UKRAINEWSTAND Home - NEWS - Weather - Biz - Sports - Press - Calendar - Classifieds   УКРАІНОВИНИ Home - НОВИНИ - Погода - Ділове - Спорт - Прес - Календар - Оголошення ADVERTISEMENT Ukraine's Quest for Mature Nation Statehood: Ukraine's Regional Commitments - usukrainianrelations.org

[ <<< INDEX ]

POSTUP - ПОСТУП № 43 (487), вівторок 7 березня 2000 року ПЕРША СТОРІНКА Інкасатор-самогубець Турки крадуть камбалу Ізраїль виводить війська з Лівану Явлінський заговорить українською! Росія хоче в НАТО ПОСТУП У ЛЬВОВІ Кілька слів Львів відвідав посланець Ватикану 50 років безсмертя Генерала Чупринки На уродини Лєніна Львів буде гарним Заводу – нового господаря Рейтинг згадуваності НАША СТОЛИЦЯ Демографічна ситуація в області Відзнака Президента для жінок бюджетні Перспективи Святоюрський комплекс не втратить парку? Парад котячої краси архіваріус: Про що писали газети... ПОСТУП З КРАЮ краєвид Вибори до парламенту відбудуться влітку Від опозиційності до проурядовості – один з’їзд “Без упереджень”: Українсько-польський журналістський клуб Інтелект має бути захищеним Зібрання законодавства України ЕКОНОМІЧНИЙ ПОСТУП край Список претендентів росте Рахункова палата звинуватила Мінфін Росія підняла мито на нафту СВІТ ПОСТУП У СВІТ СВІТоогляд Ізраїль виводить війська з Лівану (Закінчення) У Чечні розпочалася партизанська війна Косовські маневри Чешка Олбрайт і надалі працюватиме на США ПОЛЕМІКА В ПОСТУПІ Поет як ніхто, або Народотворча функція Деміурга АРТ-ПОСТУП З ніг до голови Європа Це було ще недавно, це було вже давно Під склепінням старовинного храму ПОСТУП В ІСТОРІЮ Томаш Гарик Масарик Чехо-Словаччина та Закарпаття ДОСЛІДЖЕННЯ І ТЕХНОЛОГІЇ ЕВРИКА Чи прогнози погоди почнуть справджуватися?.. Інтернет у провінції СВІТОБАЙТ СПОРТ-ПОСТУП “Полiтехнiки” мало не скривдили БК “Київ” Останній мiжсезонний збір “Карпат” “Інтер”: бий своїх, щоб чужі боялись СПОРТ-БЛІЦ ПОСТ-SCRIPTUM КАЛЕНДАР Підтримаймо ініціативу! ГОРОСКОП

 

ПОЛЕМІКА В ПОСТУПІ

СТОРІНКА 7

№ 43 (487), вівторок 7  березня 2000 року

Поет як ніхто, або Народотворча функція Деміурга
Чи здатний був наш Тарас хоча б курку зарізати?
Богдан ЧЕПУРКО

Невдячна справа – бути літературним арбітром. Це ж треба написати про Поета, критика, літературознавця, критиків критика, розмаїтих диспутантів та ще й викласти своє бачення проблеми.

Почну із себе. Змалку почував себе народженим згори. Це дуже природне відчуття. 3 тою поправкою, що таким мені видавалось усе довколишнє “людство”. Цією горою були не Арарат чи Говерла, Вавилонська вежа або чиновницькі ієрархії. Це було нормальне почуття одухотвореності, мітичного (не міфологічного) і містичного (не місцевого чи містечкового) сакрально безпосереднього світовідчуття. У найстрашнішому сні не могло мені приснитись, що світське стане секуляризованим, тобто відчуженим від духовного.

Постійно живуть зі мною дитячі (дошколярські) візії якогось дуже конкретного острівного раю. Кругом була вода, яка змикалась на обрії із небом. Але ця вода була не до самих зір, бо вже існував отой зелений, повний людяності Острів із вознесеними білими будівлями. Не пригадую собі межи деревами людиноподібних – жодної тобі малпи, яка ще “з дерева не злізла”!

До чого тут всі ці спогади? Мова про призначення Поета як тимчасового, але у своїх творах довговічнішого Гостя на цій Землі. Мова також про присутність у кожній людині безвічного начала, ідеться, отже, про поета, який стає собою, будучи всіма і ніким зокрема. Саме тоді він стає собою, тобто Поетом. Подібно як Ісус Христос взяв на себе карму всього людства, Тарас Шевченко взяв на себе карму України. Тут Григорій Грабович має абсолютну рацію: Шевченко відчував своє призначення як священний дар і прокляття водночас. Це не заперечує ні народотворчої, ні людинотворчої, ні державотворчої ролі нашого найбільшого Поета. У цьому питанні п.Грабович, звісна річ, помиляється свідомо, бо йому йшлося про наголошення тільки ще одного міфотворчого аспекту, який йому не без підстав видається одним із найголовніших... Неусвідомлена помилка поважного професора – в методології. Структуральний метод хибує на схематичність, як і кожний інший.

Розрізнювальним чинником могла б стати теза про те, що ТЕ САМЕ Є НЕ ТЕ САМЕ. Міф і міт – абсолютно неспівставні поняття. Про це вже я говорив у статті “Повернення викраденої Європи” (“Поступ”, 4 січня 2000 р.). Одна справа затемнення, а зовсім інша – просвітлення свідомості. Універсальні символи (самоволя) і архетипи (не архаїка!) – справді основоположні та самовизначальні для самопізнання та самореалізації. Пізнаючи себе, я намагаюсь пізнати всього себе, весь родовід, весь досвід із глибин генетичної матриці і, ясна річ, – Бога в собі. Це допомагає поставити вищу мету. Таким чином унікально-індивідуальне не нівелюється, а стає універсально-вселюдським.

Методологічно-понятійні дефініції потребують незагайного вдосконалення і постійного уточнення за вже названим мною принципом “Те саме – не є те саме”. Скажімо, ірреальне трактується як нереальне, хоча насправді – це вища реальність (надреальність), тобто ще не пізнане або й непізнаване, але... існуюче. Григорій Грабович тонко підмітив, що Поет має на увазі насамперед Ідеальну Україну (або людство). Бо й справді, якщо порівняти Україну Золотого Віку, якою вона гіпотетично була при сотворенні світу, або ту, якою вона мала б бути в розумінні суспільної гармонії, із тою, яку маємо (“маємо те, що маємо”), то між ними –
п р і р в а. Це зовсім не означає, що на Україну (чи людство) треба махнути рукою.

Щодо історичності Шевченкової творчості. Чи таке вже заідеалізоване давнє минуле або заідеологізовано викривальне (необ’єктивне) трактування ближчої історії в його творах?! Хіба не відповідає історичній правді те, що після приєднання до Москви почалася стрімка деградація верхів українського суспільства?.. Ось козаки, предки яких потрясали мусульманським світом, прийшовши посольством до Катерини, падають на підлогу і не встають: “Умремо, мамо, а не встанемо?” Або будують театралізовано-едемні пейзажі для цариці із декоративними хатками, а Катерина глаголить: “Я знаю мой народ... Мой народ пйот водку, пайот і танцуєт гопака”. Або альковні шури-мури братів Розумовських (аналог Роксоляни в штанах). Чи не очевидна деградація? Чи треба ще щось міфологізувати? Невже, якщо Шевченко таврує продажних гетьманів “раби, подножки, грязь Москви”, то він проти державотворення? Або що він анархіст?..

Щодо кобзарів – цих посередників між Богом і людьми, козацтвом і поспільством. У що вони перетворились в загальній масі після скасування козаччини? Та ж у злиденних жебрущих калік перехожих... Звичайно, були й винятки. Отже, не можна на підставі занепаду говорити при часи розквіту. Шевченко ці речі розрізняв – що ж тут поганого?

Чи свідчить, скажімо, про ущербність Шевченкове признання, що “мене діти люблять, а кого діти люблять, той ще не зовсім пропащий чоловік”? Навпаки, йдеться про нормальну оцінку і самооцінку особистості. Мені завжди видавалось, що якби Шевченко мав сім’ю, дітей – ми надбали б ще трохи зовсім іншого і, звичайно ж, позитивного матеріалу для аналізу... Але хіба він не оспівав сім’ю?!

Стосовно комплексів. Ні дітовбивство, ні батьковбивство не є нормальним явищем. Але так само не є нормальними війни, однак вони тривають впродовж усієї історії людства. Чи закомплексований Тарас Бульба, вбиваючи дорослого сина-зрадника? Чи є це таким собі побутовим синовбивством, яке можна пояснити комплексом? Не хочеться тут говорити про Ґонту, який вбиває малолітніх дітей. Здається, Шевченко явно перестарався, але такий вже закон трагедії, якою є “Гайдамаки”. Однак чи здатний був наш Тарас хоча б курку зарізати – це ще під великим знаком запитання. Ні Фройд, ні Ломброзо, ні засновники структуралізму не можуть пояснити нам не тільки таємниці людської душі (зрештою, вони її підмінюють то псіхеєю, то ще чимось), а навіть елементарної провокативності людських стосунків у часи “взаємного” чи одностороннього поневолення та несправедливості. Тому такий важливий для Шевченка ідеал Правди святої, добром зігрітого серця і т.п. Причому йдеться і про міжнаціональні, і просто побутові взаємини. Чи свідчить це про те, що Шевченко міфологізує?

У своїй праці Г.Грабович не виказує симпатій чи прив’язаностей, однак по-справжньому вільною його препарацію також не назвеш. От він говорить про абсолютизовану Шевченком ідею “маніхейського розпаду світу на добро і зло, що є типовою ознакою творчого стилю й думки “непристосованої особистості “поета”. Крапка. Повна відстороненість. Жодних симпатій чи емоцій! Але чому це Шевченко мав пристосовуватись! Звідки ця холоднокровно американізована зверхність пристосованого до непристосованих?..

Тепер по суті. Світ справді роздвоєний на добро і зло, і це не свідчення якоїсь діалектичної єдності протилежностей, гармонії чи бодай рівноваги. Не Шевченко видумав цю сумну реальність. Пригадується відповідь художника фашистському офіцерові, коли той, глянувши на “Герніку”, спитав: “Це Ваша робота?” “Ні! Це в а ш а  робота!” – відповів Пікассо. Не є свідченням Шевченкової ущербності його визнання розпаду людської цілісності. Так само, як не є свідченням якоїсь маргінесної непристосованості його боротьба з пристосовництвом і колабораціонізмом. Поет пристосовує світ до себе як Деміурга...

Звичайно, не вина, а біда Г. Грабовича, що він не завжди відчуває слово-образи української мови чи світообраз української душі. І народ, і мова змінюються залежно від того, яке життя і пережиття. Не треба забувати також про ймовірні трансформації і переосмислення понять: деколи – до не впізнання. От ми знаємо, що Бог не злий і не добрий – Бог справедливий. Людина, яка наслідує Творця, мала б бути людяна, лагідна, ніжна та яка завгодно, але не зла чи добра. У мові навіть понять таких не було. Натомість є  д і б р и (діброви), тобто природні багатства і всіляке зело: зілля дібр. Проходить час. Багатства (дібри) переосмислюються із означення природної повноти світу у визначення привласнених дібр-добр. “Зілля дібр” трансформується у вислів “зело добре”, тобто “дуже добре” (очєнь харашо). Згодом вже й зело переспотворюється у зло (пригадуєте “Квіти зла” Бодлєра?). Куди вже далі: дібри-багатства трактуються як добро, а зело-зілля, тобто природна повнота світу як зло. З того часу синкретично нерозчленована гармонія світу розкололась на добро і зло, у яких вже нема ні дібр, ні зела. І от уже двоє замість зливатись ув одно, починають злитись одне на одного. Життєдайна злива, яка зливає ниву, стає смертоносною, злою і т.д. і т.п... Я продемонстрував ймовірні варіанти творчих модифікацій у межах мовної свідомості. В даному випадку: щодо трактування тих чи інших понять... Але йдеться про явища, які стоять за ними. Більшість давно визнала поділ на біле і чорне, добро і зло і навіть встигла... пристосуватись до цього. Не Шевченко це видумав або міфологізує. Шевченко це показав і хоче щось змінити в цьому придуркуватому “маємо те, що маємо”.

Шевченко опустився до свого упослідженого, пограбованого і приниженого народу, до його прижиттєвого пекла не для закомплексування себе чи народу, не для міфотворення, а щоб підняти його й самого себе до... самих себе, до певної вищої сутності і призначення сотвореного. Проходячи сім кіл пекла, він будував, умовно кажучи, рай. Тобто можна говорити про чин Поета як народотворчість або творення Нації. Тут Шевченко стає Учителем: “Даруй словам святую силу людськеє серце пробивать.., щоб милость душу осінила, щоб навчились путями Господа ходить, святого Господа любить і брата миловать...”

Так само нічого страшного нема у кодуванні чи розкодуванні з допомогою словообразів (символізації елітного матеріалу, кристалізації понять). Багатства підсвідомого при наявності творчої волі свідомого та участі надсвідомих творчих осяянь становлять триєдиність людської душі. Інша річ, що кодувати. Якщо руйнуючі і дисгармонійні міфологеми (скажімо, підсовєтські) – це веде не тільки до погублення душі, а й до смерті популяції. Якщо ж кодувати те, що сотворене за образом і подобою Ідеалу, – це саме життя. А хто не хоче жити?! Та ще й достойно. Гармонійно. В радості і любові.

Тут важливо визначитись, чого ми хочемо, погодити це і не переступати. Тут неможливо обійтись без єдності оцінки і самооцінки, відповідності слова і вчинку та й без елементарної порядності, якої так недовистачає нашому суспільству... Шевченко ніколи б не сказав, що “проклену самого Бога, за неї душу погублю”, якби він Бога сприймав як неіснуючу абстракцію.

Бог у Шевченка – діючий: “Суєслови, лицеміри, Господом прокляті. Ви любите на братові шкуру, а не душу”. Шевченко чув себе спільником Бога у боротьбі супроти диявола. Бог для Поета – святий побратим, стратег, із яким у нього партнерські стосунки... Звичайно, Шевченко розумів, що Бог є чимось безмежно більшим, як у с е разом. Однак, якщо Він більший від усього і вся, то Він ще й Особа, тобто недаремно Бог очоловічився в Ісусі, і в такій іпостасі – Він ще й Людина, соратник святих героїв у священній боротьбі за образ Божий у людях і народах. Якщо вже я зачепив реверсивну тему проклять, то завважу, що не треба робити з Шевченка ідола... Однак завважу також, що Бога він не прокляв, а тільки пообіцяв проклясти, якщо Той не зверне увагу на земні справи – фактично це категоричне запрошення Бога до діалогу. Тобто йдеться про активну форму релігійності. У Шевченка навіть “Бог”, яким Його уявляють люди, може помилятись, адже є різні конфесії і релігії. Адже під знаменням Бога люди вбивають одне одного. Термін “прокляття” виступає тут як друга сторона взаємної клятви, якою людство скріпило свою угоду із Богом. Прокляття –розплата за порушення клятви. Якщо тут Шевченко стає жертвою Старого Завіту з його специфічним уявленням про божество, то в другій частині фрази спіткнувся на неправильному перекладі слів Св. Павла (“Заради Ізраїля душу погублю”). Треба читати: “Заради спасіння Ізраїля душу покладу”. Висновок? Шевченко любить Бога як Ідеал, і це зовсім не означає, що він замінює Ідеалом Бога. З іншого боку, Поет звертає увагу богобоязливих землячків, які дозволяють маніпулювати собою, на правдиво безоглядну любов: “Я так її люблю..., що”... І далі – за текстом.

Я погоджуюсь із п. Грабовичем, що Шевченка багато хто хотів привласнити, приручити, впіймати, але... “Світ ловив мене, та не впіймав”, тобто Шевченко глибший від меркантильних потрактувань і ситуаційних потреб. Інша річ, що українцям нема потреби привласнювати Шевченка, бо він плоть від плоті і кров від крові н а ш ПОЕТ. Оце розрізнення справді відсутнє у Г. Грабовича. Шевченко в нього – якась абстрактна постать, поет взагалі – ну, трохи закомплексований на Україні... Допустимо, якийсь народ захотів би його привласнити або якийсь бізнесмен – приватизувати. Вам це видається можливим? Ото ж бо! Шевченко не продається. У зв’язку із цим прикладом непродажної, сильної, самодостатньої і самостійної України доречно навести інший фактаж. Микола Гоголь якось висловився, що то не митець, який не вміє обійти цензуру. Гоголь, звісна річ, був українцем. Він самотужки воював із мертводушною імперією зла, але, коли побачив, що із ганьби Росії бєлінські та іже з ними роблять пам’ятник нерукотворний, баламутячи (міфологізуючи!) пересічного обивателя, він спалив другий том “Мертвих душ”. Намагаючись здурити москаля, він одурив себе самого. А як писав Шевченко? “Не дуріте самі себе!” Шевченкові не було потреби обминати чи обманювати цензуру. “Ми  п р о с т о (не криво! – Б.Ч.) йшли. У нас нема зерна неправди за собою”.

На цю тему можна і треба писати трактат. Обсяг газетної статті не дає такої можливості. Насамкінець завважу, що рівень доповідної Павла Александрова (“Поступ”, № 12 за 22 січня ц. р.) доволі таки студентський. Розважливішим є роз’яснення Тараса Антиповича, який зумів успішно подолати невидимі підводні рифи (пороги?) і обережно завершив свій коментар на оптимістичній і толерантній ноті. Про Шевченка треба писати всерйоз, ідучи за законами його поетичного світу. Поета не можна пізнати через рожеві, чорні або сірі окуляри догм і стереотипів.

Завершую цей відгук на дискусію в “Поступі” твердженням, що Поет – це ніхто в очах обивателя, бо небагато з нас знає Шевченка і ще менше живе за його духовим прикладом... Але Поет – це (плюс-мінус) Богоподібне ВСЕ для відродження чи то людини, чи народу, чи міжнародної спільноти.

Шевченко не був ні міфотворцем, ні роздвоєним дуалістом. Тобто він не руйнує цілісності і ясності нашого світогляду, не засмічує нашої свідомості. Шевченко поставив Мету або програму. Звичайно, як поет, а не як політик. І, звісно ж, на вищому рівні і з участю глибших архетипів, ніж це можуть збагнути соцреалісти чи структуралісти.