BRAMA
  UKRAINEWSTAND
Home - NEWS - Weather - Biz - Sports - Press - Calendar - Classifieds

  УКРАІНОВИНИ
Home - НОВИНИ - Погода - Ділове - Спорт - Прес - Календар - Оголошення
buy visitors



[BRAMA Client Websites]
Поступ лоґо, Postup logo

[ <<< INDEX ]

POSTUP - ПОСТУП
№ 42 (486), субота-неділя
4-5 березня 2000 року


  1. ПЕРША СТОРІНКА
    • саміт у Трускавці
    • ОБСЄ не бачить поступу
    • опера, Назарбаєв і пані Кучма
    • Директор МВФ: перша спроба
  2. ПОСТУП У ЛЬВОВІ
    • Кілька слів
    • Пікет ображених молодоукраїнців
    • Сертифікати проти привидів минулого
    • Фатальні наслідки дитячої жорстокості
    • СТАНДАРТ НА СИРЕНИ І БЛИМАВКИ
    • АМЕРИКАНСЬКІ ОФІЦЕРИ НА ЛЬВІВЩИНІ
  3. НАША СТОЛИЦЯ
    • Європа – не клуб для християн
    • НОВИЙ ЗАВОД НА ЛЬВІВЩИНІ
    • Згоріла школа
    • 12 років навчатися в школі
    • Винайняти квартиру у Львові
    • архіваріус: Про що писали газети...
  4. ПОСТУП З КРАЮ
    • краєвид
    • ОБСЄ не бачить поступу (Закінчення)
    • Інструкція з експлуатації (Закінчення)
    • Українця висилають з Коста-Рики
    • Росія похвалила Україну
    • Борги наші
    • Остарбайтери Східної Європи об’єднуються
    • Психів-бандитів зловили
  5. ЕКОНОМІЧНИЙ ПОСТУП
    • край
    • Директор МВФ: перша спроба (Закінчення)
    • Абрамович купив 70% російського алюмінію
    • СВІТ
  6. ПОСТУП У СВІТ
    • СВІТоогляд
    • Піночет повернувся додому
    • Чекаючи на старт
    • Растаманська країна Бельгія
    • 400 рабинів протестують
    • Датчани пішли шляхом Гайдера
  7. КНИЖКОВИЙ ПОСТУП
    • Діва Обида, або “Одкровення від Ігоря”
    • Ще раз про Львів
    • Бібліо-течка
  8. РЕЛІГІЙНИЙ ПОСТУП
    • ЗВЕРНЕННЯ ДО ДУХОВЕНСТВА І МИРЯН
    • Сім’я – турбота Церкви
  9. ПОСТУП У ХОРВАТІЇ
    • Зустріч серця християн Європи
  10. АРТ-ПОСТУП
    • КІЛЬКА СЛІВ
    • Неллі Корнієнко: Мова театру дуже суттєво змінюється
    • Володимир Кучинський: Театр – матерія незнищенна
  11. СПОРТ-ПОСТУП
    • Перша спроба Сиднея
    • Чемпiонат України 1999/2000
    • Попе-попереду “каноніри”!
    • СПОРТ-БЛІЦ
  12. ПОСТ-SCRIPTUM
    • КАЛЕНДАР
    • Коли Великі були маленькими
    • Гороскоп

pp_42_7  
 КНИЖКОВИЙ ПОСТУП
СТОРІНКА 7
№ 42 (486), субота-неділя 4-5  березня 2000 року

Діва Обида, або “Одкровення від Ігоря”

Маріанна КІЯНОВСЬКА

ПОЕЗІЯ

Є речі непроминальні... Є книги, які залишають у спадок дітям... Отже, Ігор Римарук. Діва Обида. Видіння і відлуння. Івано-Франківськ, Видавництво “Лілея-НВ”, 1998 р.

Хоча книга й датована 1998 роком (була підписана до друку 28. 05. 98), проте є справжньою новинкою (адже не була представлена видавництвом навіть на осінньому Львівському книжковому форумі, і з’явилася у книгарнях тільки дуже-дуже недавно). А ще – великою радістю для шанувальників поезії. Та спочатку – кілька зауваг суто, так би мовити, “поліграфічних”. Усі книги від “Лілея-НВ” є маленькими шедеврами – і тому, що видавництво спеціалізується тільки на першорядних авторах, і тому, що в плані оформлення кожну його книгу можна назвати витвором мистецтва. “Діва Обида” Ігоря Римарука – не виняток. Поезію ілюстровано репродукціями картин київського художника Анатолія Буртового, і це поєднання краще назвати навіть не гармонією, а цілістю... Язичництво, християнство, образи-архетипи Трипільської культури озвучені й означені через лінію та барву – і через слово, а за всім тим стоїть справжня, небуденна, але при тому майже інтимна Вічність, бо ці тексти, як і ці зображення, щільно й насичено локалізовані в Україні (як категорії буття), але вже від моменту свого створення є абсолютно позачасовими. Сказано ж бо: видіння і відлуння...

Ігор Римарук (чи ж треба представляти одного з найкращих українських живописців слова?!), може, й не писав зовсім, а тільки вслухався – у голос землі, голос вітру, голос крові... Може, й не вслухався навіть, а тільки прочував. Може, й не прочував – а просто ЗНАВ, знав тим сокровенним знанням, що його мають тільки матері – і справжні поети... Бо він таки справжній...

У книзі цій, досконало скомпонованій, є вірші відносно більш давні (себто раніше друковані) – і зовсім нові. Проте вони творять досконале полотно Тексту, яке мені чомусь найбільше асоціюється з полотном домотканим: віртуоз форми, Римарук (рима так і проситься в руки) не піддається спокусі писати гладенько і рівненько, мережано-римовано, він пише насамперед органічно – зламаний ритм, не все і не всюди (цілком свідомо!) витриманий розмір творять живу, дихаючу фактуру, де потовщення нитки є природним, бо свідчить про її достеменність, про те, що вона прядена рукою, а не машиною.

А ще в цій поезії – велика любов до Бога, але така, в якій християнськість поєднується з язичницьким світовідчуттям, книжне слово проповідника найвищої любові й віра у Царство Боже корелюють із вічним і сокровенним знанням, з найглибиннішими архетипами культури, без яких людина не є людиною. Це, зрештою, задекларовано й у програмовому вірші:

Може, душа, спопеліла дотла,
не озвіріє...
Чом же ти ймення Обиди взяла,
Діво Маріє?

У “Глосаліях” (до речі, глоса – маловживане або незрозуміле слово чи вираз, що трапляються у давніх текстах, і пояснення до них), які самі по собі є унікальним за красою і вивершеністю зразком сучасної (модерної) поезії, виведено слова-концепти Римарукового поетичного космосу:

Істинно кажу вам трава
істинно кажу вам вода
істинні кажу вам слова
допоки горить звізда [...]
істинно кажу вам огонь
істинно кажу вам земля
істинно не з лона кажу
з долонь пробитих вам немовля.

Маємо тут живе і пульсуюче проявлення слова-як-сутності (значущими є і паузи-мовчання), слова, на якому тримається все (не ми творимо мову, а мова творить нас), бо:
словозвізда
істинновамкажу...

І? попри все язичництво, немає у Римарука проявів багатобожжя, бо ж сказано: “Спочатку було Слово, і Слово було Бог...”, але є – “гетьманський сад і Гетсиманський сад”... І в кожному образі впізнаєш дещицю себе, читаючи цю книгу як одкровення – одкровення цілком українсько-слов’янське, і як багатозначно звучить оце – “Одкровення від Ігоря”...

Та це – тільки одна з інтерпретацій (бо ж чи відчитав хтось до кінця, чи збагнув загадку сонетів Шекспіра?), ще й вельми поверхова (що поробиш, жанр рецензії має безліч мінусів). А незглибиме так і залишається незглибимим. Є речі більш очевидні – і не сказати про них не можна. Насамперед – вражає кількість присвят: захованій за світлим, як мир, іменем Ірині, Ігореві Калинцю, В’ячеславу Медведеві, Федюку, Драчеві, Герасим’юку, Тарнавському, Бойчуку, Рубчакові, Талалаю, Фльорку, Пашковському, Воробйову – такий собі маленький пантеон сучасної української культури... Але насправді – не так, бо насправді то друзі, а як не друзі – то просто близькі люди, ба навіть брати: по духу, по крові, по Україні... І збагнувши це, перестаєш дивуватися: великий поет має велике серце. Бо як же інакше було б умістити в серці слова, як інакше сказати, щоб тобі повірили:
“Істинно кажу вам...”

Це книга і проста, і складна водночас. Проста, бо не велемудрствує словесами:
Через дальні глухі перевали
Плентав голос – голодний спудей,
а отже, доступна, залишаючись глибокою. Складна, бо в ній – безліч прихованих цитат і ремінісценцій, як-от:
Зрине з провалля Бог
На золотих вітрах, –
і вже рафінований читач пригадує собі Вергілія, Данте, Петрарку, Метерлінка чи й навіть – як строгу антитезу – Умберто Еко,
а за рядками:
Старим обрусом столу не
застелим –
помислимо... і спалим, перед тим
процитувавши голосом веселим,
що навіть дим солодкий.
Навіть дим... –
стоять Овідій, Леся Українка, і ще з півсотні поетів, що є гордістю своїх літератур...
Отже – Римарук... Книга, співзвучна і юності:
солодкий клинопис коліна
і лікті..... і вузлики [...]
у знемозі я наше несправжнє
минуле
як Трою розкопую
читає при місяці янгол
піщану твою ксерокопію,
і глибокому досвіду:
хто добра не хотів той пішов не зі
злом...

Феномен Римарука у тому ж, у чому й феномен (і загадка) найдавнішого українського мелосу, зокрема – колядок і щедрівок: заховані у них слова – то насправді слова посаджені і пророслі, слова вкорінені, слова, що дають плоди...

P.S. До речі, шанувальники невдовзі матимуть нагоду зустрітися з улюбленим поетом: 9 березня о 17.00 клуб-кафе “Лялька” запрошує на презентацію Римарукової книги поезій “Діва Обида”



Ще раз про Львів

П.І. ГАРКАВІ

КРАЄЗНАВСТВО

Згідно зі списками нових надходжень Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника, щомісяця за кордоном видається та перевидається 3-4 книжки про Львів. Стільки ж виходить і в нас, але – в рік. До того ж вони залишаються недоступними для широкого загалу через малі тиражі та високу ціну. Складна форма викладу також обмежує коло читачів. На жаль, фахівці, зайняті науковими дослідженнями рідко вдаються до популяризації історичного краєзнавства.

Тим часом ліквідація цензури та спецфондів, можливість користування раніше забороненою літературою – все це створило сприятливі умови для поширення краєзнавчої інформації. Проте в процесі поширення трапляються помилки. Так, до путівника “Україна” київського видавництва “Смолоскип” (1993) з радянських енциклопедій перекочувало твердження, що пам`ятник А. Міцкевичу у Львові відкрито 1905 року, хоча насправді ця подія відбулася 30 жовтня 1904 року.

Ще одна прикра помилка (яка, проте, не зменшує наукової вартості видання) потрапила на сторінки книги “Львів: Історичні нариси”, виданої Інститутом Українознавства ім. І. Крип`якевича НАН України 1996 року. На стор. 233 замість церкви Параскеви вміщено зображення каплиці Трьох Святителів. Але й ця помилка теж є запозиченою. У “Каталозі грав’юр
XVII-XX ст. з фондів ЛНБ ім. В. Стефаника” ще 1989 року переплутали підписи під сусідніми зображеннями, і от результат...

Проте значно прикрішими від “технічних” помилок є зумисні перекручення фактів і фальсифікації. Так, у жодному з українських радянських видань немає правдивої інформації про ЗУНР, УПА, операцію “Вісла” тощо. Інші джерела часто теж не є об`єктивними.

Досліджуючи історію Львова, неможливо оминути таке багатюще джерело інформації, як бібліографія. На сьогодні найповнішою та найоб‘єктивнішою залишається “Бібліографія історії міста Львова”, яку ще 1948 року уклав Ю. Заяць. Ця постать заслуговує на окрему розповідь і дослідження. Як зазначала М. Вальо у своїй доповіді на міжнародній науковій конференції, присвяченій 50-річчю ЛНБ ім. В. Стефаника: “Ю. С. Заяцем були виконані бібліографічні покажчики з історії Львова та про енергетичні ресурси західноукраїнських земель, бібліографічні персоналії М. Драгоманова, академіка М. С. Возняка та деякі інші, які досі зберігаються в машинописних варіантах серед раритетних видань відділу бібліографії”.

Ще одна постать – Федір Пилипович Максименко, якого можна вважати фундатором української краєзнавчої бібліографії. До його доробку належить бібліографічний покажчик “Збірки історичних відомостей про населені пункти Української РСР”. У передмові до першої публікації (“Архіви України” №4, 1963) зазначалося, що при складанні покажчика були використані друковані історичні й краєзнавчі бібліографії та фонди львівських бібліотек – Державного університету ім. Ів. Франка, ЛНБ ім. В. Стефаника, Етнографічного музею. Це своєрідна спроба зафіксувати комплексні джерела, що дають історичні відомості та розвідки про поселення, яким до того часу не було присвячено спеціальних досліджень.

Серед відомих бібліографів Львова варто згадати Олександра Даниловича Кізлика, який зробив чималий внесок у розвиток бібліографічних і книгознавчих досліджень. Він брав участь у створенні більшості бібліографічних покажчиків у галузі краєзнавства, виданих у Львові. Останньою з цих праць є покажчик літератури “Іншомовні джерела до історії міст і сіл України” (1995). І, як зазначає укладач, “цей краєзнавчий бібліографічний покажчик є відповіддю на численні запити читачів, вчених-дослідників, які шукають потрібні матеріали з різних ділянок суспільних, природничих, прикладних та інших наук, пов`язаних своїм змістом із населеними пунктами України”.

Бібліографічні покажчики, як правило, видаються невеликими тиражами (200-300 примірників). Але їх можна порівняти з компасами у морі книг. Основне призначення цих видань – спрямовувати читачів у потрібному їм напрямку, надавати можливість ширше й усебічніше ознайомитись із доробком різних авторів. Бо недарма народна мудрість каже: “Найважче сперечатись із тим, хто прочитав лише одну книжку”.

Останніми роками з‘являється дедалі більше газетно-журнальних публікацій краєзнавчого характеру, які доволі важко відстежувати. Проте відділ бібліографії Львівської державної обласної універсальної наукової бібліотеки працює над укладанням бібліографії газетно-журнальних статей про Львів. На жаль, про неї знає лише обмежене коло фахівців.

Однією з найпопулярніших книжок про Львів є “Історичні проходи по Львові” Івана Крип`якевича. А ще 1991 року в передмові до її перевидання Ярослав Ісаєвич зазначав: “Виросло кілька поколінь львів`ян, які про книжку І. Крип`якевича не знали, а якщо й знали, то не мали до неї доступу”.

До речі, схована під грифом “Для службового користування”, література ця не містила жодних державних таємниць. Як, наприклад, уже згадувана “Бібліографія ...” Ю. Заяця, бібліографічний покажчик “Історія міст і сіл Львівської області” (1977), “Довідник перейменувань вулиць та площ Львова” Л. Грабко та Б. Мельника (1971). Останній, окрім ґрифу, містив власний номер на кожному з п`ятисот примірників. На сьогодні це найповніше джерело інформації про назви вулиць і площ Львова, яке по 29 роках потребує нового видання. Під ідеологічні обмеження потрапляли навіть твори мистецтва, фотоальбоми та гравюри. А у фондах відділу мистецтва ЛНБ ім. В. Стефаника зберігається понад 70 тисяч ґравюр, рисунків й акварелей, на багатьох з яких є зображення краєвидів Львова, його архітектурних пам`яток. І як зазначає С. Костюк у передмові до вже згадуваного “Каталога гравюр XVII-XX ст. з фондів ЛНБ ім. В. Стефаника”: “Мистецька вартість робіт, звичайно, неоднакова, але для вивчення архітектури та історії Львова вони є незамінним джерелом”. У другій половині ХІХ століття на зміну ґравюрам та літографіям прийшла фотографія. Багато львів`ян пам`ятають фотовиставки “З бабусиної скрині” та “З дідусевого альбому”, які проводились у Львівському історичному музеї 10-12 років тому. Більшість із тих світлин перед тим рідко коли експонувалась і  публікувалась.

Хоча ще Александр Дюма стверджував, ніби «історія – це цвях, на який можна повісити, що завгодно”, вивчати минуле без джерел неможливо. А найдостовірнішими джерелами є архівні документи та свідчення очевидців. Перші – це здебільшого юридичні документи: акти, постанови, розпорядження тощо. Серед опублікованих архівних матеріалів слід відзначити київські видання 1965 року: “Йосифінська (1785-1788) і Францисканська (1819-1820) метрики”, “Каталог пергаментних документів Центрального державного історичного архіву УРСР у Львові 1233-1799 рр.”, а також збірник “Історія Львова в документах і матеріалах” (1986) і перший том “Львівських історичних пам’яток” (“Привілеї міста Львова (XIV-XVIII ст.)”, упорядник М. Капраль, наукова редакція Я. Дашкевича і Р. Шуста; Львів, 1998). На сьогодні зазначені видання несуть найдокладнішу інформацію про архівні документи, що відображають історію та розвиток Львова протягом століть.

Спомини здебільшого відображають суб’єктивну точку зору. Для прикладу, Степан Шах у книзі “Львів – місто моєї молодости”, виданій у Мюнхені в 1955-56 роках, найбільше уваги приділяє “Цісарсько-Королівській Академічній Гімназії”, її викладачам і випускникам. Це не дивно, бо автор сам був учнем цього навчального закладу. Водночас С. Шах визнає, що багато видатних українців здобували освіту та працювали і в інших гімназіях.

Цікавими є також літературні мемуари Петра Карманського “Українська богема” (вперше видані 1936 р., перевидані львівським видавництвом “Олір”, 1996 року), де наведено “епізоди й бувальщини з мистецького життя Галичини” початку ХХ століття, та спомини Остапа Тарнавського “Літературний Львів 1939-1944” (“Просвіта”, Львів, 1995 р.).



Бібліо-течка

Ростислав Чопик. Переступний вік (українське письменство на зламі XIX-XX ст.). – Львів; Івано-Франківськ: “Лілея-НВ”, 1998 р.

Відносно недавня презентація цієї книги (спільного видання Львівського відділення Інституту літератури та “Лілеї-НВ”) дозволяє вважати її новинкою. Літературознавча спрямованість – очевидна і випливає з назви. Але з назви не випливає жанрова особливість пропонованих текстів (у центрі уваги автора – Василь Стефаник, Марко Черемшина, Володимир Винниченко, Ольга Кобилянська, Михайло Коцюбинський, молодомузівці), а вони по-своєму унікальні: залишаючись до кінця науковцем, Р. Чопик досягає майже неймовірного художнього ефекту, його класики оживають, стають складними, суперечливими, багатовимірними, сповненими почуттів. Це – для того, хто читає “для себе”. Для наукового ж ужитку книга ця є особливо цінною тому, що імена, які є центральними для “переступного віку”, заяложені і зашмульгані традиційним літературознавством, покриті багатошаровістю “соціалістичних” і “народницьких” потрактувань. Р. Чопик пропонує не просто нову точку зору, а нову систему координат. Вийшовши у Києві, ця книга стала б сенсацією, як і наукові бестселери Соломії Павличко чи Оксани Забужко...

Віра Агеєва. Поетеса зламу століть. Творчість Лесі Українки у постмодерній інтерпретації. – Київ: “Либідь”, 1999 р.

Злам тисячоліть актуалізує тему зламу століть. В. Агеєва, одна з провідних науковців Національного університету “Києво-Могилянська Академія” і відома феміністка, пропонує увазі освічених читачів вельми якісну монографію про Лесю Українку. В основі концепції інтерпретації творчості Лесі Українки – звернення до постмодерної теорії тексту та феміністичної критики. Питання зародження модернізму (і модернізму як такого), українських жіночих рухів, гендерна проблематика (аспекти “жіночого міфу”, комунікативного розриву жіночого і чоловічого в культурі тощо), особливості українського неоромантизму розглядаються на тлі багатого фактичного матеріалу з життя і творчості Лесі. Традиційно велику увагу звернуто на “відчитування” приватного листування Лариси Косач. Деякі висновки В. Агеєвої з точки зору літературознавчої традиції – сміливі й навіть епатажні. Але настанова відчитувати класиків по-новому є потребою часу. І хоча В. Агеєва поєднує малосумісні методи – історико-біографічний і так званий постмодерністичний, їй це вдається, бо вона є блискучим інтерпретатором.
М. К.