BRAMA
  UKRAINEWSTAND
Home - NEWS - Weather - Biz - Sports - Press - Calendar - Classifieds

  УКРАІНОВИНИ
Home - НОВИНИ - Погода - Ділове - Спорт - Прес - Календар - Оголошення
buy visitors



[BRAMA Client Websites]
Поступ лоґо, Postup logo

[ <<< INDEX ]

POSTUP - ПОСТУП
№ 53 (497), середа
22 березня 2000 року


  1. ПЕРША СТОРІНКА
    • Депутати отримуватимуть більше
    • Заарештовано викрадачів “Оскарів”
    • герцог единбурзький зіпсував партію сиру
    • Удовенківці захопили офіс костенківців
    • Папа закликає до примирення
  2. ПОСТУП У ЛЬВОВІ
    • Кілька слів
    • Кузьмук приїхав до Львова
    • “Собор” до влади не рветься
    • Злочинні шанувальники кольорових металів
    • Уніфікація законодавства допоможе виборцям
    • Готуємося до підняття плати за проїзд
  3. НАША СТОЛИЦЯ
    • Людям – ідентифікаційні коди, а псам – медальйони
    • Убивців львів’янки засуджено
    • США допоможе нашим аграріям
    • Сучасний зв’язок та комп’ютні технології
    • архіваріус: Про що писали газети...
  4. ПОСТУП З КРАЮ
    • краєвид
    • І кому тільки ми не винні
    • Знайшли місце поговорити про співпрацю
    • Нашого цвіту – по цілому світу
    • Мера затримали на заправці
    • Наші танки проти американських
  5. ЕКОНОМІЧНИЙ ПОСТУП
    • край
    • Плачкову “шиють” кримінал
    • Взаємопоглинання автоконцернів триває
    • СВІТ
  6. ПОСТУП У СВІТ
    • СВІТоогляд
    • Анжела Меркель не вміє ходити. Поки що
    • Смерть воєводинського дона
    • Клінтон в Індії
  7. ПОСТУП В ЕКОНОМІКУ
    • Що робити з сіркою?
  8. АРТ-ПОСТУП
    • Пам’ятник писанці у Львові
    • Досмертна спрага краси Віктора Зарецького
    • Музична акція “метробудівців” – не для роботів
    • ВЕЧОРИ НА ХУТОРІ ЛЬВІВ
  9. ЛЕГЕНДИ ПОСТУПУ
    • Ті, що ссали кров
    • Чехо-Словаччина та Закарпаття
  10. МЕДИЧНИЙ ПОСТУП
    • NEWS
    • Приймальний покій “швидкої допомоги”
  11. СПОРТ-ПОСТУП
    • “Колос” знову на висоті
    • Уперше – український фінал
    • Чи подарує “Русенборг” українцям путівку в чвертьфінал?
    • Український кулак міцніший, ніж кубинський
    • СПОРТ-БЛІЦ
  12. ПОСТ-SCRIPTUM
    • КАЛЕНДАР
    • “Штучний інтелект” Спілберга або що робить Ален Делон в Женеві
    • ГОРОСКОП

pp_53_9  
 ЛЕГЕНДИ ПОСТУПУ
СТОРІНКА 9
№ 53 (497), середа 22  березня 2000 року

Ті, що ссали кров

Юрій ВИННИЧУК

УПИРІ

Деякі вчені вважали, що віра в упирів з’явилася в слов’ян допіру в XVII столітті, а дійшла до нас із Балкан.
Однак заперечують цьому археологічні знахідки. Уже багато десятиліть тому викопували черепи з округлими отворами. Декому ввижалося, що це слід по трепанації. Але траплялися й черепи, пробиті залізним клином або великим цвяхом. А зрештою, знаходили й скелети, в яких виразно зберігся дерев’яний кілок.

Уже в “Слові, як погани кланялися ідолам” (XI ст.) читаємо, що руси жертву клали упирям.

У Новгороді упир з’являється як власне ім’я в 1047 році, якийсь піп Упир Ліхой переписав “Книгу пророків”.
Вірування про упирів відомі були на цілому терені Слов’янщини, а також у землях, заселених угорцями, румунами та греками. Від сербів і хорватів потрапили ці легенди на Захід. Завдяки Просперу Меріме й іншим романтикам вампіри перетворилися на популярних героїв моторошної літератури.

Засновник відомої  львівської книгозбірні Оссолінських Йосиф Максиміліан Оссолінський писав у книзі моторошних оповідань “Вечори баденські”: “Ні про що інше не чути в Теребовлянській околиці, крім упирів. Розповідали в однім селі, що за дві милі звідси упирі закралися до обори і худобу зв’язали хвостами докупи. А деінде виссали кров з цілої родини, зоставивши живим тільки немовля у колисці. По розстайних дорогах, по гостинцях, по стежках, коло гір і лісів, у ярах чигало лихо. І  тільки десь здибалися подорожні, то насамперед питали одне одного, чи десь не здибали упира. А відповідь була така, що з Божою поміччю вдалося врятуватися, але нечисть аж кишіла довкола. У кількох парафіях руські священики, а в кількох і латинські, казали розкопувати могили небіжчикам і голови їм тут таки втинали, серця кілками пробивали. Юха (кров) упирева дорожче ся шинкувала (продавалася), аніж горілка, а порошок (з висушеної крові) йшов вищою ціною навіть за сіль. Бо обидва ті ліки були дуже помічні на заразу від упирів”.

Львівський письменник Бенедикт Хмелевський у книзі “Нові Атени” (Львів, 1754, т.З, стор. 247-257) упирів сплутав із відьмами:
“Упирі до відьом належать, бо то їхнє діло безбожне... У руських краях дуже багато з цього приводу можна здибати історій та авантур. За упирів не що інше розуміють вони, як чарівників альбо чарівниць, що з дияволом спілкуються, за чиєю поміччю беруть трупи людей померлих з гробу і ними, надгнилими і смердючими, заражають то людей, то коней, то худобу, то свиней, гусей, курей.

Особливо у цих часах худоби загинуло дуже багато, мало видно плугів, зате багато боргів, а хліба порожні обори, зате повні шкур банти (сволоки). По селах гайсають розжирілі на стерві пси, ворони, круки, яким люди стільки дійних корів виволокли на пашу.

А де тільки яка пошесть на людей чи на худобу, то відразу посполитим ввижаєсь, що хтось у білому вночі ходить, або білі коні та хорти, чують якийсь шелест, тупіт коней, галас невидимий. А все це люди упирам, себто трупам, якими чорт оволодів, приписують...

Вступає чорт в звіра, в свиню, в дерево, то чом би не міг вступити в трупа? Що йому в тім перешкодить?.. А є ще такі некроманти, котрі за допомогою крови та певних слів і замовлянь до чорта звернених, мертвих воскрешають. Якщо Симон, той чорнокнижник, довів цього на очах св. Петра, коли труп рухався, то чому б цього не могла довести й будь-яка відьма, що труп уночі ходити буде?

Декотрі мудрагелі, що своєї думки тримаються, як ріп’ях кожуха, повідають, що в Італії, Франції, Гішпанії, Англії, Німеччині нема ані чарів, ані упирів. Все це дурниці... А навіть, якщо упирів нема у чужих краях, то це ще не значить, що нема їх у Польщі, а особливо в Русі”.

Буковинський єпископ Даниїл у грудні 1790 р. своїм посланієм намагався переконати селян, що віра в упирів безглузда: “Как сміют токовиї говорить і оставатися в своїм дурачестві, сі єсть рассуждать, яко мертві суть відьми ілі, просто річи, опирі в нощі ісходят от гробов і умертвляють скоти ваші”.

У 1716 році єзуїт Генґель в трактаті Еvеrsіо аtheismi виклав свою версію походження назви “упир”: “Труп того роду, якщо чоловічий, називається по-руськи “упир”, якщо жіночого – “упириця”. Себто тіло опірене або тому, що таке рухливе і вертляве, або тому, що пера якісь може з подушки мертвого взяті і спопелілі, а над трупом розпорошені”.

Давнє українське слово,  що означає кажана або лилика – нетопир, дуже близьке до упира. Казка про кажана, який не міг визначитись, хто він – птаха чи звір, пояснює, звідки “нетопир” взявся: “не то пір, не то звір”. “Пір” – очевидячки перната істота, птаха. Тому й “упир” колись міг бути якимсь повітряним духом.

На Поліссі в Лосицях був упир Курейко, який у 1824 році повісився на сволоку. По смерті він щовівторка співав, свистав і танцював. Ця інформація, зачерпнута з книги Голембйовського “Люд польський”, має виразний натяк на якийсь зв’язок упира з птахами - як у прізвищі, так і в діях.

Однак про літання упирів маємо дуже мало згадок. Очевидно, ці функції перебрав на себе літавець або ж перелесник.

Історія донесла до нас чимало справжніх подій, що трапилися в Україні й були пов’язані з упирами.
Так, наприклад, у 1738 р., коли на Поділлі почалася моровиця, мешканці с. Гуменець (переважно то була шляхта) уночі пішли хресним ходом по своїх полях. Тим часом у сусідньому селі в шляхтича Михайла Матковського пропали коні. І ось він уночі пішов їх шукати й на свою біду наткнувся на хресний хід.

Невідомий чоловік з вуздечкою в руці серед глупої ночі в кого хочеш викличе підозру. Селяни відразу прийняли його за упира, парубки кинулися до шляхтича, збили його з ніг, порвали на ньому одяг і напівмертвого кинули на землю. Щойно Матковський повернувся вранці додому, як прибіг посланець з Гуменця, довідатися, чи він живий.

Якби бідний шляхтич здогадався, що його чекає, то чкурнув би світ за очі. Та ба... Того ж таки ранку гуменчани з рушницями, косами, ціпами та вилами оточили дім Матковського. Що-що, а це наші хлопи вміли робити.
Поки тривала облога, селянська депутація подалася до поміщика Маковецького просити дозволу на страту “упира”. Маковецький чомусь не давав ясної відповіді, і громада чемно чекала до полудня. Ополудні прибув шляхтич Бжозовський і збрехав, що поміщик віддає їм Матковського.

В одну мить хлопці висадили двері, бідолаху вивели з будинку і потягли у Гуменці. Там, біля будинку шляхтича Качковського, зібралися усі мешканці.

Для початку “упир” дістав 50 ударів палицею, але ні в чому не признався. Якщо упир не признається – це ще нічого не означає. Може, він не чутливий до болю. Залишається тільки спалити його.

Але присутня на цьому судилищі шляхта засумнівалася  у справедливості такого юридичного рішення. Пан Випршинський навіть заявив, що шляхтича спалювати без дозволу міського суду не можна.

– Як ти такий мудрий, – відповіли йому, – то дай розписку в тому, що приймаєш на себе відповідальність за всі біди, які виникнуть після того, коли упир лишиться живим.

Випршинський спочатку щось промимрив про відсутність чорнила, а потім махнув рукою:

– Нема часу на писання. Паліть.

Тут примчав на коні шляхтич Скульський і розвіяв усі вагання:

– Я готовий заплатити 100 золотих, якщо на нас накладуть штраф.

Священик хутенько висповідав Матковського і оголосив:

– Моя справа піклуватися про душу, а про тіло – ваша. Паліть швидше.

В юрбі загуло:

– Треба палити!

Громада вибрала з-поміж себе трьох чоловіків, які взялися до виконання вироку. Шляхтич Лобуцький вирізав зі
свинячої шкіри пояс і обкрутив ним голову нещасного, перед тим запхавши у вуха під пов’язку камінці. Тоді засунув палицю у вузол і почав крутити, сильно стягуючи череп.

Войтко Дикий замастив свіжим гноєм рота Матковському, а дяк Андрій Софончук, намочивши велику шмату в дьогті, зав’язав йому очі. Після цього запалили вогнище з сорока возів дров і двадцяти возів соломи й спалили Матковського. Потім ще послали за його одежою і її спалили.

Цікавий випадок трапився на Сокальщині всередині минулого віку. Один господар запався в летаргійний сон і, ясна річ, його поклали до труни. Пізнім вечором, коли старі жінки співали коло нього побожні пісні, небіжчик почав рухатися. Баби вискочили з хати з істеричним вереском:

– Упир! Упир!

Небавом збіглося все село.

Спочатку ніхто не хотів увійти до хати. Згодом відважніші хлопи, озброєні дрючками, сокирами і вилами, ввалилися гуртом до хати й застали покійника, що сидів у труні й пробував з неї вибратися. Удар кілком по голові зупинив ці намагання. “Упир” упав у труну і вже більше не ворухався.

Тіло його було ще тепле, а обличчя рожеве. Тому-то ніхто не сумнівався, що мають справу з упиром. На всякий випадок, аби він більше не встав з гробу, вирішено йому втяти голову. Цей захід приніс вражаючі наслідки: покійник більше ніколи не з’явився на світ білий.

У 1831 році історія з упирами трапилася в с. Подосах Бердичевського повіту Київської губернії, коли там з’явилася холера.

Багато людей померло. Селяни, перепробувавши усі можливі засоби, врешті звернулися до знахаря Максима Мазуренка. Той сказав, що хворобу наслали недавно померлі паламар і його жінка, яких поховали в одній могилі. Цю версію підтримала і вдова Карпенкова, котра зустріла мертвого пізно ввечері і той, вдаривши її палицею, звелів завести до свого сина, місцевого дячка. Явдоха мусила вести, а той, увійшовши до хати, почав гаратати усі гладущики і миски.

Другого дня дячок жалівся. що все було побито. І селяни пішли до дячка просити дозволу відрубати упирям голови. Той дозволив.

Селяни разом зі знахарем Мазуренком розкопали могилу, знахар відкрив гріб, взяв сокиру і повідрубував покійникам голови. Коли бризнула кров, ніхто вже не мав сумнівів, що покійники були упирями. Після цього Мазуренко пробив мерцям груди і тут же в могилі спалив їхні голови.

Коли ж це дійшло до місцевого начальства, то воно викликало знахаря на суд. Мазуренко на суді сказав, що він уже багато літ лікує людей, бо, виявляється, він сам є вроджений упир: “Я родився упирем, і поки жити буду, буду помагати людям в їх болістях”.

У покару дістав церковне покаяння на півтора роки (“Киевская старина”, №8, ст. 169-170).