BRAMA
  UKRAINEWSTAND
Home - NEWS - Weather - Biz - Sports - Press - Calendar - Classifieds

  УКРАІНОВИНИ
Home - НОВИНИ - Погода - Ділове - Спорт - Прес - Календар - Оголошення
buy visitors



[BRAMA Client Websites]
Поступ лоґо, Postup logo

[ <<< INDEX ]

POSTUP - ПОСТУП
№ 57 (501), вівторок
28 березня 2000 року


  1. ПЕРША СТОРІНКА
    • ПРЕМ’ЄРНИЙ ШОК ВІД “НАБУККО”
    • Сорочик зголосився першим
    • Заступник Сенчука став чотирнадцятим головою
    • Арешт полковника, який розголошував таємниці КейФОР
    • нудно, але з першого разу: Путін виграв вибори
    • Перемога “Американської краси”
  2. ПОСТУП У ЛЬВОВІ
    • Кілька слів
    • Сенчука приймали, як королеву Данії
    • Рік без Чорновола
    • Сорочик зголосився першим (Закінчення)
    • продається ЛАЗ
    • Податківці не жартують
  3. НАША СТОЛИЦЯ
    • Ми помрем не в Парижі
    • Заступник Сенчука став чотирнадцятим головою (Закінчення)
    • Мороз готовий допомогти Ющенкові
    • Знову зросла плата за житло
    • архіваріус: Про що писали газети...
  4. ПОСТУП З КРАЮ
    • краєвид
    • Українська перспектива з Путіним
    • Референдум чекає на вердикт
    • Вбили брата Савлохова
    • СЕМЕРО ПРОТИ СБУ
    • Цивільне міністерство оборони?
  5. ЕКОНОМІЧНИЙ ПОСТУП
    • край
    • Аграрії не сіють
    • ОПЕК ще не здався
    • СВІТ
  6. ПОСТУП У СВІТ
    • СВІТоогляд
    • Заґратоване свято
    • У Піночета подвійний імунітет
    • Негри проти поліції, Хілларі проти Рудольфа
    • Арешт полковника, який розголошував таємниці КФОР
    • Утік з тюрми лідер опозиції
    • СПРОСТУВАННЯ
  7. КРИМІНАЛЬНИЙ ПОСТУП
    • Бідність убиває: Нема роботи. Нема грошей. І молодь іде на злочини
  8. АРТ-ПОСТУП
    • Подарунок від влади
    • Прем’єрний шок від “Набукко” (Закінчення)
    • ТЕАТРАЛЬНА МІНІ-ЕНЦИКЛОПЕДІЯ
    • Несвяткові театральні роздуми
    • Вітаючи лауреата
    • Скрипка в “Ґердані”
  9. ТЕАТРАЛЬНИЙ ПОСТУП
    • “Я певен, що в Україні кращого спектаклю немає!”
  10. ДОСЛІДЖЕННЯ І ТЕХНОЛОГІЇ
    • ЕВРИКА
    • Теми, що хвилюють науковців: НТШ
  11. СПОРТ-ПОСТУП
    • Чемпiон мав клопiт iз дебютантом
    • “Карпати” вже програють удома “Прикарпаттю”!
    • “Ювентус” дарує Шевченкові яхту
  12. ПОСТ-SCRIPTUM
    • КАЛЕНДАР
    • Мадонна і Сталлоне – найгірші актори ХХ століття: ЗОЛОТА МАЛИНА
    • Гороскоп

pp_57_9  
 ТЕАТРАЛЬНИЙ ПОСТУП
СТОРІНКА 9
№ 57 (501), вівторок 28  березня 2000 року

Художній керівник Львівської опери Мирон Юсипович:
“Я певен, що в Україні кращого спектаклю немає!”

Марта ГАРТЕН

ПРЕМ"ЄРА

Напередодні прем’єри диригент Мирон Юсипович мав закривавлені руки. Подумалося — це ж як треба було вимахувати диригентською паличкою, щоб понатирати на долонях такі криваві мозолі! Виявилося, що то не батута нагризла, а просто диригент поранився... Що також не вельми приємно. Справжнісіньку виробничу травму спричинила його улюблена диригентська паличка. Дуже гарна, фірмова, чорного дерева — і з набалдашником. Аж з Канади, і коштувала 40 доларів! Вона зламалася. Мирон Юсипович її обрізав. Вийшло закоротко. Він необачно якось так махнув — і проштрикнув руку! Але це не завадило останні дні присвятити інтенсивній підготовці до прем’єри. На цих репетиціях навіть режисер Джузеппе Вішилія мав задоволений вигляд! Прем’єра перевершила всі сподівання.

“Поступ” пропонує ознайомитися з тим, як Мирон Юсипович оцінює роботу над оперою “Набукко”:

– Я впевнений, що в Україні кращого спектаклю зараз немає. Київська опера “Набукко”, яку недавно показувало телебачення, не до порівняння. Голову навідріз даю – немає кращого спектаклю! Це я вам авторитетно заявляю, хоч як нахабно це виглядає...

– А чому ваш вибір спинився на опері молодого Верді, написаній 1841 року, у якій відображено національно-визвольні ідеї, пов’язані з боротьбою Італії за незалежність, що так схвилювали тамтешню публіку?

– Це моя давня мрія. Ще колись давно я хотів виконати “Набукко”. Якщо казати правду, є речі, які ти хочеш поставити просто тому, що вони тобі цікаві. Дещо з того я вже поставив, дещо – залишається у планах і, може, вдасться втілити їх у життя. Головне – щоб мої плани збіглися з планами театру, з його можливостями.

– Але кожний класичний твір має здатність якось резонувати з часом, в якому постає його нова інтерпретація. Ніхто б не здивувався, коли б років із 10 тому ці визвольні мотиви прозвучали на нашій сцені. Їхнє звучання тоді б підсилив національний рух, що загострив би їх актуальність. Чи не знівелюють наші глухі до конфліктів часи сприйняття цієї закличної, відверто революційної музики?

– Так, я погоджуюся, що якби опера “Набукко” йшла десять років тому, то з політичної точки зору вона була б актуальнішою.

– Йдеться не про політичну чи соціальну кон’юнктуру, а про співзвучність настроям.

– Ну, чому б і не зважати на політичний момент? Воно так є. Твір просякнутий патріотичним пафосом. Хор із цієї опери в Італії звучить як другий гімн країни. І навіть свого часу стояло питання, щоб оркестрове аранжування цього хору зробити національним гімном. Опера була заборонена в той час. Її прем’єру зіграли всього два рази, але успіх був колосальний: публіка розвалювала театр, патріоти закликали повставати проти австріяків – от до чого доходило!

– Але вас як диригента, як творчу людину, зацікавила не стільки ця сторона, а категорії більш вічні, які є в цій музиці?

– Так, у всі часи в історії хтось когось поневолював, і зараз поневолюють, і боротьба народів триває. Хоча я думаю, що більш вічним є протистояння Добра і Зла (якими б абстрактними вони не ввижалися), а також буденні людські хиби: захланність, жадоба влади, заздрість, жадоба слави – тобто те, про що написано в Біблії. І це, на мою думку, є важливішим. Наприклад, той же Набукко завоював Єрусалим, розгромив і осквернив єрусалимські святині. Нічого святого не мав за душею... І от свої ж його зрадили, всі його ненавидять, а він чує свою силу, йде напролом. Та наприкінці його ідеологія, його бог (а він сам проголошує себе богом) зазнають поразки. Він втрачає під ногами ґрунт і переходить в другу віру. Ось так, будучи надзвичайно сильним і багатим, незважаючи на міць армії, висячі сади, могутній Вавилон, він гине. Чому? Бо нема духовного стрижня, вічного начала. Ці всі надбудови, піраміди, вежі, сади – вони руйнуються, бо не вічні. Вічний – Дух, який протиставляється тлінному. Так, ті євреї бідні, обдерті, обшарпані, нещасні. Але їхній священнослужитель Захарія вірить! Він каже, підтримуючи одноплемінників: “Хто у час важкий не зрікся віри своєї, хто духом лишився сильний, той виграє, той прийде! І так воно і сталося. Вавилонський ідол розвалився, а наша святиня повстане. І вони ще прийдуть до нас. На місці Вавилона каменя ніхто не підніме, тільки сови літатимуть смерком і гієни кістки обгризатимуть. Люди забудуть, що тут було...”

– Отже, те вічне , що вас привабило, стосується духовної основи, на якій постає віра? А таке вічне, як кохання, – воно щось важить за цією шкалою вартостей?

– Кохання в “Набукко” – це вже побічна драматична лінія. Там інший аспект одвічно людських проблем. У Набукко дві дочки: Абігаїль і Фенена. Фенена – законна донька (от мені б зараз жінка закинула, що в цьому криється расизм чи якась несправедливість!), але така класовість склалося історично. Фенена – законна дочка, яка повинна успадкувати престол. Абігаїль – також донька кревна, але від рабині, бо Набукко як цар міг мати дітей, з ким хотів. Абігаїль також претендує на трон. Мало того, обидві доньки ще й люблять одного й того ж чоловіка. Але Фенена – блакитна кров – чомусь взагалі утікає і з Вавилону, і з вавилонської віри. Утікає до Єрусалима, до жидів, і приймає їхню віру. Не в євреях же справа! Зрештою, можна було про когось іншого оперу написати... А якщо глибше думати, то вона, очевидно, втікає не тому, що там перебуває Ісмаїл, якого вона кохає. Її там вабить якась інша близькість, там вона знайшла щось духовне, щось справжнє. Вона багата, бо ж дочка царя, – їй належить престол. Але вона його зрікається і переходить в іншу віру. А от Абігаїль не хоче переходити в іншу віру. Їй потрібний трон, на який вона прав, щоправда, не має, але вперто на нього претендує. У дуеті вона показує документ, де написано, що вона донька рабині, тож не має жодних прав. Але вона намагається будь-якими шляхами й способами добитися трону, знищити жидів, а Фенену – свою конкурентку в боротьбі за трон і кохання – знищити. Інтригою Абігаїль добивається в Набукко, щоб той підписав смертний вирок для жидів (і для Фенени). Абігаїль просто обдурює батька...

– Але ж вона врешті кається...

– Так, закінчується все проханням прощення і каяттям в арії із завмираючим англійським ріжком. Абігаїль отруїлася. Вона залишилася ні з чим.

– Тобто вас ця опера привабила своїм філософським наповненням погляду на матеріальне?

– Очевидно. Ось Абігаїль прагне чогось усе життя, домагається якоїсь мети, навіть по трупах. А ця мета
розсипається, її немає, бо метою може бути тільки якесь духовне світло чи духовна субстанція. Тільки це – справжня мета, до якої можна іти.

– Окрім музики й захованої в ній філософії людини, чи така риса, як видовищність опери “Набукко”, мала вагу при виборі постановки?

– Певно, що так! Ця опера у Верді – унікальна. Бо в операх молодого, та й не тільки молодого Верді, якщо їх погано ставити, є велика частка “вампукі” – умовностей, оперних кліше. Наприклад, такий собі здоровезний гевал-бас велетенським ножакою б’є маленьку тонкоголосу дівчину, ріже її, потім десь тягає у мішку, вона півдоби десь лежить, потім її випускають, а вона після того ще й арію співає. І він співає. “Ріголетто” називається. Ну, окей! Ще багато є таких штучок, і їх вважають умовністю жанру. А тут такого нема, хоч це неначе й рання опера. Джузеппе Верді надзвичайно драматургічно все продумав. Мало того, там ремарки такі в партитурі є, що нагадують веризм Пуччіні, який був послідовним натуралістом-реалістом і наслідував школу життя. Тут же все також вибудувано на максимальному наближенні до реальності. Відповідно, різні умовності в постановці не пройшли б.

– А оперний режисер Джузеппе Вішилія, на присутності якого під час постановки ви наполягали перед дирекцією, поділяє ваші погляди?

– О, він тонко це розуміє. Масові сцени в операх він ставить, як у кіно. У нього немає статики. Завжди рух, навіть забагато того руху. Часом я волів би тільки, щоб музика грала, а він робить дію. Але все виходить надзвичайно цікаво, дуже динамічно.

– А як традиційно ставили “Набукко”?

– Те, що я бачив по телебаченню місяць тому, – це просто жах! Великий театр, а хор стоїть у костюмах і співає. Солісти заводять тими голосами, які в кого є, на п’ятдесят відсотків не розуміючи, про що йдеться. Не знати, про що, – і співати?! Де ж це бачено! Стоять-стоять, співають-співають... Нудота неймовірна! Тому, коли я оголосив, що замовив ноти за кордоном і ми ставитимемо “Набукко”, мало кому сподобався цей вибір. Але важливо було вилущити з музики той драматизм, що його туди заклав Верді.

– І це, на ваш погляд, міг зробити тільки Джузеппе Вішилія?

– Львів мав гарні результати попередньої співпраці з ним, і репутація цього оперного режисера промовляла сама за себе. Окрім того, це його четвертий з черги “Набукко”, проте, дивлячись, як гнучко він міняє щось через обставини, які складаються, я гадаю, що жоден з його “Набукко” не тиражований, а таки оригінальний. Його специфіка – режисура великих полотен, він майстер масових сцен. Мені ж залишається тільки мікрорежисура над драматургією музики. Арії, дуети й ансамблі, детальну вокальну інтонацію, темп звуку, тональність, подачу різних фраз роблю я, а він – пильнує тонус усієї сцени. Інколи навіть мені буває важко, коли зайнята вся площа сцени на сорок метрів углиб, а диригентові треба звести докупи цю масу люду. Але я знаю, що на концерт у костюмах я не погоджусь!

Тобто Джузеппе береться тільки за постановку. Тому ще до того, як Вішилія приїхав, ми спеціально заплатили за переклад усієї опери, за додаткове тлумачення слів. І кожен співак, і кожен артист хору, і навіть оркестранти повинні були знати, як треба співати кожне слово. Усе робили не так, як папуги імітують чужу мову – завчено й безтямно повторюючи набір звуків, а осмислено: вокальні інтонації, всі паузи... Місяців два був дуже цікавий процес підготовки. Драматургія ще до постановки була зроблена музично і оркестром, і хором, і солістами. Режисер приїжджає в останній момент, за місяць або навіть і менше до прем’єри. І починає те, що зроблено музично, втілювати у візуальний ряд на сцені. Хор роззявляє рота, режисер береться ще раз переповідати те, про що ми вже сто разів говорили. Деякі щось тямлять, до інших доходить тугіше, є й абсолютно байдужі, – але 80 відсотків розуміють, що від них вимагають і мало-помалу запалюються услід за режисером.

– А різниця між західним підходом до постановок і тим, що склалася у нас традиційно, не стає на заваді?

– Справді, існує велика інерція. Бо десятиліттями тут режисери нічого не робили. Хор виходив і стояв упродовж спектаклів. Солісти також.

– Видовищність полягала тільки в пишних костюмах і фантастичних декораціях?

– Так. Це була візитна картка Львівської опери, яка, по суті, перетворилася на велику картинну галерею з людьми у супроводі музики. Такий виробився імідж нашого театру. Декорації завжди були шикарні. Хто не знає славетного Євгена Лисика! Костюми також були перфектні, оркестр грав голосно, досить емоційно, хор був великий (у Львові є з чого вибирати)! А режисура була найслабшим місцем. Тому, попри те, що я брався поставити цікавий твір “Набукко”, я ще хотів підняти (і я це роблю, бо бачу, що таки вдається) рівень оркестру, хору.

“Набукко” – опера філігранна, блискуча, штрихова. Тут треба застосовувати спеціальні прийоми гри оркестру: і духових, і струнних. У хорі також важливі нюанси, штриховки. Грубо змелена мука тут не проходить. Отже, опера є благодатним матеріалом, на якому можна відточити майстерність виконавців. Це як свіже повітря, як тренувальні вправи. Якщо якусь операцію робиш постійно, врешті доходиш до автоматизму, тоді все замусолюється, втрачається акуратність. І тут раптом потрапляє в роботу щось інакше, що примушує застановитися над тим, як і що ти робиш. Така режисура піднімає рівень усіх, допомагає зрушити з місця скам’янілий колектив.

– Найболючіше – постановка масових сцен?

– О, це треба бачити, як Вішилія скаче з масовкою, як нервується... І то не тому, що масовка нездібна, просто наші люди не звикли до такої роботи.

– А до ваших вимог вони вже звикли?

– Може, хтось мене не любить, але я нічого не попускаю, я також не злажу з них, поки не доб’юся того, що вважаю за потрібне. Дехто вважає мене деспотом. Зрештою, хтось підмітив у нас із Вішилією якусь спільність, і сказав, що ми – мов брати. Але це не деспотизм. Я як диригент роблю свою справу чесно, тому хочу, щоб так само чесно її робили й інші. Зі шкіри вилажу, пояснюючи тому, хто найбільше не розуміє, що він співає, як саме треба співати, як подавати звук, як брати дихання, буквально яким смичком, де і в якій частині грати, а потім усе це вимагаю. Так, я вимагаю! І якщо це не виконується за п’ятим разом, мене шляк трафляє. От тоді я вже можу або кинути роботу, або зчинити скандал. Так само й Джузеппе.

– І це дає бажані наслідки?

– Результат вже є, я це бачу! Виконання опери “Набукко” буде щаблем угору.

– Ви підібрали два повних склади?

– З цим ціла проблема. Вокально опера є дуже складною. Вона написана ще під впливом опери-бельканто (Доніцетті, Белліні – попередники Джузеппе Верді), де були дуже розвинені вокальні партії. Там потрібна особлива школа вокалу і вміння співати. У нас є дуже хороші співаки. Але стовідсоткове потрапляння в амплуа цих героїв взагалі знайти важко. Такі опери не співаються в одному театрі. Такі опери співаються складом солістів, які спеціально з’їжджаються на постановку. Це “зіркова” опера! Зрештою, за великим рахунком, опера і є жанром зірок. Ми ж – театр пострадянський, де є штат солістів, де вони мусять мати норму виспіваних спектаклів, щоб діставати свою маленьку зарплатню... І ми обходимося своїми силами. Ясно, що ліпше було взяти гастролерів. Але, як не дивно, підібрався хороший склад. Інша справа, якщо хтось захворіє, то запасних у нас є небагато. Справжніх Набукко – один з половиною, це не в образу іншим баритонам, які не співають ці партії. Вони можуть бути справжніми графом ді Луною, Ескамільйо чи Ріголетто. Бо важить не тільки голос, а й психологічний імідж героя, з яким має збігатися психологічний тип виконавця. Якщо він по натурі граф, король, а тут треба грати вайлуватого вояку, то людині важко перевтілитися в цей образ на сцені. Публіка не повірить такому Набукко. Таке саме – з Абігаїль, якщо вона мусить бути амазонкою, войовничою й підступною змією, а володарка голосу не може створити цієї ілюзії. Фенена ж, навпаки, – блакитний образ, а наші співачки мецо всі такі вольові. Утім, коли артист талановитий, він може перевтілитися. У прощальній арії перед стратою, коли Фенена у прострації звертається до бога, вона співає так, що віриш, що її душа відділяється від тіла, а небо розкриває зірки, її перебування на цій злощасній землі завершується... Але раптом прибігає Набукко, і її рятують. Якщо не знати, що співати, можна дуже форсувати гучність, але це буде жахливо. У даному випадку ми домоглися легкого виконання. Це і є та правда, яку нечасто побачиш в операх, але у нас вона буде!

– Чи із завершенням роботи над постановкою ви відчуваєте якусь сатисфакцію? Чи вам подобався більше сам процес творення?

– Як ви це відчули? Так, для мене процес творення дуже важливий. Спершу нічого не вдається. Оркестр грає не так. Треба розібрати всі сюжетні повороти, пояснити, чому акорди мають бути сухі, жорсткі, а тут артикуляція має бути більш яскравою. І коли я бачу, що за такою працею оркестранти забувають про зарплату, про побутові клопоти, і заводяться, я маю дві години кайфу на репетиції. А може, й три або шість... На уроках, коли приходжу до співака, який може мене зрозуміти, мені приємно. Приємно, що він включається в роботу над звуковою характеристикою, що не просто співає красиві ноти: “Над ідолами поверженими нова віра повстане...”, а співає як справжній жрець, який здатен повести за собою народ! Отоді всі запалюються, тоді й дисципліна з’являється, тоді самі приходять на уроки. Як на мене, процес творчої праці – найбільше щастя! Коли вистава вже готова, я не відчуваю такого захоплення...

– Чому, як не раз нарікає Вішилія, вистава потім не тримає форму?

– Виставу, поставлену запрошеним режисером, треба записати, і стежити за дотриманням усіх режисерських вимог. Вести це має помічник режисера. У нас все це було закинуто, хоч формально були закріплені режисери і за “Сільською честю”, і за “Аїдою”, і за “Богемою”. Внаслідок своєї непрофесійності чи просто небажання щось робити вони не утримували ці вистави. Це виглядало злочинно! І мені як диригентові доводилося братися не за свою роботу: нагадувати, працювати з хором. Я вважаю, що постановки Вішилії підняли рівень не тільки нашого театру, а й взагалі рівень оперного мистецтва в Україні!