UKRAINEWSTAND Home - NEWS - Weather - Biz - Sports - Press - Calendar - Classifieds   УКРАІНОВИНИ Home - НОВИНИ - Погода - Ділове - Спорт - Прес - Календар - Оголошення ADVERTISEMENT Ukrainian Autocephalous Orthodox Church - uaoc.org

[ <<< INDEX ]

POSTUP - ПОСТУП № 40 (484), четвер 2 березня 2000 року ПЕРША СТОРІНКА МАЄМО СВОЇХ ШЕРИФІВ “Книга життя” близька до завершення україна + НАТО = щось МВФ відмовив у кредиті ПОСТУП У ЛЬВОВІ Кілька слів Водопостачання Львова вирішиться День очищення, примирення та порозуміння Молодь про референдум ТРАМВАЙНІ ПЕРТУРБАЦІЇ САФАРІ НА ПРИВАТНИХ РОЗПОВСЮДЖУВАЧІВ НАША СТОЛИЦЯ Міжнародний вагон Усі претензії – до депутата Таємна скринька Пастернака Громадська приймальня Віктора Пинзеника ПОСТУП З КРАЮ краєвид Комунальні пільги: бути чи не бути В українських тюрмах і далі катують Референдум у відсотках СКОРОТЯТЬ 300 ТИС. БЮДЖЕТНИКІВ АНДРІЙ ДЕРКАЧ СПРОСТОВУЄ НАКЛЕПИ Міністри відмовляються від депутатства ЕКОНОМІЧНИЙ ПОСТУП край МВФ відмовив у кредиті: До 31 березня Невтішний ювілей СВІТ ПОСТУП У СВІТ СВІТоогляд “Книга життя” близька до завершення Убивають навіть шестирічні ЄС створює альтернативу НАТО Барак зазнав фіаско ТЮТЮНОВИЙ ПОСТУП Львівська тютюнова фабрика: нова “Орбіта” галицьких традицій Аксіома митця АРТ-ПОСТУП У СВІТ АРТ-СВІТ Пікассо, Матісс, Джакометті etc Два погляди на сюрреалізм ПОСТУП В ОСВІТІ Чоловік-учитель: повернення традицій чи виняток Як подолати апатію до навчання Найвища наука – це знайти своє серце... ПЕРСПЕКТИВИ ЛІТНЬОГО ВІДПОЧИНКУ ДОВІДНИК ПОСТУПУ нема СПОРТ-ПОСТУП Iван Гецко виставлений на трансфер Європейськi гранди на колiнах СПОРТ-БЛІЦ ПОСТ-SCRIPTUM календар Воєнно-шахові легенDи гороскоп

 

АРТ-ПОСТУП У СВІТ

СТОРІНКА 8

№ 40 (484), ЧЕТВЕР 2  березня 2000 року

 

АРТ-СВІТ

“Сальвадор Далі був генієм з п’ятнадцяти років”, – так написано на світлині Сальвадора Далі, датованій 30-ми роками, його ж рукою. На ній зображено художника, який працює у майстерні, на самісінькому початку кар’єри. Фотографія перебувала у приватній колекції. Власник захотів залишитися невідомим і передав її на експертизу. Сумнівів автограф Далі у фахівців не викликав. Один із найвідоміших художників ХХ століття народився у 1904 році в Каталонії і помер 23 січня 1989 року у віці 85 років.
 

Галерея Dutko в Парижі проводить ретроспективну виставку декоративного мистецтва та художніх меблів – фактично від моменту їх появи й аж до сучасності. Дивовижний коктейль, який Жан-Жак Дютко намішав у своїй галереї, переважно сформований із витворів мистецтва 20-30-х років, проте Дютко не забуває й про витоки, а також про наші дні. Подивитися на все це розмаїття можна на вулиці Бонапарта в Парижі.
 

Петі-Пале в Парижі зібрав у своїх стінах виставку “Бразильське бароко”. Таке незвичне поєднання може здивувати шанувальників цього європейського стилю. Проте бароко розквітнуло у Новому світі з усією пишнотою, на яку лише спромоглося. У даному випадку воно представлене переважно дерев’яними яскраво розписаними скульптурами, які прикрашали численні католицькі церкви.
 

Європою мандрує виставка молодого американського фотохудожника Ентоні Сво “Без стіни. Країни Східної Європи у перехідний період. 1989 – 1999”.  Критики стверджують, що роботи Сво можна порівнювати з творами Брессона, Куделки та Кляйна. У кожному разі, знімає він так, що став лауреатом Пулітцерівської премії, а також регулярно публікується в Time. Крім західноєвропейських столиць, ця виставка відвідає ще й столиці східноєвропейські. Звичайно, не всі.

Епатажне ХХ століття – при всій його пристрасті до ламання усталених законів – не відмовилося від прагнення дослідити людину зсередини через її зовнішність. У музеї Базеля фонд Beyeler відкрив виставку портрета найбільших художників ХХ століття. Інколи можна подивитись мистецтву в обличчя у прямому сенсі слова. Наприклад, загубитися у нетрищах і хитросплетіннях портрета Амбруаза Воллара, якого Сезанн перетворив у складну енциклопедію власних пошуків. Це ж обличчя, написане Пікассо у 1909 році, теж не є поганим. Зазвичай він висить на стіні музею Пушкіна. Проте цього разу залишив Москву заради Базеля. Разом із вісімдесятьма іншими “товаришами по жанру” він бере участь у виставці, де зібрано чи не найкращі роботи світу, створені упродовж століття.

Від цієї чудової виставки виникає дивне враження: зі стін дивляться обличчя. Ціла епоха прозирає з десятків облич, і стає не таким уже й важливим, хто ж це все розпочав... Сезанн, Ван Гог, Матісс, Пікассо, Модільяні та Бекменн... А потім – Дюбюффе, один із кращих портретистів, який ділить це звання з Джакометті й Беконом. І ще ближче до нашого часу: Болтанскі (представлено його “Мертвих швейцарців” 1989 року), Воргол, Трокель – і, нарешті, організатори ризикнули представити проект Echtzeit GMBH, розроблений у 1994 швейцарським архітектором і програмістом Едуардом Баннвартом, який намагається представити людину у віртуальному “урбанізмі”.

Останнє, мабуть, вимагає деяких пояснень: Virtual Head (“Віртуальна голова”) є складною інсталяцією, складеною з футуристичного крісла й комп’ютерів. Глядач, який сидить, бачить своє обличчя розкладеним на моніторах у голографічному зображені. Людина та її копія. І копія, очевидно, не поспішає повертатися у свій віртуальний світ. Це захоплює і хвилює.

Проте не більше, ніж те, що було раніше. Сім триптихів та чотири портрети “Невинний X” Френсіса Бекона, кілька його малюнків зворушують не менше, ніж відображення в екрані монітора. Решта – так само. Сама обмеженість теми примушує авторів дотримуватися іконографії. Припускали свого часу, що винайдення фотографії призведе до занепаду мистецтва портрету. ХХ століття стане століттям портретів яблук (Сезанн), дерев (Мондріан) та кольорових плям (Поллак, наприклад).

Проте Ернест Бейєр вирішив поставити це під сумнів. Його фонд організовує виставку у стінах Базельського музею, розпочинаючи її автопортретом Гогена (1903), який є сумішшю хвилювання та надії: втомлені блакитні очі за маленькими окулярами у металевій оправі, стиснуті губи в обрамленні сумних вусів. Блакитне тло й біла сорочка, що викликає асоціації з лікарнею. Словом, не надто веселий твір.

Автопортрет Сезанна на рожевому тлі є більш привітним: ми бачимо бородатого художника – симпатичного та благодушного. Його погляд та легко опущена голова нагадують хлопчака, якого зловили на гарячому. Благодушний, проте трохи схвильований. А Пікассо примушує хвилюватися жінок, яких малює. Як і завжди.
Дюбюффе не менш виразний, проте більш різноманітний і радісний: його Лото надувся, як сич, його Лембур тішиться, його Франсуа Понь переповнений почуттям тріумфу, його Арто схвильований. “Таємні портрети”, як їх називав сам автор, “мають таку загострену виразність, що можуть карбуватися на монетах; такої виразності не мають більшість портретів”. Або: “портрети міфічні, тому що вони знаходять у кожному обличчі спільні риси із міфічними Арлекіном або Пульчинелою” – написано про них у Галлімара (1967).

Що стосується Матісса, то в психологію він не заглиблюється. Зрештою, саме він сказав якось, що обличчя “затримуються лише у своїх виразних особливостях, цікавість – у їх пластичності”. Пластична також і “Краса” Розмарі Трокель: виправлені комп’ютером обличчя стають цілком симетричними, і їх принадність стає нестерпною.

Джакометті цікавиться викривленим оком, дивитись за допомогою якого здається найважчою справою: “Якщо я маю викривлене око, я маю орбіту; а якщо я маю орбіту, я маю напрямок носа, я маю діри у носі, я маю рот...” І, нарешті, з цього всього виходить довершене обличчя. А тоді можна уявити людину в цілому. Розуміння зсередини, зовнішнього зображення такого раніше не траплялося: може, саме в тому – геніальність нашого століття: знайти у старому жанрі обличчя нашого світу... Написати його портрет.

Кращі портрети ХХ століття можна побачити у Базелі за адресою Baselstrasse 101. Велика цегляна сучасна будівля між маленькими кривими вуличками – це і є Базельський художній музей. Зрештою, його знайти неважко, адже у Базелі на кожному кроці (себто на кожному фасаді) можна знайти вказівку, куди йти. Без проблем можна пройтися маршрутами Еразма Роттердамського, Конрада Віца та інших, можна зайти у крамницю, де одна і та ж родина упродовж століть торгує приладдям для письма. Базель – місто, де можна впритул зіштовхнутися з Ренесансом, де з-за кута вигулькує Середньовіччя. І так там було завжди. А от зараз у Базелі можна зазирнути у вічі століттю ХХ.

Surrealism: Two Private Eyes (Сюрреалізм: два погляди) – саме так називається нова виставка у Нью-Йорку. На стінах знаменитої спіралі музею Гугенхайма – два великі прихильники й колекціонери сюрреалізму Деніел Філіпаччі та Несахі Ертеган, які вперше надали свої грандіозні колекції для огляду широкого загалу.

Є безперечна логіка в тому, що Філіпаччі – президент видавничої компанії Hachette Filipacchi, якій належать, зокрема, Elle, Paris Match та George, журнал покійного Джона Кеннеді-молодшого, – обрав саме музей Гугенхайма, щоб разом зі своїм другом Несахі Ертеганом уперше показати тут свою виняткову колекцію художників-сюрреалістів. І не лише тому, що пан Філіпаччі має поважні зв’язки з цим шанованим музеєм сучасного мистецтва, у якому він, крім усього, є членом адміністративної ради. Музей Гугенхайма завжди мав особливе ставлення до сюрреалізму, який, хоч і зародився у Парижі, ніколи не був неорганічним у Нью-Йорку, цьому найбожевільнішому місті світу.

В основі виставки – зустріч двох колекціонерів на Манхеттені одного вечора 1957 року. Деніел Філіпаччі робив тоді джазову програму для радіостанції Europe1 і перебував у Нью-Йорку заради репортажу про турне оркестру Wilbur de Paris. Джимі Раян познайомив його з Несахі Ертеганом, який керував тоді відділом джазу у звукозаписуючій компанії Atlantic Records, заснованій його братом, Ахметом Ертеганом. Цим двом людям знадобилося вельми мало часу, щоби зрозуміти, що, крім музики, вони мають ще одну спільну пристрасть, і нею є література та живопис сюрреалізму.

Турок за походженням, Ертеган (помер у 1989) був дещо старшим від Філіпаччі. Він вчився у Парижі в 30-х роках і, захопившись кубізмом, купив полотна таких художників, як Хуан Гріз та Фернан Леже. А Даніеля Філіпаччі сюрреалізм зачарував тоді, коли у віці 10 років він натрапив на книгу Андре Бретона “Револьвер у білому волоссі” (Le Revolver а cheveux blancs, 1932), вважаючи її детективом. Від літератури він перейшов до живопису – і поділився своїм захопленням та ентузіазмом із новим другом. Вони мандрували по галереях та майстернях, спілкувалися з продавцями творів мистецтва, відвідали Далі, Макса Ернеста та інших.

Дружнє суперництво двох колекціонерів доходило інколи до кумедних пригод, коли, наприклад, під час візиту в майстерню Леонори Керрінгтон, яка могла продати їм сім гуашей, вони кидали монетку, кому дістанеться чотири, а кому три твори. Результатом цієї пристрасті стали щасливі дні для стін спіралі музею, заснованого Соломоном Р. Гугенхаймом, також закоханим у сюрреалізм,  ім’я якого згадується поруч з іменем Пеггі Гугенхайм, яка була короткий час одружена з Максом Ернестом, що втік у США з нацистського Парижа.

У Нью-Йорку Ернест та інші ентузіасти намагалися відтворити втрачену паризьку атмосферу, і Пеггі Гугенхайм запропонувала їм як місце для зустрічей свою галерею Art Of This Century на 57-ій вулиці. Оздоблена Рішаром Педюзі, директором школи декоративних мистецтв у Парижі, ця приватна галерея перетворилася на великий музей, де полотна Далі, Магрітта, Макса Ернеста, Андре Массона, Міро, Тангі, Кіріко чергуються одне з одним – аж до запаморочення.

І це ще не все. Тут ми можемо побачити феномен мистецтва колекціонування, що його американці назвали “колекціонування у глибину”: йдеться про те, щоб не обмежуватися якимось одним видом мистецтва у стилістичному напрямку, а цікавитися сукупністю всіх видів, які складають цей напрямок у всій його цілісності. Філіпаччі та Ертеган так само зібрали кілька сотень різноманітних об’єктів, рукописів, малюнків, фотографій, які демонструють набагато ширший погляд на сюрреалізм, на його геніальність та слабкі місця.

Американська публіка має також унікальну змогу оцінити твори менш відомих художників з того боку Атлантики – таких, як чеські сюрреалісти, німець Ганс Беллмер, бельгієць Рауль Юба... Звичайно, у Нью-Йорку були виставки Магрітта й Міро, але від 1968 р., коли музей сучасного мистецтва (MOMA) організував чудову виставку “Дада, сюрреалізм та їх послідовники”, побачити твори цього напрямку в такому розмаїтті нагоди не було. Куратор виставки Трейсі Бешкофф говорить, що вона “є особливо цікавою у кінці століття, передбаченого сюрреалізмом у його улюблених темах – таких, як психологія підсвідомого, сексуальність, і на ці твори особливо цікаво дивитися через призму сьогоднішнього дня”.

Цікаво було б розпитати колекціонера про його метод, його пристрасть, його постійність у своїх уподобаннях,
про зустрічі, які дозволили зібрати таки скарби протягом життя, точніше – двох життів. Проте Деніел Філіпаччі, на жаль, не зважаючи на його причетність до журналістського світу, охороняє таємниці своєї колекції з упертістю сторожового пса. Проте якщо ви найближчим часом опинитеся в Нью-Йорку на перетині 5-ї авеню й 98-ї вулиці, саме там, де височіє унікальна споруда одного з найкращих музеїв сучасного мистецтва світу, то зможете приєднатися до “бенкету для гурманів”. Адже саме так відгукнулася про виставку мистецтвознавець Грейс Глюк.