генетичний код!

Але справжні титани думки завжди знайдуть “мєсто для подвіга”. Ідея просто геніальна. Хоча певні сили, злостивці й циніки писатимуть про це як про черговий фарс, маразм і профанацію, а також про те, що це не на часі, що традиції зберігаються не пам’ятниками, а людьми, що в нас забагато жебраків, безробітних і безпритульних дітей, що уряд і Президент наші – промосковські, а на вулицях забагато російської “попси”, що українські видавництва животіють, що тільки 10 відсотків дітей народжуються повністю здоровими, що наші чоловіки копають рови в Чехії, а жінки витирають задки італійським бабусям, що виробництво мертве, що бракує електроенергії, що діти вчаться з підручників, де “найбільшим героєм героїчної партизанської боротьби у ВВВ був Сидір Ковпак”, що пенсії крихітні, що рівень корупції та злочинності високий і т. д. Не вірте цим брехливим патяканням. Нас багато, а їх жменька. Ми знаємо, наскільки необхідний нам цей пам’ятник. Через років двадцять-тридцять прийдешні покоління зможуть поставити ще геніальніший пам’ятник авторам геніальної ідеї й авторам цього пам’ятника .

Пропоную внести деякі додатки, поправки і пропозиції щодо ідеї геніального пам’ятника:
1) Писанка має бути заввишки не менше 500 м (щоб було видно і з Москви, і з Варшави).
2) Виставити її треба у центральній частині міста, можливо, на пл. Ринок (навпроти мерії), бо негоже ставити “пам’ятник-посланіє” на якомусь задуп’ї.
3) Розширити число співавторів з
2 000 до 50 000 000, бо у нас весь народ – талановитий і творчий.
4) У зв’язку з тим, що черга на киданіє “посланій” у яйце буде велика, внесок 10 грн. варто вважати мінімальним, бо автори більших “посланій” можуть заплатити по 11, а то й 15 і більше грн. Для представників іноземних держав внесок має становити 10 у. о.
5) Пам’ятник-посланіє у формі писанки повинен бути першим з циклу пам’ятників-посланій у вигляді постола, череп’яної миски, люльки і т. п.
6) Працівників ВО “Кінескоп”, які сьогодні проживають у наметовому містечку на пл. Ринок, переселити у внутрішню частину пам’ятника-посланія, що дозволить:
а) вирішити житлову проблему мешканців наметового містечка без залучення бюджетних коштів;
б) звільнити місце перед будинком мерії для встановлення пам’ятника.
7) Після того, як пам’ятник виконає свою геніальну функцію (у 2056 році), його слід демонтувати, розібрати на частини і реалізувати їх у спеціалізованому магазині-салоні “Етнос” (за аналогією до продажу уламків Берлінського муру).

Я безмежно щасливий за наш народ, який уже виявив “загальне схвалення та ентузіазм” щодо геніальної ідеї. Я пишаюся оперативністю нашої влади: “Містобудівнича рада вже вирішує, яке місце відвести для спорудження нового пам’ятника”. Я радію за ініціаторів і авторів ідеї “створення нового пам’ятника”. Я радий за ініціаторів і авторів геніальної ідеї, які планують 1 квітня ц. р. (дата також вибрана геніально) оголосити конкурс на найкращий проект, сформувати компетентне журі і т. д.

Маю надію, що з фінансуванням геніального проекту проблем не буде: “роздутий” бюджет міста щось відщіпне, львів’яни, які вже просто жиріють, теж підкинуть дещицю, може, ще діаспора, може, фонд “Відродження”...
З місцем під “пантеон” пам’ятників теж проблеми не виникне. Ці геніальні творіння геніальних авторів можна встановити на місцях будинків, що валяться. Не треба перейматися тим, що впродовж останніх років будинки падають, немов карткові, тож місця може виявитися забагато, – наш народ на геніальні ідеї багатий.

Найбільшою проблемою при спорудженні циклу геніальних пам’ятників є те, що стаття вже опублікована, а геніальна ідея незапатентована. І будь-хто – москалі чи європейці – може вкрасти цю геніальну ідею, використати її, спорудивши ще більше яйко-посланіє, ніж наше українське, потрапивши коштом нашої геніальної ідеї в книгу рекордів Гіннеса, залишивши нас далеко позаду.

Сподіваюсь, якщо ми будемо одностайними, то нам вдасться зреалізувати геніальну ідею циклу геніальних пам’ятників зазначених параметрів (висота, ширина, діаметр).

Наша монолітна єдність закриє пельку всім противникам геніальних ідей: їх жменька, а нас більшість. Хто порушуватиме наш спокій і благоденствіє, матиме власну думку, висуватиметься або буде проти – тих ми одностайно “будєм мачіть в сартірє” (В. Путін).

Що ж, прощавай, місто задуманих левів і майстерних ремісників, місто палаців і аристократів, місто затишних кам’яниць і прохолодних парків, місто благородних лицарів і таємничих вілій, місто галантних кавалерів і романтичних панночок, місто спритних злодюжок і дорогих курвів!

Вітаю тебе, місто геніальних художників, геніальних фотографів, геніальних поетів, геніальних музикантів, геніальних податківців, геніальних депутатів, геніальних урядовців, геніальних бізнесменів, геніальних повій, геніальних учених і всіх-всіх інших геніїв.

Не йміть віри брехунам, котрі кажуть, що це місто неляканих ідіотів.
Юрко Бойко (не псевдонім),
львів’янин, який реально живе у Львові.

Від редакції. Поки на редколегії вирішували, публікувати чи ні відкритий лист Юрка Бойка, до редакції надійшов факс від адміністрації Холдингу “Ґердан” (де до цього часу працював Ю. Бойко) достеменно такого змісту: “На загальних зборах трудового колективу і осередків НРУ (Удовенка) і УНР (Костенка) було обговорено і одностайно засуджено лист п. Бойка як провокативний, зухвалий, двозначний, іронічний, саркастичний, викличний, зверхній і т. ін. Виходячи з цього, збори Холдингу “Ґердан” прийняли одностайне рішення (рішуче і одностайно підтримане адміністрацією):

1. Звільнити п. Бойка як людину, що ганьбить горде ім’я Холдингу “Ґердан”, з його посади (директора галереї “Ґердан”).

2. Протягом трьох днів припинити діяльність галереї “Ґердан”.

3. Рекомендувати відповідним відділам міськ- і облвиконкому сприяти у працевлаштуванні п. Бойка у будь-якій
іншій установі (крім двірника і кочегара).

4. Твори, що знаходяться у збірці галереї, розпродати на спеціально організованому благочинному аукціоні, а отримані кошти перерахувати на рахунок спеціально створеного доброчинного Фонду допомоги спорудження геніальних пам’ятників-послань і підтримки всіх геніїв, перелічених у листі п. Бойка.

5. Номер рахунку фонду (в тому числі й валютного) опублікувати у всіх друкованих виданнях України і діаспори”.

Але щодо останнього пункту, то наш шеф-редактор відмовив у публікації номеру валютного рахунку, мотивуючи це тим, що таке повідомлення має комерційний характер і мусить бути оплачене належним чином. Відділу мистецтв газети “Поступ” лишається тільки тішитися, що у Львові із закриттям галереї “Ґердан” на один розсадник неспокою і головного болю для керівників обласної культури стане менше. Злагода – понад усе! Одностайність – авгієвим стайням!