UKRAINEWSTAND Home - NEWS - Weather - Biz - Sports - Press - Calendar - Classifieds   УКРАІНОВИНИ Home - НОВИНИ - Погода - Ділове - Спорт - Прес - Календар - Оголошення ADVERTISEMENT Ukrainian Autocephalous Orthodox Church - uaoc.org

[ <<< INDEX ]

POSTUP - ПОСТУП № 61 (505), субота-неділя 1-2 квітня 2000 року FRONTPAGE [ст.1] - PDF ПЕРША СТОРІНКА КУЧМА ПРОРУБАВ ВІКНО У ЄВРОПУ. “ЗАРУБАВШИ” РЕФЕРЕНДУМ Лазаренко повертається героєм Людина з необмеженою владою Гайдер відновлює імперію Дурень думкою багатіє? ПОСТУП У ЛЬВОВІ Кілька слів Людина з необмеженою владою Як же ж без референдуму? Матеріалісти готують революцію Таки клонували Аварія на залізниці НАША СТОЛИЦЯ Духовенство толерує день сміху 115 округ: а може, буде ще і не таке Сенчук зустрівся з японським Послом архіваріус: Про що писали газети... ПОСТУП З КРАЮ краєвид Лазаренко повертається героєм Невідомий Шекспір ЗВЕРНЕННЯ бюро Державного західного наукового центру НАН та Міністерства освіти і науки до громадян західних областей України Названо організатора захоплення офісу КПУ Більшість узурпувала ПАРЄ ЕКОНОМІЧНИЙ ПОСТУП край Ющенку – 100 днів Кінець імперії Гейтса? СВІТ ПОСТУП У СВІТ СВІТоогляд Генерал став жертвою сексуальних домагань Усу нарешті прокинувся Неандертальці не були предками європейців КОМУНІСТИ ПОЗА ЗАКОНОМ ЛІКИ ПРОТИ СНІДУ? РЕЛІГІЙНИЙ ПОСТУП “Найголовнішою основою людських стосунків є гідність людини” Спільнота “Мілес Єзу”: новітній монастир чи звичайнісінька комуна? АРТ-ПОСТУП “Хоч Платон мені й друг...” Відкритий лист Юрія Бойка ШАХІВНИЦЯ ПОСТУПУ ВІКТОР ПІНЧУК ШАХІВНИЦЯ ПОСТУПУ ВІКТОР ПІНЧУК СПОРТ-ПОСТУП Понад мільйон марок за згоду битися з Віталієм Кличком Дурень думкою багатіє? Василь ІВАНЧУК: Дам раду і з Каспаровим! СПОРТ-БЛІЦ ПОСТ-SCRIPTUM КАЛЕНДАР КІНОновини Гороскоп

 

РЕЛІГІЙНИЙ ПОСТУП

СТОРІНКА 7

№ 61 (505), субота-неділя1-2  квітня 2000 року

“Найголовнішою основою людських стосунків є гідність людини”
Говорить віце-президент Асоціації католицької інтелігенції Варшави

У рамках святкування 70-річного ювілею діяльності Товариства українських студентів-католиків “Обнова” у Львові проходить міжнародна конференція “Студентські католицькі рухи. Перша спроба аналізу в українському контексті”. Головну доповідь сьогоднішнього дня “Міжнародна співпраця на стику культур і позицій” виголосить гість із Польщі Пйьотр Цивінський, віце-президент Асоціації католицької інтелігенції Варшави. Ця тема близька йому хоча б тому, що молоді роки він провів в еміграції – у Франції та Швейцарії, адже є сином одного з активних засновників польської “Солідарності”
80-х років. Історик за фахом, він досліджує середньовіччя, готує докторську дисертацію. Водночас йому не байдужі проблеми сьогодення, особливо молодіжні. З ним – інтерв’ю нашого кореспондента.

– Що Ви чекаєте від цієї конференції?
– Хотів побачити, з якими проблемами стикаються тут організації, аналогічні нашим, яка сфера діяльності цих організацій і які зацікавлення має українська молодь. Дуже добре, що на конференції є представники не лише “Обнови”, але й інших молодіжних християнських рухів. Навіть це коротке перебування у Львові дало мені розуміння такої перспективи, яку б я ніколи не зміг побачити, черпаючи інформацію з газет. Також я хотів налагодити стабільні контакти, які дозволяли б мати надалі тривалу співпрацю. Зараз дуже важливо створювати якнайбільше зв’язків між поляками й українцями на позаурядовому рівні.

Ми вже маємо концепцію такого літнього університету на 10 чи 14 днів, де молоді люди зможуть зібратися десь у горах, послухати якісь пізнавальні лекції, просто познайомитися. І не так важливо, якою буде тематика цих лекцій, важливо, щоби народилася якась спільна думка навколо цієї тематики.

Я контактую з молодіжними організаціями з Чернівців і гадаю, що вже цього літа ми зможемо поблукати разом по горах. Під час цих походів ми будемо відвідувати старі церкви, познайомимося з культурою Буковини. На мій погляд, Буковина є унікальним прикладом для Європи спільного співжиття представників кільканадцяти культур. Це модель, яку треба пропагувати і показувати. Корисним буде взаємообмін молодих ліцеїстів, які б ознайомлювалися з нашими традиціями, культурою, особливо з традиціями релігійних свят, і побачили, наскільки все це близьке.

Уже зараз з представниками “Обнови” ми обмінювалися пропозиціями стосовно таких зустрічей. Це може бути і спільний літній відпочинок на кілька днів, яких буде достатньо, аби молоді люди цікавилися одне одним і змінювали деякі усталені стереотипи. Ми маємо добрий досвід польсько-німецьких відносин у 90-х роках. За 10 років через особисті контакти у молодих німців змінився стереотип поляка з дуже негативного на позитивний.

– Невже польська молодь має сьогодні негативний стереотип щодо ровесників-українців?
– Це залежить від середовища, інтелектуального та загальнополітичного рівня, а також від певних регіонів. Я впевнений, що ті, хто матиме контакти з українською молоддю, не матимуть жодних негативних стереотипів. Загалом, у Польщі немає якогось негативного уявлення про Україну. Інша справа, коли йдеться про Білорусію чи Румунію, – на жаль.

–Якою б мала бути роль католицької чи, радше, християнської молоді в сучасному суспільстві, де так багато зла, насильства, нігілізму, апатії?
– Своєю діяльністю, прикладом у світ вносити трохи інше відчуття, інші акценти. Перш за все – що найголовнішою основою всіх людських стосунків є гідність людини. Другий важливий момент – людина не є найвищою рацією у цьому світі. Інша справа, коли вона є розумною і бачить відсталість інших, і тоді тому іншому, якщо він захоче, християнин може послужити. Це буде ще повніша реалізація людської гідності.
Часи змінюються, але незмінною є основа – людська гідність. І вона мусить бути щоразу заново інкультурована.
Я дуже далекий від негативної оцінки часу. Так, він протікає дуже швидко, шалено швидко, і таке цивілізаційне прискорення відбувається у всьому світі. Чи ми називаємо це глобалізацією, чи ще якось інакше – не так важливо, але неможливо передбачити, що буде навіть через 20 років. Сьогодні ми не знаємо, які професії існуватимуть у 2020 році. Тому мова йде про пристосування дуже глобальної людини. Вона не має готуватися стати кимось, а весь час ставати кимось, реалізовуватися. І виглядає на те, що саме християнство дає відповідь на цю змінність часу і головні питання часу.

– Як жилося синові політичного емігранта в середовищі іншої культури?
– Мій батько, тодішній редактор інтелектуального католицького видання “Знак”, за два тижні перед запровадженням в країні воєнного стану поїхав у якійсь справі до Турина (Італія) і вже не зміг повернутися.
Лише через 9 місяців за допомогою Церкви наша сім’я опинилася в Швейцарії. До Польщі ми змогли повернутися лише після 1989 року. Батько завжди був в опозиції, робив те, що вважав за слушне, і завжди мав клопоти. В еміграції він весь час надавав допомогу своїй країні. Я виростав у такій обстановці, і це було великою життєвою школою для мене. Я виїхав із Польщі у п’ятому класі і повернувся вже зовсім дорослим. Захід дав мені зрозуміння якоїсь іншої культури, ментальності, а людина, яка пізнала іншу культуру, завжди збагачена.

Людина у чорній монашій рясі на вулицях міста вже нікого не дивує. Потроху ми звикли до існування “класичних” монастирів з їх тисячолітнім корінням, до того, що якась частина людей відмовляється від благ і суєти цього світу, заглиблюючись у світ духовний, цілковито віддаючи своє життя Богові. Доба, в якій живемо, ставить свою печать і на монаше життя.

Кілька років тому у Львові розпочали свою діяльність місіонери згромадження “Мілес Єзу”, що в перекладі означає “Воїни Ісуса”. Спочатку це були іноземці: американці, італійці, а зараз вже є чимало їх послідовників в Україні. Родина посвяченого життя (ще й таку назву має ця спільнота) найбільше приваблює молодь. Може, тому, що зовні “воїни Ісуса” нічим не відрізняються від світських людей – не носять ряси, того видимого бар’єру, який багатьох таки відлякує. Одні вбачають у цій новації серйозну й потрібну сьогодні модернізацію монашества, інші, зокрема, церковні консерватори, нарікають: “Нам не потрібні ці американські штучки!” То хто ж вони такі, сучасні “воїни Ісуса”?

Миряни, які живуть посвяченим життям

У фойє щойно відремонтованого двоповерхового будиночка мене зустрів привітний молодий чоловік. Акуратний класичний костюм, світла сорочка, краватка, непідробна усмішка... Справжній тобі “новий українець”, а не чернець. Й на запитання, куди ж я потрапила: в монастир чи звичайнісіньку комуну, витворену в уяві давніх філософів і послідовників марксистських ідей, – важко відповісти й брату Андрію.

– Це не монастир, але щось подібне до нього. Це радше нова форма посвяченого життя, яка виникла після ІІ Ватиканського Собору й існує у Вселенській Церкві вже понад
30 років. Прийшовши у наш чин, людина не відрікається від усього, як в іншому монастирі, а продовжує бути собою, тобто займається улюбленою працею чи творчістю, не змінюється зовнішньо. Залишаючись глибоко переконаним і практикуючим християнином, член спільноти несе ті ідеї в середовище, де перебуває, утверджуючи їх особистим прикладом.

Уперше такий тип монастиря виник у США, його заснував іспанець, священик-місіонер Альфонсо Марія Дюран, а сьогодні спільноти “Мілес Єзу” діють у 16 країнах світу. У 80-х роках вони почала поширюватися в країнах колишнього соціалістичного табору. Покійний владика Володимир Стернюк, зустрівшись у 1989 році з “Воїнами Ісуса” в Римі, запросив їх в Україну. Назагал це католицький чин, але в Україні він діє під патронатом Греко-Католицької Церкви. Отець Роберт Ріколетті, американець за походженням, який є духовним наставником цього монастиря, став біритуалістом, тобто він відправляє і латинську месу, і грецьку літургію, добре вивчив українську мову.

На відміну від інших монастирів, згромадження “Мілес Єзу” не має чітко окресленого завдання, займається тим, що найбільше потрібно Церкві даної країни. В Індії чи Нігерії, для прикладу, “воїни Ісуса” більше працюють з бідними, навчають їх грамоти, в Польщі чи Чехії – більше працюють з молоддю. В Україні доводиться поєднувати одне й друге. Сестри цього згромадження, які мають помешкання на вулиці Валовій, займаються їдальнею для бідних, брати організували сиротинець у селі Бортники Жидачівського району. Люди самі привели до них кількох дітей, чиї батьки поповнили суспільне дно. Мали з ними чимало мороки, бо хлопчики шкільного віку зовсім не вміли читати... Ще одна сфера діяльності “воїнів Ісуса” – праця з молоддю. Реколекції, диспути, філософські семінари, концерти – це їх клопіт. У часі Великого посту вони особливо пожвавлюють свою роботу, запрошуючи молодих людей на реколекційні зустрічі до свого будинку, а також час від часу виїжджають за межі Львова.

На вулиці українського опришка

У Львові, на вулиці Довбуша, 24 є головний дім “воїнів Ісуса”. Поруч – невелика церковця святого Йосафата, яка вже відреставрована і розписана американською художницею Міленою Мілою. Цей розпис суттєво відрізняється від інших і добре сприймається молодіжною аудиторією. Будинок і церква колись становили єдиний монастирський комплекс. Відомо, що у XVІІ столітті тут був монастир, за радянських часів – склад військової продукції.

На першому поверсі будинку – невеличка каплиця, кімната для гостей, їдальня і звичайний офіс із комп’ютерами та іншою канцелярською начинкою. На другому поверсі – спальні, на третьому – кімната для занять та ізолятор. Поруч – Шевченківський гай і Лиса гора, тож є де помріяти на самоті, заглибитись у духовні роздуми. У цьому справді екзотичному куточку Львова життя протікає дещо інакше. Мене найбільше здивувало те, що ранок сюди приходить трохи швидше: “воїни Ісуса” встають щодня о 5-й годині. Причому їх будить не калатало, не рейка, як у стародавніх монастирях, а класична музика. Спочатку вона звучить тихенько, потім голосніше і голосніше, й так триває годину. “Така гармонійна музика сприяє тому, аби мати порядок в думках і справах”, – каже брат Андрій. О 6-й годині розпочинається спільна коротка молитва в каплиці, о 7-й ці новітні монахи ідуть на літургію до церкви, кому куди зручніше, а потім – хто до праці, хто на навчання. По неділях і святах отець Роберт Ріколетті, духовний наставник спільноти, відправляє літургії в монастирській церкві.

Побутові деталі

У харчуванні тут не дотримуються особливої аскези. Звичайно, церковні пости враховуються, але студентів від них звільняють. Молоді люди, які напружено вчаться, повинні мати повноцінне харчування. Цікавим є інший момент: ті, що працюють, віддають свій заробіток до спільної каси. Усіма коштами монастиря розпоряджається отець Роберт: виділяє гроші, кому на що потрібно. Чи не знайомий принцип: від кожного – за здібностями, кожному – за потребою? Я прискіпливо допитувала молодих людей, чи це справедливо – заробити гроші і ними не розпоряджатися. У відповідь чула: “Ми прийшли віддати своє життя Богові та іншим, а гроші – це тільки дуже дрібна частина того, що віддаємо. Гроші дуже часто є причиною зла, яке люди роблять. Оскільки ми не маємо влади над грошима, то й менше залежні від них”.

Утримується монастир і на пожертви, які надходять від місцевих і закордонних жертводавців, час від часу надходить “гуманітарка”. У селі Бортниках брати мають кілька гектарів поля, де вирощують найнеобхідніше. “Буває й таке, що доводиться йти на базар і просити щось із їжі, – розповідає брат Андрій. – Це потрібно навіть для власного упокорення”. По черзі брати працюють на кухні. Протягом дня є обов’язкова година молитви, з 5-ї до 7-ї години вечора – вільний час: спорт, читання, шахи чи відвідування театрів, філармонії. А після 9-ї години вечора в монастирі настає мовчанка.

Брат Андрій та інші члени комуни

Брат Андрій – львів’янин, закінчив механіко-математичний факультет університету. Охрестився в 21 рік, тоді й познайомився з членами спільноти “Мілес Єзу”, зрозумів, що Бог хоче від нього саме такого служіння. Ще одному моєму співрозмовнику, Максиму, 19 років. Він вивчає право і хоче стати добрим адвокатом. Максим твердо переконаний, що сьогодні можна бути чесним служителем Феміди. “Якщо я віддав своє життя Богові, склав обіти чистоти, послуху, вбогості, то мені нема чого шукати вигоди, іти на компроміси із совістю”, – каже Максим. Поруч із ним в аудиторії сидять різні люди, може, навіть представники кримінального світу. Вони й не здогадуються, що цей життєрадісний хлопець – чернець.

А загалом члени цієї спільноти мають різні професії: є серед них вчителі, лікарі, але найбільше представників
мистецьких професій. В одній американській спільноті є навіть літун. Три дні у тижні він буває в небі (у прямому розумінні цього слова), а решту часу проводить у спільноті. Тут, на Довбуша, довгий час, а радше – до кінця життя, жив архітектор. Колеги по праці навіть не здогадувалися про це, дізналися лише після його смерті. Правда, завжди помічали, що ця людина випромінювала якесь особливе світло.

Модернізація монастиря: чи будуть наступні кроки?

Монастир, дім християнського виховання, спільнота посвяченого життя – усі ці терміни вживаються на окреслення того, що тут відбувається, і всі вони правильні. Тут, як у сім’ї: молоді люди зріють, здобувають професії, отримують духовний гарт, і коли чуються на силі – покидають своє гніздо, йдуть організовувати інші спільноти. Ніхто не зчиняє галасу й у тому випадку, коли людина вирішила покинути ці стіни й створити сім’ю. До речі, такі сім’ї дуже міцні. Може, тому, що нелегко далися, що людина, перебуваючи в безмежній Божій благодаті, любові, наповнюється нею настільки, що вже не може не віддавати її іншій людині, дітям. Й лише клятва, дана в молодості з добрих спонукань, може бути тягарем на совісті. Та хто знає, як далеко зайде модернізація церковного життя...