BRAMA
  UKRAINEWSTAND
Home - NEWS - Weather - Biz - Sports - Press - Calendar - Classifieds

  УКРАІНОВИНИ
Home - НОВИНИ - Погода - Ділове - Спорт - Прес - Календар - Оголошення




[BRAMA Client Websites]
Поступ лоґо, Postup logo

[ <<< INDEX ]

POSTUP - ПОСТУП
№ 52 (496), вівторок
21 березня 2000 року


  1. ПЕРША СТОРІНКА
    • Названо “престижних прометеїв”
    • Чи здатні ми “громадою обух сталить”
    • Згоріли живцем
    • “Оскари” знайшлись!
    • Уряд Ющенка можуть підкоригувати
    • Правоохоронці затримують посадовців
  2. ПОСТУП У ЛЬВОВІ
    • Кілька слів
    • УНР вимагає влади
    • Лицарі українсько-польського єднання
    • З нашими “бразилійцями” все добре
    • Краще пізно, ніж ніколи
    • Найерудоваіші серед юнаків
  3. НАША СТОЛИЦЯ
    • Рейтинг згадуваності
    • Куди подіти львівське сміття
    • Хто висвітлить міжнародну конференцію правоохоронців?
    • архіваріус: Про що писали газети...
  4. ПОСТУП З КРАЮ
    • краєвид
    • Уряд Ющенка можуть підкоригувати (Закінчення)
    • Чи здатні ми “громадою обух сталить” (Закінчення)
    • Названо “престижних прометеїв” (Закінчення)
    • Деталі справи банку “Слов’янський”
    • Вони про нас
  5. ЕКОНОМІЧНИЙ ПОСТУП
    • край
    • Важка місія Ющенка
    • Нафту давай!
    • СВІТ
  6. ПОСТУП У СВІТ
    • СВІТоогляд
    • Папа на святій землі
    • Тайвань обрав, а Китай чекає
    • Згоріли заживо
    • Путін терміново прибув до Чечні
  7. ЦЕМЕНТНИЙ ПОСТУП
    • У пошуках зниклих вагонів
  8. АРТ-ПОСТУП
    • CОНЯЧНИЙ ЗАЙЧИК
    • ТІЛЬКИ ВОРОГ, ЩО СМІЄТЬСЯ...
  9. ПОСТУП ПРАВА
    • Конституційний Суд про державну мову
    • Окрема думка
  10. ДОСЛІДЖЕННЯ І ТЕХНОЛОГІЇ
    • ЕВРИКА
    • Що ми п’ємо і чому?
    • Чим ми дихаємо
    • Геном стає спільним надбанням БІОтехнології
  11. нема
  12. ПОСТ-SCRIPTUM
    • КАЛЕНДАР
    • Весну зустрічай і свій звичай знай
    • Гороскоп

pp_52_8  
 АРТ-ПОСТУП
СТОРІНКА 8
№ 52 (496), вівторок 21  березня 2000 року

Минулої п’ятниці у Першому українському театрі для дітей та юнацтва
відбулася прем’єра комедії Жана Батіста Мольєра “Тартюф” у постановці
Володимира Борисяка. У цій виставі, за задумом режисера,
народну артистку України Христину Кедич, яка 21 березня відзначає
день народження, призначено на роль пані Пернель

CОНЯЧНИЙ ЗАЙЧИК

Світлана ВЕСЕЛКА

ТЕАТР

Актори дитячих театрів живуть у ритмі хвилинної, а нерідко й секундної стрілки. “Бути чи не бути?” – не для їхніх героїв. Завжди – бути! “Бути” – чи ти жебрак Том Кенті, якого вшановують як принца, чи Зайка-зазнайка, котрий у глибині душі потерпає, що його шантаж буде викрито, хоча й не хоче в це вірити; чи буде це якась Лисиця, що їй треба водночас усе зметикувати, всіх обдурити і себе врятувати.

Хвилинна стрілка... Вистави для дітей, особливо казки – короткі. Зручні для виїздів, якщо є портативне оформлення. Набігають години... Місяці... Роки...

– Ви думаєте, чому акторкам-травесті призначено пенсію у 40 років?  За трудність! – Це каже Христина Іванівна Кедич, народна артистка України. У театрі юного глядача (нині – Першому українському для дітей та юнацтва) вона працює від 1958 року.

– У кого наймодніше, найекстравагантніше вбрання?

– У Христини Кедич!

 – У кого напоготові завжди свіжий анекдот?

– У Христини Кедич!

– Хто жодного разу не спізнився на репетицію, не кажучи вже про виставу?

– Христина Кедич!

– Хто може сплести елегантну шапочку в автобусі, дорогою на виїзну виставу?

– Христина Кедич!

– Хто ніколи ні на мить не втрачає акторської і жіночої форми?

– Христина Кедич!

Сто шістдесят ролей!

Вона грала хлопчиків: казкових сміливців (Іванушка в “двох кленах” Є. Шварца) і піонерів-героїв (Валя Котик у “Нічному чуді” Г.Ягджана), екзотичного Антоніо (“Полум’я Пуерто-Сорідо” А.Міна, Г. Мінчковського) і багатообіцяючого авантюриста Юрка Ізюмова, який розробив хитромудру “операцію” зі збору аптечних пляшечок (“Пляшечки” М.Хмелика). Грала в’єтнамського піонера Шанга, який запросто заганяв на слизьке американський штаб (“Бен-Шик у вогні” Г. Мухтарова) і кмітливого Тома Кенті, улюбленця львівської дітвори 70-х років (“Том Кенті” за принцом і жебраком” Марка Твена). Найдорожчою з цього шерегу ролей був Йоська в “Таємниці Високого Замку” – дитячому львівському детективі Златослава Каменковича. Єврейський хлопчик, пташеня у великих круглих окулярах, руденький і потішний, – яке ж велике серце було в нього! Акторка була вища за роль, вища за п’єсу. У цьому хлопчикові зіграла вона трагедію єврейських дітей під час Другої світової війни, зіграла чистоту й висоту зворушливої мужності.

Грала вона і дівчаток. Однокласниць, подружок. Однаково жвавих і безпосередніх. Та річ у тім, що безликими в Христини Кедич вони ніколи не були! Вона завжди, в кожній ролі шукала “щось”. І знаходила. І вся була, як гроно кольорових повітряних кульок, що рвуться в простір голубого весняного дня.

Першими режисерами Христини Кедич були Олександер Барсегян (він приймав її до театру) та Олекса Ріпко. Вистави Барсегяна – молоді, динамічні провісники 60-х – звихрювали, не відпускали... Альтернатива учасників була така: або “випасти з гнізда”, або стати акторами.

Олекса Миколайович Ріпко, якому також не бракувало режисерського темпераменту, мав особливу чуйність до актора, здатність “домальовувати” його в майбутньому. Так побачив він Христину. Ролі в його виставах (Лаура в однойменній п’єсі К.Кондря, Поліксена – “Правда добре, а щастя краще” О. Островського) не були творчими досягненнями акторки, але робота з тим режисером важила дуже багато в її біографії.

Неможливо перелічити всіх партнерів Христини, але про одного не згадати не можна. Це Роман Віктюк. З ним
зустрілася вона у виставі за п’єсою Л.Зоріна “Футболісти” (1). І зустріч ця була неабиякою! А потім Роман Віктюк з’явився в театрі, по кількох роках праці у Києві, як режисер, і в його чарівній виставі “Коли зійде місяць” Н. Забіли зіграла вона свою першу Лисицю, а потім Розіту в “Дон Жуані” С.Альошина.

Найкращий, найбільш творчо повнокровний період життя Христини Кедич – шістдесяті-сімдесяті роки. Акторка пов’язує початок цієї щасливої пори з приходом до театру режисера Ади Куниці. (До речі, творче становлення багатьох акторів пов’язане з іменем цієї талановитої особистості, у думці про неї всі на диво одностайні).
У 1968 році Ада Іллівна призначила Христину Кедич на роль Тані в однойменній п’єсі О. Арбузова. Ця роль мала славну сценічну історію, і ніяк не стикувалася з іміджем, який на той час уже закріпився за акторкою: травесті. Ада Куниця любила і вміла ризикувати. І вміла вигравати. Якщо не в конкретній виставі, то на перспективу актора – безпомильно. Так було і цього разу.

Чи була ця роль перемогою Христини Кедич? І так, і ні. Може, не до кінця було подолано комплекс непевності щодо ролі. Але відбулася акторка, для якої перестали існувати бар’єри амплуа, яка відчула свої можливості, принадність творчого обширу. Сама вона вважає, що то був перехід до іншої вікової категорії. Я з нею не погоджуюся. По-перше, для переходу ще не наспів час, по-друге, роль Тані не можна вважати “віковою”, нарешті – вона продовжувала грати “свої” ролі й у нових виставах репертуару. Але як збагатився арсенал її пристосувань, виражальних засобів!

Та ж Ада Куниця водночас з Танею дала їй ролі Куми Лисиці у “Будиночку-пряничку” М. Стеглика та Юри Ізюмова у “Пляшечках” М. Хмелика. Лисиця – це особа сакраментальна в біографії акторки. Скільки їх було – і всі різні! У казках ця руда пройдисвітка має одну визначальну рису: хитрість, яка сусідить з підступністю (пригадуєте Алісу в “Буратіно в країні дурнів”?). Христина Кедич повертала ту хитрість на всі боки, ніби вивчала під мікроскопом, накладала на конкретні події – і от маємо те, але й не те саме!

І ще – Заєць (3)... Цю звірину взагалі слід було б умонтувати в тюгівський герб. Всі акторки-травесті пройшли через ролі Зайців! Пам’ятний Зайка-Зазнайка Лідії Крамаренко перейшов як естафета до Христини Кедич. Яке ж воно було самобутньо й чарівно нахабне й хвалькувате – те Зайченя з рушницею. З якою насолодою принижувало тих, перед якими щойно тремтіло! І як жалюгідно знічувалося, коли афера з рушницею виявилася пшиком! У ті щасливі роки театр очолював молодий Сергій Данченко, поряд з ним були Володимир
Опанасенко, Ада Куниця. Тоді в театрі юного глядача працювати було престижно, на вистави приїздили критики з Києва, Москви, на всіх оглядах відзначалися роботи режисерів, акторів і художників з львівського ТЮГу.

У виставі Сергія Данченка “Брат мій грає на кларнеті” А. Алексіна (1970 р.), виставі вітрильно молодій, зіграла Христина Кедич одну з найкращих своїх ролей – Женьку, сестру кларнетиста Льови, якого вона поставила собі за мету зробити славетним. Щира любов до брата була забарвлена егоїстичним марнославством, смішним, а якщо вдуматися – небезпечним у такому юному створінні.

У Володимира Скляренка та Євгена Бондаренка грала Христина Кедич ролі молодих дівчат лірико-психологічного плану, як-от Іриша (“Проїздом” Ю.Едліса), Антоніна (однойменна п’єса Г. Мамагна). А в шлягері “Тигри” на льоду” В. Горбунова в період повального захоплення хокеєм зіграла роль близнюків Сєви й Рити, де остання підміняла знаменитого брата у хокейній команді!

Та найкращі ролі все ж відбувалися у виставах Ади Куниці. Ролі несподіванки: Устя-черевичниця, одна з “колег” по базару Секлети-лимарихи (“За двома зайцями” М. Старицького) – така собі барвиста квінтесенція перекупки, зіграна з веселим шармом; із цього ж ряду тітка Клиня з “Райдуги взимку” М. Рощина... Окремо – мадам Супо зі “Снів Сімони Машар” Б.Брехта (2). Остання роль особливо цінна. Роль-маска, крижана жорстокість, без єдиної шпарки для нормальних людських почуттів, безбарвна, страшна владність. Христина Кедич довго не знала, як підійти до цієї ролі, не те, що зіграти її. Допоміг, як це часто буває, випадок. Була Христина призначена на роль “у другу чергу” і майже не репетирувала. Викликала її Ада Іллівна якось несподівано. Отож розгубилася, а тут ще “масовка” кпить... Не знати, звідкіля опинилося в руках... звичайне віяло. І від тієї дрібнички з’явилося правильне самовідчуття! Манівці акторської інтуїції незвідані!

А гоголівська Хівря у “Сорочинському ярмарку” (режисер М. Нестантінер)! А Орися Львівна у “Фраку для доцента” Б.Стельмаха (режисер М.Лукавецький)! Типова львівська міщаночка з претензією на світськість і вишуканість, з тих дам, у яких всі і всюди знайомі, – вони все про всіх знають, а чого не знають, те вигадають.
Усе ролі, ролі... А життя? А це і є життя. Якщо матеріалізувати вислів, що актор складається із зіграних ним ролей і спорудити відповідні будівлі, то, скажімо, у героя буде фортеця чи замок, а в салонної героїні – будуар і т. ін. Ну, а в Христини Кедич – казковий палац, де є місце всім добрим людям. Тут треба додати ще й те, що вона – зразкова господиня, яка має воістину золоті руки. То ж з днем народження, Христино Іванівно, Христинко, Кшисю, сонячний зайчику нашого театру!



ТІЛЬКИ ВОРОГ, ЩО СМІЄТЬСЯ...

Іван ЗОЛОТАРСЬКИЙ, викладач, Донецьк

МАЛЯРСТВО

“Не дуріте самих себе”
Т. Шевченко

Побувавши у Палаці мистецтв на відкритті виставки, присвяченої уродинам Шевченка, та прочитавши  у “Поступі” повідомлення про неї, хочу висловити декілька своїх безпосередніх вражень від побаченого.

Насамперед озираючи натовпи, які зібралися до Палацу мистецтв, можна було подумати, що тут відбувається щонайменше показ творів із Дрезденської галереї або Метрополітен-музею. Вважаю, що практику тоталітарної епохи з масовими “дійствами” продовжувати не варто. Ліпше менше, та краще. Однак пригадується влучна фраза письменника й мислителя, народженого, до речі, у Львові, Станіслава-Єжи Леца: “Чвертьінтелігенти не люблять півтонів”.

Що ж являє собою експозиція “Свою Україну любіть”, створена за матеріалами подорожі “шевченківськими шляхами”? Це просто стандартний набір виписаних, та ще й не дуже сумлінно, пунктів із “Шевченківського словника”, у яких ліпше або гірше збереглися церкви й будівлі, які малював або міг бачити Кобзар. Для цього авторам не конче було їхати усім разом кудись аж до Батурина. Досить було послати туди професійного фотографа з відповідним списком, аби він привіз вичерпний матеріал для спорядження виставки, яку нам запропонували. (Можливо, у моїй здогадці більше істини, ніж я допускаю).

На мій погляд, для того, щоб створити повновартісну картину, у кожному з цих місць слід було би пожити хоч би з місяць, побачити ті околиці в сонці й під дощем, може, й під снігом або в цвіту, напитися води не з одного колодязя й постаратися почути не тільки частівки п’яних шльондр... Але в цьому випадку “вільному – воля”: кожен вибирає те, до чого відкрита його душа.

Якщо цю виставку мають намір показати поза межами вашого міста (а в газеті повідомляється про вивіз її до Литви, Росії і Казахстану), то ліпшої нагоди зганьбити й без того запаскуджену українську культуру, либонь, і не знайти. Таке міг придумати лише ворог, який знає, що для знищення ідеї її найкраще осміяти, або просто несусвітній дурень, охоплений манією величі. Вибачте на різкому слові, але це справді так.

Автори, які такою продукцією хочуть представляти мистецтво України, начисто позбавлені почуття реальності, у якій живуть. Їхні уявлення про Шевченка законсервувалися на рівні мислі сторічної давності. Євген Щерба, який намагається вдягти свої думки в буцімто сюрреалістичні шати, не в стані переступити стереотипу з “тополеньками, воликами й чумаченьками”. Уже не кажу про те, що йому насамперед треба вчитися рисунку.

До речі, щодо загального професіонального (та й не тільки!) рівня цієї виставки, – навіть такий “досвідчений кінь”, як Володимир Патик доклав немалих зусиль, аби таки “борозну зіпсувати”. Маю на увазі його алегоричну (з нахилом в дешеву публіцистику) композицію “Батурин”, у якій на тлі розгардіяшу довкола палацу К.Розумовського (?!) спить п’яна баба. Чи не Україна? Однак у віці Володимира Патика уже найвища пора знати, до чого є схильності, а до чого – ні. Будучи прекрасним пейзажистом, в картинах з ухилом до філософських узагальнень Володимир Патик уподібнюється до майстра, який намагається забити в стіну цвях пляшкою.

Рівно ж такої оцінки заслуговує і “абсурдистська” композиція Ореста Скопа, який у неї задля постраху втулив пам’ятник вождеві світового пролетаріату. Але для того, аби “страшидло” вплинуло на когось, треба передовсім самому бути переконаним у слушності зображуваного.

До заяложених атрибутів, розрахованих на найбільш низькопробні обивательські смаки, вдаються у своїх пейзажах і Є.Манишин, В.Стогнут, М.Луків та М.Демцю, хоч двоє останніх із переліку мають на прицілі клієнтів, які вважають себе “причетними” до мистецтва, бо десь колись чули про існування, крім передвижництва (як у В.Стогнута), ще й таких “небезпечних збочень”, як кубізм, експресіонізм та ще й інші
“-ізми”. У більшості вказаних авторів манера вже безперечно й давно стала манерністю. Вони однаково хвацько зобразять Париж, Канів, Москву й Самарканд – аби лише хтось замовив й дав натяк, “під кого” зображувати. А С.Коровай навіть не намагається комизитися, зображуючи з бандурою в руках фінікійську куртизанку. От уже – воістину руки самі знають свою роботу!

Дещо краще на загальному тлі виглядають декілька невеликих етюдів П.Сипняка, хоч і він не застрахований від небезпеки потрапити в тенета штампу. Найменше заперечень викликають, на мій погляд, полотна братів Крохмалюків, які, не претендуючи на новаторство, ні, тим паче, на стиль “ретро”, все ж вклали у свої праці часточку душі – це відчувається одразу.

У цілому, можу порадити львівським митцям щосили поборювати власну хуторянську мегаломанію, бо коли за цю справу візьмуться інші, то вони постараються, щоби боліло якнайсильніше, та ще й дуже довго.