BRAMA
  UKRAINEWSTAND
Home - NEWS - Weather - Biz - Sports - Press - Calendar - Classifieds

  УКРАІНОВИНИ
Home - НОВИНИ - Погода - Ділове - Спорт - Прес - Календар - Оголошення
buy visitors



[BRAMA Client Websites]
Поступ лоґо, Postup logo

[ <<< INDEX ]

POSTUP - ПОСТУП
№ 39 (483), середа
1 березня 2000 року


  1. ПЕРША СТОРІНКА
    • Російський слід
    • Криза в Україні стає реальністю
    • ЄС за кох-везера
    • “Динамо” здобуло перші три очки
    • Гайдер пішов? Хай живе Гайдер!?
  2. ПОСТУП У ЛЬВОВІ
    • Кілька слів
    • УНА захищає українську армію
    • Ховали автокефального патріарха
    • Дивізійники вітали американського побратима
    • “Батьківщина” “партія не опозиції”
    • Рейтинг згадуваності
  3. НАША СТОЛИЦЯ
    • Спогади про “губу”
    • Чи такі вже гонорові в Дрогобичі професори?
    • Львів може залишитись без хліба
    • Банка хлорки у номері
  4. ПОСТУП З КРАЮ
    • краєвид
    • Вирішується доля референдуму
    • Тепер і в нас є “Солідарність”
    • Армія чекає поповнення
    • Марчук буде жити
    • АЛЬБІОН НАС НЕ ЗВИНУВАЧУЄ
    • Екстрадиція в нікуди
  5. ЕКОНОМІЧНИЙ ПОСТУП
    • край
    • Криза в Україні стає реальністю (Закінчення)
    • Ворожба на нафті
    • СВІТ
  6. ПОСТУП У СВІТ
    • СВІТоогляд
    • Індія готується до війни?
    • Країна під водою
    • Президент Індонезії в Тіморі
    • Бабіцький повернувся до Москви
  7. ЛИЦАРІ В ПОСТУПІ
    • За лаштунками “Галицького лицаря”
    • Підсумки конкурсу “Галицький лицар’99”
  8. АРТ-ПОСТУП
    • ПРО ПСА, ЩО ВИТЕРСЯ ОБ СМЕРТЬ
    • Есеї “вісімдесятників” в “Українській книгарні”
  9. КРИМІНАЛЬНИЙ ПОСТУП
    • “Митців” взяли випадково
    • Мстивий ревнивець у погонах
    • Від чого стався вибух у Стрию
    • ОФІЦІЙНО
  10. МЕДИЧНИЙ ПОСТУП
    • NEWS
    • День народження раз на чотири роки
    • На чому ми стоїмо?
    • ГРІЗНІ СПОЛУКИ
  11. СПОРТ-ПОСТУП
    • Від Лінареса до Лінареса. 10 років...
    • Курникова та Буре вирішили одружитися
    • Спеціалізована ДЮСШ підтвердила свій клас
    • СПОРТ-БЛІЦ
  12. ПОСТ-SCRIPTUM
    • КАЛЕНДАР
    • Динозаври та їхнє оточення
    • Гороскоп

pp_39_8  
АРТ-ПОСТУП
СТОРІНКА 8
№ 39 (483), середа 1 березня 2000 року

Багато хто з експертів рейтингу львівських художників, проведеного “Поступом”, виставили
найвищу оцінку Мирославові Ягоді – за естетичність робіт. І мали рацію. Хоч некласична естетика, яку сповідує цей митець, може не сприйматися широким загалом. Та від цього вона не перестає бути естетикою, яка має справжніх шанувальників. Львівського поета, графіка і живописця
Мирослава Ягоду ліпше знають за кордоном, аніж на батьківщині. Там влаштовують його вернісажі, розкуповують полотна, ілюструють книжки його графікою... Там його цінують як митця.
Тут, властиво, він більше відомий як один із непересічних персонажів нашого міста, без яких воно втратило б свою неповторність. Але виставки влаштовують не так уже й часто, колекціонери
можуть придбати полотна за набагато нижчою ціною, ніж за кордоном, а про те,
щоб якесь видавництво наважилося ілюструвати поліграфічну продукцію його графікою, говорити до цього часу не доводилося, бо не було таких радикально прогресивних видавців. Утім,
незабаром саме енергетично наснаженими творами Мирослави Ягоди буде створено візуальний образ “Королівського лісу” – літературного альманаху львівських письменників, належних до АУП. Експресіоністична постать вершника із прив’язаною до нього власною смертю стане символічною обкладинкою цього видання. Сьогодні з Мирославом Ягодою – митцем епохи апокаліпсису –
читачів “Поступу” знайомить одіозний український літератор, який гостро відчуває спорідненість свого світовідчуття з образним світом цього художника.

ПРО ПСА, ЩО ВИТЕРСЯ ОБ СМЕРТЬ

Анатолій ЩЕРБАТЮК

МАЛЯРСТВО

Глибокі, глибинні почуття наповнені – й значать завжди більше, ніж у них вбачає буденна свідомість. Діставшись сюди, вони самі заглядають у неї, подивовані мізерністю результату, задля якого довелося стільки пройти, і навіть якщо цієї мізерії вистачає на цілі галактики і світи, це ще не виправдовує її “ніщоти”. Відчуття непотрібності тут підстерігає і відлунює у кожному завулку. І хіба що задля того, щоби пережити це особисто, варто було так далеко йти, – усі інші відомості й перекази з цього краю недостовірні, та й ніхто вже не пам’ятає імені останнього прибульця.

Найцікавішим у цій абсурдній історії є зворотній шлях – як піти тому, у кого такі почуття зазирнули. Що використати, ким стати, якому уподібнитися звіру? Розглянемо одного художника, звати його Мирослав Ягода. Важливими є його малюнки і тексти, його гра і ностальгія по Єдиному. Бо він самотній. І стає остаточно досконалим. І тому породжує нові образи і бавиться ними в собі, реконструює ірраціональний невимовний всесвіт, вже майже здогадавшись про його невипадковість і непотрібність. У цьому і є Гра: збагнути онтологічну мізерність світу – “смерть”. Тому творчість Ягоди – це пишні аксесуари старої ляльки. Вона – межа, дерев’яний бовван, об який можна почистити ногу в болоті або потертись, як пес. Межа, про яку всі стільки думали – і якої боялись, – виявилася напхана ганчір’ям. І лише художник, самітник і одинак, зумів заперечити трансцендентну могутність розставленої пастки.

Його картини стають рятувальними межовими знаками пізнання, безвідносно до того, чи підуть цим шляхом інші. Та й чи потрібні глядачі – ці співучасники найменшої розлюченої войовничої частки, нейтрино пізнання, яке пронизало всіх своїх персонажів, розфарбувало найбільш глухі закутки власної гри.

Нічим не обмежене накопичення у полотнах локальних сюжетів створює химерне плетиво, що переростає саме себе, розгортаючись і пробираючись довгими вітами-язиками в інші щілини і виміри присутності. І тепер це справляє враження фрагмента, вирваного з єдиної безкінечної сновидної історії. Або детонованого пробудження, якого прагнуть і уникають, щодо якого наближаються і віддаляються, залишаючи всюди очевидні й прозорі натяки, сліди і знаки того наближення, тертя, петингу, кресання об твердий цілісний Корінь; то еректильний межовий маніяк, в якому збігаються всі рецептивні можливості смаку, дотику, зору, слуху і особливо нюху – добротних олійних фарб, заґрунтованих полотен, смертної живиці, цілого лісу виморених і обшмульганих дерев, з яких здерли шкіру, відтягуючи загибель, ховаючись щоночі між їхніх ран. Бо мистецтво – це маніпулювання, крутійство, спроба “виграти” смерть, самому стати нею – або підставити інших.

І якщо вдивлятися у твори Мирослава Ягоди, то форма – це зіткнення площин, гниття, буквально вкрите пухирями й синіми плямами. Це торба, яку можна наповнювати будь-яким матеріалом, і все те – задля чистого мистецтва гри з синіми ляльками, позбавляючи себе останньої ілюзії людяності.

Таке мистецтво розвіює ілюзії, воно свіже, прифронтове, воно барвисте і таке, що надимає. Воно свідчить: завтрашній день форми не має. І це є єдиною підставою свободи, гри за допомогою найбільш примітивних знаків, які є викликом минулому й майбутньому. У смертельному викрутасі художницького вихору зібрана енергія всіх чуттєвостей, це сміх пса, що витерся об браму смерті. Її квадратовість стає формою форм, що поглинає у свій перетин все більше і більше, висмоктує плоть зі світу й переправляє перемитне м’ясо на той берег. Потрібна ще й жертва самого танцівника з пензлем. Він теж повинен стати безмовним мінералом – лише тоді ця серія буде довершена: чистий ритуальний порух кривавого віхтя, а ще – руді бризки на стіні підвалу. Щоби розчинитися нарешті в нічному вереску цвіркунів, в запахах землі, в досвіді посмертної ясності, у відлунні – і відчути, як нічний метелик обіймає твій прохолодний череп...

Існує тільки дві можливості. Або разом із художником віддатися першооснові й відчути, що смерть – це і є життя, напхана ганчір’ям лялька. Або знайти рівновагу між присутністю демонів і богів, відчути лінії й межі переходу багатьох їхніх розлючених вимірів і рівнів.

І не треба композиційної певної постави, колористики. Здійснюється руйнування плями і лінії, гра, стрибок через зображення до розбитого на безліч дзеркальних скалок ніщо. Лінія – це основа прориву в вічну порожнечу, до її гармонії і цілісності. І гармонія досягається через деструкцію – це парадоксальна концепція гармонії, віднаходження нового ритуального знаку гри по дорозі в Ніщо, в якому трагічне й комічне сплітаються...
Перше одкровення відвідало художника 1985 року, друге – у 87-му. Після того були виставки у Варшаві, Любліні, Лодзі, в музеї Е. Воргола в Словаччині, скоро буде виставка в Будапешті. Гра і прорив осяянь у вічність триває...
І Мирослав Ягода каже: “Ти Будда, мрець Будда. І кожний образ віднаходження знаку – як виживання, як спогад, о, мій Боже...”



Есеї “вісімдесятників” в “Українській книгарні”
БІБЛІОМАНІЯ

Це мода, це, певно, повітря часу. Але ми над тим не надто застановляємося. Просто вдихаємо це повітря, читаючи сучасну українську есеїстику. А ще десятиріччя тому її заміняв іприт заідеологізованої публіцистики або моралізаторські нариси.

Хоч есе як жанр виникнуло на зламі XVII ст. й одразу ж набуло поширення в Європі, у нашій літературі найчистіші його жанрові форми випрозорилися хіба аж тепер. Європеїзуємося? Дорослішаємо? Притомніємо? Хай там що, а можемо смакувати сучасну мову, близьку до розмовної, розкошувати есеїстичною афористичністю й образністю. Це чтиво і є повітрям часу. Автори філософських і літературно-критичних есеїв не претендують на виклади наукових теорій чи ґрунтовні літературознавчі дослідження, вони обмежуються розмірковуванням про якісь важливі для них речі, підкреслюючи суб’єктивність свого ставлення до описуваних явищ.

Найдивовижніше те, що навіть слова такого – “есей” – не наводив ані словник Б. Грінченка, ані зелений академічний одинадцятитомник. Був нарис. А от есею (як різновиду нарису, в якому головну роль грає не відображення факту, а відтворення вражень, роздумів, асоціацій) не було.

Тепер же це фантомне явище у всій своїй красі виставлене на стелажах “Української книгарні”. Бібліоман, уражений манією колекціонування, може навіть дібрати вишуканий букет із останніх видань Юрія Андруховича, Віктора Неборака, Костя Москальця й Оксани Забужко.

“Не варто трактувати твори Костя Москальця як літературно-критичні дослідження, це радше напрочуд цікава есеїстика, де “людина на крижині” – автор – постає на шляху пошуків самого себе”, – кожного разу наголошує Микола Рябчук, який входить до редакційної колегії “Критики”, котра спорядила книжку вибраної есеїстики цього одного з найяскравіших представників покоління “вісімдесятників”, який, окрім того, здобув собі визнання як першорядний поет і прозаїк. До речі, Москалець проминає згадкою у збірнику есеїв іншого вісімдесятника – Віктора Неборака.

Сам же автор “Повернення у Леополіс” на запитання про улюблене чтиво повідомляє: “Уже якийсь час я більше перечитую, ніж читаю нового. Усе частіше з’являється бажання певного інтелектуального пережиття, і я звертаюся до філософсько-есеїстичної літератури. Мені подобається, як думаючі люди розповідають про себе, про свій інтелектуальний і просто життєвий досвід, не опосередковуючи себе сюжетами і метафорами (наприклад, мемуари Інгмара Бергмана, чи щоденники Олександра Довженка чи помітки “на полях” “Ймення троянди” Умберто Еко і т. д.).

Оксана Забужко також принюхується до повітря часу в своїх “Хроніках від Фортінбраса”, вважаючи, що цією книжкою вона сплачує свій борг дев’яностим, “не важачись, Боже збав, навішувати на цю унікальну, розкішну й злиденну водночас, декаду тектонічного зсуву історії якихось там генералізуючих висновків (її висновки, коли міряти далекосяжними наслідками, всі ще попереду – але розкидані по шкалі часу на дистанції десяти років)..., мої синхронні рефлексії над тими культурними процесами в Україні й поза Україною, котрих я була безпосередньою учасницею, бувши зібраними докупи, мають, сподіваюся, принаймні один шанс – відбити, хай як суб’єктивно-перекошено, безсистемно-доривчо, в друзках і оскалках, у кубістично посічених “чвертьпрофілях” – який-не-який, а таки інтелектуальний портрет доби”.

А Юрій Андрухович свою есеїстику означує як “спроби”, не наважуючись обтяжувати себе “Досвідами”, як Монтень. Есеїстика Андруховича виникає внаслідок його частих подорожей до інших країн і поступово складається в “книгу спостережень” над нинішніми особливостями світового культурно-історичного ландшафту. Три розділи “Дезорієнтації на місцевості” пропонують три різні виміри проблематики, яку можна окреслити як спроби погляду в співіснуванні культурних просторів: метафізика ландшафтів, людина в дорозі, Центральна Європа як єдність і унікальність, постімперське шукання ідентичності.

І як би не дезорієнтував нас у міфопоетичному просторі Андрухович, орієнтири того місця, де можна подибати всі ці видання, що так чи інакше перегукуються поміж собою,  дуже прості: Львів, Академічна, “Українська книгарня”. Там, крім запропонованого букету, можна дібрати й інший...