UKRAINEWSTAND Home - NEWS - Weather - Biz - Sports - Press - Calendar - Classifieds   УКРАІНОВИНИ Home - НОВИНИ - Погода - Ділове - Спорт - Прес - Календар - Оголошення ADVERTISEMENT LvivArt.com

[ <<< INDEX ]

POSTUP - ПОСТУП № 59 (503), четвер 30 березня 2000 року FRONTPAGE [ст.1] - PDF ПЕРША СТОРІНКА ЧАЕС закриють до кінця року Убивство бізнесмена Кудрявцева зізналася Зиновій Кулик схиляється до думки балотуватися у Львові Референдум буде обрізаним ПОСТУП У ЛЬВОВІ Кілька слів Кожному журналістові – по фузеї Убивство бізнесмена (Закінчення) Звільнити “Карпати” від податків Всі у фермери Сенчук у Польщі МІСТЕЧКОВИЙ ПОСТУП “Не туди б’єш, Іване” КУН намагається відвернути референдум Чому вирубують дерева? Студентські дебати навколо Путіна АРХІВАРІУС: Про що писали газети... ПОСТУП З КРАЮ краєвид Референдумна ейфорія ЧАЕС закриють до кінця року (Закінчення) І депутати постануть перед судом Кучма почуває себе нормально Українці люблять колгоспи Виявляється, чиновників у нас катастрофічно мало ЕКОНОМІЧНИЙ ПОСТУП край Шмідт поховав колгоспи МВФ прагне незалежності від США Ціни на нафту повинні стабілізуватися СВІТ ПОСТУП У СВІТ СВІТоогляд Кудрявцева зізналася Паству не лише спалювали Конституційний суд урівняв учительок з учителями Комуністи хочуть судити Єльцина ОСВІТНІЙ ПОСТУП Бити чи не бити дитину? Пластикові атестати зрілості Чим наша школа відрізнятиметься від мозамбікської? Студентський науковий клуб АРТ-ПОСТУП У СВІТ Віртуальна Біблія Зальцбурзький фестиваль Авіньйон – місто культури 2000 Маріонетки воюють та перемагають БІБЛІОТЕКА НЕРУХОМІСТЬ Житло у Львові. Погляд крізь час РЕТРО-ПОСТУП Неакадемічні розмови на Академічній СПОРТ-ПОСТУП “Львівська Політехніка – Монада” – в Суперлізі! Спорт, мистецтво чи кримінал? “Карпати” – в 1/4 фiналу Кубка України! БК “Київ” продовжує боротьбу Тренера вшановують турнiром СПОРТ-БЛІЦ ПОСТ-SCRIPTUM КАЛЕНДАР ВЕСНА НА ГОЛОВІ Гороскоп

 

РЕТРО-ПОСТУП

СТОРІНКА 10

№ 59 (503), четвер 30  березня 2000 року

Неакадемічні розмови на Академічній

Молодість – це неповторна пора в житті людини, коли невгамовна енергія та юнацький максималізм збурюють бажання вчинити щось незвичайне, безкорисливо віддати свої здібності Вітчизні, народу, особливо коли він уярмлений і не має можливості реалізувати себе як неповторна національна спільнота. Саме такими помислами були пройняті серця молодих людей, котрі гуртувались у Львові на вулиці Академічній, 10. Згадувати про ті події надзвичайно приємно, бо це було якесь особливе явище у громадському, науковому та культурному житті початку 50-х років, яке могло мати місце тільки за певних обставин.

Це було пов’язано, насамперед, зі смертю Сталіна, частковою демократизацією суспільства, з тим, що в той час до наукового, культурно-політичного життя залучалося багато вихідців із областей Західної України. Це, своєю чергою, було наслідком відомої доповідної записки Берії про ситуацію в Україні й, зокрема, в західних областях. Тоді чимало молодих людей-випускників вузів рекомендовано до вступу в аспірантуру, залучено до наукової роботи. За цих обставин і сформувався той колектив молодих науковців, творчої інтелігенції, письменників, митців, котрі збирались у гуртожитку Академії наук, як тоді говорили, “у бані №1”.

Академічне коло

Я мешкав на Академічній із середини листопада 1953 року, після того як був зарахований до аспірантури в Інституті суспільних наук. На той час у гуртожитку жили головно аспіранти нашого Інституту: Степан Пінчук і Петро Загайко – літератори, аспіранти академіка Михайла Возняка, економісти Богдан Яремчишин, молодший науковий співробітник нашого Інституту, Іван Мешко, закарпатець, аспірант Михайла Петровича Герасименка, і я – аспірант професора Івана Петровича Крип’якевича. Під кінець року до нас прийшов Степан Кусень із Інституту агробіології, що на Драгоманова, навпроти університетської бібліотеки. Він був аспірантом професора Степана Зеноновича Гжицького.

Крім того, у нас постійно перебувало чимало людей, котрі не були ні аспірантами, ні науковими співробітниками інститутів, але, фактично, жили у нас. Це – Дмитро Молякевич, поет, працівник редакції газети “Вільна Україна”, та Федір Заставний, у майбутньому відомий географ. Колись він працював у нашому Інституті, а згодом – у редакції згаданої газети. Поступово до цієї групи долучались інші молоді науковці, письменники, журналісти, митці. Зокрема, з університету Анатолій Гузій, аспірант професора Андрія Брагінця, людина більш солідного віку, – він брав участь у партизанському русі, та викладач географічного факультету Микола Орел – також учасник війни.

Згодом до нас приєднався Дмитро Павличко, аспірант професора Михайла Рудницького. Він не дуже добре контактував зі своїм керівником, можна навіть сказати, що конфліктував. Десь через рік Павличко залишив аспірантуру. Завдяки Дмитрові до нас завітав молодий співак Олег Вітик, дуже красивий хлопець, гарно співав в Оперному театрі. Він і Павличко тривалий час, фактично, мешкали в гуртожитку. Пригадую, що Олег трохи хворів на бронхи і кожного ранку хвилювався “чи зберігся голос”. Тоді я чи не вперше збагнув, наскільки майбутнє людини залежать від її здоров’я.

Приходили до нас і інші молоді люди. Серед них був Володя Бойко з Наддніпрянської України, десь із шевченківського краю, прекрасний скульптор, котрий мріяв створити пам’ятник Сковороди на його Батьківщині, а згодом витесав у камені погруддя філософа (в особі Анатолія Гузія) та поета (в образі Дмитра Павличка). До нас часто приходив і приятель Бойка Яків Чайка з дружиною Володимирою. Вона була співачкою в Оперному театрі. З митців частими гостями в гуртожитку були Євген Безніско та його дружина Теодозія Бриж, скульптор Олександр Пилєв (автор пам’ятників Галану у Львові та Данилові Галицькому в Галичі) з дружиною Аїдою. Степан Кусень заангажував велику групу молодих науковців і аспірантів із ветеринарного інституту. Це були переважно учні професора Гжицького, в тому числі Михайло Демчук і Павло Урбанович із його майбутньою дружиною Марічкою, Никон Довгань та інші. Крім того, приходили економісти з Політехнічного інституту Іван Тивончук і Михайло Швайка.

Цей осередок став типовим дискусійним клубом молоді. Двері нашого гуртожитку, який складався з двох кімнат і кухні, були для всіх відчинені. Я взагалі не пам’ятаю, чи ми зачиняли коли-небудь ті двері. Приходили письменники Микола Петренко, Роман Іваничук, який уже тоді рухався “краєм битого шляху”, Василь Колодій, Юрій Малявський, інші діячі науки та культури.

А коли почали звільнятися люди з таборів, чимало заходило до нас, зокрема Борис Бобинський, син репресованого поета Василя Бобинського, та мій земляк Андрій Патрус-Карпатський, набагато старший за нас чоловік, який брав участь у літературному процесі на Закарпатті міжвоєнного часу, потім працював редактором газети “Нова свобода” в добі Карпатської України, а після приєднання Закарпаття в 1945 чи 1946 році був заарештований і засуджений до багаторічного ув’язнення. Згодом на Академічну завітали наші зарубіжні друзі зі Словаччини: аспіранти Київського університету українці Михайло Мольнар, який незабаром одружився з літературознавцем, науковим співробітником Інституту суспільних наук Іриною-Марією Мундяк (на жаль, вона 1958 року трагічно померла), та Юрій Бача, мій земляк, із котрим у мене склалися надзвичайно милі дружні взаємини. Вони тривали аж до його арешту 1969 року і поновилися десь на зламі 80-90-х років.

Дискусії

Отже, молоді люди збирались і, цілком зрозуміло, хотіли дискутувати. Все це не було якось організоване. Дискутували навколо різних питань, головно про літературу, історію, мову, тогочасну політичну ситуацію, особливо після ХХ з’їзду партії, про події в Угорщині 1956 року. Такі дискусії стихійно відбувалися майже щовечора. Хлопці організовували чарчину, закуску, дуже невибагливу, переважно майонез і всілякі салати.
Спочатку випивали горілочку або самогонку, а потім, чи не під впливом Івана Мешка, про якого я вже згадував, і моїм поступово компанія перейшла на сухі вина. Склад товариства змінювався, однак дискусії точилися безперервно.

Я би не сказав, що розмови були антирадянські, – на той час це було нереально. Розмови велись у контексті демократизації суспільства, здобуття Україною якнайширших можливостей для економічного, культурного, мовного й іншого розвитку. Звичайно, вимоги відокремлення України не ставились. Ішлося про максимальне забезпечення прав людини в рамках Конституції. Сприймалося це свіже, нестандартне мислення не як вияв дисидентства, якщо вживати сучасні терміни, хоча дисидентство тоді справді зароджувалося.
Звичайно, були й пісні. Може, не завжди ті, що співали на концертах. Переважно це пісні УГА, Січових стрільців, інші призабуті речі. Піднімали питання про репресованих письменників, зокрема багато говорили про Володимира Гжицького, брата професора Степана Гжицького, про його роман “Чорне озеро”. Ці розмови вели головно в контексті поглиблення знань про історичне буття українського народу, відновлення справжньої історичної пам’яті, викреслених сторінок минулого, зокрема забутих постатей. І було внутрішнє бажання щось зробити, щоби краще жилося в Україні, щирі патріотичні почуття.

Поезія та пісня

Молоді люди часто декламували вірші, насамперед із Шевченкової спадщини. Дмитро Павличко був неперевершеним читцем, блискуче декламував Шевченка, “Пролог” до поеми Івана Франка “Мойсей”. У той час ці речі ще частково звучали на Шевченківських вечорах, зокрема у виконанні Бондаренка, та мені здається, що у нас їх читали краще.

Звичайно, на цих зібраннях звучали твори і наших побратимів: Колодія, Петренка й інших. Петренко розповідав також про свої поневіряння в німецьких концентраційних таборах. З великою увагою слухали ми розповіді Бориса Бобинського й Андрія Патрус-Карпатського про радянські “курортні заклади”. Особливо запам’яталась автобіографічна поема Бориса Бобинського про його безрадісне дитинство сина ворога народу, про обставини арешту і заслання. Андрій Патрус-Карпатський розповідав про літературний процес на Закарпатті, про зустрічі з письменником Василем Гренджею-Донським, про роботу в газеті “Наша Свобода”, обставини свого арешту як агента американських імперіалістів. Читав він також багато віршів, які згодом увійшли до збірки “Що в серці найсвятіше”, опублікованої 1958 року. На книжці він написав: “Юрію Сливці, моєму хорошому краянинові, що чесно служить Україні”. А у вірші “Будь чистий серцем, як дзвінке світання” додав: “Не позбавляй людини чи тварини, що і для тебе дороге завжди, що необхідно для життя щоднини: Свободи, Сонця, Хліба та Води”. З Андрієм ми продовжували періодично зустрічатись у Львові та Києві аж до його передчасної смерті.
Все ж, найбільше віршів читав Дмитро Павличко. Він писав їх здебільшого на Академічній, за гарячими слідами наших дискусійних баталій. Особливо бунтівливо звучали сонети антитоталітарного й антисталінського змісту: “Було давно це. Ката-короля...”, “Господь умер. Чертог його порожній...”, “Коли умер кривавий Торквемада...”, “Багато їх було, і всі – богове...”, “Шановний критику, немов старі монети...” й інші. Незабаром ці вірші Дмитра ввійшли до збірки “Правда кличе”, в якій поет закликав “брехню палить!”. Цілком ясно, що в цій збірці було чимало поезій декларативно-радянського характеру. Та без цього опублікувати щось путнє, варте уваги, а тим паче критичне не вдавалося. Потрібна була відповідна “упаковка”. Та не декларативні вірші складали суть збірки, її по-справжньому новаторський і патріотичний характер. Недаремно партійні органи вилучали книгу з продажу, а тираж знищили. Перефразовуючи відому тезу, що вся російська література вийшла з шинелі Гоголя, я можу сказати про збірку так: українські шістдесятники теж вийшли з книжки “Правда кличе”. А як знаменито звучало звернення Дмитра до письменницької братії: “... Бо знають вас офіціанти, але не знає вас народ”.

До пісенного аспекту життя Академічної дуже спричинився Олег Вітик, який виконував не зовсім легалізовані тоді речі про Почаївську Божу Матір, про послання Шевченка Гоголеві: “Ти смієшся, а я плачу, великий мій друже...”. Це дуже патріотично звучало. Багато старовинних пісень і дум принесла на Академічну Марійка Урбанович, яка потім прищепила любов до нашої пісні своїй онучці Соломійці, без участі якої з кінця 80-х років не відбувалися жодні концерти чи масові зібрання не тільки у Львові, а й у Києві.

Крім того, в гуртожитку проводились урочисті вечори: це ті ж першотравневі, жовтневі чи новорічні свята. Вони також перетворювалися на зібрання неспокійних людей, де точилися дискусії. Часами дебати так розпалювалися, що хтось сторонній міг прийняти їхніх учасників за запеклих противників. А насправді це була творча дискусія, причому вона могла тривати і наступного дня. Більшість розходилась, а ті, хто залишався (їх завжди було багато), дискусію продовжували. Часто ми так голосно сперечалися, що мусили зачиняти вікна та двері на балкон. Ми все-таки остерігалися, бо розмови набували політичного характеру. Наприклад, ставилося питання, чи спроможна Компартія піти на ті чи інші поступки? Або – чи спроможний російський народ поступитися певними принципами і чи здатний він сприйняти Україну як рівноправного партнера?

Склад Академічної, звичайно, змінювався. Частина закінчувала аспірантуру і полишала нас. Виїхали Пінчук, Загайко та Мешко – відповідно у Дрогобич, Полтаву й Ужгород. До гурту вливалися нові люди. Як я вже згадував, ми були дуже довірливі, двері гуртожитку залишалися відчиненими для всіх.
Григорій Тютюнник

Я хотів би повернутися ще до однієї постаті – Григорія Тютюнника, – не Григора, а його старшого брата Григорія, автора роману “Вир”. Він тоді ще жив у Кам’янці-Бузькій, але періодично приїздив до Львова, до нас у гуртожиток. Це була дуже цікава постать. Саме тоді розвалювалася колоніальна система, й у пресі був малюнок, здається, Бориса Єфімова “Освобождающаяся Африка”. У центрі її – образ негра, котрий розриває кайдани колоніалізму. Так от, Григорій Тютюнник у моїй уяві й уособлював образ людини, котра розриває пута.

Часто ми ходили по Академічній. Він завжди був гарно одягнений у світлі кольори: вишивана сорочка, розхристаний комір, загорілий, високе чоло, великі очі. Дуже цікавий, відвертий погляд. І от ми ходимо по Академічній, наближаємося до лазні №1. Перед тим як завертати в гуртожиток, він мав звичку піднімати руку вгору і явно іронічно вигукував до тих, котрі його зустрічали: “Хінді-Русі, бхай, бхай!” – гасло, яке було тоді дуже популярне у зв’язку з періодичними поїздками Хрущова в Індію. При першому знайомстві він міцно тиснув руку і говорив: “Тютюнник, але не Юрко”. Він, безумовно, прикрашав наше товариство.

Пригадую ще один епізод, до якого був причетний Григорій Тютюнник. Тоді все частіше проводили вечори, зокрема літературні, в яких академічна братія брала якнайактивнішу участь. У Будинку вчителя відбувся вечір з нагоди дня народження Володимира Гжицького. Це була чи не перша його зустріч із громадськістю Львова. Народу зібралося багато, а зал у Будинку вчителя дуже маленький, коридори вузенькі. Тому значна частина прибулих тулилась у тих вузеньких коридорах. Там опинився і Григорій Тютюнник та наше товариство з Академічної. Тут же був відомий літературознавець, професор Львівського університету Семен Шаховський.
Оскільки ми майже нічого не чули, що творилось у залі, то розмовляли між собою, зокрема про Шолохова та його роман “Тихий Дон”. І власне в цьому контексті Тютюнник заговорив про події кінця 40-х років у Західній Україні, про УПА. Він переконливо і з якимось внутрішнім неспокоєм гаряче стверджував, що ці події могли би стати чудовим матеріалом для написання чогось подібного до “Тихого Дону”. У мене тоді склалося враження, що він готував себе до реалізації цієї ідеї. Та невдовзі Тютюнник раптово помер. Його роман “Вир” був опублікований уже по смерті автора. Я з величезним захопленням прочитав книгу, від якої повіяло якимось свіжим весняним вітром, насолоджувався запашною мовою. Саме тоді я пригадав розмову на вечорі Володимира Гжицького і з болем збагнув, що ми втратили майбутнього автора роману про чи не найбільш драматичні сторінки історії України ХХ століття.
Далі буде