BRAMA
  UKRAINEWSTAND
Home - NEWS - Weather - Biz - Sports - Press - Calendar - Classifieds

  УКРАІНОВИНИ
Home - НОВИНИ - Погода - Ділове - Спорт - Прес - Календар - Оголошення




[BRAMA Client Websites]
Поступ лоґо, Postup logo

[ <<< INDEX ]

POSTUP - ПОСТУП
№ 44 (488), четвер
9 березня 2000 року


  1. ПЕРША СТОРІНКА
    • Ющенко став дідом
    • сексуальний скандал навколо Віце-прем’єра
    • Що сталося з Шевченком?
    • Церква свята, хоч не безгрішна
  2. ПОСТУП У ЛЬВОВІ
    • Кілька слів
    • Мову захищатимуть пікетами
    • Молодь вибирає західних авторів
    • транспортні проблеми
  3. НАША СТОЛИЦЯ
    • День народження Тараса
    • генконсул наїхав на податківця
    • Церква свята, але не безгрішна (Закінчення)
    • Спонсори задоволені львівськими лідерами
  4. ПОСТУП З КРАЮ
    • краєвид
    • Кучма: прочитав, підписав, cкритикував
    • Ющенко став дідом: Та українців від цього не побільшало
    • Криміналітет у Черкаській мерії?
    • Українок ув’язнено в Пакистані
    • жіночі батальйони
  5. ЕКОНОМІЧНИЙ ПОСТУП
    • край
    • Аудит порушень не виявив
    • Німеччина запропонувала іншого кандидата
    • СВІТ
  6. ПОСТУП У СВІТ
    • СВІТоогляд
    • Буш і Гор – найреальніші
    • Сексуальний скандал віце-прем’єра
    • Війна на два фронти
    • Чи справедливо засудили Блашкича?
  7. ОСВІТА В ПОСТУПІ
    • На заробітки до Німеччини
    • Зі школи – медсестрою
  8. АРТ-ПОСТУП У СВІТ
    • “Сотбі” зменшує комісійні
    • Камбоджа і Таїланд домовилися
    • сартр, а потім?
    • Жінка вічно приваблива
    • 150 видатних письменників
  9. ШЕВЧЕНКО В ПОСТУПІ
    • “Холодний” Шевченко: формалізм як дорога з самобутності
    • Що сталося з Шевченком?
  10. ДОВІДНИК ПОСТУПУ
    • нема
  11. СПОРТ-ПОСТУП
    • Фірман – чемпіон України
    • Голландський суддя дарує перемогу “Манчестеру”
    • Давiд Жинола: шоумен, убивця чи генiй?
    • СПОРТ-БЛІЦ
  12. ПОСТ-SCRIPTUM
    • КАЛЕНДАР
    • Гороскоп

pp_44_9  
ШЕВЧЕНКО У ПОСТУПІ
СТОРІНКА 9
№ 44 (488), четвер    9  березня 2000 року

“Холодний” Шевченко: формалізм як дорога з самобутності

Марія КРИВЕНКО

ДИСКУРС

“Народницька історія літератури творилася довго. Нічого не змінилося в суті, коли Кирилюк чи Шаховський замість терміну “народ” поставили “пригноблені трудящі маси”, а Радзикевич – “уярмлену націю”. До всіх можна було б поставити епіграфом слова Улі з Кулішевого “Мини Мазайла”, сказані з приводу народної пісні “Під горою над криницею”: Дуже жалісно. Таке маленьке і яке ж жалісне...”.
Юрій Шерех. “На риштованнях історії літератури”

“Поступ” від 22 січня провокує дискусію. Чи то взагалі про Шевченка, як це прийнято, чи то про книжку Григорія Грабовича “Шевченко як міфотворець”, що її перекладала з англійської ще в 1991 році покійна Соломія Павличко. Чи то про стереотипи шкільної (таки Грицевої!) науки, яка нав’язує образ поета, котрий має для нас назавжди залишатися таким (яким – домисліть самі). Ризиковано беру на себе відповідальність зробити висновок, що вкотре доведеться бороти народництво.

Як прихильник усякого сущого у природі формалізму, оскільки форма – це абстракція, з одного боку, те, що непомітне, коли є зміст, а з другого, те, що залишається, коли останнього немає, – отже, як прихильник абстракцій, яких катастрофічно мало питомо українських виробило українське мовомислення, подаю нижче форму – план свого “думання з приводу”:
- неповаги до вчителів – генетичних народників як однієї з умов поступу сучасного літературознавства;
- книжки Григорія Грабовича, її суті й пунктів спопулізованості;
- формалізму як порятунку від хвороби “палання голови”.

Починати з неповаги до вчителів примушує чуття факту. Я не можу його зрадити, можливо, заради першокурсного ще журналіста Павла Александрова, який мимовільно заплутався в нетрях боготворення предмета свого дослідження. Божевільний, але подекуди дуже таки тверезомислячий філософ із філологічним ухилом Ф.Ніцше в одному з афоризмів, здається, з “Жадання влади” сказав, що філолог, як і лікар, не може бути віруючим, бо, як і лікар, мусить твердо тримати в руці скальпель дослідника. Світлої пам’яті Соломія Павличко – одна з небагатьох, хто цей модернізований інструмент літературознавчої метамови тримала вправно і твердо. І я впевнена, що Г.Грабович був у цьому їй учителем: як україніст, котрий брався за український матеріал з позиції досягнень світової літературно-критичної практики (за це до обох “вдячне поспільство” проявляло, як пригадуємо, неабияку цікавість).

Соломія Павличко сміливо вводила в українську “літературу про літературу” іншомовну, тобто функціональну в інших мовах термінологію, яка катастрофічно перекладу на українську не підлягала за відсутності відповідників. Певно, нашим історичним попередникам свого часу подібно важко було змиритися з тим, що якісь тюрки по-своєму назвали геть українські нині “галушки”. На тій останній зустрічі у Львівському університеті один шанований професор запитав Соломію Павличко: чого це Ви, Соломіє Дмитрівно, не приведете у відповідність із українською термінологію, якою широко користуєтеся, – вона, ця термінологія, нам незрозуміла.

Нелюбов до іншомовної лексики, пригадуємо, була властива вождеві пролетаріату. Нещодавно зовсім іноземну лексику як найважчий злочин – зраду батьківщини – інкримінували підрадянським гуманітаріям, – їх, як відомо, розстрілювали. Сьогодні, за умов “щасливої державності”, Кандід Невинний – справді-бо, невинний демагог чи ідіотик, який і шкоди особливої не робить, навіть коли називає прізвища. Зовсім не обов’язково до нього уподібнюватися. Краще навчитись отих “поганих слів”, хоча би й у Г.Грабовича.

Ретроградність львівської гуманітарної науки була помічена більш як століття тому (прізвище одного з професорів, якого не любив Франко, знає сьогодні кожен школяр, і ми не будемо тим прізвищем, мов жупелом, тицяти у бік ретроградності науки сучасної). Смішно, що ретроградною ця наука примудрялася бути й у радянські часи: тоді вона спокійно рахувала собі антоніми та синоніми у творах радянських класиків. Тому сьогодні доводиться визнати, що у спеціалістів із рідної словесності учителів мало, та й ті або у Нью-Йорку, або в Мюнхені. Отже, потрібно вчитися самим. Учитель – це той, на чию сходинку стаєш, доки будуєш свою. Зараз навпаки: тим, хто починає як літературознавець, слід спочатку зруйнувати сходинку вчителя. Для цього потрібні відвага й усвідомлення такого стану речей як анормального, як порушення ієрархії лицарів ордену науки: учень стає не вдячним послідовником, а святотатцем. Тут, підкреслимо, потрібна неабияка відвага та об’єктивність. Для мого покоління (маю 37 років) “Шевченко як міфотворець” Григорія Грабовича – вже стара добра класика. Клод Леві-Строс, теорія міфа, структуралізм – усе це було неймовірно нове дев’ять років тому на тлі тотальної марксистсько-ленінської методології в усіх галузях гуманітарних наук. Порівняно з народницькою, а також генетично з нею спорідненою підрадянською літературною критикою з її ідолопоклонством дослідження гарвардського славіста було спробою холодного, відстороненого погляду на природу Шевченкових текстів, які, як відзначало багато дослідників, зовсім не прості, не прямолінійні, а щонайменше символічні. Грабович стверджує, що вся поетична творчість Шевченка становить міф, а сам Шевченко водночас і творець цього міфа, і його продукт. Літературознавець спробував простежити, як функціонує цей міф-код на рівні синтагматики, умовно кажучи, семантики. Здавалося би, думки для спеціалістів. Але ні, деякі пункти цієї розвідки, висмикнуті з контексту, як правило, контроверзивні, мусувались у неспеціальній пресі, схвалювалися чи не схвалювалися, за інерцією кажучи, трудящими в нашому зафілологізованому заповіднику. Була ця книжка, звичайно, і предметом професійних дискусій (пригадую статті в “Сучасності” на захист Грабовича).  Зрештою, вона стала імпульсом до появи майже однойменної розвідки Оксани Забужко: “Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу”.

Власне, ця книжка Оксани Забужко, крім усього іншого, містить полеміку з чи не найбільш спрофанованим, популізованим пунктом версії Грабовича про дуалізм Шевченка. І хоча студент Павло Александров зупинився у своїй доповіді-статті на цьому пункті, дозволимо собі повніше розповісти, в чому все-таки річ.

Суть ідеї така: той Шевченко, кобзар-співець, котрий є героєм і наратором його поезїї, кардинально відрізняється від реальної особи поета, а також від героя решти його писаної спадщини (“Щоденника”, російськомовних повістей, листів). Цей останній ближчий до живого, реального Шевченка, ніж поетичний. Ідеться про роздвоєння поета і громадянина, у принципі, традиційне для співця підневільної нації в пору романтизму. Такий умовний поділ особи Шевченка, твердить Грабович, пояснює принципову відмінність у функціонуванні його поезії та іншої спадщини: “Українська поезія – могутня, зворушлива і дуже часто грандіозна, а от інші твори – просто цікаві, нерідко навіть посередні”. Поетичний Шевченко –”непристосований”: “Цій особистості понад усе властива напружена емоційність, абсолютизація почуття й емоційного сприйняття навколишньої дійсності, яка внаслідок цього цілком або майже цілком поляризується на сакральну й профанну, священну й житейську”. В інших творах, окрім поетичних україномовних, Шевченко “пристосований”, іншим словом, тверезомислячий.
Що й казати, незвичний, для нас, школених “хлопоманством”, Шевченко! Адже в нашому розумінні він мав би не їсти, не спати, а тільки боротися. Міф, визначення міфа за Теренсом Тернером, “прикладання” цього визначення до “Кобзаря” – це приблизна суть основних розділів книги, яким закидувано неуважність до особи поета, реалій його життя, а також антиісторичність. Але для нас важлива інша риса цього дослідження – скрупульозність у ставленні до тексту. “Обурливі” з погляду обивателя судження гарвардського професора про Шевченка колись я любила цитувати своїм учням, дарма що ці судження не так нові, як наново Грабовичем повторені, скажімо, після М.Драгоманова. Ось, наприклад, такий кавалок: “Сьогодні загальновідомо, що не тільки українська література, але й українське культурне й політичне життя, та й сам національний рух 19 ст. вирішальним чином сформовані Шевченком. Однак цілком очевидно, що його далекосяжний вплив характеризує не тільки силу його поезії, а й потреби, а заразом і політичне безсилля народу, речником якого він став”. Присуд професорові пом’якшувала, пригадую, цитата з “Правди” за 1880 рік, у якій невідомий критик полемізував із М.Драгомановим з приводу “недовченості” Шевченка: “Ніж звисока дивитись на твори Шевченка, дошукуватись, чого в них нема, краще б подумати, як це малоосвічений поет побудив і потягнув за собою 15-мільйонний народ!”. Викличним колись видавався і сам епіграф до “Шевченка як міфотворця” з Абрама Терца: “Я нє знаю другого поета, кому би так поклонялісь – в массє, словно святому, обліваясь слєзами, как в церкві, заскорузлиє мужики, пєрєд іконой – портретом, в полотенцах, на потайном юбілєє, в каптеркє, хором, как отче наш: – Батьку! Тарасе!”. І нарешті – післямова: “Ще донедавна я був схильний твердити, що за умов нормалізації українського культурного і політичного життя Шевченко перестане бути іконою, пророком і стане “тільки” одним з великих поетів людства. Це, напевно, так”. Далі було “але”, та я обриваю цитату, бо саме так зробила більшість тенденційних критиків: од обурення у них потьмарилось у голові, – від обурення Грабовичем, таким стильово коректним, стриманим, ритористичним до схематизму “пуристом від науки”, як спересердя об’єктивно сказала Оксана Забужко. Виходить, наша рецепція і особи Шевченка, і того, що про нього пишуть, залишається такою ж емоційною, як століття й більше тому. Може, вона романтична досі, перенесена зі століття ХІХ у ХХІ? Перенесена зі стилю тодішньої літератури на стиль нинішнього мислення? Чи це наша невиправдано тривала вдячність романтизму, який справді чимало дав для пізнання українського народу? Літературознавство, на жаль, відповідей на ці питання не дає. Тоді очевидною стає проблема: за умов такого підходу хіба припинити вивчення Шевченка та літератури ХІХ ст. взагалі, оскільки це нас остаточно архаїзує, або не брати цю, як тепер знаємо, паралельну мистецьку реальність “близько до серця”. Без сумніву, приклад Грабовича тут показовий. І він не одинокий. Серед “холодних” методик літературознавства – формалістична теорія Дмитра Чижевського, хоча зіставлення таких різноспрямованих, розділених у часі авторів, як Д.Чижевський і Г.Грабович, на перший погляд, видаватиметься некоректним, тим паче, що відомі критичні зауваги Г.Грабовича до “Історії української літератури від початків до доби реалізму” Д.Чижевського. Підкреслимо для виправдання такого зіставлення, що нам важлива незалежність від ідеології та уважність, зосередженість на предметі – тексті, а ці риси знаходимо як у Г.Грабровича-структураліста, так і у Д.Чижевського-”формаліста”. Поштовхом до появи фундаментальної історії стилів Д.Чижевського були поодинокі думки попередників, зокрема неокласиків, котрі вважали, що існує єдина світова культура, а не якась специфічно українська. Юрій Шерех (Шевельов) пише: “Головні герої книги Чижевського – не народ і навіть не письменники. Її герої – стилі. Українська література для нього, поза деякими другорядними або недорозвиненими явищами – це зміна шістьох стилів: монументального стилю Київської Держави, орнаментального стилю Київської Держави, стилю Ренесансу й Реформації, Бароко, Клясициму й Романтики”. Літературознавець Ю.Шевельов, представляти якого вважаємо зайвим, стверджує, що у Д.Чижевського нарешті є українська література, а не ходіння довкола неї. Водночас книга статична, а не динамічна, в ній іще немає історії літератури – тільки її риштовання. Як перетворити це риштовання на будову? Юрій Шерех роздумує: “Стилі визначаються широко, як стилістичні системи, як системи жанрів і як світоглядові настанови. У такому розумінні вони мали б вести далі. Вони мали б переростати стилі літератури й виливатися в стилі життя. Ми хотіли б паралель з історії мистецтва, з історії житла, одягу. Можна було б мріяти про сягання в стиль мислення й поведінки особи”.

Сповідуючи вірність теорії Д.Чижевського, чому би не наполягати, що Шевченко, як і всяка інша людина, був породженням свого часу: як у стилі одягання, так і у стилі писання, так і у стилі ментальності, навіть у стилі закохуваності – в усьому? Він був частиною мистецького середовища Петербурга середини ХІХ ст. – стиль часу мусив мати на нього формотворчий вплив. Шевченко не писав літературно-критичних статей, але поза сумнівом те, що був добрим літературним критиком, тим “внутрішнім” критиком, котрий живе в кожному письменнику і робить одного кращим за іншого, – ця думка не стосовно Шевченка належить Т.С.Еліотові. Вводить в оману легкість, невимушеність, із якою писав Шевченко за будь-яких, навіть найнесприятливіших обставин, – насправді це зовсім не означає, що не керувався правилом, “як треба” – основною заповіддю формаліста.

Д.Чижевський вважає Шевченка завжди романтиком. А Ю.Шевельов заперечує, бо Шевченко, на його думку, якою мірою був зв’язаний зі своєю епохою, такою і не вкладався в неї. Відповісти на питання, “якою мірою був зв’язаний з романтизмом Шевченко”, подібно, як показав В.Домонтович зв’язок із цією епохою П.Куліша в “Романах Куліша”, М.Костомарова в “Аліні та Костомарові”... Шостий із неокласиків, “спеціаліст із менталітету” В.Домонтович віртуозно в “Аліні...” оминув Шевченка, згадавши його мимохідь у двох-трьох місцях із підкреслено неромантичною настановою, бо сам романтиком не був. Красномовний акт мовчання стосовно Шевченка – що він означає у химерного інтелектуала-самітника з дружньо-презирливим ставленням до світу?
Я впевнена, що коли Юрій Шерех радить сьогодні удосконалити “Історію літератури...” Д.Чижевського, допомагає йому як зразок у цьому інтелектуальна проза 20-х років, що належить перу загадкового Віктора Бера (В.Домонтовича, Віктора Петрова), який не мав учнів і писав не для сучасників, а з Д.Чижевським був однодумцем і співавтором його теорії. Воістину ж бо, якщо вічне – це людина, то чому би не бути уважним до того, що як вічно змінне оточує її життя, робить його неповторно конкретним, дослівно “робить його”?



Що сталося з Шевченком?

Маріанна КІЯНОВСЬКА

PRIMUS INTER PARES

Спроби десакралізації, секуляризації постаті Шевченка (з найвідоміших –
Дж. Грабович, О. Забужко) мали глибокий сенс – у науковому обігу. Бо літературознавець повинен мати право на свободу слова. Радянське шевченкознавство успадкувало критерії і догми від класичного народництва, в якому існувало безліч табу, пов’язаних із канонізацією, з освячуванням образу Шевченка. Але нині, як і сто п’ятдесят, і сто років тому, мусимо почати “боротьбу за нього”: ми так далеко просунулися в “деідеологізації” Шевченка, що варто було б трохи стишити “переможну ходу” “розвінчування” національного генія. Бо кого розвінчуємо? Правильно, Гете, Данте, Шекспір і Сервантес (визнані міфотворці) не є, однак, пророками у своїй батьківщині, але, наприклад, у Німеччині Гете виходить щороку – і в численних видавництвах; тож маємо ситуацію, коли культ особи митця спростовується культом культури як такої. В Іспанії щороку відбувається по кільканадцять наукових заходів, присвячених Сервантесові. Окремі сонети Шекспіра мають близько сотні перекладів однією мовою (!). То для чого ж їм ще й ідеологія? А що в нас? І сто п’ятдесят, і сто років тому, і нині справедливими є слова Шевченка у передмові до другого, так тоді й не опублікованого, видання “Кобзаря”: “До вас слово моє, о братія моя українськая возлюбленная. Великая туга осіла мою душу. Чую, а іноді й читаю: ляхи друкують, чехи, серби, болгаре, чорногори, москалі – всі друкують, а в нас анітелень, неначе всім заціпило” (Див. у шеститомнику творів Шевченка, в томі 6 – 1964 року видання, на с. 312).

Українці у діаспорі твердять, що саме Шевченко відіграв першорядну роль у тому, що їм вдалося зберегти свою національну свідомість, залишитися саме українцями, а не “населенням такого-то походження”. Ми ж в Україні Шевченка втрачаємо – і разом із ним втрачаємо нашу молодь, яка відтепер не тільки зросійщена, але й американізована, бо мислить стереотипами дешевих бойовиків і ще дешевших кінокомедійок. Наша молодь, по суті, відмовилася від Шевченка. А дарма. Бо Ю. Шевельов досконало підмітив, що “Кобзар” є НЕ ТІЛЬКИ ЛІТЕРАТУРА, в секулярно-новоєвропейському сенсі терміна”. Бо Шевченко для України – то таки значно більше, ніж поет, і це знали вже поетові сучасники, серед них – і Панько Куліш. І коли ми, українці, кажемо, що “Кобзар” – Біблія нашого народу, в тому є значно глибший сенс, ніж просто метафоричний. Той же Ю. Шевельов вказує, що у “повному корпусі Шевченкової поезії слова Україна, український вжито 269 разів, а слова Бог, божий, Господь, господній” тощо – 1281 раз. І навіть біографія Шевченка, на думку
О. Забужко, унікальна і, сказати б, “агіографічна” – “житіє” поета-мученика. Для чого ж виймати коштовну ікону з іконостасу національної свідомості? Інших – немає!

Але незалежна Україна Шевченка зневажила. Зневажила бодай дешево-карикатурним, блазенським зображенням на стогривневій купюрі – із підписом “Голова правління банку”, зображенням, яке немає нічого спільного (крім, звичайно, вусів і смушевої шапки) з відомим автопортретом (чи фотографіями) останніх років життя. Шевченко – “націєтворець”. А чи потрібні “націєтворці” діючому Президентові – з його донедавна такою яскравою двомовністю?.. Чи потрібен бунтар, що висміював царську сім’ю, “сім’ї” сьогоднішній – теж багатій і можновладній?..

То що сталося з Шевченком? А нічого не сталося. Просто нині він став нікому не потрібним – і опинився на культурному маргінесі, майже “у засланні”... Зате ми “діждалися Вашингтона...” Бо що таке поет, коли змагаються президенти?