BRAMA
  UKRAINEWSTAND
Home - NEWS - Weather - Biz - Sports - Press - Calendar - Classifieds

  УКРАІНОВИНИ
Home - НОВИНИ - Погода - Ділове - Спорт - Прес - Календар - Оголошення




[BRAMA Client Websites]
Поступ лоґо, Postup logo

[ <<< INDEX ]

POSTUP - ПОСТУП
№ 43 (487), вівторок
7 березня 2000 року


  1. ПЕРША СТОРІНКА
    • Інкасатор-самогубець
    • Турки крадуть камбалу
    • Ізраїль виводить війська з Лівану
    • Явлінський заговорить українською!
    • Росія хоче в НАТО
  2. ПОСТУП У ЛЬВОВІ
    • Кілька слів
    • Львів відвідав посланець Ватикану
    • 50 років безсмертя Генерала Чупринки
    • На уродини Лєніна Львів буде гарним
    • Заводу – нового господаря
    • Рейтинг згадуваності
  3. НАША СТОЛИЦЯ
    • Демографічна ситуація в області
    • Відзнака Президента для жінок
    • бюджетні Перспективи
    • Святоюрський комплекс не втратить парку?
    • Парад котячої краси
    • архіваріус: Про що писали газети...
  4. ПОСТУП З КРАЮ
    • краєвид
    • Вибори до парламенту відбудуться влітку
    • Від опозиційності до проурядовості – один з’їзд
    • “Без упереджень”: Українсько-польський журналістський клуб
    • Інтелект має бути захищеним
    • Зібрання законодавства України
  5. ЕКОНОМІЧНИЙ ПОСТУП
    • край
    • Список претендентів росте
    • Рахункова палата звинуватила Мінфін
    • Росія підняла мито на нафту
    • СВІТ
  6. ПОСТУП У СВІТ
    • СВІТоогляд
    • Ізраїль виводить війська з Лівану (Закінчення)
    • У Чечні розпочалася партизанська війна
    • Косовські маневри
    • Чешка Олбрайт і надалі працюватиме на США
  7. ПОЛЕМІКА В ПОСТУПІ
    • Поет як ніхто, або Народотворча функція Деміурга
  8. АРТ-ПОСТУП
    • З ніг до голови Європа
    • Це було ще недавно, це було вже давно
    • Під склепінням старовинного храму
  9. ПОСТУП В ІСТОРІЮ
    • Томаш Гарик Масарик
    • Чехо-Словаччина та Закарпаття
  10. ДОСЛІДЖЕННЯ І ТЕХНОЛОГІЇ
    • ЕВРИКА
    • Чи прогнози погоди почнуть справджуватися?..
    • Інтернет у провінції
    • СВІТОБАЙТ
  11. СПОРТ-ПОСТУП
    • “Полiтехнiки” мало не скривдили БК “Київ”
    • Останній мiжсезонний збір “Карпат”
    • “Інтер”: бий своїх, щоб чужі боялись
    • СПОРТ-БЛІЦ
  12. ПОСТ-SCRIPTUM
    • КАЛЕНДАР
    • Підтримаймо ініціативу!
    • ГОРОСКОП
pp_43_8  
АРТ-ПОСТУП
СТОРІНКА 8
№ 43 (487), вівторок 7  березня 2000 року

З ніг до голови Європа
Іван МУДРИЙ

Для середньостатистичного мешканця Львова поняття євростандарту стало чи не єдиним визначальним життєвим показником. Виглядає, що ми ніби все більше й більше відчуваємо переваги цивілізації і повертаємося обличчям на Захід. Чомусь мені здається, що “Мерседеси” на вулицях Львова або італізація громадського харчування не додадуть особливих плюсів нашим проєвропейським амбіціям. Зовнішній атрибут – це як “золотий ґудзик на кожусі” (за висловом Михайла Яцківа, самобутнього письменника, вихованого на європейських традиціях). Швидше, хотілось би спинитися на проблемах теоретичного характеру. Отже, хотілось би знайти відповідь на сакраментальне для кожного питання: що ж таке Європа? А далі варто було б з’ясувати, наскільки українці наближенні до Європейського союзу. Географічно Україна розташована у центрі Європи, і це не потребує доказів. У всьому іншому, як не прикро визнавати, наша країна знаходиться “поза Європою”. На індивідуальному рівні кожен з нас обирає свій шлях на Захід. Брати Клічко, Андрій Шевченко завойовують континент своїми руками і ногами, інші, менш талановиті, заполонили італії, греції, польщі дешевою робочою силою. Свої незримі стежки духовного та культурного єднання торує також вибрана частина українських громадян, і заодно пропонує орієнтири широкому загалу. Прикладів достатньо. Мене, наприклад, вражає послідовність і впевненість Volodymyra Kostyrka у запровадженні в українському правописі латинського письма. Подібне можна розцінити як гру уяви чи інтелекту, а може, модний тепер мистецький перфоменс. Та тільки акцентувати увагу на цьому не стану, бо даною публікацією переслідував мету познайомити допитливого читача зі своєчасним виданням під промовистою назвою “Історія європейської цивілізації”. Автор, викладач Львівської Богословської Академії Олена Джеджора, на основі курсу лекцій створила підручник новітньої доби. В цьому кожен може переконатися, взявши до рук згадану книгу. З перших сторінок тексту відчувається “свіжий подих”. Витоки людської цивілізації, антична велична доба, похмуре середньовіччя, нові часи перемін (до кінця XVIII ст.) представлені напрочуд фахово й легко. Нагромадження імен, дат і фактів не сприймається як суха констатація подій, а сам стиль викладу витончений та стриманий. Саме у цій праці треба шукати відповіді на поставлені вище глобальні питання.

Знаю ще зі студентських часів, як важко було знайти навчальну літературу, що несла б потрібні знання, а не суміш ідеології, фальсифікації та нудоти. Скільки зайвих зусиль треба було витратити, щоби оглянути цілі стоси посібників, рекомендованих міністерством освіти, скільки перешкод треба було здолати, аби знайти доступну й зрозумілу книгу. Нині для критичного розуму необхідну поживу знайти нескладно. А підручник О. Джеджори послужить багатьом неоціненною лектурою (сподіваюсь, не тільки студентам, але й усім “практикуючим” європейцям). Плекаймо у собі здобутки західної цивілізації.

P. S. Дивно, що “Історія європейської цивілізації” як навчальний предмет не впроваджений у програми державних вищих закладів освіти України. У колишній робітничо-селянській державі існувала своя система сприйняття історії світу від стародавніх часів до періоду розвиненого соціалізму. Цієї схеми з несуттєвими незалежницькими новаціями дотримується сучасна українська вища школа.



Це було ще недавно, це було вже давно

Світлана ВЕСЕЛКА

ПОРТРЕТИ

“Класична” формула критиків недавнього минулого “впорався – не впорався” (з роллю) увічнена у посібниках для театрознавців. Втім, як на мене, несправедливо пускати в непам’ять такі “відмички-всюдиходи”, як “глибоке проникнення у внутрішню суть персонажа”, “правильно зрозумів (-ли) думку автора”, “правдиво відтворив (-ла)”, “підкуповує щирістю й безпосередністю”, “нові грані свого таланту продемонстрував (-ла)”... Список неповний. Цим кліше бракує вичерпності, лаконізму, але вони завжди до послуг (ще й нині!), невимушено чуються в будь-якому стилі, жанрі, бо невередливі, ладні приліпитися і до претензійної нікчеми, і до майстра сцени.

Подумалося про це, коли, переглядаючи газетні рецензії на вистави театру ім. М. Заньковецької 50–70-х років, намагалася скласти за ними уявлення про Анну Єфремівну Босенко – артистку особливого естетичного спектру, яка була міцно впаяна в концепцію багатьох вистав Бориса Хомича Тягна, видатного українського режисера, вихованця режисерської школи Леся Курбаса. Завжди схвальні, але безликі, амебні оцінки. Жодної спроби проаналізувати ролі артистки – прикметної, любленої глядачами, яка мала свою нішу в репертуарі і в міцному, різнобарвному жіночому складі заньківчанської трупи. Ставлю це виключно на карб рецензентам. І не тільки щодо А. Босенко. Спробуйте без допомоги людей з доброю пам’яттю написати, скажімо, про Володимира Данченка!

Анну Єфремівну ця обставина не засмучує. Вона, сміючись, каже, що я ... перший критик, з яким вона розмовляє! Сміх її легкий, жіночий. Взагалі, все, що її стосується, до чого вона доторкається, про що згадує, має знак непозбутньої жіночності. А я все намагалася “скоротити дистанцію до істини” (за Ліною Костенко), дистанцію до королеви, якою завжди поставала при згадці про неї ця акторка, хоча й бачила її і в роях не королівських, – і таких була переважна більшість.

Розповідають, що вихід її Королеви в “Рюї Блазі” В. Гюго завжди зустрічали оплесками, незважаючи на задачу з трьома невідомими для глядачів: а) що то за п’єса? б) яка то королева? в) хто ця акторка? Аплодували красі жінки, Прекрасній Дамі. Анна Єфремівна не любить, коли акцентують на тій її “особливій прикметі”, їй здається, що це означає, ніби вона погано грала.

Іноді ці константи – талант і врода – співіснують без конфліктів. “Рюї Блаз” вийшов у листопаді 1948 року (це був дебют акторки), а за місяць – “одруження Бєлугіна” О. Островського, М. Соловйова (режисер В. Івченко), де, вдаючись до спортивної термінології, Анна Босенко “підтвердила свій клас” у ролі Олени Карміної – невідпорно агресивний шарм, граціозно забарвлений комедійністю. Мине ще три місяці – і львів’яни побачать юну (саме кохання й самопожертва) Луїзу в міщанській трагедії Ф. Шіллера “Підступність і кохання”.

Рік 1950-й – Василина в комедії
О. Корнійчука “Калиновий гай”. Колгоспниця, модель закоханого художника Верби (його грав Олександр Гай, що був партнером Анни Єфремівни у найкращих її виставах). Скромна й розумна, з почуттям власної гідності й потайною лукавинкою. Чисто тобі степова Джоконда! Єлена у “Міщанах” М. Горького – душевно здорова, сильна у задусі бессеменівського дому. І оманлива згубна мрія хороброго лицаря, козака Андрія Бульбенка – Зося, дочка польського воєводи. Жанрове випробування (свідоме – чи так складався репертуар театру?!) завершилися перемогою. Заньківчанка Анна Босенко явила себе артисткою професійно озброєною, сміливою у пошуку, творчо наснаженою, інтелігентною. Ті ролі були зіграні у виставах Бориса Хомича Тягна. А це був режисер глибокої і сміливої думки, великої ерудиції, людської чистоти і благородства. Він безмежно вірив ув актора, з кожним учасником майбутньої вистави працював над роллю попередньо. Відкривав незнані світи людської безмежності і при тім, як хтось влучно сказав, “вчився вчитися в акторів”, шукав разом з ними. Шукав, міняв, переробляв мало не до генеральної репетиції.

Анна Єфремівна – людина, найближча йому духовно, посвячена в усі його плани і задуми. Дружина (тридцять років подружнього життя), свято віруюча у творчі й етичні принципи свого чоловіка, вона втілювала їх у своїх сценічних твореннях. Акторка – дружина головного режисера – це вічна мішень комедіографів, які пишуть про театр, і театральних фейлетоністів (і ті, й інші сьогодні зовсім перевелися, – чи тішитися з того?!). Галаслива, нісенітна, самозакохана, ненависниця всіх, хто молодший і, не дай Боже, талановитіший... Звичайно, не всі такі. Але якщо вже не такі, то скидаймо перед ними капелюха, з чистим серцем віддаймо належне всім чеснотам. Не така, типово не така Анна Босенко.

Які ролі найбільше любила? – Ті, в яких режисер ставив цікаві завдання. Акторська задача не математична. Вона не розв’язується, аби зійшлася відповідь. “Відповідь” має бути в глядачевій залі. Актор істинний любить процес, а не результат. А процес...

– Це бувало, – розповідає Анна Єфремівна. – От уже щось знайшли. Ось, здається, “вхоплено” – а  завтра все стирається, як крейдяний напис на шкільній дошці. І починається все знову.

– І не шкода знайденого? – питання явно дилетантське.

1957 рік – “Гамлет”. Вистава визнана еталонною багатьма незаперечними авторитетами. Про це можна прочитати в дослідженнях. А я б додала до посилань і висновків тільки слова Й. В. Гете: “Є досліди вторинні, третинні і так далі; якщо вважати їх такими неповноправними, вони тільки заплутують усе, що перші досліди прояснили”.

Артистка Босенко грала матір Гамлета, королеву Гертруду. Ця особа симпатій глядачів явно не викликає. Парадоксально, але такі симпатії віддаються акторкам, котрі цю роль грають (звісно, якщо грають по-шекспірівськи). Артистка Босенко, яка завжди виступала адвокатом своїх героїнь, не хотіла, аби Гертруду побачили хтивою, лихою жінкою. Домінантою ролі був біль матері, тривога за сина, каяття. Тому отруту вона випивала, щоб оминула та чаша Гамлета. Чи розумів її син? Партнер – блискучий, уславлений у цій ролі Олександр Дмитрович Гай – безперечно, розумів.

Для Анни Єфремівни цікаві були “підводні течії” ролі партнера, відлуння його духовного обширу. Коли ж той обшир був на рівні тексту, стереоскопічність зникала, підстерігала буденність, абсолютно неприйнятна акторці. З якою любов’ю і вдячністю згадує вона Володимира Андрійовича Данченка! Актор якоїсь особливої сценічної щедрості, він розшифровував “код” партнера, приймав його “сигнали” і сторицею віддавав... А глядачі бачили довершений дует Езопа й Клеї (“Езоп” Фігейредо), Ірини і Ярослава (“Фауст і смерть” О. Левади). Це були прикметні вистави. Вільний духом геніальний раб Езоп і духовна рабиня красуня Клея – сама досконалість була в цій ролі Анна Єфремівна.

“Фауст і смерть”... Політ людини в космос, ще до Гагаріна (1960 р.). Механтроп, механічний чоловік, наївна й зловісна прадавня, за мірками сьогодення, предтеча такого блага і такої ще неусвідомленої уповні біди людства, як Інтернет. Ірина захопилася Механтропом, його можливостями, що їй, розумному інженеру, вбачаються в цьому винаході. Це була вона, Анна Єфремівна Босенко, і не вона (та й на світлині це видно), її пластика, її інтонації – то був ривок у наш час, “в епоху спорту і синтетики” (Ліна Костенко). Її Ірина була ніби знаком грядущих перемін, як і знаменита спіраль у сценографії Мирона Кипріяна. Утім, мабуть, це погляд з дня сьогоднішнього. Сприйміть, як ще один штрих до портрета.

А ось іще один... Та ні, не штрих – другий портрет, в іншій манері, іншому жанрі – комедійні, характерні ролі Босенко. Вона дуже їх любила, чулася в них вільно, вигадувала різні придумки, цікавинки. Спритна й кмітлива кравчиня Павлина (“Дами і гусари” О. Фредра), Аграфена Семенівна (“Шельменко-денщик” Г. Квітки-Основ’яненка); казкові ролі: пані Олрайт (“Принцеса і городник”
В. Кшемінського) та Королева у “Кришталевому черевичку” Т. Габбе. Коли режисер М. Гіляровський задумував ставити “Дітей сонця” М. Горького, Анна Єфремівна ледь умовила його, щоб не давав їй ролі героїні Єлени, а призначив на Меланію. Як вона любила цю роль недоладної, безмежно, до святості закоханої у недосяжного, як сонце, професора Протасова, купчихи!

Ще одна комедійна роль, ароматизована веселими непорозуміннями, хитромудрими підступами до серця Дами “серенадами й брязкотом мечів” і всіма принадами театральної Іспанії, – “Хитра удовичка” Лопе де Вега. Прекрасна Розаура і чотири кавалери. Анна Єфремівна зіграла тут чотирьох різних жінок! Режисер вистави Ізакін Гріншпут – визнаний постановник комедій. З ним працювалося гарно, як і з Михайлом Гіляровським, і з Анатолієм Ротенштейном.

Друга половина сімдесятих не рясніла цікавими ролями. Просто кажучи, це були переважно напівслужбові, у пересічних п’єсах. І не згадаєш, хто і де була й чим прикметна яка-небудь Оксана Миронівна, чи Марфа Кирилівна, чи Поліна Гнатівна...

Уже двадцять років, як Анна Єфремівна Босенко пішла з театру. Вона і сьогодні звертає на себе увагу перехожих, коли йде вулицею. А ходити вона любить. Влітку по гриби долає кілометри. Донедавна плавала в басейні. У квартирі її тепло, чисто, затишно. Дуже багато книжок – бібліотека Бориса Тягна! Анна Єфремівна весь час повертається у спогадах до нього, посилається на нього, ніби звіряє по ньому свої думки. І розповідає...
Про молодість у Харкові, про знаменитий ТРАМ (Театр робітничої молоді), про свою одіссею по інститутах (геодезичний, механізації сільського господарства, автодорожній технікум!), про Терпилиху в “Наталці Полтавці”, де її вперше побачив Борис Хомич, і  про те, про що авторка тут не написала, враховуючи специфіку видання... А шкода!

Здоров’я Вам, Анно Єфремівно, і многая літа!



Під склепінням старовинного храму

Марія БОЛОЗОВСЬКА

ЛІТУРГІЯ

Прем’єрою у виконанні заслуженої капели України “Трембіта” – знаного колективу, що в останні роки під керівництвом заслуженого діяча мистецтв України Миколи Кулика постійно звертається до творів духовного спрямування, – прозвучала Літургія, написана на замовлення УГКЦ відомими львівськими композиторами. Перша частина “Літургія Слова” створена О. Козаренком, друга – “Літургія Євхаристії” – В. Камінським.

Обидва мистці вже добре відомі львівській публіці не в останню чергу саме завдяки своїм творам на духовну тематику. Твори О. Козаренка “Страсті Господа нашого, Ісуса Христа”, “Богородичні пісні”, опера “Час покаяння” на тексти українських поетів доби бароко та твори В. Камінського – ораторія “Іду. Накликую. Взиваю” до слів проповідей митрополита Шептицького в поетичній обробці Ірини Калинець, симфонія-кантата “Україна. Хресна дорога” на вірші
І. Калинця не раз звучали в нашому місті і здобули заслужене визнання. Але до “чистого” літургійного циклу обидва композитори звернулись вперше, і в ньому як у краплі води віддзеркалились найістотніші риси їх творчої натури.

Для О. Козаренка найважливішим видається перетворення стриманого і величного давнього культового наспіву в сучасному напруженому і експресивному світі. Він мислить свій символ віри як інтелектуал, який намагається через одкровення релігії пояснити і збагнути болючі проблеми нашого буття. Глибоко особисте переживання “земного” невіддільне від нездоланного стремління до “небесного”, вічне і сьогоднішнє зливаються у нерозривній єдності, стрімкий пульс епохи відчувається в цій музиці, попри неспішний темп розгортання і звернення до архаїчних строгих мелодій. Мимоволі виникає асоціація з модерними іконами, в котрих строгі лики Христа, Марії і святих сповнені експресії і набувають дивовижної схожості з мільйонами мучеників кривавого двадцятого сторіччя. Вправність пера досвідченого майстра помітна у точному розрахунку виразових ефектів, у мистецькому діалозі з різними епохами.

В. Камінський у своїй музичній молитві наче абстрагується від сьогодення з його полюсами добра і зла, його поривання до Бога сповнене здебільшого піднесеної радості. Продовжуючи паралелі з живописом, до “Літургії Євхаристії” варто було б шукати ілюстрацій серед барвистих українських барокових ікон з їх усміхненими або зосередженими ликами та ошатними, розкішно вбраними постатями. Дух Бортнянського партесного концерту ХУІІ ст. оживає в її окремих частинах, та водночас майстерно вплетена пунктирна лінія мистецтва двадцятого сторіччя, сучасні прийоми письма надають цій класичній манері ілюзії переміщення в часі, наближення до реальності – так, як промінь світла, пробиваючись крізь кольорові вітражі храму, нагадує про світ за його стінами. Світлі відтінки настроїв і почуттів панують протягом всієї частини – недаремно центральними номерами є “Тебе оспівуємо”, де щире і сповнене надії звернення “Боже наш” доручено найніжнішому голосу сопрано (Ярослава Крилошанська), “Вірую” з його графічно чітким мелодичним рельєфом та “Отче наш”.

Два музичні втілення віри, дві цілком неподібні до себе і разом з тим по-своєму дуже переконливі лінії релігійного мислення – немає потреби їх порівнювати, хоч вони і звучали в одному концерті. Головне, що кожен з авторів був у власному виразі цілком щирий, а разом з тим майстерний і послідовний.