UKRAINEWSTAND Home - NEWS - Weather - Biz - Sports - Press - Calendar - Classifieds   УКРАІНОВИНИ Home - НОВИНИ - Погода - Ділове - Спорт - Прес - Календар - Оголошення ADVERTISEMENT LvivArt.com

[ <<< INDEX ]

POSTUP - ПОСТУП № 54 (498), четвер 23 березня 2000 року ПЕРША СТОРІНКА Найбiльший скандал в українському спортi Mars Polar Lander був приречений Горіла податкова, палала Європа чекає на 1,5 мільйона комп’ютерних гастарбайтерів ПОСТУП У ЛЬВОВІ Кілька слів Що робиться за пам’ятником Міцкевича? Нова партія українських і польських вояків Горіла податкова, палала (Закінчення) Югославам – львівські машини Автозаправку на Богданівській пограбували вдруге ЗАХИСТИТИ ЗНЕСІННЯ НАША СТОЛИЦЯ Знаєте, як це буває? Новий протосинкел у Львівській єпархії Спільно боротимемося з мафією АРХІВАРІУС: Про що писали газети... ПОСТУП З КРАЮ краєвид Коаліційного уряду не буде Кучма – проти референдуму? Покута Романа Зварича “Сільські вісті” виходитимуть під слідством Керівників “Укрнафти” звинувачують у криміналі ЕКОНОМІЧНИЙ ПОСТУП край МГЗ попередньо віддали “Сибірському алюмінію”. Чи не за борги Росії? “Нові” мільйонери і “стара” економіка СВІТ ПОСТУП У СВІТ СВІТоогляд Папа закликав до створення незалежної Палестини Mars Polar Lander був приречений (Закінчення) Замах на президента Нагірного Карабаху ОСВІТНІЙ ПОСТУП Де практикуються майбутні “Айболиті”? Освітня реформа: діти з особливими потребами АРТ-ПОСТУП У СВІТ Шедеври османської каліграфії Забилося серце Версалю Новий Шіллер – по-старому Кілька книжкових новинок лютого Місто під містом Француз у Нижньому НЕРУХОМІСТЬ ТзОВ “Галицька нерухомість” ФАНТАСТИКА У ПОСТУПІ Галицькі Мюнгавзени СПОРТ-ПОСТУП Лапiнський побив Тупiцина Найбiльший скандал в українському спортi “Фiалки” зав’яли у Європi СПОРТ-БЛІЦ ПОСТ-SCRIPTUM КАЛЕНДАР До уродин Андруховича Гороскоп

 

АРТ-ПОСТУП У СВІТ

СТОРІНКА 8

№ 54 (498), четвер 23  березня 2000 року

Шедеври османської каліграфії

У Луврі відкрилася виставка торів каліграфії Османської імперії, які походять зі знаменитої колекції музею Sakip Sabanci у Стамбулі (Турція).
“Каліграфія, мистецтво красного письма, перебувала у самому центрі ісламської цивілізації, адже письмо було передане людям богом”, – розповідає куратор паризької виставки.
Експозиція у відділі східної давнини об’єднує близько 70 експонатів, які ніколи до цього часу в Європі не презентувалися. На виставці можна побачити твори найбільш популярних художників з XV по XX століття.
А ще тут можна простежити за практичним процесом створення каліграфічних рукописів: матеріали, інструменти, особливості підготування паперу та фарб, які використовувались для орнаментування текстів.
Цими скарбами цивілізації можна помилуватися з 17 березня по 29 травня у крилі Рішельє в Луврі.
К.С.

Забилося серце Версалю

Знаменитий годинник Мармурового двору в палаці Версалю знову дзвонитиме. Три місяці знадобилося для того, щоб відновити циферблат та механізм цього унікального годинника, створеного у 1679 році. Автентичний механізм годинника вийшов із ладу вже у 1769 році – й відтоді зберігався окремо. Тепер він знову відраховуватиме час – як і тоді, коли мармуровими плитами палацу крокував король-Сонце.
Пульс палацу зупинився після смерті Людовіка XIV та Людовіка XV, а тепер завдяки “Товариству друзів Версалю”, яке насправді є дуже респектабельним об’єднанням приватних підприємців, тут поступово проводяться відновлювальні роботи.
К. С.
 

Новий Шіллер – по-старому

Вистава “Граємо... Шіллера!” винахідливо, розумно, сучасно і епатажно поставлена у “Соврємєнніку” відомим литовським режисером Рімасом Тумінасом за “Марією Стюарт” Шіллера. Її хвалять усі, хто бачив. Але ще більше замилування, абсолютно безперечного, викликає Марина Нєйолова у ролі Єлизавети. Всі (і очевидно, небезпідставно) згадують у зв’язку з її акторською роботою великих трагічних актрис минулого, наприклад, Сару Бернар. Сьогодні так уже не грають, тому що в цьому начебто немає потреби. Так що той, хто прагне справжнього потрясіння від акторської гри, нехай йде на Нєйолову-Єлизавету: іншого приводу оніміти в театрі від захвату немає і поки що не передбачається. От захопитися інтелектуальною грою – будь ласка, але про це – іншим разом.
К. С.

“Про місто Боже”
Е.Л. Доктороу
City of God by E. L. Doctorow. Видавництво Random House; ISBN 0679447830. Вихід нового роману Доктороу був запланований на листопад 1999 року, однак один із найбільш тонких американських стилістів з-поміж тих, хто ще живе, як звичайно, порушив усі терміни. Для Е. Л. важливий не контракт, а болісне шліфування кожної фрази, кожного слова. Будь-яка книга Доктороу – вибух; будь-яка книга, спершу провокуючи американських літературних критиків на “фас”, у підсумку командує їм “до ноги”: знову ошукав, знову збив з пантелику, мерзотник. І справді: єдине, чим об’єднуються твори Доктороу, – то це стійкий інтерес до конфліктних періодів історії США; у “Книзі Деніела” (1971) – це маккартизм 50-х, у “Регтаймі” (1975) – самі читали (або дивилися фільм Формана) – Велика депресія, у “Біллі Батгейті” (1989) – гангстеризм та сухий закон. А ще – манера, жанр, композиційні прийоми (кожного разу нові, ніби пише не один автор, а декілька). Дія передостанньої книги, науково-фантастичного трилера The Waterworks (“Гідротехніка”), відбувається на початку 1870-х. Час останньої дії – кінець 1999 року. Місце – Нью-Йорк. Якось уночі зловмисник виламав хрест із купола скромної християнської церкви і прикріпив його до склепіння прилеглої синагоги. Занурившись у розслідування, католицький священик знайомиться з молодим єврейським подружжям, а далі поступово закохується в чоловіка. Апофеоз – зречення героєм усіх святинь. Однак світоглядні дилеми в романі Доктороу, що названий в унісон канонічному творові Блаженного Августина (“Про місто Боже”), зважаючи на все, не головне. Головне – мелодія унікальної авторської манери.

Антологія ірландської прози
Penguin Book of Irish Fiction by Colm Tobin (Editor). – 1200 pages. – Viking Pr; ISBN 0670891088. Респектабельна антологія ірландської прози від Гостомисла до наших днів. Розпочинається великим фрагментом “Подорожей Гуллівера” Джонатана Свіфта (якого в малоосвічених країнах дотепер вважають не суто ірландським, а переважно англійським письменником); усього авторів – близько сотні: Стерн, Брем Стокер, Оскар Уайльд, Джойс, Беккет, Ле Фаню... У передмові укладач Коум Тобін (і сам не найгірший ірландський прозаїк) чорним по білому розмежовує Божий дар і яєчню. Виявляється, у літературі Ейре кожна сім’я нещаслива по-своєму, жодний роман не закінчується весіллям, панують надлам і меланхолія. Чи ж то, може, словесність Альбіона – суцільний мажор та бадьорі хепі-енди.

19 душевнохворих письменниць
Out of Her Mind: Women Writing on Madness by Rebecca Shannonhouse (Editor). – 224 pages. – Modern Library; ISBN 0679603301. А от антологія значно тонша – і зовсім іншого ґатунку. Вільний журналіст із Нью-Йорку Ребекка Шеннонхаус зібрала під однією обкладинкою і пристрасно прокоментувала твори 19 психічно хворих (або натхненних симптомами психічних хвороб) англомовних письменниць. Реєстр недуг – шизофренія, істерія, маніакально-депресивний психоз (усе це відоме і нашим читачам). Проте в переліку авторів нам хоч трохи знайомі, мабуть, лише імена Зельди Фіцджеральд (у книзі вперше опубліковано її листи з клініки) і Сільвії Плат – дружини дуже відомого нині і вельми процвітаючого британського поета Теда Х’юза, яка деякий час насолоджувалася матримоніально-творчою спілкою двох сердець, а потім взяла – і запхала голову в духовку. Інші: Шарлотта Перкінс, Сюзен Кейсен, Лорен Слейтер, Нана-Ама Данква etc – insulae incognitae. Найбільш зворушлива квітка у цьому вінку – дівчина з XV століття Марджері Кемп, що збожеволіла від щастя, народивши дитину, і, так і не приходячи у свідомість, настрочила ціле євангеліє. Ну, апокрифічне, звичайно.
Зрозуміло, книжковий світ цими трьома новинками не обмежується. Не обмежимося ними і ми, але в інших числах “Поступу”.

“Поступ” уже писав про виставку античних ваз, яку було відкрито на одній зі станцій афінського метро. У кінці січня метро почало діяти, а вази перебралися в музей. І от тепер в Афінах, у музеї кікладського мистецтва, відкрито повну експозицію антиків, які були знайдені протягом 4 років археологічних розкопок на лінії метро. Тут можна побачити унікальні твори XVII-VIII століть до н.  е.

Некрополь, акведук, римські терми, стіни, сади, ремісничі майстерні, будинки (всього 30 000 приміщень вчені знайшли за чотири роки (від 1992 по 1996 рік) – після того, як метробудівники наткнулися на фрагменти міста.
Для виставки було відібрано 514 найцінніших знахідок: коштовності, перли, пляшечки від парфумів, вази, статуетки, вироби ремісників дають уявлення про це “місто під містом” (саме так, до речі, і називається виставка), яка триватиме аж до 31 грудня 2001. Усі ці предмети зроблені з кераміки, міді, мармуру, бронзи, рідше – із золота.

Золоті прикраси траплялися рідко, але кожного разу викликали ажіотаж. Так, пару золотих сережок з
Х ст. до н. е. знайшли при спорудженні станції метро у могилі маленької дівчинки біля підніжжя Акрополя.
Експозиція пропонує прогулянку “життям афінян у глибину століть”, – пояснюють археолог Ліана Парлама та професор Нікос Стамболідіс, директор музею.

Професор Стамболідіс захоплено показує фрагмент акведука V століття до н. е., що його археологи знайшли у первісному вигляді. Він постачав у місто питну воду з гори Гіметт.

Розкопки під Акрополем та під центральною площею Афін дозволили відкрити великий некрополь, де близько 1 500 поховань датуються великим часовим відрізком – від XVII століття до н. е. до V століття
н. е. Ця знахідка підтверджує теорію про традиційну кремацію померлих і свідчить про те, що остання існувала протягом століть. П’ять поховань, які належать до класичної доби, перенесені до музею разом із цінними знахідками з 50-ти інших поховань.

Пам’ятники та надгробки приховують ще багато таємниць: наприклад, на одному з них є два написи, які можуть бути фрагментами з трагедії знаменитого Еврипіда (480 – 406 рр. до н. е.). На думку пані Парлами, цей пам’ятник було поставлено на братській могилі 19-ти воїнів, які загинули у Пелопонеській війні (420 - 400 рр. до н. е.).

Відвідувач виставки, безперечно, затримається перед планами трьох поховань, зробленими відверто нашвидкуруч. Тут, на думку професора Стамболідіса, теж упокоїлися сотні жертв Пелопонеської війни, проте їх афінська влада не оточила належною увагою. Цей факт дозволяє підтвердити припущення, зроблене на підставі рукописів історика цієї війни Фукідіда (460 - 395 рр. до н. е.), який писав про епідемію чуму, яка вразила тоді Афіни.

Інші знахідки свідчать про те, що афіняни ще у II столітті н. е. поклонялися тваринам, адже на людському цвинтарі знайдено окремі могили, де поховані скелети собак і коня.

Інші знахідки, які зараз зберігаються у фондах музею, обов’язково знайдуть собі місце у новій будівлі, де спеціально будуть відтворені “підземні Афіни”, пообіцяла міністр культури Єлизавета Папазої.

"Для пам’яті” – так називається проект художника Даніеля Шліера (Страсбург, Франція), виконаний для Меморіального музею-квартири Андрія Дмитровича Сахарова в Нижньому Новгороді. Проект був задуманий Шліером у період підготовки виставки європейського мистецтва 1990-х років “Божевільний двійник” (Франція, Уарон), яка, за його словами, знаходить точку екстремуму саме тут – у колишньому закритому місті Горькому.

Квартира-музей Сахарова знаходиться на першому поверсі багатоповерхового будинку, у великому мікрорайоні Щербінки. Блідо-жовта цегляна будівля, “про яку нічого такого не подумаєш”, із гіллястими кущами та деревами у дворі – тут і жив академік в опалі. На сходовому майданчику постійно чергував міліціонер, із вікон навпроти теж охороняли безпеку держави, а в одну з кімнат квартири щодня приходила на роботу спостерігачем мовчазна тітка, яка відмикала двері своїми ключами. І так – шість років.

Було б неправдою сказати, що меморіальний музей тепер відіграє велику роль у культурному житті Нижнього. У місцевих жителів до музею суперечливе ставлення: приємно, що Щербінки притягують погляди всіх чесних людей планети, прикро думати, що живеш там, куди інших висилають. А приїжджі приходять із цікавості.

Отут і з’явився француз зі своїм художнім чуттям, і безтурботна цікавість змінилася тривогою. Шліер розмістив у кутках кімнат – там, де мали б бути ікони, – чоловічі носовички з зображеними на них відеокамерами, а на столі в робочому кабінеті академіка – карту півдня Росії з намальованою на місці Чечні прокопченою дитиною. І ці нехитрі, на перший погляд, ідейки зненацька викликають цілковите сум’яття почуттів.

Фокуси об’єктивів неможливо розрахувати – хустки провисають, і напрямок “погляду” майже випадковий. Вони ні на що і ні на кого не спрямовані, але вони є! Подразнення присутністю відеокамер пережили багато з нас: коли запопадливі батьки знімають на відео дитячий ранок (випускний бал, нагородження, весілля), закриваючи своїми спинами від вас обличчя вашої дитини. Присутність відеокамери – це радість, відкладена на потім, або – відібрана від вашої сьогоднішньої... Але в цій квартирі незрозуміло, що, властиво, вираховується з твого сьогоднішнього життя, і тому причину занепокоєння неможливо усунути. Камера на хустці – це не сам предмет, а знак вторгнення. Вторгнення грубого і жорсткого, адже хустка – до сліз, прикрощів і хвороби. Тим більше, якщо ця хустка чоловіча, – аж ніяк не сентиментальна дамська галантерея.

Виникнення двох не пов’язаних між собою асоціацій змушує засумніватися в слушності досвіду “бачу = знаю”. Аж до того, що хочеться заглянути за хустку: а раптом там – камера справжня? Адже в кожному куті, у кожній кімнаті – по хустці. А ще, на додаток, – чорна дитина, на місці серця якої – Грозний. Даніель Шліер спочатку просто хотів стерти Чечню з карти спеціальним розчинником. Контури плями виявилися схожими на силует дитини. Художник вивів прокопчене тільце на карті пальцем, вмоченим у фарбу. “Дитяча” тема, що виникла за асоціацією з відеокамерами, тепер отримала предметне позначення. Тривога посилилася.

“Дитина – це наш біль, символ нашої занепокоєності майбутнім своїх синів”, – розповідають екскурсоводи.. І багатьом стає відомо, наприклад, що вразливий Даніель, повернувшись два роки тому додому з Нижнього, вніс упорядкованість і певність у своє особисте життя: оформив стосунки з матір’ю своїх дітей. Ці розповіді компенсують нестачу вербальної інформації, що, водночас, демонструє недовіру до інформації візуальної. Якщо все розповісти, то вже не так страшно – і більше схоже на гру.