BRAMA
  UKRAINEWSTAND
Home - NEWS - Weather - Biz - Sports - Press - Calendar - Classifieds

  УКРАІНОВИНИ
Home - НОВИНИ - Погода - Ділове - Спорт - Прес - Календар - Оголошення




[BRAMA Client Websites]
Поступ лоґо, Postup logo

[ <<< INDEX ]

POSTUP - ПОСТУП
№ 46 (490), субота-неділя
11-12 березня 2000 року


  1. ПЕРША СТОРІНКА
    • Румуни знов отруїли Тису
    • У Чечні воювали українці?
    • вкрали двадцять мільйонів франків
    • “самостійну україну” пов‘язали
    • Авіакатастрофа зашкодила Україні
  2. ПОСТУП У ЛЬВОВІ
    • Кілька слів
    • Громадські слухання допоможуть бізнесменам
    • Зберегти легені Львова
    • Чим “бавляться” наші діти
    • ПЕРЕШКОДЖАЄ НАДМІР ПЕРЕВІРОК
  3. НАША СТОЛИЦЯ
    • Обрано тимчасового главу УАПЦ
    • Зі склотарою більш-менш визначились
    • Дитячий театр оштрафують
    • Львівські правники проти бікамералізму
    • ІНФОРМАЦІЯ ПРО ЛЬВІВСЬКИЙ БЮДЖЕТ
    • архіваріус: Про що писали газети...
  4. ПОСТУП З КРАЮ
    • краєвид
    • Кримінал чи політична акція? (Продовження)
    • Інструкція з експлуатації (Закінчення)
    • Референдум наближається
    • Нові обличчя у ВР
    • “Солідарність” судитиметься з Міністерством юстиції
  5. ЕКОНОМІЧНИЙ ПОСТУП
    • край
    • Авіакатастрофа зашкодила Україні (Закінчення)
    • “Ірідіум” чекає чуда
    • СВІТ
  6. ПОСТУП У СВІТ
    • СВІТоогляд
    • Електростанція змінила уряд
    • Грубі гроші заробляють гранатометом
    • На Балканах запахнуло новою війною
  7. КНИЖКОВИЙ ПОСТУП
    • У що перетворюється істина?
    • Дивовижна країна дитинства
    • Бібліо-течка
  8. АРТ-ПОСТУП
    • У пошуках акцентів, що моделюють естетичний простір: “Ґердан”
  9. РЕЛІГІЙНИЙ ПОСТУП
    • нема
  10. ПОСТУП В ІСТОРІЮ
    • нема
  11. СПОРТ-ПОСТУП
    • Реброва “сватає” “Тоттенхем”
    • “Челсi” на порозi бунту
    • Шумахер – Хакінен: хто стане чемпіоном утретє?
    • Смерть італійського футболу
    • СПОРТ-БЛІЦ
  12. ПОСТ-SCRIPTUM
    • КАЛЕНДАР
    • Переспіви та перевдяги
    • Гороскоп

pp_46_7  
КНИЖКОВИЙ ПОСТУП
СТОРІНКА 7
№ 46 (490), субота-неділя 11-12  березня 2000 року

У що перетворюється істина?

Маріанна КІЯНОВСЬКА

МОНОЛОГ

Вітольд Ґомбрович (04.08.1904 – 25.07.1969)... Ім’я більш ніж знане... Воно вже багато років поспіль репрезентує у світі польську літературу (як, скажімо, Анджей Вайда – польське кіно). Романи Ґомбровича – “Фердидурке”, “Трансатлантик”, “Космос” і “Порнографія” – перекладені багатьма мовами. Проте, що буває значно рідше, його “Щоденник” (1953 – 1969 роки) вважається одним із найважливіших і найполемічніших творів польської прози упродовж усієї її історії.

Отже, Вітольд Ґомбрович. Щоденник. У 3-х томах. – Київ: “Основи”, 1999 р. Абсолютно свіжа книжка: щойно в середині лютого з’явилася на полицях київських книгарень, приблизно тоді ж відбулася і її презентація, до речі, вельми цікава. Зізнаюся, я цю книгу брала у руки з почуттям вдячності: висока якість поліграфії і редакторської підготовки, добрий перекладач (Роксана Харчук) – виявляється, це дуже важливо, холи хочеш отримати насолоду від читання. Але годі про це.

“Щоденник” – це не стилізація під щоденник, а таки щоденник, який писався упродовж 16 років – майже до смерті, бо в одному з останніх записів йдеться про “безрух”, що “тривав два місяці... Інфаркт, так це називається...” Та цей щоденник, де на останніх сторінках так жорстоко і складно проявлена смерть, парадоксальним чином став осягненням вічності. Польська (як і світова) література має багатьох класиків, і будь-які формулювання про “найвагоміший”, “найкращий” і так далі твір є небезпечними – якщо тільки не повністю позбавлені сенсу. Автор “Фердидурке” став дуже відомим і визнаним письменником, але “Щоденник” зробив Ґомбровича найбільшою постаттю польської літератури ХХ ст. й одною з найбільш значних – у літературі світовій.

“Ґомбрович розповідає в “Щоденнику” – від запису до запису – про себе, про свій світ... “Щоденник” – це спроба за ненормальних умов віднайти нормальність, спроба говорити власним голосом, не “артистичним”, не мрійливим, не літературно-глузливим; це розповідь на різних регістрах про свої будні, про бачення в них своєї літературної, метафізичної, еротичної правди, бачення себе поміж інших, себе втомленого, веселого, вмираючого, живого, розповідь про поляка, емігранта, про себе: Ecce homo, Вітольд Ґомбрович,” – пише автор “Після мови” до “Щоденника” Войцех Карпінський.

“Щоденник” для польської прози виявився текстом цілком революційним: було винайдено (віднайдено?) новий спосіб письма – як розумів цей термін

Р. Барт. З’явився новий канон писання (до цього були Сенкевич, Реймонт, Івашкевич, Прус, але їх романтично-реалістична мова вже вичерпала себе), бо Ґомбрович дав нову мову – “омовлення” себе. Його авторський голос – професійно чистий, позначений неповторним тембром, енергійний і дуже інтелектуальний.
Духовний світ Ґомбровича формувався у вирі суперечностей, відбувалося накладання багатьох міфологій: у дитинстві – реліктова самосвідомість малопольської шляхти, в юності – рафінований аристократизм і водночас – міфологія ірреальності, яка живилася диспутами і просто розмовами з представниками найрізноманітніших авангардних груп, читанням “іноземних класиків і авангардних романів”. Але це було тим, що традиційно називається “середовищем”. Та Ґомбрович піднявся над середовищем, розмежував– а тоді зібрав ув одне всі протилежності і суперечності свого часу, і то так, що, розглядаючи його стиль, важко однозначно відповісти на питання, де – ще традиція, а де – щось уже цілком нове і вельми провокативне. Вже найперше написане ним мало ознаки щонайвищої авторської компетентності. Та й уже значно пізніше навіть деяка аргументаційна незавершеність, яка звичайно послаблює прозові тексти, стала відкриттям Ґомбровича, інтимною ознакою його генія – і визначальною особливістю “Щоденника” (з усією “безладністю”, “запереченнями самому собі” і “самоповторюванням”, які, що не кажи, тут дуже доречні, бо “надто вилизаний” щоденник перестає бути самим собою). А ще, на думку Карпінського, таємниця Ґомбровича у тому, що він “втілює власні відкриття в міцні й витривалі слова, які не залежали б від минущої моди”, пишучи “мовою...водночас і своєю власною, і тривкою, вкоріненою в традицію, мовою, що виробляє сильну течію”. Саме тому його ще довоєнні тексти видаються нам “написаними сьогодні чи радше завтра”. Фарс і гротеск у “Фердидурке” стає інструментом для постановки найважливіших етичних, філософських, естетичних проблем, а формальне філософствування, філософствування як таке – засобом гротеску і фарсу.

Ґомбрович є, насамперед, письменником реальності. Реальна війна, реальна доля емігранта, реальні поневіряння, реальний простір абсурдного світу, приреченого на теперішнє і майбутнє. Бо краще вже отака приреченість, аніж просто їхня відсутність.

І, до речі, не штука, коли щоденник є автобіографічним: автобіографічність є вимогою жанру. Штука – коли автор, який пише про себе, про власне існування, про особисте занурення у світ, створює широку панораму і глибоку перспективу сучасності, минулого і того, що тільки-но має відбутися. Еміграція пішла йому на користь: він мусив починати “з нуля”. А тому-то й почав заповнювати порожнечу. І це заповнювання порожнечі й стало своєрідною першоосновою його щоденника: “Чи зможу я померти так, як інші, і якою буде моя подальша доля? Посеред людей, що втікають від себе, стою я, зосереджений на собі. Я перебільшую себе – до яких меж?...” – записав Ґомбрович у 1954 році. І хоч про це він згадує далеко не кожного разу, тема заповнення порожнечі стає прихованим лейтмотивом на багато років життя... “Я мушу сам себе коментувати...Я мушу виконувати роль Ґомбровича-мислителя і Ґомбровича-генія, і Ґомбровича – демонолога культури, а також багатьох інших неминучих Ґомбровичів”, – іронічно і з жалем вигукує він. Але це також – заповнення порожнечі, тільки вже не в приватному, а в онтологічному вимірі: Ґомбрович приречений бути Ґомбровичем – і небезпечно “гратися з Духом”. Він приречений розмовляти з Ґомбровичем – іноді єдиним своїм співрозмовником, щоби взнати своє життя, щоби збагнути свою творчість. І з цього роздвоєння, з цієї паузи у розмові несподівано виринає “Щоденник”, текст неймовірно цілісний і динамічний...

Чи міг би Ґомбрович написати щось після “Щоденника”? Важко сказати. У кожному разі, “Щоденник” виявився його справжньою лебединою піснею. “Він, – як пише Войцех Карпінський, – відважився оголити себе... Будучи апологією конкретної людини, тут і тепер, “Щоденник” захищає й надає блиску свободі одиниці – скрізь і завжди”. І, додам від себе, стає набутком історії світового людинознавства.



Дивовижна країна дитинства
Марія ЯКУБОВСЬКА

Ми всі – родом із дитинства. Тієї дивовижної країни, де золото душі вабить набагато більше, ніж усі дива світу, де розмаїття веселки зливається із розмаїттям квітучих галявин, де панують справжні, а не надумані цінності. Відчути світ дитини, збагнути його небуденні клопоти, зачарувати цей світ чудом пізнання – це дидактична основа, на якій творить художній світ Ігор Калинець. Світ чистоти і дитинства.

Книжечка для дітей “Казки зі Львова” об’єднує різножанрові твори: дитячі віршики, пісеньки, загадки, забавлянки, лічилки, бувальщини, притчі і, звичайно, – казки. Але в основі всіх за характером різножанрових творів лежить дивовижний казковий світ. Тому слово “казка” у контексті письменницького бачення Ігоря Калинця носить ширший зміст: це і особливий спосіб пізнання світу, і характер його відображення, притаманний віковим особливостям дитини. Автор не сприймає себе відособлено – він є органічною частиною цього світу. Витоки такого художнього проникнення – у глибинах народного світосприймання:

Хто він – оповідач-вигадник? Батько, дідусь, учитель, казкар? Він хоче не тільки розважити дитину, заспокоїти, огріти ласкою втіхи – він прагне навчити її бачити цей прекрасний світ, любити його, розуміти. Він учить тільки любити – і найменших, непомітних (росинку чи камінчик), і могутніх, великих (хмару, веселку). Він сам розчиняться у цьому велетенському Космосі – хмаринкою, росинкою, зірочкою. Його мислення співзвучне з мисленням пращурів, де першооснова світу – вселенська гармонія. Елементи такого світобачення знаходимо у Богдана-Ігоря Антонича: “Росте Антонич – і росте трава...”

Відчути себе частиною вселенського оркестру, зрозуміти свою минущість і свою вічність, навчитися відчувати навколишній світ і радіти цьому відчуттю, навчитися бачити і співпереживати, змужніти і зберегти на все життя чистоту дитячого серця... “Дивуватися, подивляти – це початок розуміння. Це розвага й розкіш, властиві інтелектуалові. Його професійна риса – дивитися на світ широко розплющеними в подиві очима. Все на світі дивне й чудове для широко розкритих зіниць” (Хосе Ортега-і-Гасет).

Дидактичні настанови Ігоря Калинця базуються на основі глибокого вивчення духовного світу дитини та з метою освітніх завдань. Через глибинне розуміння дитини іде пошук оптимальних засобів педагогічного впливу, що стає першоосновою індивідуальної роботи, формування особистості. Основна закономірність творчих пошуків полягає в тому, що процес іде від конкретного (людини, народу) і до конкретного (людини, народу).
Веселко, веселко,
чи маєш свого Шевченка?
– А мій Шевченко
сім небесних книг пише
незгасним пером.
“Пісенька на закінчення”

Врахування вікових особливостей дитини диктує оптимальну структуру книги. Перші розділи (“Книжечка для Дзвінки”, “Дівчинка і квіти”) адресовані наймолодшим, наступні розділи (“Таке собі”, “Дурні казки”) – підліткам, а “Майже казки”, “Довгі казки” будуть корисними навіть для старшокласників. Причому в розділах, адресованих малечі, казочки та оповідки чергуються із загадками, дитячими віршиками, забавлянками, лічилками. Це дозволяє зробити сприйняття книги не лише цікавим, а й доступним. Маленька дитина сприймає світ через конкретність навколишніх предметів – і письменник враховує ці вимоги: камінчик, росинка, квіточка, рибка оживають під письменницьким пером. Кожен віршик – маленька бувальщина або казка. Росинка вмивається вранці, гойдається на пелюстці квітки, сорока намагається склювати росинку, прилетів промінчик, “взяв росу за рученьку – і злинули обоє в блакитне поле” (вірші “Роса”). Дим “у синіх джинсах” втікає від вогнища у місто, катається у трамваї (вірш “Дим”). Ця особливість художнього методу передана навіть у заголовках творів. Як справедливо зазначає філософ В.В.Мейзерський, “заголовок є “мінімальним текстом”, що виконує спеціальні прагматичні функції, регулює відношення письмовою тексту до відсутнього контексту”.

Кожен твір із книги Ігоря Калинця – це розповідь про щось конкретне, таке необхідне дитині, аби збагнути цей світ. За даними психологів, 80-90% пізнання світу дитиною припадає на дошкільний вік. Книга Ігоря Калинця робить цей процес яскравим, неповторним.

Письменник уникає непотрібної дидактичності: він демонструє вищий рівень педагогічного спілкування, коли вихованець і наставник є реципієнтами в одночасовому вимірі.

“Казки зі Львова” Ігоря Калинця вражають грою кольорів. Коли, як не у дитинстві, гостро відчувається яскравість і сірість, свято і буденність. Діти не сприймають сірості – навіть у найменшому. Казка супроводжує їх з ранку до вечора.

Єдність навчання і виховання, шкільного і родинного наставництва – найважливіші дидактичні настанови Ігоря Калинця. Родину письменник показує як найважливішу основу у реалізації внутрішньої енергії особистості, у збереженні здоров’я нації. Втрата родини рівноцінна втраті життя: навіть лихий Лев не їсть Ягнятка-сиротятка, яке лишилось без мами і без татка (вірш “Лев і Ягня”).

У другій групі казок (“Таке собі”, “Дурні казки”) спостерігаємо ускладнення сюжету, багатопроблемність, урізноманітнення характерів персонажів. Ваннух, Дзуська, Дрисько, Фуркальце – далеко не повний перелік героїв, які, поруч з Цибуліно та Буратіно, Карлсоном і Вінні-Пухом, стануть улюбленцями підлітків.
Третю групу казок Ігор Калинець об’єднує у розділах “Майже казки”, “Довгі казки”. “Майже казки” нагадують скоріше притчі або легенди. У творах циклу подано багато автобіографічного матеріалу, розкривається цілий ряд фактичних даних, які допомагають передати характер епохи. Письменник вихоплює ті епізоди, які показують невгасиму силу духу народу, котрий здатний вистояти у найважчих умовах – умовах тоталітарного тиску, коли руйнувались національні святині і навіть могили. Могили Січових Стрільців.

І як художник, який на груповому портреті десь там у тіні малює своє обличчя, – так і Ігор Калинець подає власний автопортрет. У казці-притчі “Чарівна ручка” розповідається про те, як автор почав писати для дітей.
“В’язничний табір був обнесений високими колючими огорожами. Біля бараку, де мешкали в’язні, був невеличкий городчик, і там старші люди плекали квіти, що нагадували їм про дім, про рідний край. Табірні наглядачі дивилися на такі розваги в’язнів крізь пальці, бо самі часто потребували гарних букетів. Поза табором квітів ніхто не вирощував, Добре, що не картоплю садять, думали наглядачі. Молодий поет милувався різноквіттям, бо серед сірих мурів, сірих парканів, сірого одягу та й сірих стомлених облич воно було радісним барвистим острівцем” (казка “Чарівна ручка”). Прототипом письменника виступає Ігор Гулей. Автор взяв прізвище дорогої для себе людини – дядька по маминій лінії, по-звірячому замордованого у більшовицьких катівнях (у тюрмі на Лонцького у Львові). Калинець ніби стверджує: біль не буває проминальним, пам’ять повинна стукати у наші серця силою правди й одкровення. Ми – маленькі піщинки у вічному ланцюгу родоводу. Оберегом родоводу виступає казка дитинства.

Казка Ігоря Калинця виникла як протест проти сірих в’язничних мурів, як протест проти тоталітаризму, який нищив душі і, насамперед, душі дітей.

Казка Ігоря Калинця народилася з великої любові і великого болю. Як писала Леся Українка до своєї матері Олени Пчілки про історію написання “Лісової пісні”: “Я просто засумувала за волинськими лісами...” Ігор Калинець разом із дружиною Іриною сиділи безневинно за тюремними ґратами, а вдома без маминої та батьківської казки засинала заплакана Дзвінка. Слово Ігоря Калинця перелітало тюремні ґрати і опадало на дитячу голівку пелюстками півонії...

У творчості Ігоря Калинця спостерігаємо трансформацію казки як жанру. Народжується казка-бувальщина, казка-легенда, казка-портрет, казка-загадка, казка-притча. Своєю творчістю Ігор Калинець доводить, що казка – не проза, а поезія поезії.



 Бібліо-течка

“Ї”. Незалежний культурологічний часопис. – Число 15. – 1999 р. Цього разу головна тема – і в топографічному, і в культурологічному вимірах – сформульована так: “Югославія. Косово. Европа”. У змісті – Мілорад Павич, Данило Кіш, Йован Делич, Ясміна Михайлович, Деян Медакович, Момо Капор, Міліслав Савич та інші; з українців, зокрема, – Іван Лучук та Ольга Рось. Себто імена і більш, і менш відомі. Як завжди, мозаїчно структурований, “Ї” дає унікальний за компактністю і водночас змістовністю зріз – у мікро- і макровимірах – ситуації на Балканах. Матеріал – щонайактуальніший (весна і літо 1999 р.), зі смаком і знанням справи зведений у цілість і добре упорядкований. Майже усе з опублікованого – фрагменти (що підкреслює, до речі, й дизайн видання). Але фрагменти ці творять добре продумане і концептуальне за своєю суттю полотно, з якого прозирають геніальність Павича чи Кіша – і звичайний біль звичайної людини, на очах якої розгортається звичайна війна. Тема і проблематика війни є наскрізною, так само, як і усвідомлення величі кожного з балканських народів, як і усвідомлення відсутності – поки що – відповідей на безліч питань, пов’язаних із життям і смертю, з любов’ю і ненавистю. І з-поміж рядків – голосом Мілорада Павича, відтепер переплетеного з голосом Ольги Рось, що переклала “Хозарський словник” українською, – набігає на читача відголоском великої праці й великої втоми: “...І зробив я те, що зробив...”
 

Олесь Ульяненко. Вогненне око. – Київ: “Український письменник”,
1999 р. Нова книга свіжоспеченого лауреата малої Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка – і просто чудового прозаїка. Відомий українському читачеві за публікаціями у журналі “Сучасність”, Олесь Ульяненко залишається, по суті, невідомим, недовідомим – бо чи багато Ульяненка прочитано? Чи прочитаний він по-справжньому?
Його “Сталінка” стала літературною сенсацією – але не “прогриміла” з причин радше позакультурних. Його “Вогненне око” – ще один зразок справді сучасної, справді доброї літератури, коли з усього побаченого, пережитого і, що вже там применшувати, прочитаного, за допомогою багатющої і цілком живої мови твориться нова традиція – абсолютно авторська, але традиція. Бо пише Ульяненко не про рафінованих інтелігентів, і не про селян, і не про... Він досліджує життя людського мурашника, його дрібних і часто упосліджених мешканців, питання злочину, кари і справедливості, і безкарності, щоразу пам’ятаючи при цьому, що пише він про людей... І тому за всіма перипетіями сюжету, за всіма філософствуваннями й психологічними зривами – очі і душа людини, яка й сама багато спізнала...