| ||||||||
![[BRAMA Client Websites]](http://www.brama.com/banners/miniads7.gif){kind=small}
|
ADVERTISEMENT
 Ukrainian Autocephalous Orthodox Church - uaoc.org | |||||||
| |||||||||||
[ <<< INDEX ]
|
POSTUP - ПОСТУП
|
| ПОСТУП В ІСТОРІЮ |
|
№ 50 (494), п"ятниця 17 березня 2000 року
|
ГИЦЛЕВА ГОРА
Чи не стане вона новим “Личаковом”?
Олександр КУЧАБСЬКИЙ
| РЕСЕНТИМЕНТИ |
13 березня вороги українсько-польського порозуміння мають усі підстави вважати своїм святом. Рівно рік тому у Варшаві, коли ще вирували пристрасті, пов’язані з відновленням “Цвинтаря Орлят” на Личаківському цвинтарі, між Державною міжвідомчою комісією у справах увічнення пам’яті жертв війни та політичних репресій з українського боку та Радою охорони пам’яті боротьби та мучеництва з польського був укладений “Протокол реалізації Угоди між Урядом України і Урядом Республіки Польща про збереження місць пам’яті і поховання жертв війни та політичних репресій від 21 березня 1994 року”. Свого часу “Поступ” неодноразово торкався цієї теми, тому цей маленький ювілей можна було б і проіґнорувати. Але! Є речі, які просто не терплять замовчування. Сьогодні ти заплющиш на них очі, завтра вони “полізуть боком”. Принаймні “Личаків” мав би для нас стати в цьому добрим уроком.
А тепер за порядком. Варшавський протокол, метою якого мала б стати
декларація доброї волі обох держав у взаємному збереженні пам’ятних місць,
став черговим прикладом недосконалої, нашвидкуруч підготовленої міждержавної
домовленості. Зокрема, про паритетність стосунків, передбачених протоколом,
може свідчити наступне: українська сторона зобов’язується виконати на своїй
території відновлювальні роботи на 40 об’єктах-пам’ятках польської культури;
вимоги до поляків натомість суттєво скромніші – 28 об’єктів-пам’яток української
культури в межах Польщі (до речі, зобов’язання поляків по 13 з них обмежуються
лише “отриманням інформації” для подальшого надання її українській стороні).
Декілька пунктів протоколу стосуються Львова. І багато з них є (не вважайте
це авторською гіперболізацією) “мінами сповільненої дії”. Тобто далеко
від Львова поважні пани після дружнього рукостискання зробили нам ведмежу
послугу. А саме: “ми (пани) формуємо добросусідські відносини, а ви (недалекі
провінціали з колись столичного Львова) мастіть собі голови”.
Зосередимо свою увагу лише на одному зі згаданих “пунктів”. Йдеться
про реставраційні роботи на Гицлевій горі. Як виявилося з самого протоколу,
новітні вершителі її історії знають про цю історію надто вже мало...
Гора з двома назвами
Ця гора відома чи не кожному львів’янину завдяки розташуванню біля її підніжжя Центрального (Краківського) ринку. Тут завжди людно: мешканці навколишніх будинків облюбували тутешній скверик для прогулянок з дітьми та домашніми собаками, школярі з розташованої неподалік СШ №44 проводять тут заняття з фізкультури. Та мало хто знає про історичні події, пов’язані з цим місцем.
Здавна в народі гору прозвали Гицлевою – на цьому колись відлюдному місці проживав служник, що виловлював бродячих псів. До початку минулого століття гора знаходилася за межами міста. Зі східного боку її огинав шлях, що вів від Рогачки (тепер роздоріжжя вулиць Городоцької та Шевченка) до підміського села Клепарів, яке виникло навколо фільварку міщанина Кльоппера. Відразу ж за дорогою був “жидівський” цвинтар, що постав ще у XIV столітті. За цвинтарем розкинулося заселене переважно євреями Жовківське передмістя. Зі східного боку гори добре видно середмістя, а з південного – Святоюрську гору. У XVIII столітті міська влада обрала Гицлеву гору місцем виконання смертних вироків. Відтоді гора отримала свою другу назву – Страчення. Після придушення у 1768 році Коліївщини саме тут стратили багатьох ватажків повстання.
Занепад польської державності
Коли на Гицлевій горі страчували гайдамаків, Річ Посполита вже була у глибокій кризі. Постійна ворожнеча між різними магнатсько-шляхетськими угрупованнями призвела у другій половині XVIII ст. до занепаду її центральної влади і військової могутності. Цим скористалися сусідні держави, які в 1772-1795 рр. провели поділи Польсько-Литовської федерації. У результаті галицькі, холмські, підляські та малопольські землі увійшли до складу Габсбурзької імперії. Росія поширила свій вплив на всю правобережну Україну, Білорусь і Литву. До Прусії відійшли Великопольща та частина Помор’я. Нові кордони на землях колишньої Речі Посполитої остаточно встановилися на Віденському конгресі 1815 року. Ознаки польської державності залишилися лише в межах так званого “Королівства Польського”. Ця невеличка частина колишньої Речі Посполитої стала автономною складовою Російської імперії. В народі Королівство Польське називали “Конґресівкою”, бо утворене воно було на конґресі у Відні. Землі, що відійшли до Австрії, отримали назву “Королівства Галичини та Володимирії”. Це мало підкреслити “історичні права” австрійської корони на терени давнього Галицько-Волинського князівства. Адже колись недовгий час його землі належали Угорщині, яка увійшла до складу монархії Габсбурґів.
“За нашу і вашу свободу”
Певна частина польської суспільності продовжувала змагатися за відродження
втраченої державності. Як на еміґрації, так і в межах колишньої Речі Посполитої
діяли польські конспіративні організації, які готували повстання проти
Росії, Австрії та Прусії. Протягом ХІХ століття поляки повставали тричі:
у 1830-31 рр. – на землях, підвладних Росії, у 1846-48 рр. – на Галичині
й у 1863 р. – знов у Російській імперії. Усі три повстання зазнали поразок.
Повстання на Галичині готувало Польське демократичне товариство, утворене
у 1832 р. паризькими еміґрантами одразу ж після поразки повстання в “Конгресівці”.
Краківське повстання 1846 р. виявилося невдалим. Але на діяльність товариства
не припинилася. Було створено план, за яким до польського повстання мало
залучитися також населення східної (української) частини Галичини. Лідери
повстання безпідставно сподівалися, що етнічно непольське населення колишньої
Речі Посполитої беззастережно підтримає поляків у їх боротьбі. Саме в той
час виникло гасло “За нашу і вашу свободу”, яку відроджена Річ Посполита
мала дати українцям і білорусам. Секретарем Центрального проводу Польського
демократичного товариства для Східної Галичини був призначений відомий
слов’янофільськими поглядами польський
революційний діяч Теофіль Вішньовський.
До Галичини Вішньовський прибув з Парижа у червні 1845 року. Були здійснені заходи, за якими повстання мало поширитися по всіх повітах краю. Але прищепити ідею польського національного повстання українському населенню так і не вдалося. До відкритого виступу проти австрійської влади у 1846 р. дійшло лише на Бережанщині, й то завдяки безпосередній участі в тамтешніх подіях Т.Вішньовського. 19 лютого близько 60 озброєних людей захопили містечко Нараїв, вибивши звідти загін австрійських гусар. Але на цьому успіхи повстанців закінчилися. Замість того. щоб наступати на Бережани, вони вирішили перечекати час спочатку в селі Болотні, а згодом у Поморянах, сподіваючись на наплив добровольців. Та сталося зовсім навпаки: сподіваної підтримки з сусідніх Потутор не надійшло, а поморянські міщани поставилися до повстанців вороже. Зваживши на ситуацію, останні вирішили роз’їхатися по домівках.
Польських повстанців повісили на місці страти гайдамаків
Невдалий виступ на Бережанщині загнав Теофіля Вішньовського у глухий
кут. Він залишився наодинці проти державної репресивної системи. За голову
Вішньовського австрійська влада обіцяла 1000 золотих ринських. Протягом
двох тижнів йому ще вдавалося переховуватися по селах. Але вже 3 березня
Вішньовського спіймав на своїй пасіці селянин Іван Будник з Манаєва. Суд
у справі Вішньовського тривав понад рік. Вирок був суворий і відповідав
напруженій ситуації, в якій перебувала тоді Галичина. 31 липня 1847 року
Теофіля Вішньовського повісили на Гицлевій горі у Львові. За іронією долі,
саме там, де польська влада колись страчувала гайдамаків. “Вішньовський
був середнього зросту, сухорлявий, брюнет, лице овальне, трохи протягле
і немовби набрескле. Коли сидів і мовчав, видавався зовсім звичайним чоловіком,
на котрого нема що й уваги звертати. Коли ж
устав, випростався і заговорив, а його невеликі чорні очі розгорілися
внутрішнім вогнем, тоді здавалось, що він і більший, і сильніший, ніж був
на ділі”. Таку характеристику Вішньовського залишила його сучасниця Кароліна
Федорович.
Разом з Вішньовським на Гицлевій горі того дня повішали ще одну людину – лідера польської терористичної групи Юзефа Капусцінського. Його засудили за організацію та здійснення замаху на міського голову містечка Пільзна – пана Маркля. Цей теракт мав на меті залякати представників австрійської влади на місцях напередодні запланованого повстання. Увечері 18 лютого 1846 року Капусцінський у супроводі кількох озброєних товаришів увірвався до помешкання Маркля. Вони зігнали міського голову з ліжка і роздягненого вивели на вулицю. Незважаючи на плач і благання дітей та дружини, Маркля було вбито. Захопивши поштові коні, група Капусцінського здійснила невдалу спробу втечі з місця злочину до Тарнова.
Долю імперії вирішили “Тирольці сходу”
Рішучі репресивні заходи австрійської влади щодо організаторів та учасників польського повстання 1846-47 років не дали бажаних результатів. Ситуація в Галичині й, зокрема, у Львові залишалася критичною. Про це свого часу писав Іван Франко:
Хоч від тарнівського пожару
Вже рік минув, хоч дні лічив
Ценглевич в Куфштайні, Дембовський
Над Віслою в землі десь гнив,
А в Львові голову зложив
На Гицлівській горі Вішньовський, –
Проте раз в раз по краю йшла
Якась холодна дрож, тривога,
Всі ждали вибуху нового,
Щоранку дякували Богу,
Що ніч без вибуху пройшла.
Вибух стався на початку 1848 року. Одразу ж після березневих революційних заворушень у Відні, львівські міщани польського походження вийшли на політичні демонстрації. Найчисельніша демонстрація відбулася 21 березня, коли близько 500 осіб, організовано крокуючи вулицями міста вигукували: “Хай живе Польща!”. Під керівництвом “Народної Ради” польські революційні сили сформували гвардію й до кінця жовтня фактично опанували місто. Успіхові повстанців сприяли антиавстрійська революція в сусідній Угорщині. Реальною опорою центральної влади залишалися військо та селянство. Про свою підтримку цісареві відкрито заявила “Головна Руська Рада”. Галицькі українці завдячували Відневі багатьма політичними й громадянськими свободами (зокрема, у 1783 році було ліквідоване кріпацтво, а у 1848-му – панщина), й не бажали повернення старих польських порядків. Останнім акордом революційних подій 1848 року у Львові стало 2 листопада. Того дня протистояння між військом і гвардійцями досягло критичної межі. Численні збройні сутички змусили австрійського генерала Гаммерштайна вдатися до двогодинного гарматного обстрілу міста, який призвів до значних руйнувань і людських втрат серед повстанців. Лише після повної капітуляції гвардійців генерал припинив гарматний обстріл.
Коли сформований із віденських німців полк “Дойчмайстер” придушував у Львові польське повстання, у Відні перемогу над революціонерами здобув галицький полк “Парма”, до складу якого входили майже виключно українці. За свою відданість цісареві галицьких українців тоді прозвали “тирольцями сходу”. А серед лояльних до влади львів’ян після подій 1848 року ще довго був популярним анекдот про те, як, приймаючи у себе делегацію львівських міщан-поляків, генерал Гаммерштайн з іронією вигукнув: “Чорт забирай! Гільд, Мільд, Вільд, Штіллер, Піллер, Міллер! Оце справді прокляті польські наймення!”. Багато з польських міщан справді були нащадками німецьких колоністів ще з XIV-XVI століть.
Обеліск
“державному злочинцеві”
Після кривавих подій 1848 року австрійська влада була змушена кардинально
змінити свою внутрішню політику. Окремі провінції отримали значну автономію,
окремі народи – широкі можливості культурно-освітнього розвитку. Конституційний
порядок в Галичині утримувався вже не гарматами, а вмілим маніпулюванням
українсько-польськими суперечностями. Така тактика дала відчутні результати
– протягом шістдесяти років (з 2 листопада 1848 року до 1 листопада 1918-го)
на Галичині не було жодного антиурядового збройного виступу.
Використовуючи своє домінуюче суспільне становище та сприятливі політичні
умови, представники польської меншини в Галичині за короткий час зосередили
в своїх руках майже всі ключові державні посади. Наприкінці ХІХ – на початку
ХХ століть Львів перетворився на важливий центр польського національного
життя. Те, за що у 1847 році австрійська влада страчувала людей, через
півстоліття стало прикладом героїзму та національної відданості. У 1895
році влада дозволила полякам встановити на Гицлевій горі обеліск страченому
тут “державному злочинцю” Вішньовському. Ще сьогодні допитливі перехожі
можуть прочитати, дещо потьмянілий від часу автентичних напис польською
мовою: “Теофільові Вішньовському, страченому 31 липня 1847 року за свободу
Вітчизни. Львівські міщани. 1895”.
За радянською традицією
Доля була прихильною до цього обеліска. Можливо, саме тому, що на довгий час дарувала йому забуття. Він спокійно пережив падіння Австро-Угорської імперії, окупацію Львова російськими військами у 1914-15 роках, буремні дні українсько-польської війни 1918 року та воєнні події 1939-го і 1941-44 років. Не зазнав жодних змін цей обеліск ні під час двадцятирічного входження Львова до складу Польщі, ні протягом 47-річного радянського панування, ні за вісім останніх років незалежності. Останніми більш-менш вагомими подіями, які певною мірою могли б стосуватися Гицлевої гори, були перейменування двох прилеглих вулиць. Першій – Золотій – демократична влада повернула історичну назву (у 1975-90 роках вона була Мінською), другій – Вільності – таку ж історичну назву було відібрано (з 1994 року вона чомусь почала іменуватися Хорватською). Ні про маніпуляцію з назвами вулиць, ні про наміри реставраційних робіт на горі, за “радянською” традицією, місцевих жителів не вважали за потрібне поінформувати. Можливо, якби не протокол від 13 березня, про цей обеліск ніхто не згадав би й сьогодні. Але справу зроблено, і Гицлева гора знову, як і 150 років тому, починає притягувати до себе увагу львівської громадськості.
Після такого детального історичного екскурсу час розкрити карти. Про яку наукову обгрунтованість Варшавського протоколу може йти мова, якщо лише в одному з пунктів домовленостей (що власне стосується Гицлевої гори) “закралися” аж дві (!) суттєві помилки? По-перше, невідомо з яких причин в документі вона іменується “горою Смерті”; по-друге, передбачається реставрація пам’ятників двом особам, коли в дійсності на горі є обеліск лише одному з двох діячів, страчених тут у минулому столітті. Очевидно, що домовленості, укладені без узгодження з місцевою громадськістю (інакше було б відомо про ідею створення на цій же горі пам’ятника страченим гайдамакам).
Очевидно, матеріали щодо польських пам’яток в Україні готувало очолюване
Анджеєм Пшевозніком відомство. Зі змісту Варшавського протоколу можна собі
нарешті докладно уявити, наскільки польській Раді охорони пам’яті боротьби
та мучеництва залежить на збереженні пам’яток польської культури в Україні,
а тим паче на польсько-українських добросусідських взаєминах. Українській
стороні, в свою чергу, слід би було відповідальніше підходити до вирішення
таких проблем. Час уже задуматися, хто ж буде пожинати плоди тишком-нишком
підписаних “протоколів” зі сумнівним науковим обґрунтуванням. Якими будуть
наслідки цього протоколу для розвитку українсько-польських стосунків, передбачити
важко. Може, вже досить представникам нашої влади вперто продовжувати робити
“демократичну міну” при “бюрократичній грі”?
|
|
