BRAMA
  UKRAINEWSTAND
Home - NEWS - Weather - Biz - Sports - Press - Calendar - Classifieds

  УКРАІНОВИНИ
Home - НОВИНИ - Погода - Ділове - Спорт - Прес - Календар - Оголошення




[BRAMA Client Websites]
Поступ лоґо, Postup logo

[ <<< INDEX ]

POSTUP - ПОСТУП
№ 42 (486), субота-неділя
4-5 березня 2000 року


  1. ПЕРША СТОРІНКА
    • саміт у Трускавці
    • ОБСЄ не бачить поступу
    • опера, Назарбаєв і пані Кучма
    • Директор МВФ: перша спроба
  2. ПОСТУП У ЛЬВОВІ
    • Кілька слів
    • Пікет ображених молодоукраїнців
    • Сертифікати проти привидів минулого
    • Фатальні наслідки дитячої жорстокості
    • СТАНДАРТ НА СИРЕНИ І БЛИМАВКИ
    • АМЕРИКАНСЬКІ ОФІЦЕРИ НА ЛЬВІВЩИНІ
  3. НАША СТОЛИЦЯ
    • Європа – не клуб для християн
    • НОВИЙ ЗАВОД НА ЛЬВІВЩИНІ
    • Згоріла школа
    • 12 років навчатися в школі
    • Винайняти квартиру у Львові
    • архіваріус: Про що писали газети...
  4. ПОСТУП З КРАЮ
    • краєвид
    • ОБСЄ не бачить поступу (Закінчення)
    • Інструкція з експлуатації (Закінчення)
    • Українця висилають з Коста-Рики
    • Росія похвалила Україну
    • Борги наші
    • Остарбайтери Східної Європи об’єднуються
    • Психів-бандитів зловили
  5. ЕКОНОМІЧНИЙ ПОСТУП
    • край
    • Директор МВФ: перша спроба (Закінчення)
    • Абрамович купив 70% російського алюмінію
    • СВІТ
  6. ПОСТУП У СВІТ
    • СВІТоогляд
    • Піночет повернувся додому
    • Чекаючи на старт
    • Растаманська країна Бельгія
    • 400 рабинів протестують
    • Датчани пішли шляхом Гайдера
  7. КНИЖКОВИЙ ПОСТУП
    • Діва Обида, або “Одкровення від Ігоря”
    • Ще раз про Львів
    • Бібліо-течка
  8. РЕЛІГІЙНИЙ ПОСТУП
    • ЗВЕРНЕННЯ ДО ДУХОВЕНСТВА І МИРЯН
    • Сім’я – турбота Церкви
  9. ПОСТУП У ХОРВАТІЇ
    • Зустріч серця християн Європи
  10. АРТ-ПОСТУП
    • КІЛЬКА СЛІВ
    • Неллі Корнієнко: Мова театру дуже суттєво змінюється
    • Володимир Кучинський: Театр – матерія незнищенна
  11. СПОРТ-ПОСТУП
    • Перша спроба Сиднея
    • Чемпiонат України 1999/2000
    • Попе-попереду “каноніри”!
    • СПОРТ-БЛІЦ
  12. ПОСТ-SCRIPTUM
    • КАЛЕНДАР
    • Коли Великі були маленькими
    • Гороскоп

pp_42_10  
АРТ-ПОСТУП
СТОРІНКА 10
№ 42 (486), субота-неділя 4-5  березня 2000 року

КІЛЬКА СЛІВ

Ось кілька слів – за 12 років існування театру ім. Курбаса, кілька слів різних критиків, сказаних у різний час та у різних містах, але одностайних в одному: театр ім. Курбаса є унікальним.

1988 – “... В. Кучинський не винаходить нових форм, рухаючись за текстом. Незвичність його режисури полягає в тому, що, на відміну від більшості постановок, де режисер максимально прикриває акторів різноманітними ефектами (більш чи менш цікавими, в залежності від рівня його обдарованості), тут актори, навпаки, максимально розкриті та наближені до глядача. Завдяки роботі в маленьких залах виконавці отримують кінематографічну можливість крупного плану та відсутності котурнів. Музики як такої в виставі немає, але завдяки мелодійній течії вона піднімається саме на музичний рівень сприйняття: зрозумілі, ясно видимі, подільні частини зливаються в єдину мелодійну структуру та досягають магічної сили гармонії”.
К. Сліпченко,
“Советский театр”, Москва.

1989 – “...Навіть по одній виставі можна зрозуміти, наскільки сильний і своєрідний режисер прийшов у театр. Йому могли б позаздрити багато колег: у Львівської студії не трупа, а оранжерея рідкісних, фактурних акторів...”
К. Фоменко, В. Сєрікова,
“Комсомольское знамя”, Київ.

1990 – “Є прецедент новітнього українського театру європейського рівня. Є незаперечний, нехай неоднозначно зрозумілий і сприйнятий, а подекуди й зовсім не сприйнятий акт духовної творчості. У процесі кристалізації напрямку актори відсторонюються від прагматичної та скороминущої марноти світу, у внутрішніх законах шукаючи ствердження зовнішнім... Театр не замкнувся в собі, театр вступив у відкритий діалог з глядачем, він опирається на традиції і водночас їх покладає...”
Віхта Сад, “Світовид”,
Київ – Нью-Йорк.

1991 – “...Львівський молодіжний не сприймає театр як виробництво, продукування все нових вистав, а проводить експериментальну роботу, відкриває нові обрії...”
Іван Лучук, “Ратуша”.

1992 – “...Самозречення – ось що насамперед потрібно, щоб змогти працювати в театрі Кучинського. Магія цього театру криється в його самодостатності – створений у час соціальних буреломів, естетичної розбещеності, аморальної агресивності, Молодіжний просувається вперед, не оглядаючись. Здається, навіть навпаки, непевність, нестабільність сучасності – це і є те горнило, в якому тут виплавляють своє золото, якого вже немало зібрано в скарбниці...”
Г. Доманська, “За вільну Україну”.

1993 – “...Пізнавши разом із Васильєвим складну механіку людських взаємовідносин і навколишнього Середовища, вони (режисери) стали (уже на своїй території) звільнятися від шкідливих інгредієнтів, що засмічують канали творчих імпульсів. Адже імпульси надходять не тільки з космосу і від людей. Вони виходять від будинків, вулиць, міста, в яких живеш. Той, хто бував у Львові, знає, як сильно впливає архітектура на емоційну пам’ять... ...експериментувати із художнім простором, де голос стає немовби продовженням самої людини, а пластичний малюнок мізансцен – своєрідним орнаментом...”
Л. Лєбєдіна, “Театральная жизнь”, Москва

1994 – “...У виставах гармонійно сполучилися як європейський символізм, так і специфіка східного традиційного театру. Методика вимови, пластика, танці, грим, костюми й антураж, світло, необмеженість сценічного простору – використані й переплетені всі складові театральної майстерності...”
С. Волохов, “Панорама”, Харків.
“Це їх світ: хочеш – заходь, не хочеш – твої проблеми. Тебе ніхто не збирається переконувати, повчати, розважати. Або ти існуєш у просторі спектаклю, або ні...”
О. Краснянська, “Новости”, Київ.
“...Чи знаєте ви театр ім. Леся Курбаса? – спитаєте ви у будь-кого на вулицях Львова. У відповідь – усмішка. Як не знати? Адже його творчістю живе студентська молодь та свідома інтелігенція Львова...”
The Way, Нью-Йорк.
“...Спостерігаючи за роботою Кучинського протягом кількох років, бачиш значний поступ на шляху, на якому вони стають мало не проповідниками, що використовують усю міру таланту, щоб пояснити грішникам, які відвідують інколи театр, що шлях, який не веде до Бога, веде до диявола...”
В. Сєрікова, “Независимость”, Київ.

1995 – “...Кучинський не намагається шокувати, а втягує аудиторію у більш глибоке дослідження предмету. Його театр можна назвати театром дослідження... У той перший період це були більш етнічна та політична позиції, це було право на власну національну спадщину... Для нього метод є і філософією, і релігією, і розвитком голосу і руху...”
Лариса Залеська-Онишкевич.
Доповідь на семінарі славістів
у Нью-Йорку.

1996 – “Режисер”. На запитання анкети відповідає В. Кучинський: “...Я люблю працювати з драматургією великих письменників. Вони тому й великі, що володіють містичним знанням. І їх драматургія – сотня відкритих вікон...Театр має повернути режисерів-педагогів, бо театр це значно ширший процес, ніж постановка вистав...”
“Культура та життя”, Київ.

1997 – ...Театр ім. Леся Курбаса є акторським театром, суттю і основою якого є актор... Кучинський стоїть на становищі, що актор повинен “відкривати себе” на сцені, знаходити свою акторську індивідуальність, знаходити також “між сном і діянням” божественне в собі, ставати філософом. Актори на сцені повинні “творити самі з себе ”...театр ім. Леся Курбаса має, може, й лагідного, але сильного режисера з дуже оригінальними й метафізичними візіями... театр Кучинського не є театром для звичайної розваги, а для душі, ... є він театром для розваги, але духовної”.
“Свобода”, Нью-Йорк.

1998 – “По суті, це єдиний авангардний український театр, який не зрікся своїх етичних та художніх максим, устоявши перед знадами “комерціалізації” та політичною заангажованістю. У певному значені гордовита поведінка Кучинського є унікальною: тут, незважаючи на всі підступи часу, стверджують, що головним та єдиним сенсом мистецтва театру залишається духовне вдосконалення людини. Сцену ототожнено з мікроскопом, за допомогою якого досліджується душа, актор, немов зонд, проникає у філософську проблему, отримуючи відповідь тільки завдяки власному духовному зусиллю”.
Василь Льє, “День”, Київ.
“За роки свого існування театр кілька разів змінив форму, не змінюючи змісту. Тобто театр пройшов кілька етапів у пошуках істини. Але що є істиною, як відомо, ніхто не знає, і, на мою думку, успіх театру на всіх етапах існування полягає не у пошуках авангардової форми чи у деклараціях нового напрямку, а в усвідомлені необхідності руху. Межі пізнання немає. Обираючи методом театральну гру, театр фіксує виставою лише певний усвідомлений факт, що, у свою чергу, теж перевіряється грою. Театр Курбаса не робить різниці між репетицією, виставою, тренінгом. Усі ці речі – лише окремі сходинки у пізнанні науки та релігії театру.
К. Сліпченко. “Кіно. Театр”, Київ

1999 – “Одвічний березільський метод фіксації вдало спрацював у Кучинського, хоч розбіжності режисерських постулатів далися взнаки. Актор, за визначенням Курбаса, – це той, хто вміє триматися у наміченому режисером ритмовому руслі. Інакше – у Кучинського. Він дає волю творцям, кожен з яких може грати першу скрипку у виставі, якщо це сприймається рештою акторів і сприяє утворенню ансамблю”.
Олена Козленко, “Культура і життя”, Київ.



Минулої п’ятниці режисерові львівського театру ім. Леся Курбаса Володимиру Кучинському було присуджено премію імені Леся Курбаса. Як би багато не говорилося про цей театр
та про цього режисера, всього здається замало, адже феномен театру Курбаса є однією
із найяскравіших сторінок сучасного українського театру. Протягом 12 років цей театр
є лабораторією, де видобувають еліксир вічної молодості. І коли з’являються офіційні
нагороди чи відзнаки, тріумфи та ювілеї, стає так легко перетворити цей еліксир
на дешеву самогонку. Але не тут. Тож – про премії, театр і не тільки.

Неллі Корнієнко:
Мова театру дуже суттєво змінюється

На премію імені Курбаса Володимир Кучинський був висунутий Державним центром театральних досліджень ім. Курбаса (м. Київ), де останнім часом Кучинський проводив навчання у новоствореній Вільній Академії. Тож кореспондент “Поступу” попросив керівника центру Неллі Корнієнко розповісти і про Академію, і про нагородження.

– Неллі Миколаївно, розкажіть, будь ласка, про створення Вільної театральної академії у Києві.

– Ми створили цю академію не тому, що ми щось заперечуємо чи з кимось сперечаємося. Ми просто працюємо конструктивно, спираючись на новітню методологію. Зараз мова театру дуже суттєво змінюється, тож потрібно готувати нового актора. Для цього ми запросили сучасних режисерів, і вони проводитимуть майстер-класи. Наша програма розрахована на три роки, кожен наш слухач має пройти через усіх викладачів, а тоді вже вибрати ту методику, яка йому найбільше підходить і продовжувати працювати самостійно, робити власні проекти. З якогось періоду ми плануємо підключити лекції, щоб сучасний актор був людиною обізнаною, яка знає сучасний театральний процес, іноземні мови. Ми хочемо добитися ліцензії, щоб наші актори могли конкурувати на всіх рівнях і у всьому світі. Ще один поверх цього проекту – спробувати підготувати і театрознавців, адже театрознавства на сучасному рівні сьогодні не існує.

– І ще кілька слів про премію Курбаса.

– Я вважаю, що ця премія є дуже вагомою, бо у галузі вона йде відразу слідом за Шевченківською премією. Крім того, вона вручається раз на два роки – й одна у всіх номінаціях. І вручається не лише за творчий доробок, а й за новації та за етику. Тож я вважаю, що Володя Кучинський саме для цієї премії дуже пасує.



Володимир Кучинський:
Театр – матерія незнищенна

– Володю, останнім часом ти весь час переміщаєшся між Львовом, Києвом та Харковом. Що ти робиш у цих містах?

– У Києві я проводив заняття в театральній академії, організованій центром імені Курбаса. Мене першим “кинули під танк”. Там мали викладати такі, скажемо так, “молоді метри”: велися переговори з Ліпциним, з Гладієм, з Юханановим. Ніби-то після мене Клімов мав викладати. А я перший, разом із актором нашого театру Андрієм Водічевим, починав це все, і було дуже добре. Я, зрештою, і сподівався на добру роботу, я її дуже люблю. Це мене захоплює навіть більше, ніж театр, особливо, коли учасники працюють чесно, то виходить просто фантастика. У київській академії брали участь актори, режисери, студенти театрального інституту та інших вузів. Було спілкування без слів, за великим рахунком. Мені дуже сподобалось, як працював Андрій, як він вів тренінги. Це було дуже добре та професійно, і стало очевидним, що він є особливою фігурою в українському театрі.

– А що з Харковом?

– Триває спільний проект з театром “Березіль”, я ще наразі не дуже хочу говорити, щоб не наврочити. Можу сказати, що проект є, що ми готуємо все, що для цього потрібно. Зробили дуже добрий переклад Сковороди, знайшли нарешті адекватність оригіналу. І мені, звичайно, дуже прикро, що наші професійні перекладачі так халтурно до цього підійшли. Мені дуже сподобалася остання редакція, ми “перелопатили” все, що могли, і, здається, знайшли потрібні слова і за значенням, і за мелодикою звучання.

– І, нарешті, що робиться у Львові?

– Продовжується нормальна робота. Є студія одна, студія друга, проводимо тренінги, граємо старий репертуар, а що стосується прем’єр, то тут ми працюємо, по суті, “в стіл”. Якось так адміністрація не має змоги знайти кошти на випуск вистав. Я щось трохи знайшов, але цього бракує, місто теж не в змозі помогти. Тож ми зробили “Камінного господаря” – і “поклали його в стіл”. От 10-го числа покажемо відновлений вечір поезії Шевченка. Дуже приємна робота. Працюємо над Платоном, робимо виставу за Стусом. Роботи гарної дуже багато, єдине, що “підрізує”, – безпросвітність нашого становища. От їдеш у Київ, а тобі там всі освідчуються у коханні, розповідають про своє захоплення, а ситуація в театрі дуже невтішна, і театр далі існує “всупереч, а не завдяки”.

– Такі твої мандри з міста у місто – від того, що тобі бракує простору, чи від відчуття власної непотрібності у Львові?

– Скоріше, непотрібність. Мене і в Київ, і в Харків давно кличуть, але я надто прив’язаний до людей, з якими я працюю, щоби просто все кинути – і поїхати. Але зараз я поставлений у таку ситуацію, що змушений їхати і в Харків, і у Київ. 12 років пробивання чолом стіни мене втомили. Добре, що Україна є цілісним організмом, і мені не все одно, що відбувається у Києві чи в Харкові, особливо, коли є група, яка теж хоче займатись пошуком, займатися новітнім театром, а не існувати, як фрукти, які закручують у банки, потім стерилізують, потім запихають у глибокий підвал. З Києва вже повикидали всіх, кого могли повикидати, один Андрій Жолдак ще пручається, намагається на чомусь наполягати. А Ліпцин приїжджає з Сан-Франциско, Клімов приїхав із Москви, його там ностальгія загризла, та він повернувся до Києва. У театрах зараз жахливі речі діються, це духовні Содом та Гоморра.

– У такому випадку, який тоді сенс у нагородах, званнях чи відзнаках?

– Очевидно, що все це виглядає дуже дивним. Можливо, ця премія має в собі якусь альтернативність, бо першим був нагороджений Мельник, який існує десь у Дніпропетровську – теж всупереч усьому, приватно заробляє гроші (він, здається, лікар), щоб робити якісь вистави. Тобто ця премія відзначає людей, які існують всупереч, зрештою, як існував Курбас. Загальна театральна ситуація скотилася у прірву, це все настільки вже вперлося у стіну, що тільки сліпий цього не побачить, і тому довго так тривати не може. Жахливі речі діються – що у Львові, що в Києві. Якщо виходить якась добра річ, то вона виглядає такою несподіваною та оригінальною, що актори просто лякаються – і самі ж намагаються від цього втекти. Я таке бачив, наприклад, у “Трьох сестрах” Жолдака, коли актори втікають від самого матеріалу, від запропонованого режисером ходу, бояться його, і всі довкола бояться. Таке враження, що просто бояться мистецтва, яке може чесно називати речі своїми іменами. А з другого боку, був я в Театрі драми і комедії на їх старій виставі за Піранделло. Дуже добре! Театр – це ж незнищенна матерія, скільки “лабуди” не нароблять. Значить, будуть казати у свій час, що “коли всі театри наробили стільки-то тонн “лабуди”, були й непогані вистави”. По одній виставі за два-три сезони, але були.

– А що ти можеш пообіцяти Львову?

– Те, що я для себе називаю Львовом, я страшенно люблю. Але у Львові, крім цього, існує так багато жахливого! Можу пообіцяти, що скільки зможу, стільки буду опиратися тому, що називається “наш безпросвітний рагулізм”. У мене зі Львовом особливі стосунки, адже він складає дві частини: одна така, курбасівська, аристократична, яка складається з тих людей, які зберігають та передають ту культуру, яка ще є, наприклад, у каплиці Боїмів. Вони цю культуру збирають по крихтах і передають комусь наступному. І цей наступний впирається руками та ногами і знову передає комусь наступному. Один Львів – такий. А другий – “сихівський”. І справа не в тих людях, які там живуть. Я маю на увазі стиль совдепівських будинків, які є нахабно тимчасовими. І людей в цю тимчасовість заганяють і кажуть: “Ви маєте тут жити”. А в цьому жити не можна! І так само відбувається у театрах. Женуть у театри, а в цих театрах жити не можна! Там людина задихається. Їх треба закривати! Те, що в цій мертвечині робиться, – це жахливо. І я буду про це говорити доти, доки мене будуть пускати у це місто. Це – безкультур’я. Місто шалено наводнюється безкультур’ям. От з’являються жахливі, крикливі вивіски. Так і вистави з’являються – крикливі, з жахливим смаком, де грається на плебействі. Актори, режисери збирають людей на території, яка називається “Театр”, годують цих людей безкультур’ям, говорячи їм, що це – культура. А людям як розібратись? Адже їм титуловані метри говорять, що це – культура. Вони дивляться – ніби веселенько все, тож, може, і справді культура? Цього робити не можна! Не знаю, скільки мене на це вистачить, але я не буду говорити, що це біле, якщо воно ч-о-о-о-рне! Мені подобається їздити ще й тому, що з поїздками, незалежно від того, як ситуація складається у Львові, її можна складати інакше, скажімо, у Києві. Якщо Ступка вручив премію Курбаса, яку вручають раз на два роки, то вже й місцева влада так легко кляпа у рот не запхає. Якщо я проводжу академію, і маститі критики сидять на цих заняттях з ранку до вечора, то вже ситуація інакша. І я думаю, що для того, щоб театр Курбаса міг більш-менш нормально існувати у Львові, треба час від часу виринати чи за кордоном, чи у Києві. От ми були на фестивалі у Румунії, і директор цього фестивалю приїхав зараз у Київ на запрошення Жолдака, то він ходить зараз по Києву і розповідає, яку театр Курбаса привіз розкішну виставу, як європейська критика її високо оцінила, все це він розповідає. Так і мусимо виживати зараз.

– Тож попри все, як казали у театрі Курбаса, доброї роботи!