UKRAINEWSTAND Home - NEWS - Weather - Biz - Sports - Press - Calendar - Classifieds   УКРАІНОВИНИ Home - НОВИНИ - Погода - Ділове - Спорт - Прес - Календар - Оголошення ADVERTISEMENT Ukrainian Autocephalous Orthodox Church - uaoc.org

[ <<< INDEX ]

POSTUP - ПОСТУП № 38 (482), вівторок 29 лютого 2000 року ПЕРША СТОРІНКА Євреї не хочуть Папи? Косовські албанці нападатимуть на Сербію? Україна наздогнала Пакистан Соцпартія:поділ і об’єднання Львів вітає Галицьких лицарів Андрєй Бабіцький знайшовся: Інформаційна війна триває ПОСТУП У ЛЬВОВІ Кілька слів Клопітке народження району У святині пролилася кров Боротьба з економічною злочинністю ВІЙНА НЕРВІВ У МЕДУНІВЕРСИТЕТІ Християни-демократи визначали пріоритети НАША СТОЛИЦЯ Львів вітає Галицьких лицарів архіваріус: Про що писали газети... ПОСТУП З КРАЮ краєвид Нам світять шалені гроші! Соцпартія: поділ і об’єднання (Закінчення) Антикорупційні поради від Пайфера Референдум судитимуть З безробіттям – кепські справи Дороги будуть концесійними ЕКОНОМІЧНИЙ ПОСТУП край Україна наздогнала Пакистан (Закінчення) “Спільний ринок” економічних злочинів СВІТ ПОСТУП У СВІТ СВІТоогляд Бабіцький знайшовся (Закінчення) ЄВРЕЇ НЕ ХОЧУТЬ ПАПИ? (Закінчення) “Казакі” обстріляли польську амбасаду. Яйцями Перший поскандальний тест АРТ-ПОСТУП Костюми для ідеальних образів Бунт невибагливої волинки в межах оркестрової коректності Без зерна неправди ШАХІВНИЦЯ ПОСТУПУ Віктор Медведчук ШАХІВНИЦЯ ПОСТУПУ (ПРОДОВЖЕННЯ) Віктор Медведчук ДОСЛІДЖЕННЯ І ТЕХНОЛОГІЇ ЕВРИКА Чи діждемось львівського інсуліну? Ще раз про класичну механіку Одна з версій аварії на Марсі СПОРТ-ПОСТУП Чемпіон України не має права на помилку Цього разу фiаско в Македонiї “Фіалки” розквітають навесні? В активi українцiв три нагороди ПОСТ-SCRIPTUM КАЛЕНДАР Брати наші менші ГОРОСКОП

 

ШАХІВНИЦЯ ПОСТУПУ

СТОРІНКА 9

№ 38 (482), вівторок 29 лютого 2000 року

Віктор Медведчук

У 1996 році Ратушняк намагався тягатися навіть із Coca-Cola за вплив на ринок безалкогольних напоїв. Люди, близькі до Ратушняка, відстоювали інтереси фірми “Рата” навіть у Росії. Ратушнякові намагався протистояти не менш впливовий президент концерну “Срібна Земля”, народний депутат України ХІІ скликання Віктор Бедь. Медведчук зі “Славутичем” виступив у ролі “третьої сили” й зіграв на численних суперечностях закарпатських політиків і на значних фінансових вливаннях у реґіон. До цього слід додати розкрутку іміджу “чесного юриста”. І ще один важливий фактор: попередній депутат від Іршавського виборчого округу Сергій Устич, якого було призначено головою Закарпатської обласної держадміністрації, мусив скласти депутатські повноваження. Як перша особа області Устич усіляко допомагав Вікторові Медведчуку, який свого часу допоміг Устичеві лобіювати певні проблеми реґіону. Відтак на довиборах до Верховної Ради у квітні 1997 року в Іршавському виборчому округу №171 за Медведчука проголосувало 94,16% виборців, що було абсолютним рекордом серед депутатів.

Чи потрібне було Медведчукові депутатство у Верховній Раді, якій залишалося діяти менше як рік? Очевидно, потрібна була засвітка в депутатському клубі, потрібна була легітимізація Медведчука як політика. Ця засвітка відбулася.

На виборах 1998 року Віктор Медведчук створює привабливу першу п’ятірку списку СДПУ(о) і розкручує імідж “команди молодості нашої”, максимально експлуатуючи марку київського “Динамо”. У першій п’ятірці виборчого блоку фігурують імена Леоніда Кравчука, Євгена Марчука, Віктора Медведчука, Василя Онопенка та Григорія Суркіса. Тоді ж Віктор Медведчук висуває свою кандидатуру в мажоритарному округу – знову на Закарпатті, знову в Іршавському виборчому окрузі №73.

У Медведчука було спочатку семеро конкурентів: член КПУ, підприємець В.Буришин, член УРП, львівський підприємець І.Гриниха, хустський юрист, член ПРП Н.Боклаганич, соціаліст-підприємець І.Іванчо, підприємець, член АПУ М.Ремета, слухач Дипломатичної академії, рухівець В.Марушинець і священик Д.Сидор. Четверо зняли свої кандидатури. У списку залишилися, крім Медведчука, В.Буришин, І.Гриниха та Н.Боклаганич. Віктор Медведчук набрав 90,1% голосів, його суперники – трохи більше за 2% кожен. І знову результат В.Медведчука виявився рекордним.

СДПУ(о) також подолала 4-відсотковий бар’єр і, фактично, “проповзла” в парламент, показавши результат 4,0123%. Найвищий результат було показано на Закарпатті – 31,171% голосів. Фактично, ця цифра  дозволила покрити низьку активність мешканців інших реґіонів. У травні 1998 року у Верховній Раді сформувалася парламентська фракція СДПУ(о).

Спершу здавалося, що в парламенті утвориться стійка коаліція чотирьох центристських партій: Народно-демократичної (93 депутати), Народного Руху (47), СДПУ(о) (25) і Партії Зелених (24). Було підписано відповідну угоду про співпрацю між цими фракціями, головний акцент у якій зроблено на недопущенні до керівництва парламентом лівого спікера. У травні 1998 року, після підписання цієї угоди, окреслилися поляризація Верховної Ради і тривала боротьба за посаду її голови. Цей півторамісячний виборчий марафон увійшов в історію під назвою “спікеріада”.

Фракції СДПУ(о) та ПЗУ зламали домовленості й пішли на компроміс із лівою більшістю. Результатом цього стало обрання О.Ткаченка головою Верховної Ради. Віктор Медведчук обійняв посаду заступника спікера. Такий крок фракції СДПУ(о) викликав негативну реакцію з боку інших центристських партій, насамперед НДП та Руху, які поширили відповідну заяву і звинуватили соціал-демократів у порушенні домовленостей. Але поїзд рушив. Було пізно щось міняти чи протестувати. Віктор Медведчук виграв для себе не просто посаду – він виграв можливість діяти впевненіше й відкритіше. Його обрання на посаду віце-спікера давало “зелену вулицю” для активізації діяльності інших членів “чудової сімки”.

Наприкінці 1998 року преса писала про нові придбання Українського кредитного банку – фінансової структури, серед членів ради якої були Б.Губський, Г.Суркіс і В.Медведчук. Отже, уряд передав Укркредитбанку пакети акцій ВАТ “Запорізький завод феросплавів” (монополіста), а також “Херсонобленерго”, “Тернопільобленерго” та “Кіровоградобленерго”. “Нехай читач не подумає, що управління акціями від імені держави – це як адміністративне засудження до громадських робіт. Радше це безкоштовна путівка на фешенебельний курорт, бо, як відомо, експерти прирівнюють управління акціями до тимчасової безплатної приватизації”, – писали “Галицькі контракти”. “Зеркало недели” наприкінці 1999 року твердило, що метою Віктора Медведчука та його оточення став увесь енергоринок України. Насамперед Київське, Запорізьке та Дніпропетровське обленерго, а також Запорізька атомна електростанція, яка виробляє приблизно чверть усієї електроенергії України.

Віктор Медведчук не приховував, що він заможна людина. У своїй податковій декларації за 1997 рік він вказав суму прибутку – 1 млн. 880 тис. 308 грн. 95 к. “Приємно бути мільйонером, – говорив В.Медведчук в одному з інтерв’ю. – Приємно, що є якась постійна база. Посади, просування на службі мають як позитивні, так і негативні наслідки. Сьогодні, приміром, сиджу в цьому кабінеті, а завтра мене попросять його звільнити”. У програмі “Епіцентр” у 1999 році Віктор Медведчук відверто зізнався, що не бачить нічого поганого в тому, що його називають олігархом: мовляв, біда не в тому, що у нас є заможні люди, а в тому, що їх у нас мало. В інтерв’ю газеті “Факты и комментарии” у квітні 1999 року Медведчук зізнався: “Я ніколи не приховував своєї участі у бізнесі, та завжди жорстко дотримувався правила: бізнес, якому я за характером своєї колишньої діяльності надавав підтримку, має бути бездоганний. До речі, за минулий рік мої прибутки склали 1,4 млн. грн.”.

На запитання, як зіставити його соціал-демократичні принципи з реальними надприбутками, Медведчук спокійно відповідав: “Я не хочу бути бідним!”. Згідно з декларацією В.Медведчука, його прибутки за 1999 рік становили вже 5 млн. 893 тис. 195 грн. 06 коп. Основна вага цієї суми припала на дивіденди, проценти, роялті. Від задекларував наявність цінних паперів на суму 3684810 грн., банківських депозитів на суму 3806856 грн., квартиру площею 208 кв. м і ще 578,75 кв. м – для членів сім’ї тощо. Принаймні Медведчук може претендувати на імідж “чесного олігарха”: те, що має, не приховує. Очевидно, саме таким стане український бізнес у ХХІ столітті.

Принагідно зазначимо, що Віктор Медведчук одружений. Його дружина, Наталія Георгіївна Гаврилюк, працює адвокатом у Колегії адвокатів Печерського району Києва. З майбутньою дружиною Віктор Володимирович познайомився ще у студентські роки. У 1982 році у подружжя народилася донька Ірина.

Поступово в середовищі об’єднаних соціал-демократів почали з’являтися певні антагоністичні групи. Підставою для створення однієї з них були спільні політико-бізнесові інтереси. Друга група об’єднувала насамперед прихильників соціал-демократичної ідеї – політиків, котрі були “чужинцями” в середовищі представників великого бізнесу. Виразником першої групи був Віктор Медведчук, другої – Василь Онопенко. Група Онопенка відіграла свою роль – стала своєрідним ідеологічним локомотивом, який надавав відповідного забарвлення партії на виборах. Після виборів Онопенко як шекспірівський мурин зробив справу і мав відійти.

На ХІІІ з’їзді СДПУ(о) (його планували провести в закритому режимі) постало питання про заміну голови партії. Більшість із 247 делегатів з’їзду засудили Василя Онопенка, назвавши його політичним інтриґаном, якого “фінансують певні політичні сили, щоби він “гавкав” на СДПУ(о) й окремих її членів”. Представники реґіональних організацій, котрі ще вранці нічого не знали про внутріпартійну ситуацію, невдовзі жваво засуджували “формального лідера” В.Онопенка” і майже одноголосно проголосували за його вигнання з партії. На пропозицію представника Миколаївської обласної організації СДПУ(о) на посаду голови партії було висунуто кандидатуру Віктора Медведчука – “лідера за своєю природою”. За Віктора Володимировича проголосували 247 делегатів, утрималися – 2. “Проти” не голосував ніхто. Заступником голови партії став Олександр Зінченко, який відразу ж заявив, що таке голосування – “це справді ознака єдності думок у партії”.

Прихильники Василя Онопенка не змирилися з поразкою і зареєстрували Українську соціал-демократичну партію. На президентських виборах 1999 року Василь Онопенко спробував навіть висунути свою кандидатуру на найвищу державну посаду...

Після того як Медведчук очолив СДПУ(о), він вирішив активно попрацювати у сфері соціал-демократичної ідеології. Справді українській соціал-демократії бракувало кваліфікованих і оригінальних розробок в ідеологічній сфері. Ю.Буздуган, скажімо, брав за зразок класичні європейські бернштейніанські моделі ідеології. В.Онопенко взагалі мало уваги приділяв питанню ідеологічної ідентичності. Віктор Медведчук опублікував у “Зеркале недели” статті “В поисках новых рубежей” (1999, №1) і “Что будет завтра?” (1999, №42). Саме ці дві статті стали підвалинами ідеології СДПУ(о). Та детальний аналіз свідчить, що ідеологічні розробки Медведчука – це певна еклектика різних напрямів політичної думки. Рухівська газета “Час-Time” після другого етапу ХІІІ з’їзду СДПУ(о) (грудень 1998 року) зазначила, що “заглиблюватися в обґрунтування принад і переваг ідеології соціал-демократії В.Медведчук завбачливо не став. Уже після третього абзацу доповіді делегати зрозуміли, що їхній лідер неспроможний відрізнити соціал-демократизм від лібералізму чи консерватизму. Складалося враження, що не той чи інший “ізм” переймає думки керівництва партії, а винятково такі солодкі слова, як “влада” і “гроші”. Як зберегти ту дещицю, що вже вдалося виторгувати, і як прикуповувати надалі”.

Відразу ж після ХІІІ з’їзду партії в середовищі СДПУ(о) розгорілася дискусія, кого з кандидатів на посаду Президента підтримати на виборах 1999 року. Значна частина делегацій висувала кандидатуру Євгена Марчука – на той час голови парламентської фракції СДПУ(о). Марчука, скажімо, підтримали лідери Одеської та Миколаївської організацій. Тим часом вінниччани висунули пропозицію висунути на посаду Президента Віктора Медведчука. Проте перший, здається, цю ідею висловив Леонід Кравчук. Віктор Медведчук подякував вінницькій делегації і зазначив, що нині рано висувати кандидата на посаду Президента з партійного середовища. Проте саме з початку 1999 року почала гуляти засобами масової інформації теза Медведчука, що наступний Президент України (на виборах 2004 року) має бути обов’язково вихідцем із середовища СДПУ(о).
Відтепер кожен крок Медведчука політологи й аналітики пов’язують виключно з підготовкою до виборчої кампанії 2004 року. Сергій Рахманін писав: “Ряд джерел, як в СДПУ(о), так і в Адміністрації Президента стверджують: голова держави не проти, щоби лідер об’єднаних соціал-демократів став лідером країни. Він лише проти, щоби це сталось у цьому тисячолітті”.

На початку 1999 року в середовищі СДПУ(о) стався черговий конфлікт. Через різні обставини (насамперед через незгоду з лінією Віктора Медведчука та через відмову партії підтримати на виборах кандидатуру голови парламентської фракції Євгена Марчука) останній пориває зі середовищем СДПУ(о). Формально не член партії, він таки забирає зі собою частину її членства. У січні 1999 року Марчук оголошує про формування нової партії – Соціал-демократичного союзу, фактично, четвертої соціал-демократичної формації в Україні. Фракцію СДПУ(о) в парламенті очолив (“з подачі” В.Медведчука) Олександр Зінченко.

Вже на початку 1999 року Медведчук розумів, що треба робити ставку на Кучму. Підтримка Президента в умовах олігархічного режиму (що склався протягом 1997-98 років) могла забезпечити і недоторканність бізнесових інтересів, і прогнозоване політичне майбутнє, і доволі стійкі позиції “при дворі”. Та про підтримку Кучми Віктор Медведчук заговорив лише у квітні 1999 року.

Перебуваючи на Закарпатті, 8 квітня 1999 року Віктор Медведчук заявив: “Я як лідер хочу офіційно заявити, що зроблю все можливе, щоби переконати спочатку політраду, а потім і з’їзд висунути кандидатом від партії Л.Кучму. Я впевнений, що це вдасться”. Через два дні в інтерв’ю газеті “День” на запитання: “Чи впевнені ви, що вашу ініціативу щодо висунення Л.Кучми на другий термін підтримає партія?” – Медведчук відповів: “Я лідер партії, і якщо сьогодні керівник партії заявив про свою позицію, то це означає, що лідер узяв на себе відповідальність за таке рішення. І якщо цього не станеться, то, звісно, в партії не може бути такого лідера, й він повинен добровільно подати у відставку. Тому мені нічого іншого не залишається, як зробити все, щоб СДПУ(о) підтримала Леоніда Даниловича на президентських виборах”.

В інтерв’ю газеті “Факты и комментарии” Медведчук заявив: “Ім’я людини, котру підтримуватимуть об’єднані соціал-демократи, остаточно назве з’їзд. Але я буду з тими, хто голосуватиме за кандидатуру Леоніда Кучми. Так, Президент припустився чималих помилок і заслуговує на критику. Та покажіть мені ідеального політика, мага і чарівника, здатного легко і швидко вирішити всі наші нинішні труднощі та проблеми. Я такого не знаю. Спостерігаючи всі ці роки за Президентом, можу тепер сказати: він трудівник, котрий не шкодує себе в пошуках виходу держави з кризи. Він сумлінно несе свій важкий тягар, розуміючи відповідальність за становище у країні. Я повністю погоджуюся з Леонідом Кравчуком, коли він говорить, що нинішній Кучма – державник, котрий мислить значно ширшими категоріями і виріс як політик. Йому часто дорікають за відсутність дуже різких рішень. Але мені здається, що це великий плюс, який дозволить уникнути крайнощів, конфронтації та посилення напруги”.

Як і можна було сподіватися, 15 травня 1999 року з’їзд СДПУ(о) висунув Леоніда Кучму кандидатом у Президенти. Щоправда, Медведчукові не пощастило: його партія не стала першою у процесі висунення Кучми. Дорогу СДПУ(о) перейшов новий кандидат в олігархи – Віктор Пінчук, який швидше за всіх організував збори виборців у Дніпропетровську. Щоправда, СДПУ(о) встигла першою з політичних партій підтримати Леоніда Кучму, – і це також було враховано.

Протягом виборчої кампанії Віктор Медведчук без різних збочень підтримував Кучму. Щоправда, і без зайвої запопадливості. Він, скажімо, не творив різноманітних фондів та інших передвиборчих структур, не витрачав надаремно шалені кошти. Він просто задекларував підтримку, і цього виявилося досить.

Юлія Мостова та Сергій Рахманін у “Зеркале недели” писали, що внесок Медведчука і Суркіса в перемогу Кучми склав лише одну двадцяту від загальних витрат на кампанію (за тими ж даними, загальний виборчий фонд становив 200 млн. доларів США). “Не ставши самостійним штабом, соціал-демократи працювали на перемогу то з Пустовойтенком, то з Волковим. Вікторові Медведчуку було доручено зайнятися молоддю в її офіційних проявах, – він курував Український національний комітет молодіжних організацій. Але не витримав конкуренції з Пінчуком, Баграєвим і Деркачем”, – писало поінформоване “ЗН”.

Водночас у Медведчука виявилося чимало проблем на фронті внутрішнього політичного протистояння. Новим об’єктом конфронтації виявився голова Нацбанку Віктор Ющенко. У кулуарах Верховної Ради поговорювали, що віце-спікер скоро “з’їсть” Ющенка і новим головою Нацбанку стане член “чудової сімки” Богдан Губський. На сесію Верховної Ради було винесено питання про зловживання В.Ющенка службовим становищем. Щоправда, Ющенко встиг заручитися підтримкою частини депутатів, зокрема, впливового політика Олександра Волкова. Віктор Медведчук і його прихильники зазнали поразки. Сам Медведчук майже крізь зуби процідив, що справою Ющенка має займатися не Верховна Рада, а правоохоронні органи. Проте було зрозуміло, що ніхто не буде повертатися до цієї заплутаної справи...

У Ющенкові Медведчук бачив насамперед суперника на виборах 2004 року. Саме тому Медведчук не міг допустити зростання популярності ймовірного супротивника. Двобій у 1999 році було програно. Треба було готуватися до нового – через п’ять років...

Після президентських виборів Медведчук розраховував на значні дивіденди: бізнесові, політичні, медійні. Натомість довелося зустрітися з суворими реаліями життя. Леонід Кучма, поставлений перед фактом можливості дефолту й міжнародних санкцій щодо України, призначив прем’єр-міністром не самого Медведчука (як про це подейкували в кулуарах Верховної Ради) і не висуванця “Славутича” М.Азарова, а Віктора Ющенка. Франкція СДПУ(о) мусила проголосувати за свого колишнього опонента, – іншого виходу не було. Залишалося сподіватися, що Ющенко – тимчасова фігура у кріслі прем’єра...

Тим часом знову загострилися стосунки між лідерами двох “партій влади”, Віктором Медведчуком і Валерієм Пустовойтенком. СДПУ(о) й НДП і раніше не надто мирилися між собою, – їх зблизили тільки президентські вибори. Та після виборів спостерігачі стали свідками чергової сварки у “провладному” сімействі: на одній із прес-конференцій ображений Пустовойтенко звинуватив соціал-демократів у тому, що вони свідомо голосували проти його кандидатури при затвердженні прем’єр-міністра. Медведчук зреагував блискавично й різко: “Я вже говорив і підтверджую ще раз: у нас не завжди були добрі стосунки між НДП та СДПУ(о). Та я жодного разу ці стосунки, їхню напругу не виносив на сторінки ЗМІ, в тому числі ніде, ніколи, ніхто з керівництва не давав інтерв’ю. Якщо Пустовойтенко вважає за необхідне цю дискусію винести в ЗМІ, то я думаю, що він відразу ж програє. І я це доведу йому найближчими днями, якщо він продовжуватиме робити такі докори на адресу керівництва партії і членів фракції СДПУ(о). Я думаю, що той результат, який він отримав, – це результат, на який він мав право розраховувати, й ні голосом більше. І що саме так сталося – це його діяльність... І коли когось звинувачувати або підозрювати, то передовсім себе, а не інших”.

На початку січня 2000 року в парламенті стався розкол. Віце-спікер Віктор Медведчук очолив ту частину парламенту, яка вийшла зі стін Верховної Ради й зібралася в Українському домі. Формальним лідером опозиції був Леонід Кравчук. Фактичним – Віктор Медведчук. Хоча на Медведчуку лежав “первородний гріх” Верховної Ради ХІV скликання: як-не-як віце-спікер. Медведчукові можна було закинути і непогані стосунки з комуністом Адамом Мартинюком і з самим Олександром Ткаченком. Все ж Медведчук залишився з Кучмою. На якийсь час він тактично відступив – пішов на угоду про блок із волковським “Демсоюзом” і відмовився від боротьби за посаду спікера на користь Івана Плюща. Медведчук вирішив за доцільне відступити перед силою, яку уособлює Олександр Волков. Відступити до кращих часів.

45 років для чоловіка – це ще не вік. Тому кращі часи Медведчука, очевидно, попереду.