BRAMA
  UKRAINEWSTAND
Home - NEWS - Weather - Biz - Sports - Press - Calendar - Classifieds

  УКРАІНОВИНИ
Home - НОВИНИ - Погода - Ділове - Спорт - Прес - Календар - Оголошення
buy visitors



[BRAMA Client Websites]
Поступ лоґо, Postup logo

[ <<< INDEX ]

POSTUP - ПОСТУП
№ 38 (482), вівторок
29 лютого 2000 року


  1. ПЕРША СТОРІНКА
    • Євреї не хочуть Папи?
    • Косовські албанці нападатимуть на Сербію?
    • Україна наздогнала Пакистан
    • Соцпартія:поділ і об’єднання
    • Львів вітає Галицьких лицарів
    • Андрєй Бабіцький знайшовся: Інформаційна війна триває
  2. ПОСТУП У ЛЬВОВІ
    • Кілька слів
    • Клопітке народження району
    • У святині пролилася кров
    • Боротьба з економічною злочинністю
    • ВІЙНА НЕРВІВ У МЕДУНІВЕРСИТЕТІ
    • Християни-демократи визначали пріоритети
  3. НАША СТОЛИЦЯ
    • Львів вітає Галицьких лицарів
    • архіваріус: Про що писали газети...
  4. ПОСТУП З КРАЮ
    • краєвид
    • Нам світять шалені гроші!
    • Соцпартія: поділ і об’єднання (Закінчення)
    • Антикорупційні поради від Пайфера
    • Референдум судитимуть
    • З безробіттям – кепські справи
    • Дороги будуть концесійними
  5. ЕКОНОМІЧНИЙ ПОСТУП
    • край
    • Україна наздогнала Пакистан (Закінчення)
    • “Спільний ринок” економічних злочинів
    • СВІТ
  6. ПОСТУП У СВІТ
    • СВІТоогляд
    • Бабіцький знайшовся (Закінчення)
    • ЄВРЕЇ НЕ ХОЧУТЬ ПАПИ? (Закінчення)
    • “Казакі” обстріляли польську амбасаду. Яйцями
    • Перший поскандальний тест
  7. АРТ-ПОСТУП
    • Костюми для ідеальних образів
    • Бунт невибагливої волинки в межах оркестрової коректності
    • Без зерна неправди
  8. ШАХІВНИЦЯ ПОСТУПУ
    • Віктор Медведчук
  9. ШАХІВНИЦЯ ПОСТУПУ (ПРОДОВЖЕННЯ)
    • Віктор Медведчук
  10. ДОСЛІДЖЕННЯ І ТЕХНОЛОГІЇ
    • ЕВРИКА
    • Чи діждемось львівського інсуліну?
    • Ще раз про класичну механіку
    • Одна з версій аварії на Марсі
  11. СПОРТ-ПОСТУП
    • Чемпіон України не має права на помилку
    • Цього разу фiаско в Македонiї
    • “Фіалки” розквітають навесні?
    • В активi українцiв три нагороди
  12. ПОСТ-SCRIPTUM
    • КАЛЕНДАР
    • Брати наші менші
    • ГОРОСКОП
pp_38_7  
АРТ-ПОСТУП
СТОРІНКА 7
№ 38 (482), вівторок
29 лютого 2000 року

Костюми для ідеальних образів
ТЕАТР
У заслуженої артистки України Алли Федоришиної щаслива акторська доля. Ще й досі театрали згадують, як дебютувала на сцені Першого українського театру для дітей та юнацтва юна випускниця театральної студії Київського академічного театру ім.
І. Франка у виставі Ади Куниці “Нахабеня” М. Шолохова. Цьому чарівному дівчиськові не було рівних в Україні в амплуа травесті.

Та дорослішала Алла – дорослішали її герої. Їй справді таланило – чи, зрештою, щастило людям, які працювали з нею. Чомусь на гадку приходить Офелія Алли Федоришиної. Її Офелія – дівчина-дитя, що все відчуває наперед. У її великих блакитних очах читалася приреченість Гамлета. Сергій Параджанов, який був на цій неординарній виставі Першого українського і не прийняв її, не переставав, однак, повторювати: “Но ета дєвочка – чудо, за одну Офелію можна многоє простіть в етом спєктаклє”.

Маючи визнання у своєму першому театрі, вона насмілилася вирушити за чоловіком і другом у невідому дорогу: творити у Львові духовний театр “Воскресіння”. Десять років існування театру – це як десять сходинок на акторському шляху Алли Федоришиної. Багато ролей акторки, створених на сцені театру “Воскресіння”, відзначені на багатьох міжнародних театральних фестивалях. Алла з тих акторів, для яких театр є справжньою життєвою реальністю, а реальне – лише додаток, в який вона виривається інколи зі світу театрального. Не даремно у новій виставі театру “Воскресіння” “Гірські велетні” за недописаною п’єсою Луїджі Піранделло їй суджено грати роль Ільзе, яка для автора була прообразом Мистецтва.

Та у новій виставі Аллі довелося виконувати ще одну зовсім несподівану для себе роль – стати художником костюмів. Тож наша сьогоднішня розмова із заслуженою артисткою України Аллою Федоришиною торкається її нового несподіваного творчого амплуа.

– Як так трапилося, що ви виступаєте не тільки акторкою, а й художником костюмів у “Гірських велетнях” Л.Піранделло?

– Це не зовсім несподіванка, це все від безвиході. Адже нам держава не дає грошей на здійснення постановок. Ми довго шукали спонсорів. А коли зрозуміли, що нам їх не знайти, і про художників, яких мріяли запросити, не варто навіть і думати, – вирішили якось самі виборсуватися із цієї ситуації.

– А як постала сценографічна концепція?

– Не повірите, але сценографічне вирішення Ярославові просто... приснилося! Звісно, воно б ніколи не зреалізувалося, якби не наш улюблений актор Василь Маркович Хорошун. Він “сон Ярослава” втілив у реальну сценографію, усе зробив власними руками. На той час ми вже впродовж довшого часу працювали над виставою, і я, як то кажуть, добре була “в матеріалі”, тобто розуміла, що хоче режисер. Тож наважилася створити ескізи (якщо їх, звичайно, можна назвати ескізами, адже ж я не художник). Усі мої ідеї вмерли б, якби не мої найближчі помічники – наш художник Валерій Толмачов та костюмер Тетяна Юркевич. З тканинами також не було проблем – завдяки фірмі “Маяк”, яка виступила нашим спонсором і подарувала льон. Але цей льон ще треба було “оживити”. Тоді й виникла ідея батика. Цю ідею зреалізували випускниця Львівської академії мистецтв Оленка Куб’як та Валерій Толмачов. Батик за своєю природою знаменує союз усіх стихій – вогню, води, землі. І Оленка з Валерієм вдало відтворили світ цих стихій.

– Ви сказали, що вже добре вивчили образи, перед тим, як взялися за створення костюмів. Також ви дуже добре знаєте кожного актора свого театру. Отже, що більше впливало на вирішення того чи іншого образу: чи погляди автора п’єси на образи, чи індивідуальна особистість того чи іншого актора?

– Я не можу сказати конкретно, але насамперед я акторка, і тому підходжу до костюмів з позиції актора, а не художника. Тобто перш за все маю на увазі те, щоб вимога функціональності переважала. Акторам повинно бути легко в цих костюмах, ніщо не мусить сковувати руху, адже в цій виставі багато пластики. Але, разом з тим, всі костюми мусить об’єднувати єдиний стиль. Окрім усього, я як акторка дуже покладаюся на свою інтуїцію. Інколи перше, що спаде на гадку, дуже часто потім виявляється слушним. Цьому нема раціонального пояснення.
В даному випадку також був подібний підхід: допомогла інтуїція. Що мені підказував внутрішній смак, те я й намагалася робити. А потім вже під час примірок роздивлялася, чи пасує це акторам, чи ні. Коли костюм не підходив, доводилося переробляти. В наслідку він мав трохи інший вигляд, аніж у моїх задумах, зате точніше працював на образ разом з актором.

– Знаю, що у зв’язку з травмою, яку отримав Сергій Наєнко, вам також довелося працювати над пластичною концепцією постановки.

– Я вважаю, що тільки про костюми можу впевнено говорити: це моя робота, за неї я відповідаю і вимагаю, щоб актори вдягали костюми саме так, як я це бачу. Але пластика, на мою думку, в принципі не є конкретно моєю. Це робота усіх учасників вистави, бо все в цій пластиці народжене з акторства. Під час репетицій, коли вже всі довідалися, що балетмейстер не зможе нам допомогти практично і ми повинні або відмовитися від вистави взагалі, або готувати її самотужки, щоб вистава таки відбулася, – то кожен з нас виводив пластику від дії.

– У цій виставі вам суджено зіграти роль, яку Піранделло вважав чистою еманацією Мистецтва. Як ви почуваєтеся у цій ролі?

– Якщо застановитися, що ти граєш Мистецтво, – це надто високий ступінь абстрагованості й суцільна філософія. Коли розбирали п’єсу, про це справді багато передумалося. А от коли вже дійшло до гри, то грати слід було не абстрактну ідею, а людину з усіма її відчуттями. Оскільки при роботі над цією виставою я була зосереджена на багатьох інших моментах, то тільки тепер намагаюся ближче підійти до образу і дуже сподіваюся, що до прем’єри знайду в ньому щось, що йтиме персонально від мене. Дуже часто в скрутні хвилини я згадую слова моєї героїні з “Благовіщення Марії” Поля Клоделя: “Хай буде благословенний Бог, який дав мені моє місце, якого не мушу шукати”. Я думаю, що з Божою допомогою я знайду себе і в світі мистецтва Піранделло.
Розмовляла Галина КАНАРСЬКА



Бунт невибагливої волинки в межах оркестрової коректності
Богдан ЧЕПУРКО,
учасник нашої кінематографічної дійсності

Писати прозові книжки і розраховувати на читабельність – треба бути неймовірно хитрим, у різний спосіб догоджаючи своїм героям та не забуваючи про гіпотетичного читача. “Треба перехитрити себе... і не переговорити в повітря...”.

У третій частині “Спокуси вічністю” (Надія Мориквас. Спокуса вічністю. Щоденник іронічної прози. Ч. ІІІ. – “Зерна”, Париж-Львів-Цвікау – 1999) майже нема прямих згадок про мене, а непрямі розсипані по тексту, як ото “Вішну, Вишня, Всевишній” із “Небесної родини” чи деякі прикмети і характеристики Босоногого, які властиві будь-якому ангелу, що йому чорти марша грають. Відсутність мої присутності дає мені право на сторонній погляд.

Отже, “Бунт сірого волика” в межах жіночої толерантності до патріархального світу... Враження дуже різноманітні. Проза Надії Мориквас імпресіоністично мінлива, навіть оманлива: то на поверхні, то всередині; то тут, то там. Світляні зайчики авторських візій кидаються сюди-туди, душа героїні легка, як лань – звісно, дитя природи. Враження випадковості, довільності, ковзання поверхнею... Але це не так, бо автор і не претендує проникати в інші світи, та навіть своїх глибин лякається – вона просто пише своє життя, добре знаючи, що і це життя, і ця писанина – химеричні ілюзії існувального тла.

Щоб заглянути собі в душу, жінка дивиться, звісна річ, в дзеркало або ж в об’єктив камери. В деяких випадках треба заплющити очі... Куди дивиться авторка, змальовуючи довкілля, невідомо. Напевно, вона все-таки не так провокує, як намагається врівноважити або навіть “оздоровити”, припасувати до себе колонадійно небезнадійне середовище... Не знаю, чи здатний В. П. відлупцювати надію (навіть, якби вона була його музою або дружиною), а от що трипільський побратим не покінчить з собою – це точно: спокуса вічністю.

Наповнюючи свій простір різними людьми, Надя принаймні перезнайомлює (як і Олесь Нога своїми малюнками) львів’ян та гостей міста між собою. Її іронічність то спалахує, то гасне. Деколи дається знати поспішно поверховий журналізм (“Я згоряю на вогні журналістики”), коли співіснують деяка зв’язаність (зокрема, й умовностями) і така собі... розв’язність. Авторка спішить виговоритись і нажитись. Це – як вода через пороги або хоча б через коляку: подолати часопростір, перешкоди, слабості (?). В хоча б цій поспішності – і переваги, і недоліки, але якось вона їх долає... “Скільки перемог я ще маю здобути над собою, щоб заслужити (!) на елементарне право – незайманої (!) людської гідності?”.

Кидається в очі міжжанрова мішанина та й взагалі мішанка, коли “паруються” лебідка і селезень, але в цьому світі давно і дивно все переплетено – нема чого дивуватись! “Анна була непростого (sic!) роду, але щирого серця. Мені передалася її любов до срібла (!) і довіра до шляхетних відкритих облич...”. “– Вибачте, я страшенно поспішаю. Я ніяк не можу пригадати, де ми з вами познайомились. – У “ЗВУ”. Півроку тому. Я – Михайло Соловій. – Ох, пане Михайле! Я вас одразу впізнала. Ви мені дуже потрібні. Я організовую новий журнал. Там буде економіка і культура...” Пригадується бородатий галицький анекдот. Підходить галичанин до галичанина знайомитись: “Бачу шляхотність в обличчю і гідність у поступуванню, але прізвище не пам’ятаю...” Через півхвилини той веде його на каву. Ось так автор намагається зберегти себе як популяцію.

І це ще не все. Для повноти щастя треба видряпатись на найвищу бойківську вершину. “Мене залишили напризволяще... Високо в небі завис шуліка, чатує за мною чи, може, за сонцем...” Пригадуєте Шевченківське “про Парашу – радость нашу”?.. Що ж, у кожного – своя Парашка. Я пригадую своє автономне сходження, чи вилізання на цю гору. Було так гарно, що не хотілось злазити... Але що там робила Мориквас?

Ага! Ось воно, щоправда, з іншого приводу: “Доведеться приватизувати себе – як частинку природи. Це єдина моя власність...”. “Починаєш вірити, що світ круглий..., і все-таки намагаєшся подолати це коло... – Сантиметр за сантиметром. Часом навкарачки”. Що ж, самоіронія тут у всій своїй красі!
“І наступив той день, коли я відірвала перший листок із свого лаврового вінка і кинула його до зупи”.
Якщо ви думаєте, що авторка – безвідповідальна особа, то це велике непорозуміння.
“І не соромно вам?! Люди без зарплати, Україна в небезпеці. А ви, кажуть, щорання сидите на балконі і дивитеся, як той мужчина голий, вибачте – босий, бігає. Замість такі книжки писати, ви б ліпше щось путнє зробили для України”. “Олесь каже: щоб твою книжку читав народ, треба ввести туди образи робітника і селянки. По-моєму, треба вивчати зараз людей з торбами ( і повними, і порожніми). Оце і є наш народ...”.
Переживаючи за націю, авторка переконує, що “серце в мене на місці”. І що ще “на місці”? А що не на місці? Надя догадується, що сарказм – це саркома для літературного благополуччя: “Адже я дала собі слово, що не зійду до сарказму... Негоже, коли сваряться люди, котрі творять історію української літератури”.
Важко у цьому світі. Але треба якось жити. В Олеся Ноги є на запас “Шановний пан”, у Надії Мориквас – “Високий заступник”. Може, це спонсори, а може – з небесної канцелярії. Їм меж треба вділити уваги. “Мені захотілося стати маленькою комашкою й заховатися у пелюстках якоїсь квітки...”.
У своїй ліричній частині авторка зізнається, що живе, аби любити, писати та й взагалі – жити. Я додав би: пише – щоб жити! Тут друга і перша дійсності міняються місцями.

Здається, я вже достатньо виговорився з приводу “Бунту сірого волика”. Лірично-іронічна меланхолія, поєднана із бажанням чину та відрази до чиновницької бездушності всіх отих самозакоханих поглядів “крізь тебе” (я назвав би їх “поглядами повз людяність”), засвідчують бунтівливість людського в людині і є певною ознакою непроминущого.

Будемо чекати продовження. Надія Мориквас, звісна річ, не людина-оркестр і навіть не диригент, але голос її робучого “волика” розриває завісу кололітературного поступу, а її “волинка” має свою партію і, що найголовніше, – неповторну мелодію.



Без зерна неправди
Анастасія КАНАРСЬКА

Недавно українська мемуарна література поповнилась невеличким і скромним виданням: споминами отця – декана Володимира Лиска, виданими у львівському видавництві “Каменяр”. Це крихта з історії тих, кого не здолали ні сталінські табори, ні роки переслідування.

 Спогади дуже інтимні за характером, бо є докладним життєписом отця Лиска, але мають велике громадське значення, бо відкривають перед читачем сторінки історії Галичини першої половини ХХ століття, детально показують, як ліквідувалася Українська Греко-Католицька Церква. Замість вступного слова в книзі надруковано статтю з “Діла” 8 серпня 1935 року до нагоди 25-річчя душпастирської праці о. Володимира Лиска. Мемуари отцеві довелося писати двічі: каґебісти, які робили обшук у помешканні старенького і хворого священика, конфіскували рукопис. Важко переживши втрату рукопису, отець Лиско ще раз відновив на папері свої спогади. Символічно, що усі труднощі в упорядкуванні спогадів, у пошуках спонсорів взяла на себе внучка отця – пані Лідія Купчик. Завдяки їй у спогадів з’явилося доповнення про найближче оточення отця Лиска, про його дружину Іванну (в дівоцтві – Цегельську), про долю дітей отця та його останні роки життя.

На презентації, яка відбулася в музеї етнографії, було багато чудових виступів, кожен із яких був своєрідним доповненням до спогадів отця-декана. Отець Зінько (ЧСВВ) розповідав про рідного брата отця Лиска – священика в Бразилії, який багато робив для збереження українського духу серед українських емігрантів. Професор Борис Білинський згадував про щирість душі отця, розповідаючи про ті підпільні Служби Божі, які відправляв отець Лиско в Городку, де поселився з родиною після повернення з сталінських таборів. У таборі доля звела отця Лиска з товаришем його сина, Миколою Дубасом. Багатолітній в’язень сталінських таборів поет Микола Дубас розповідав, як
70-річний отець Лиско, працюючи поруч із двадцятирічними юнаками, допомагав їм витримати усі жахіття, що випали на їхню долю, вражаючи своїм спокоєм і силою духу. Пан Дубас віддав шану отцю Лискові від імені всіх, хто був із ним у сталінських таборах. Ігор Калинець вважає, що в архівах КҐБ варто пошукати конфіскований рукопис, а також необхідно зібрати спогади людей, які ще добре пам’ятають отця Лиска. Водночас пан Калинець підтвердив значущість спогадів, навівши як приклад розмову о. Лиска з Гавриїлом Костельником – близьким другом отця, який сказав отцеві Лиску: “Були ми, Влодку, друзями, а тепер будемо ворогами”. На думку п. Калинця, ці слова дають набагато більше уявлення про Костельника, ніж великі наукові дослідження.

Ярослава Грендиш, Любомир Сеник, Зеновій-Тарас Масний, Роман Горак, Дарія Гусяк, Марія Галій, Любомир Лиско, Дмитро Сапіга... Кожен із них додав неповторну рисочку до образу отця-декана Володимира Лиска. Отець Лиско назвав свої спогади “Дещо з мого життя”. Відкрийте цю книжечку – і перед вами оживе українське село кінця XIX століття. Вражає жадоба маленького хлопчика до знань: не маючи підтримки в батька для подальшого навчання, він ховається серед в’язанок сіна, щоби добратися з батьком до Львова. Хто ж міг би перечити такому бажанню?! Так і стало хлопча учнем львівської п’ятої гімназії. Крок за кроком отець описує своє життя, водночас подаючи певні висновки з приводу певних випадків свого життя. Мабуть, незаперечним є те, що саме завдяки таким священикам, як о. Лиско, вистояла українська Греко-Католицька Церква, а наш народ не втратив себе у горнилі поневірянь. Книга вийшла в серії “Пам’ять”. Дякувати Богу, що вона є в нас – ота пам’ять, що є внуки, які зберігають пам’ять про своїх найближчих, про свій рід, бо з цього складається історія народу. Пані Лідія Купчик не припиняє дослідницької праці. Віриться, що з її невтомності й одержимості народиться ще не одна книга, яка допоможе нам краще пізнати свою історію. А поки що, якщо матимете нагоду, то придбайте невеличку книжку з символічною назвою “Без зерна неправди”, бо кожне слово в ній вартує сотень прописних істин.