UKRAINEWSTAND Home - NEWS - Weather - Biz - Sports - Press - Calendar - Classifieds   УКРАІНОВИНИ Home - НОВИНИ - Погода - Ділове - Спорт - Прес - Календар - Оголошення ADVERTISEMENT Ukrainian Autocephalous Orthodox Church - uaoc.org

[ <<< INDEX ]

POSTUP - ПОСТУП № 40 (484), четвер 2 березня 2000 року ПЕРША СТОРІНКА МАЄМО СВОЇХ ШЕРИФІВ “Книга життя” близька до завершення україна + НАТО = щось МВФ відмовив у кредиті ПОСТУП У ЛЬВОВІ Кілька слів Водопостачання Львова вирішиться День очищення, примирення та порозуміння Молодь про референдум ТРАМВАЙНІ ПЕРТУРБАЦІЇ САФАРІ НА ПРИВАТНИХ РОЗПОВСЮДЖУВАЧІВ НАША СТОЛИЦЯ Міжнародний вагон Усі претензії – до депутата Таємна скринька Пастернака Громадська приймальня Віктора Пинзеника ПОСТУП З КРАЮ краєвид Комунальні пільги: бути чи не бути В українських тюрмах і далі катують Референдум у відсотках СКОРОТЯТЬ 300 ТИС. БЮДЖЕТНИКІВ АНДРІЙ ДЕРКАЧ СПРОСТОВУЄ НАКЛЕПИ Міністри відмовляються від депутатства ЕКОНОМІЧНИЙ ПОСТУП край МВФ відмовив у кредиті: До 31 березня Невтішний ювілей СВІТ ПОСТУП У СВІТ СВІТоогляд “Книга життя” близька до завершення Убивають навіть шестирічні ЄС створює альтернативу НАТО Барак зазнав фіаско ТЮТЮНОВИЙ ПОСТУП Львівська тютюнова фабрика: нова “Орбіта” галицьких традицій Аксіома митця АРТ-ПОСТУП У СВІТ АРТ-СВІТ Пікассо, Матісс, Джакометті etc Два погляди на сюрреалізм ПОСТУП В ОСВІТІ Чоловік-учитель: повернення традицій чи виняток Як подолати апатію до навчання Найвища наука – це знайти своє серце... ПЕРСПЕКТИВИ ЛІТНЬОГО ВІДПОЧИНКУ ДОВІДНИК ПОСТУПУ нема СПОРТ-ПОСТУП Iван Гецко виставлений на трансфер Європейськi гранди на колiнах СПОРТ-БЛІЦ ПОСТ-SCRIPTUM календар Воєнно-шахові легенDи гороскоп

 

ПОСТУП В ОСВІТІ

СТОРІНКА 9

№ 40 (484), ЧЕТВЕР 2  березня 2000 року

Чоловік-учитель: повернення традицій чи виняток

Хоча Леонід Михайлович Гавриляк і має майже 40 літ педагогічного стажу, та мені особливо цікавий тим, що багато років працює вчителем початкових класів. Він  своєрідний “раритет” серед “поголовного” шкільного жіноцтва. Щоби потрапити до нього в перший клас сорок другої школи, що на Майорівці, батьки починають приносити заяви вже на початку календарного року. І, як правило, адміністрація доручає Леонідові Михайловичу дітей, котрі з різних причин не спілкуються з татами...

– Як ви стали вчителем?
– Я почав працювати після десятого класу. У ті часи в селах відчувався брак учителів. Тож мене й узяли в Майданську початкову школу колишнього Нестерівського, а нині Жовківського району. Вів паралельно перший і третій класи. Вони в одному приміщенні поруч сиділи. Як сьогодні пам’ятаю, сім учнів було в першому й сім – у третьому класі. Дітям до найближчої школи добиратися по сім-вісім кілометрів, а декому навіть більше. Гірська місцевість. Село віддалене, хата від хати була за 300-500 метрів.

– Але ж ви вчилися?
– Заочно. Я закінчив два курси у Дрогобицькому педінституті, факультет педагогіка та методика початкової школи. А потім мене взяли до армії. І ще закінчив Івано-Франківський педінститут. У 1962 році вступив, а в 1972-у закінчив, бо три з половиною роки забрала армія.

– В інституті в ті часи багато хлопців училися на викладачів початкових класів?
– У нас було 5 груп. І не буду вам брехати: десять чоловіків, більше не було.

– Ви з багатодітної сім’ї?
– Нас у мами четверо. Дві доньки і два сини. Я передостанній. Моя мама ще живе, має 88 років. І я доти почуваюся молодим, добрим, здоровим, доки маю маму...

– Я просто хочу з’ясувати, звідки у вас така любов до дітей...
– Я завжди був компанійський хлопець. Ще як пас корів на вигоні, то організовував якісь забави. Завжди брав зі собою менших дітей. А коли вже працював учителем і приїжджав на канікули, то знову їх збирав.

– А які тоді були діти?
– Різні. Та діти – завжди діти. У той час не було ні радіоточки, ні світла. При лампі писали. Хіба що пошта приходила. Але вчилися діти. Зараз кажуть, що діти не хочуть вчитися. Але протягом усього свого життя я постійно бачив і слабеньких у навчанні, і кращих. Але  характерно, що ті, хто погано вчиться, потім стають дуже добрими людьми, без зверхності. Один мій учень із бідної сім’ї, де було восьмеро дітей, спочатку водієм працював, потім технікум закінчив і став головою колгоспу. І залишився прекрасною людиною. Зате багато моїх відмінників зазнались. І, трапляється, навіть не вітаються на вулиці.

– Ви рахували, скільки дітей уже випустили?
– Ні. Та вдома дуже багато фотографій із дітьми. Мої перші випускники – 1954 року народження. Рахуйте: їм уже по 46 років. Є лікарі, інженери, економісти.

– Вони вас упізнають на вулиці чи ви їх?
– Вони мене. Нещодавно був випадок. Підходить жінка. “Добрий день, Леоніде Михайловичу, я Простаєва Стефа. Ви не пригадуєте мене?”. Я кажу: “Ні”. А вона з дитиною йде. Уже дівка велика у неї. І ви знаєте, голос я її впізнав і пригадав собі її батьків, братів. А це ж вона була у третьому класі. Десь тридцять років минуло, як я її вчив.

– Ви багато шкіл перемінили?
– До цієї школи перевівся в 1989 році. А до того працював у селах Жовківського району.

– І постійно вчителем початкових класів?
– З 1969 до 1982 року я працював у четвертих – восьмих класах. А потім знову перейшов у початкову школу.

– Чому?
– Бо у мене освіта вчителя молодших класів. Але коли я перейшов на роботу в одну восьмирічну школу, там не було вчителя географії. А було ще навантаження з фізкультури. Я ж трохи з тими предметами був знайомий. Ще у шкільні роки їх любив. І погодився.

– А якась дитина вам запам’яталася на все життя?
– Мав я учня з церебральним паралічем, ходив до нього три роки. Мати його загинула, тільки батько є. Цей хлопчик уже в дев’ятому класі. Але досі до мене телефонує, новини розказує. Я вкладав душу в нього. Бо я ще такої дитини не бачив.

– Ви цікавитеся, як дитина вдома живе?
– Ця інформація мені дуже допомагає. Приходить якось до мене одна мама і каже: “Ви мене вибачте, що моя дитина не вчиться. У мене чоловік пиячить. Каже дітям, аби не вчилися. Виганяє їх на вулицю, а зі мною в той час свариться”. Він недалечко живе, то я з ним поговорив. І він мене, як був напідпитку, обминав десятою дорогою. Мушу впливати на поганих батьків. Бо то ж мої діти. Як я їх собі у клас узяв, то я вже за них відповідаю.

– Ви суворий учитель? Першачкам ставите двійки?
– Дуже рідко. І то не для дітей, а для батьків. Аби вони знали, на що потрібно звернути увагу. Та якось на батьківських зборах підійшов до мене тато і просить: “Не ставте двійок, бо баба так дитину лупцює!”. Виявилося, що мати поїхала до Греції. Дівчинку залишила на бабусю. А Майорівка – то велике село. Ту бабцю я мав за порядну жінку. Проте пішов до неї і відкритим текстом сказав: “Аби ви мені більше з онучки не знущалися”. Зараз мама забрала ту дівчинку до Греції. І часом телефонують до мене.

– На другий рік ви можете залишити дитину?
– Я за своє життя на повторний рік залишив тільки одну дитину. І досі шкодую. Дуже тяжко це робити. Бо якщо я її вчив цілий рік, то повинен навчити.

– А якщо двійка несправедлива?
– Ще на початку мого вчителювання одна дитина мені сказала, що я несправедливо поставив оцінку. То було з географії, як сьогодні пам’ятаю. І, ви знаєте, вона була права. Я їй потім четвірку виправив на п’ятірку. І себе картав, що не додивився. Вчителі мені казали: “Що ви то робите? Учениця вами керує”...

– Скільки освітних реформ ви вже пережили?
– Десь, може, три-чотири.

– Що кожна з них змінювала в освіті?
– А практично нічого. Я ніяких змін не відчував. Я і так знав, що на уроці повинен дітей учити, у мене кожна хвилина повинна бути розрахована. Те все було таке – на папері. Скільки ми писали нових конспектів, хоча добрі були минулорічні й позаминулорічні... Скільки я сидів до другої годни ночі й усі ті глупі політзаняття переписував. А на навчальний процес мало хто звертав увагу. Були “об’язаловки”. Перевести в наступний клас стопроцентово. Пам’ятаю такого хлопця, який у 9-у класі не вмів читати і писати. А його все одно переводили. Я пережив і одинадцятирічне навчання, і десятирічне, і заочно-вечірню школу. Я би не сказав, що воно щось давало.

– А нинішня реформа?
– З шести років? Я теж не схвалюю того. Дитині забирають рік дитинства. Все-таки у 6 років це ще зовсім дитина. Я би ніколи свого внука не віддав до школи так рано. То школа, а не садочок. Хоча там є і спальна кімната, і скорочені уроки. Та вчитель уже вимагає. І те, що дванадцять років будуть учитися, теж не схвалюю. Цей програмовий матеріал ті учні, котрі можуть його засвоїти, засвоять і за 10 років. А ті, котрі не зможуть, і за 12-13 не вивчать. Згадайте мої слова через декілька років: підуть у 12-й клас, а не будуть добре знати таблички множення. Я вважаю, що це забагато – 12 років учитися. Люди добрі, закінчить дитина школу у 18 років. А вона в такому віці вже повинна мати хоч яку-небудь, але спеціальність! А там і до війська заберуть. Тут він зовсім безвідповідальний, бо учень. А там відразу мусить відповідати за свої вчинки.

– Зараз навіть у глибині душі не шкодуєте, що обрали таку роботу?
– Мені подобається. І чим старший стаю, тим більше подобається. Я відчув на старість, що тільки у школі повинен працювати.

Ми вже писали про експеримент із оцінюванням знань учнів, який проводять у середній школі №63. Протягом другої чверті учні шостих, сьомих і десятих класів отримували тут оцінки за десятибальною системою. З другого півріччя вся школа мала перейти на нову систему. Та врахувавши всі нюанси, які з’явилися при “експериментуванні” на дітях, а також учителях і батьках, дирекція вирішила поки що залишити традиційні оцінки в перших і других класах.

Директор школи Мирон Мозіль каже, що у дітей з’явилося нарешті враження про справедливість оцінки їхніх знань. Уже немає такого, як “недосконала п’ятірка” чи “невпевнена четвірка”. А більшість колишніх відмінників в експериментальних класах закінчили чверть на “дев’ятки”.

Протягом усієї чверті психолог школи Любов Жуковська вела спостереження за вчителями й учнями на уроках і перервах, розмовляла з батьками, проводила анкетні опитування. Результати були цікаві: близько 70 відсотків дітей вважає, що вони стали краще вчитися. Різні діти з різним рівнем розвитку однаково почали прагнути вищого балу. Навіть учні зі слабшим IQ, від котрих не сподівались успішних результатів, раптом засіли за додаткову літературу. Так, вони витрачають більше часу на навчання, та знають, що зусилля недаремні. Це стало дуже різким контрастом до минулих років, коли вчителі не знали, як подолати апатію багатьох учнів, – фізично та психічно здорові й розумово розвинені діти не могли осягнути шкільну програму. Доходило навіть до того, що окремих учнів залишали на повторний рік...

Аби не виникало ніяких суперечок і непорозумінь, директор школи попросив учителів щоразу аргументувати ту чи іншу оцінку безпосередньо на уроці. Це дало змогу не тільки учням, але й учителям зрозуміти, чого від них вимагають. Бо ж педагогам так само важко було долати усталені стереотипи. А заступник директора Стефанія Тарапацька разом із дітьми на останній сторінці зошита з української мови записала всі вимоги та критерії оцінювання.

Тепер перед комісією, яка регулює експеримент, стоїть інше завдання. Потрібно впорядкувати положення про нагородження дітей: визначити, за якими критеріями і кому видавати похвальні листи.
А навесні, ближче до закінчення навчального року, до школи повинна приїхати комісія з Міністерства освіти, щоби набутий школою досвід поширити на всю країну.

Коли ми з директором школи Мироном Мозілем розмовляли ще на початках запровадження цих новинок, то він застерігав мене, що не всі експерименти бувають життєздатними. Та зараз – хоча від початку експерименту минуло тільки декілька місяців – уже видно, що він себе виправдав. Єдине, що ще не визначили – як бути з першими та другими класами. Ці діти ще просто мавпують дорослих. Вони не мають власної думки щодо вивченого і можуть щонайбільше повторити те, що вже казала вчителька. Саме за слухняність і вдале відтворення їм ставлять “відмінні п’ятірки”. Та на “відмінну десятку” цього замало.

У 1999 році зафіксовано зростання злочинності серед неповнолітніх, констатували учасники засідання Координаційної ради з питань неповнолітніх, що відбулась у Львівській облдержадміністрації.

Cеред згадуваних причин збільшення кількості злочинів у молодіжному середовищі – незаповненість вільного часу  великої частини підлітків. Один із варіантів вирішення цієї проблеми – розвиток такої форми відпочинку, як літнє таборування. На жаль, через недостатнє та запізніле фінансування з держбюджету з кожним роком організовувати такий відпочинок на належному рівні стає все важче. Однак, усе-таки влітку 1999 року, незважаючи на те, що кошти з держбюджету в повному обсязі не надійшли, оздоровчими та відпочинковими заходами на Львівщині було охоплено 103350 дітей – на 18% більше, ніж позаторік. Цього року відповідальні за організацію літнього відпочинку, серед яких управління у справах сім’ї та молоді ОДА, сподіваються, що кількість оздоровленої дітвори буде не менша за торішню. Особливої уваги потребують і понад 8360 дітей-інвалідів віком до 16 років, котрі живуть на Львівщині.

Хоча говорити про збільшення фінансування не доводиться. Як зазначив на засіданні Координаційної ради з питань неповнолітніх заступник голови облдержадміністрації Ігор  Держко, “попри реформаторські настрої в уряді й орієнтацію прем’єр-міністра Віктора Ющенка на подальшу автономізацію роботи регіонів і перекладення управлінських функцій на органи місцевої влади, сьогодні всі зусилля держави сконцентровано на вирішенні проблеми погашення зовнішньої заборгованості”. А тому замість 1300 млн., необхідних області на забезпечення її мінімальних потреб, цього року вона матиме лише 628 млн., 350 із яких дотуватимуться з держбюджету.
Держко відзначив і позитивну тенденцію: торік на Львівщині відбулося пожвавлення господарки. Це означає, що громадські організації, які займаються літнім таборуванням, матимуть більші шанси знайти спонсорів для проведення оздоровлення дітей.

На нагальне вирішення чекає і проблема збереження в області бази дитячих оздоровниць. Окрім того, вивчають можливість створення на базі дитячого табору “Карпати” в с. Дубино Сколівського району обласного дитячого центру, який став би своєрідним аналогом “Артека”. Підраховано: для того, щоби табір розпочав своє функціонування ще цього року, на ремонтні й інші підготовчі роботи необхідно не менше як 120000 гривень.
Роман ДИСАК