UKRAINEWSTAND Home - NEWS - Weather - Biz - Sports - Press - Calendar - Classifieds   УКРАІНОВИНИ Home - НОВИНИ - Погода - Ділове - Спорт - Прес - Календар - Оголошення ADVERTISEMENT LvivArt.com

[ <<< INDEX ]

POSTUP - ПОСТУП № 46 (490), субота-неділя 11-12 березня 2000 року ПЕРША СТОРІНКА Румуни знов отруїли Тису У Чечні воювали українці? вкрали двадцять мільйонів франків “самостійну україну” пов‘язали Авіакатастрофа зашкодила Україні ПОСТУП У ЛЬВОВІ Кілька слів Громадські слухання допоможуть бізнесменам Зберегти легені Львова Чим “бавляться” наші діти ПЕРЕШКОДЖАЄ НАДМІР ПЕРЕВІРОК НАША СТОЛИЦЯ Обрано тимчасового главу УАПЦ Зі склотарою більш-менш визначились Дитячий театр оштрафують Львівські правники проти бікамералізму ІНФОРМАЦІЯ ПРО ЛЬВІВСЬКИЙ БЮДЖЕТ архіваріус: Про що писали газети... ПОСТУП З КРАЮ краєвид Кримінал чи політична акція? (Продовження) Інструкція з експлуатації (Закінчення) Референдум наближається Нові обличчя у ВР “Солідарність” судитиметься з Міністерством юстиції ЕКОНОМІЧНИЙ ПОСТУП край Авіакатастрофа зашкодила Україні (Закінчення) “Ірідіум” чекає чуда СВІТ ПОСТУП У СВІТ СВІТоогляд Електростанція змінила уряд Грубі гроші заробляють гранатометом На Балканах запахнуло новою війною КНИЖКОВИЙ ПОСТУП У що перетворюється істина? Дивовижна країна дитинства Бібліо-течка АРТ-ПОСТУП У пошуках акцентів, що моделюють естетичний простір: “Ґердан” РЕЛІГІЙНИЙ ПОСТУП нема ПОСТУП В ІСТОРІЮ нема СПОРТ-ПОСТУП Реброва “сватає” “Тоттенхем” “Челсi” на порозi бунту Шумахер – Хакінен: хто стане чемпіоном утретє? Смерть італійського футболу СПОРТ-БЛІЦ ПОСТ-SCRIPTUM КАЛЕНДАР Переспіви та перевдяги Гороскоп

 

АРТ-ПОСТУП

СТОРІНКА 8

№ 46 (490), субота-неділя 11-12  березня 2000 року

Арт-дизайнер Михайло ВЕРТУОЗОВ:
У пошуках акцентів, що моделюють естетичний простір

ГЕРДАН

Виставка 26-річного випускника Львівської академії мистецтв Михайла вертуозова у галереї “Ґердан” спричинила фурор серед шанувальників сучасного арт-дизайну.

– Михайле, кому належала ідея цієї виставки: автору чи директору галереї?
– Оточення підштовхувало до виставки: давай, треба – і я “достиг”. Постала проблема залу. Звернувся до директора галереї “Ґердан” Юрія Бойка, з яким до того не був особисто знайомий. Він попросив показати фоторепродукції і, дивлячись на них, ошелешив мене напівепатажним, напівжартівливим запитанням: “Ти багатий чоловік?”. Я не лишився в боргу і спитав: “А вам подобається?” На що він відповів приблизно таке: “Це, в принципі, не зовсім близьке мені, але роботи принось!”.  Ось так легко ми порозумілися. Я збагнув, що в діяльності Бойка основне не його суб’єктивні смаки, а толерування інших вартостей. У “Ґердані” колись виставлялися польські художники, твори яких не надто подобалися директору галереї, але він їм не відмовив. Смаки керівництва цієї галереї – це одне, а справа – інше.

– Однак вам приємно було на відкритті почути з вуст Юрка Бойка, що виставлене йому заімпонувало?
– Так, це стало гарним емоційним поштовхом. Загалом же, сформована експозиція дає можливість якось по-інакшому поглянути на власні твори.

– Попрощатися з ними?
– В певному сенсі. І зосередитися на якомусь перспективнішому напрямку. Взагалі, я намагаюся робити якісь арт-дизайнерські речі інтер’єрного плану, бо мене більш цікавить комплексний підхід до вирішення завдання. А коли створюю поодинокі речі, то волію, щоб вони перебирали на себе увагу і були акцентом у будь-якому середовищі або були такими завершеними, що містили б у собі достатньо автономне естетичне навантаження.

– На виставці ці речі представлено поодинці, й вони не творять якогось загального середовища. Об’єкти маємо в наявності, а простір довкола як контекст – відсутній. Кожну роботу треба дивитися окремо.
– Погоджуюся, що певні твори вимагають осібного споглядання. Перед виставкою були суперечливі думки: що і як виставляти? Чомусь остерігався, що творів буде не достатньо, аби заповнити зал. Виявилося – зовсім навпаки: не було де ставити. Я відчуваю навіть деяку тісняву, перевантаженість експозиції, і тому відмовився від показу дрібної пластики – це вже було б занадто, та й різнобій масштабів дратував би.

– Кажуть, що це закономірність кожної першої персональної виставки: намагання автора показати усю свою багатожанровість і розмаїтість.
– Як персональна ця виставка, справді, в мене перша. Поштовхом до неї, окрім зрозумілого бажання заявити про себе, був ще й один дуже суб’єктивний фактор. Телестудія “Міст” зголосилася готувати програму. Отже, де це все фільмувати? В домашніх умовах – нонсенс. В майстерні – також не те. А якщо кудись вивозити, то треба вивішувати в пристосованих приміщеннях із відповідним освітленням. А значить, ліпшого варіанту, ніж галерея, годі й вигадати. То чому ж не оформити нормальну виставку?

– Ці твори ще не знайшли “свого “ інтер’єру в житті?
– Так, ще не всі. Тому скоро з’явиться новий клопіт: де зберігати ці вироби.

– А що ж заможні “нові”? Вони ж, навіть коли припустити в них повну відсутність розуміння сучасного мистецтва, цілком можуть звабитися і на скляний презерватив із яскравим червоним метеликом-краваткою, і на “Презент”, де запаковано у скляній оболонці еротично гіпертрофований жіночий торс, і на валун, перев’язаний золотим бантом? Хоч у цих творах закладено потужний заряд гумору, відчувається у них ще й іронізування автора над смаками потенційного власника такого виробу.
– Коли я працюю над твором, абсолютно не думаю про замовника. Мабуть, я не брався б до роботи тільки з бажання комусь догодити. Прагну насамперед догодити самому собі. Господи, це ж давня як світ проблема: чи натовп має впливати на художника, чи художник – на смаки загалу! Митець своїми творами мусить виховувати почуття прекрасного.

– І що, нема зовсім такого бажання сподобатися або бути зрозумілим?
– З розумінням важче. Ти працюєш, мордуєшся, викладаєшся, намагаючись перевершити самого себе, а приходить обмежена людина і запитує: “А де тут хати, гори?”. Одразу ж опускаються руки. Натомість, коли я бачу в очах глядача вогник захоплення від інтуїтивного й чистого сприйняття твору, мені – чого ж приховувати – завжди приємно! Я сам ціную в інших спроможність до такого глибоко щирого й спонтанного захоплення мистецтвом, бо відчуваю, що в мені воно останнім часом притупилося. Емоції відступають перед аналізом – мене вже важко чимось здивувати. Звичайно, залишається суто реміснича цікавість: я можу оцінити, де “лажа”, а де сумлінна робота. Інколи я просто заздрю неупередженій щирості непідготовленого глядача. Ця щирість додає сил. У той момент якраз і розумієш, що йдеш у потрібному напрямку і твої зусилля немарні.

– Тим паче, щоб збагнути цю немарність, не слід було баритися із виставкою. Потребою кожного часу є сучасна, суголосна йому мистецька інтерпретація. Якщо твір не виставляється – можна вважати, що його нема...
– Колись мій старший колега професор казав: ось ще трохи випрацюю цей напрямок – і зроблю перерву на два роки. Тоді мене це дуже збентежило, я не розумів, як можна спинитися на якомусь етапі і кілька років нічого не робити. Тепер вже після року своєї перерви збагнув. На об’єкти, виставлені в “Ґердані”, дивлюся вже зовсім по-іншому й думаю, що тепер вирішив би їх цілком інакше, або й взагалі не робив.

– Це розчарування?
– Ні, погляд з боку. Філософія моїх пошуків тепер суттєво змінилася. Відчуваю себе по вінця наповненим новими думками. Є маса розробок, проектів, які хотілося б реалізувати. Поки що все це тамую всередині, але воно ось-ось вихлюпнеться. З огляду на це, виставка – потужний поштовх для критичного аналізу, якого завжди бракує. Чомусь у нас на виставках звикли до фанфарного славослів’я, а критичної оцінки не дають. Під критикою розумію слушні зауваги, розумну аналітику чи класифікацію, а не поливання навзаєм багном.

– Здається, на відкритті в “Ґердані” усі “фанфари” виступів і твого першого вчителя, який навчив любити й розуміти дерево, і викладачів з коледжу й академії мистецтв можна вважати покладанням надій на учня, який мусить перевершити вчителів. Старші просто бачать, наскільки багатообіцяючими можуть бути їхні вихованці, тому доброю підтримкою й похвалою тільки додають впевненості молодим митцям. І в цьому жесті вони є великодушними, коли зважити на те, що відтепер ви не просто рівні колеги, а й конкуренти...
– Я вдячний всім, хто мене навчав. Мій викладач з училища пан Драган усе повторював: “Будь незалежним від авторитетів”, що звучало приблизно як Біблійна заповідь “Не сотвори собі кумира”. Моя прабабця чомусь вимріяла, що я буду художником, хоч до того в родині ніхто з мистецтвом не мав до справи. Порівнюючи власні дитячі малюнки і ті, що тепер малюють обдаровані діти, я взагалі схильний вважати, що був повним нездарою. Дивуюся, як то педагоги зуміли розгледіти якісь задатки. Ази техніки і відчуття матеріалу розкрив народний майстер Василь Олексійович Рафартарович, який вклав до рук стамеску, він “зняв з мене стружку”. Закономірно, що й в училищі я також спеціалізувався на дереві – на мій погляд, дуже “теплому” матеріалі. Керамістом, склярем і металістом я себе не бачив. Шість років навчання заклали міцні ремісничі підвалини.

– Нерідко буває, що цілком сформованих митців може зіпсувати вища школа, яка намагається увібгати самобутність у стандартні рамки...
– Ні, викладачі з Академії мистецтв “не зіпсували” мене. Вища освіта вчить не конкретному знанню, а вмінню здобувати собі це знання самотужки. Оскільки вчитися довелося в якийсь такий непевний і переломний час, то без самоосвіти нічого б не вийшло. Академія прищепила не ремісничі навички, а спрагу творчості. Вважаю, що вчитися можна на будь-якому відділі. Вся справа в мізках. Першоосновою є відчуття композиції.

– Але це, так би мовити, загальна база, бо не менш важливим моментом є чуття перспективних течій сучасного мистецтва. І в цьому якраз виявляється гандж нашої освіти: вона не знайомить з тими процесами, які відбуваються саме в теперішньому світовому мистецтві, а зациклюється на власних доволі консервативних традиціях.
– Традиції і школа – велика сила. Інша справа, як їх розуміти? У нас дуже потужна школа декоративно-прикладного мистецтва, яке орієнтується на інтер’єр. Моя творчість – ніякий не острівець, я виходець з тієї школи, дитина, яку ця школа сформувала. Тому в мене такий потяг до інтер’єрів, що знаходить тепер вихід на принципово іншому щаблі теоретичного проектування. Це пошуки мистецького плану – ескізи, пошук візуальних матеріалів. Для цього треба поїздити світом.

– А вже доводилося?
– Так, Європою: Франція, Голландія, Німеччина. Там цікавило все: музеї, навчальні заклади, стажувальні дизайнерські центри, галереї.

– Коли народжується ідея твого твору: з-під циркуля на ескізі чи коли випадково помічаєш елементи, які можна змонтувати в одне ціле?
– Інколи передує ідея чи концепція, тоді не допускаю, щоби втілення надто розходилося із задумом, який вже навіть має назву. А буває й навпаки: спершу берешся за матеріал, а вже потім “підганяєш” концепцію. Не починаю роботу, поки, заплющивши очі, її не побачу. Якщо нема внутрішнього бачення, то роботу слід відкласти й не журитися, що вона може залишитися нереалізованою. Навіть коли вирішальним є монтаж, не можна відкидати ідею. Чи випадкові ці ідеї, чи інтуїтивні – сказати важко. Процес творчості завжди лишається таємницею навіть для автора. Я часто сумніваюся, щось міняю, поліпшую, нервуюся, чую внутрішнє незадоволення. Але ці гризоти – ніщо, за великим рахунком, проти радості творення. Хочеться все довести до досконалості.

– Проектувати, звісно, можна все, що захочеш, але не завжди це можна буде втілити в матеріалі. А особливо в наших умовах.
– Так, дуже важливою є технологія виготовлення твору. Мені монтаж більше подобається, тому що є чистота обробки, якість тих ліній або форм, кольору. Зараз такий великий вибір матеріалів до оброблення поверхні дерева, що не важко й розгубитися, тим паче, що наша освіта не дає підготовки для орієнтування в закордонних матеріалах. Щоб розумітися на них, треба постійно з ними працювати. До речі, я не люблю зафарбовувати поверхні. Намагаюся лишити їх чистими, – тоді одним з естетичних елементів виступає природна фактура деревини. І метал люблю за те, що його не треба фарбувати. На початках, звісно, працював з однорідним масивом матеріалу. Тепер даю волю комбінаціям.

– І нема потреби камуфлювати один матеріал під інший?
– Ні, я люблю натуральний продукт. То “лажа” видавати дерево за метал і навпаки. Для чого? Кожен з них надається до властивої йому обробки. І це цікаво. Тоді й монтаж – не еклектичне змішування, а допасовування можливого. На жаль, далеко не кожен дороговартісний технологічний процес можна собі дозволити.

– Наскільки функціональні ці фантастичні речі, щоб на них знайшовся покупець?
– Дехто сприймає це за інсталяції, що не мають функціонального навантаження, але це не так. Звісно ж, крісло, дзеркало, свічник чи вішак не можуть не бути функціональними. На відкритті виставки одна глядачка поцікавилася, скільки коштує твір, який їй сподобався. Але визначити його вартість майже неможливо. Аналогів попиту і пропозиції саме на таке я ще не зустрічав.

– Ти що, ніколи не робив комерційних речей?
– Робив. Але те, що виготовлено для реалізації, не зроблено тільки на догоду клієнтові. Комерційні твори також слід піднімати до мистецького рівня. У “Гердані” я їх не виставляв свідомо. Це зовсім інший напрямок, тому я не хотів розпорошуватися. Зараз дещо відійшов від цього. Поки складається сприятливо життя, треба робити те, що сам вважаєш за потрібне й найважливіше.

– Чи можна твій власний підхід до мистецтва назвати естетикою утилізації?
– Абсолютно! Коли б хто бачив, з чого робилися ці твори! Це справді нікому не потрібні відходи, які вже ось-ось мали викидати. Рештки деревини, майже гнила стружка, залишки цинкової стрічки, стояк від водяної помпи, тріснутий цурпалок. Кожен з цих матеріалів має свої вади. Завдання ж художника – зробити вади перевагами. Ескіз не сковує пошуку чи подальшого фантазування. Матеріал будь-коли, навіть уже при завершенні твору, може наштовхнути до нових думок. Вищий пілотаж – це завершити роботу так, як ти її задумав, пройшовши всі віражі відхилень.
В. С.