BRAMA
  UKRAINEWSTAND
Home - NEWS - Weather - Biz - Sports - Press - Calendar - Classifieds

  УКРАІНОВИНИ
Home - НОВИНИ - Погода - Ділове - Спорт - Прес - Календар - Оголошення




[BRAMA Client Websites]
Поступ лоґо, Postup logo

[ <<< INDEX ]

POSTUP - ПОСТУП
№ 53 (497), середа
22 березня 2000 року


  1. ПЕРША СТОРІНКА
    • Депутати отримуватимуть більше
    • Заарештовано викрадачів “Оскарів”
    • герцог единбурзький зіпсував партію сиру
    • Удовенківці захопили офіс костенківців
    • Папа закликає до примирення
  2. ПОСТУП У ЛЬВОВІ
    • Кілька слів
    • Кузьмук приїхав до Львова
    • “Собор” до влади не рветься
    • Злочинні шанувальники кольорових металів
    • Уніфікація законодавства допоможе виборцям
    • Готуємося до підняття плати за проїзд
  3. НАША СТОЛИЦЯ
    • Людям – ідентифікаційні коди, а псам – медальйони
    • Убивців львів’янки засуджено
    • США допоможе нашим аграріям
    • Сучасний зв’язок та комп’ютні технології
    • архіваріус: Про що писали газети...
  4. ПОСТУП З КРАЮ
    • краєвид
    • І кому тільки ми не винні
    • Знайшли місце поговорити про співпрацю
    • Нашого цвіту – по цілому світу
    • Мера затримали на заправці
    • Наші танки проти американських
  5. ЕКОНОМІЧНИЙ ПОСТУП
    • край
    • Плачкову “шиють” кримінал
    • Взаємопоглинання автоконцернів триває
    • СВІТ
  6. ПОСТУП У СВІТ
    • СВІТоогляд
    • Анжела Меркель не вміє ходити. Поки що
    • Смерть воєводинського дона
    • Клінтон в Індії
  7. ПОСТУП В ЕКОНОМІКУ
    • Що робити з сіркою?
  8. АРТ-ПОСТУП
    • Пам’ятник писанці у Львові
    • Досмертна спрага краси Віктора Зарецького
    • Музична акція “метробудівців” – не для роботів
    • ВЕЧОРИ НА ХУТОРІ ЛЬВІВ
  9. ЛЕГЕНДИ ПОСТУПУ
    • Ті, що ссали кров
    • Чехо-Словаччина та Закарпаття
  10. МЕДИЧНИЙ ПОСТУП
    • NEWS
    • Приймальний покій “швидкої допомоги”
  11. СПОРТ-ПОСТУП
    • “Колос” знову на висоті
    • Уперше – український фінал
    • Чи подарує “Русенборг” українцям путівку в чвертьфінал?
    • Український кулак міцніший, ніж кубинський
    • СПОРТ-БЛІЦ
  12. ПОСТ-SCRIPTUM
    • КАЛЕНДАР
    • “Штучний інтелект” Спілберга або що робить Ален Делон в Женеві
    • ГОРОСКОП

pp_53_8  
 АРТ-ПОСТУП
СТОРІНКА 8
№ 53 (497), середа 22  березня 2000 року

Пам’ятник писанці у Львові

Роман ДИСАК

IDEA FIX

Хто ми? Що любили і ненавиділи, чого прагнули? Які мрії, сподівання та заповіти передали нашим дітям і онукам? Тисячі відповідей на ці та інші запитання, зафіксовані на зламі століть у посланнях найвищих львівських достойників, церковних ієрархів, представників культурної, наукової та політичної еліти Львова (а поряд із ними – думки наших співгромадян різного віку, соціального статусу, різних національностей та переконань) львівські мистецько-виставкова фірма “Равлик” та художній салон “Етнос” мають намір зберегти для нащадків і оприлюднити в наступному столітті, створивши в місті пам’ятник-послання у вигляді писанки – уособлення предковічних уявлень українського народу про життя, смерть та воскресіння.

Як повідомив на вчорашній прес-конференції у приміщенні Львівського музею етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України директор фірми “Равлик” Юрій Гайда, ідея створення пам’ятника народилася у нього ще 2 місяці тому, і хоча дехто спершу сприймав її як божевільну, нещодавно проведене моніторингове дослідження думок львів’ян різних вікових категорій і соціального статусу не лише не виявило серед них байдужих до неї, а й навпаки, зафіксувало загальне схвалення та ентузіазм.

На відміну від традиційної писанки, яку розписує одна людина, створення цього символічного пам’ятника потребуватиме праці тисяч рук. Передбачається, що співтворцями послання стануть 2 тисячі наших співгромадян – саме зі стількох розмальованих львів’янами (із врахуванням рекомендацій художників) шматочків скла складатиметься мозаїка поверхні пам’ятника. Сама писанка задумана як своєрідна порожниста капсула, каркас якої з метою захисту її від атмосферних впливів буде виготовлено з тривкого металу. Всередині писанки зможуть залишити свої послання тисячі львів’ян; щоправда, охочим доведеться заплатити за це задоволення до 10 гривень. Основна ідея нового пам’ятника – відобразити теперішній зріз нашого суспільства таким, яким він є. А тому жодної цензури приватних послань запроваджено не буде: співорганізатори сподіваються на те, що нікому з львів’ян не прийде в голову думка написати своїм нащадкам якісь непристойності, тим більше, що майже всі послання міститимуть прізвища конкретних адресатів. На запитання журналістів, чи не побоюються автори проекту, що пошкодити писанку спокусяться львівські шибеники, Юрій Гайда відповів лаконічно: “Львів’ян боятися – в ліс не ходити”.

Поки містобудівна рада Львова вирішує, яке місце відвести під спорудження нового пам’ятника, ініціатори ідеї планують 1 квітня цього року оголосити конкурс на кращий проект писанки і, сформувавши компетентне журі, до якого запросять представників міської влади та відповідних архітектурних управлінь, вже до 25 квітня закінчити його обговорення, максимально врахувавши всі побажання львів’ян.

Символічним є те, що освятити місце спорудження “Яйця-райця” співорганізатори проекту мають намір цього року саме у світлі дні Христового Воскресіння, а церемонію відкриття пам’ятника запланували організувати на День міста. Коли ж відкриють нащадки писанку та ознайомляться з її таємничим вмістом? Згідно з планом авторів проекту, орієнтовно це відбудеться через 56 років – під час святкування 850-річчя Львова.



Досмертна спрага краси Віктора Зарецького
МАЛЯРСТВО

З0 березня о 16 годині Національний музей у Львові запрошує прихильників суспільно-національного руху “шістдесятників” та шанувальників малярства відомого київського художника Віктора Зарецького на творчу зустріч із сином митця Олексієм.

Про виставку Віктора Зарецького директор Національного музею у Львові Василь Откович мріяв уже віддавна. І от коли нещодавно в Києві представили велику ретроспективну виставку, споряджену Олексієм до десятиліття від дня смерті батька, Василь Откович зробив усе, аби привезти цю збірку в зали на пр. Свободи, 20.

“Спочатку не сприймають, потім канонізують”, – писав свого часу відомий літературо- і кінознавець Леонід Череватенко у своєму есе про творчість Віктора Зарецького. До речі, стаття, підготовлена для популярного тоді ілюстрованого видання “Огонек”, так і не була там вміщена, а побачила світ тільки через кілька років по смерті художника в журналі “Сучасність”.

“Джерела сьогоднішнього живопису Віктора Зарецького – в культурі, точніше, в культурах, що існували на території України... Заперечення традиції – то заперечення поступу... – розмірковував Леонід Череватенко – Закінчивши інститут,... рисував і малював в суто “реалістичній” манері. Відчув невдоволення. І довів “реалізм” до експресіонізму, до істерики. Тим часом в Україні атмосфера згустилася до грозової. з живопису Віктор Зарецький змушений був “емігрувати – в монументальне мистецтво. Закінчився “монументальний період” трагічно. Загинула за обставин загадкових дружина Віктора Зарецького, художниця Алла Горська. Самого Зарецького облягли, мов дикого звіра. На його картинах виникає чорно-червоно-брунатний світ апокаліпсичних жахливих візій. “Чорний період” несподівано змінився буянням барв. Дійсність була настільки трагічною, що художник мав шукати шляхів до порятунку. І знайшов їх у поєднанні реалізму з умовними формами”.

Картини останніх двадцяти років життя Віктора Зарецького, отих, за стилем чимось схожих на неосецесію (недарма ж мистецтвознавці вбачають у них деяку подібність із Густавом Клімтом), і можна буде побачити на виставці в Національному музеї у Львові. Витончений світ прекрасного, шляхетні риси портретованих, багате орнаментальне декорування, виконане з ювелірною майстерністю, постають символічними образами на полотнах знаного шістдесятника, який з плином часу дедалі більше стає культовою постаттю українського мистецтва.



Музична акція “метробудівців” – не для роботів

Оксана ФІТЕЛЬ

АНДЕГРАУНД

23 березня у клубі-кафе “Лялька” відбудеться акція “Я не робот”. Концепція акції випливає з її назви. А до проведення такого небуденного заходу її організаторів – музичну групу “Годо” та андеґраундовий часопис “Львівське метро” – спонукали спостереження за тим, як легко людина міста піддається зовнішньому впливу, занурюючись у стан, подібний на гіпнотичний: “Людина бачить великі плакати, які закликають її робити ЩОСЬ і вона це робить, не ставлячи собі питання, чи це добре, чи зле. Світ такий динамічний, що немає часу на те, щоб зупинитись і задуматися, як же насправді вона до цього ставиться”.

Дата проведення акції невипадково збігається із запланованим у Львові концертом культової російської групи “Мумій Тролль”, оскільки такий збіг змусить молоду людину зробити вибір: піддатися впливу промоушин-кампанії туру розкрученої команди чи піти посидіти в невеликому клубі, але зате керуючись власним бажанням і зацікавленням тим, що там відбуватиметься. “Львівське метро” пояснює: “Ми не збираємося нікому вказувати йти на “Мумій Тролля” чи не йти. Ми хочемо, щоб людина задумалася над тим, чому вона туди йде.
Чи тому, що всі туди йдуть, чи їй справді подобається ця музика? Якщо звернутись до асоціацій, то сучасність схожа на довгий коридор, де є багато дверей. Людина біжить коридором, але не зазирає у двері, бо в кінці коридору вона бачить великий транспарант, де написано СЮДИ. Наше завдання – стати під тим транспарантом і перепитати: “А може, не сюди?”

Інтригуючим є питання, хто ж усвідомить себе “не роботом” і задекларує своє усвідомлення появою ввечері в “Ляльці”. Каталізаром прозріння мали б стати флаєрси – маленькі картки, які будуть розповсюджуватися в місцях найбільшого скупчення прогресивної молоді, здебільшого в освітніх закладах та на прилеглих до них ділянках. Літаючий лист (або ж флаєрс) звернеться до кожного, хто його триматиме в руках і передаватиме іншому, текстом: “За хвилину до того, як ти прокинешся, я розповім тобі про пір’їнку, яку засмоктує пилосос. Через хвилину вона загрузне у нерухомій купі сміття. Але зараз вона рухається синхронно – в одному ритмі з сотнями інших. А це сприймається як підтвердження того, що усі рухаються у вірному напрямку. Насправді вони просто не можуть опиратися силам гравітації. Якщо вимкнути струм і сказати “стоп”, з’являться деякі питання: чому ти тут, чи маєш власну думку про те, що тут відбувається, чи здатен не піддаватися інстинкту натовпу, чи здогадуєшся, що ковтаючи те, що “модно”, ти перетворюєшся на зомбі?

Рекламні повідомлення, які щодня навалюються на тебе, звертаються до твоїх безумовних рефлексів. Якщо ти ведешся на те, що тобі нав’язують, то уподібнюєшся до пір’їнки, яку засмоктує пилосос. За 10 секунд до того, як ти прокинешся, я нагадаю тобі про метелика, який летить на електричне світло. Не будь роботом.”

Однаково, чи пробуджених буде менше десяти, а чи з півсотні, – все одно концерт за участю “Годо”, “Базуки бенд” та DJ 7A відбудеться. Навіть мінімальна кількість людей, вихоплених із загальної течії, втішить організаторів, а заодно протестує Львів на спроможність вибирати з-поміж альтернатив, зокрема музичних.



ВЕЧОРИ НА ХУТОРІ ЛЬВІВ

Вікторія САДОВА

ІДИЛІЯ

Учорашня публікація в “Поступі” листа викладача І. Золотарського з Донецька викликала одностайну негативну реакцію серед учасників виставки “Свою Україну любіть”, організованої Палацом мистецтв до 186-ої річниці від дня народження Т. Шевченка.

Можливо, ця велика виставка, попри її благі наміри і старанно продуману концепцію, якій недоброзичливці закидають чомусь звичайну кон’юнктурність, так і залишилася б непоміченою, якби не цей провокативний лист. Він збурив емоції, але навряд чи спричинився до якихось конструктивних висновків. Утім, що може забезпечити ліпший розголос, ніж негативна реклама?!

Аж ні, до такої зневаги львівські митці не звикли. Привчені до ґречного поводження, вони вимагають і такої ж – “цілюю руці” – критики. Але образа й амбітний гонор – погані порадники при обговоренні мистецьких явищ.
Засмучений директор Палацу мистецтв Р. Наконечний вважає публікацію “Тільки ворог, що сміється” тенденційним очорненням святої й доброї справи. “Бачити в громадській ініціативі тільки щось погане, безпідставно ображати й поливати брудом – великого розуму не треба!” До того ж Р. Наконечний вимагає представити автора допису на відверте колективне обговорення, бо має підозру, що за цим іменем ховається хтось інший чи “хтось інші”: “То непорядно. Так не робиться! Комусь щось не сподобалося, – а ви вже поспішаєте друкувати! Це ж голослівні звинувачення, це навіть зовсім не критика”.

Що ж, дякуємо за визнання нашої оперативності. Хоча, коли брати за іншими мірками, ця публікація запізніла. Вона мала б прозвучати ще торік чи позаторік. Але тоді не знайшлося кому сказати не те, що в нас прийнято казати на презентаціях, які плавно переростають у довготривалі концерти чи народні гуляння. Отже, нехай краще пізно, ніж ніколи.

Тепер, коли минувся ажіотаж Шевченківських днів (чи то пак кон’юнктурний момент), ми можемо холодним оком озирнути те, що так вразило нашого дописувача і змусило його зважитися на листа до редакції. Вочевидь, побувавши на відкритті виставки і порівнюючи свої враження із попередньою публікацією “Поступу”, що була присвячена виставці львівських художників після третього етапу експедиції шевченківськими шляхами, у донеччанина І. Золотарського з’явилися певні міркування. І в цих міркуваннях, здається, є не цілком адекватне сприйнятті подачі “Поступом” інформації. Автор чомусь зовсім випустив з уваги те, що описуючи “сюрреалізм” Є. Щерби чи “абсурдизм” О. Скопа, газетне повідомлення було вибудуване в іронічному ключі. І. Золотарський не помітив цієї іронії, а сприйняв написане на повному серйозі. Коли так, то можна зрозуміти ту гіркоту, з якою він дорікає “Поступу”. До речі, саме так у редакції сприйняли тон цього листа. І публікували ми його радше як полеміку із “мартофлячною” реплікою, а не заради очорнення львівських митців, бо не в правилах газети приховувати докори читачів, адресовані улюбленому виданню.

Звісно, з листа ніяк не випливало, чи
І. Золотарський є нашим постійним читачем, а чи тільки спорадичним. Як, зрештою, не прояснилося й те, як часто буває він у Львові, чи обізнаний із нашою мистецькою ситуацією, чи вказав він своє справжнє прізвище і чи справді він працює викладачем. Ця неповнота даних спричинила купу домислів. Але спростувати їх я як редактор відділу культури, якому було адресовано конверт, на жаль, також не можу. Утім, це, на мій погляд, нічого не додає. Бо з’ясовування стосунків на рівні фрази: “А ти хто такий, щоб розпатякувати про наше мистецтво?” – є непродуктивним. Варто все ж таки прислухатися до того, що сказано, і поміркувати, чому саме це сказано. Можливо, в тім є раціональне зерно.

І. Золотарського вразили натовпи, які зібралися перед Палацом мистецтв, бо він вважає, що “практику тоталітарної епохи з масовими “дійствами” продовжувати не варто. Ліпше менше, та краще”. Нашому автору, певно, й невтямки, що так людно буває тільки на відкритті. У всі інші дні у залах можна побачити хіба що обслугу, директора чи його заступника та якогось зайшлого студента, що милується роботами своїх професорів. Свою думку підтверджую документальною світлиною залів, де розташовано “шевченківську” виставку, одразу відмітаючи якісь звинувачення в наклепництві.

Але ці тиша й безлюддя, хоч і забезпечують певну концентрацію уваги глядачеві, все одно мало сприяють осягненню виставленого. Чи при святочному тлумі, чи при самотній зосередженості погоджуватися чи ні із трактуванням експозиції як “стандартного набору виписаних, та ще й не дуже сумлінно, пунктів із “Шевченківського словника”, або з тим, що це “заяложені атрибути, розраховані на найбільш низькопробні обивательські смаки”, – особиста справа кожного читача. Однак відмовляти авторові у деякій слушності також немає підстав. І. Золотарський вважає, що для того, щоб створити повновартісну картину, художникові замало тільки “частівок п’яних шльондр”. Хто ж із цим буде сперечатися?

Найбільш неприйнятною у львівському середовищі виявилася нищівна критика метрів. Це розцінено замалим як не хуліганство. Цінуючи В. Патика як вправного пейзажиста, І. Золотарський не сприймає його дешевої публіцистики в алегоричній композиції “Батурин”. А щодо творів М. Демцю, то він вважає, що вони створені з прицілом на певних клієнтів. Зраджують вподобання донеччанина кілька теплих слів на адресу художників Крохмалюків, яких він помилково сприйняв за братів. Однак у цій описці чаїться дещиця правди, бо здається, що все представлене, незважаючи на позірну відмінність манери, намальовано братами. І саме цим “братам” адресоване загальне звинувачення в тому, що коли виставку збираються демонструвати деінде поза Львовом, то ліпшої “нагоди зганьбити й без того запаскуджену українську культуру, либонь, і не знайти. Таке міг придумати лише ворог, який знає, що для знищення ідеї її найкраще осміяти, або просто несусвітній дурень, охоплений манією величі”.

Що ж, це справді різко і, можливо, не зовсім чемно. Але не наполягаючи на правоті нашого дописувача, пропоную читачам самим зробити висновки. Для цього варто відвідати виставку. А коли нема на те охоти, прошу поглянути на репродукції. Ясна річ, вони не передають і десятої частини тої краси, що оригінали, але допоможуть дещо з’ясувати. Насамперед те, що коли хтось збоку відмовляє львівському мистецтву в почутті реальності, то йдеться не про реалістичність зображення, а про шокуючий естетичний рівень того, що затуляється високими словами про “духовність”, відродження”, “національні святині”. Відтак відбувається підміна понять, рустикальний світогляд накидає свої стандарти, і відтак жодна полеміка не може відбутися в принципі. Чи все-таки може, але вже на принциповому й фаховому, а не на дешевому публіцистичному рівні?