UKRAINEWSTAND Home - NEWS - Weather - Biz - Sports - Press - Calendar - Classifieds   УКРАІНОВИНИ Home - НОВИНИ - Погода - Ділове - Спорт - Прес - Календар - Оголошення ADVERTISEMENT LvivArt.com

[ <<< INDEX ]

POSTUP - ПОСТУП № 37 (481), субота-неділя 26-27 лютого 2000 року ПЕРША СТОРІНКА Звірства у Чечні тривають Англомовна змова Справа майора Родича Помер глава УАПЦ Димитрій ПОСТУП У ЛЬВОВІ Кілька слів Костенко вміє стримувати амбіції Кіт позбавив людей струму Книгарня виборює права Ліквідація наслідків аварії у Гірному Сенчук коментує президентське послання НАША СТОЛИЦЯ ...na vesj rot... Volodymyr KOSTYRKO EX LIBRES Справа майора Родича (Закінчення) Хочемо бути лідерами Розчавимо бандитське кодло ПОСТУП З КРАЮ краєвид Плющ проти розпуску парламенту: Отже – проти Президента? Латвія лобіюватиме Україну Українця висилають з Коста-Рики До Угорщини поки що без віз Парламент теж реформують АВТОБУС-”ПРИВИД” ЕКОНОМІЧНИЙ ПОСТУП край Росія збільшила мито Віртуальні податки Азербайджан відкривається інвесторам СВІТ ПОСТУП У СВІТ СВІТоогляд Звірства у Чечні тривають Що про це думають австрійці? Англомовна змова Голодування як засіб від педофілії Курди припинили збройну боротьбу ЄВРОПОСТУП Як ставитися до слов’янського питання? АРТ-ПОСТУП АРТ-новини “Рейтинг” як своєрідний жарт Провидчий дар Віктора Неборака НАФТО-ПОСТУП Боротьба за каспійську нафту триває Грузія обирає партнером Україну Кавказька порохова діжка Тонка політика “Білої Лисиці” Після Грозного – Тбілісі? НОРМАТИВНИЙ ПОСТУП Свої прибутки треба декларувати Новинки від АУП СПОРТ-ПОСТУП Чи поїдуть львiв’яни на першiсть України? Чемпiонат без суперзiрок, зате з молодими талантами Євтушок услiд за Мiзiним залишає “Карпати” СПОРТ-БЛІЦ ПОСТ-SCRIPTUM КАЛЕНДАР “Греммі-фони” вручено Гороскоп ПОСТУП І НАЦІОНАЛІСТ — ПРЕКРАСНЕ СЛОВО ПОСТУП ІІ Анжеліка Крива любила... МАЙКЛ ПОСТУП ІІІ Листи до Юзя Обсерватора ПОСТУП ІV новини моди

POSTUP - ПОСТУП
№ 37 (481), субота-неділя
26-27 лютого 2000 року
 

Листи до Юзя Обсерватора

І пишуть, і телєфонують, і на вулиці за ґудзика хапают, аби ся висповідати, і нема на то ради. Аж врешті газета виділила окрему сторінку під листи до мене, бо нікому так не пишут, як мені. Тішуся.

Їдна пані навіть прислала обгортку чуколяди “Президентської” зі синьо-жовтим прапором і тризубом. Таке враження, що тримаєш в руках пашпорт. Шкода тільки, що вона ту чоколяду вицьмакала, а мені йно паперчика лишила.

Тепер я мушу з тої обгортки зрозуміти смаки пана президента. “Склад: цукор, какао терте, какао масло, лецитин, ванілін”. Жирів – 35,4 відсотка. Виробляють у Києві. Але я би на місці президента заборонив їм так називати продукт, котрий містить “какао не менше 50%”. Як для такої представницької чоколяди, явно замало.

При цьому варто нагадати, що сам президент заборонив використання національної символіки де попало. Нині то чоколяда, а завтра – макарони під тризубом, майонез під синьо-жовтими прапорами і кльозетовий папір з рішеннями парляменту. Ніц нема святого!

Добрий день вам, пане Юзю.
Я теж після показу по телебаченню наших святочних імпрез п’ю валеріанку. Саме в них найбільше видно, хто стоїть біля керма нашої духовності. Яничари. А вони грають ту музику, за яку платять. І замовники, і виконавці ніби з іншої планети. Дав би Господь, аби вона скорше відірвалась, може, б тоді легше дихалось. Сумне враження справив на мене “новий”  Президент, а з ним “нове” оточення . Але чим горнець накипів, тим і черепки смердіти будуть.
Вважаю, що за три з половиною століття нашої неволі український народ, а особливо його мова не зазнали гіршого приниження, ніж зараз, у час незалежності. Всі заборони царської Росії, а потім і комуністичний терор не зуміли досягти такої руйнації української душі, української культури, як це зробили варвари останнього п’ятиріччя. Україна ще не знала такої підступної русифікації. Хоч за любов до України тяжко карали комуністи, все ж з’являлися полум’яні слова: “Любіть Україну, всім серцем любіть... і мову її солов’їну” або “Можна все на світі вибирати, сину, вибрати не можна тільки Батьківщину”. Їх вивчали і берегли у серці, як найцінніший скарб. Скажете, хто ж зараз забороняє це робити? Але справа в тому, що хоч би школа не знати як старалася прищепити молоді любов до своєї Батьківщини, до рідної мови – не вийде, бо учень вдома вмикає телевізор, а там всі канали мовою ката нашої України. Не хочеш слухати – слухай польську, англійську чи ще якусь, тільки не українську. Вмикне музику – те ж саме.

Хто із Заходу, продивившись ці концерти, не скаже, що Україна – це та сама Росія, тільки бідніша, бо не має своєї мови, своєї культури і завжди жебрає. Чи ж не бачать і не чують цього наші діти? Чи не розуміють, у якому безправ’ї опинився наш народ? Розумні, чесні люди не мають можливості себе проявити. Навіть тих, хто стояв біля колиски нашої Незалежності, виїли, знищили нашими руками, нашими людьми. Чи нема сьогодні прекрасних пісень? Є, але хто їх чує, коли ефір заповнюють яничари. Чи нема у нас прекрасних творів? Також є, але нема коштів, щоб їх видати. Зате є кошти на видання чужої літератури.

Наплодилося партій, блоків, і гризуться між собою, обливають один одного брудом, вбиваючи віру у спроможність незалежності України. Яскравим прикладом цього є вибори Президента. Вважаю, що жоден керівник партії чи блоку не заслуговує на довіру чи пошану, бо жоден не зумів переступити через своє “я” і знайти спосіб об’єднання волелюбних сил, а вони потужні. Пригадайте: ланцюг злуки Львів-Київ чи перепоховання Йосипа Сліпого. Самі комуністи дивувались: “Яка це мусила бути велика організація, що зуміла підняти таку силу-силенну народу”. І є у нас розумні, порядні люди, які по-батьківськи господарювали б на своїй землі, та не допускають їх і близько сьогоднішні керівники, щоб не втратити свого корита. Дивує, де вони навчилися так по-комуністичному себе обирати і працювати, прикриваючись волевиявленням народу. Брехня. Народ не сліпий і не дурний, яким вони його уявляють. Так, вибирав їх, бо надіявся, що зуміють допомогти Україні вирватись із зажерливих лабет наших “визволителів”, та, на жаль, так не сталось. Ба, навпаки, вони своїми чварами допомогли їм нас ще більше осідлати.
Схаменіться. Не гнівіть Бога і не ображайте тих, хто віддав своє життя за волю України. А їх мільйони. Це задля їх невинно пролитої крові дав нам Господь незалежність, а ви її своїм “мудрим” керівництвом віддали у руки яничарів, тому Господь і не благословить нас, бо отруйні плоди вашої праці.

Пане Юзю, якби ваш “Стовп Ганьби” був таким високим, як у нашого телебачення, яке ганьбить Україну на цілий світ, то на самому вершечку я прошу Вас помістити отих лжепатріотів, про яких І. Франко писав: “Ти, брате, любиш Русь, як хліб і кусень сала...” Може, хтось і з них протверезіє й зуміє знайти вихід із цього болота провокаційної брехні.

Не меншої ганьби заслуговують ті, яким байдуже, що робиться в Україні. Ніби це не їх обов’язок турбуватися про добробут, славу й честь свого народу. Чи ж не Бог нам дав цю землю, мову, яку кожен зобов’язаний любити й берегти, як батька і матір, не дозволяти нікому ганьбити їх. Найкраще цю Божу заповідь виконали хоробрі герої Крут і воїни УПА, історію яких до сьогодні вивчає наш Президент.

На жаль, і нам як народу не робить честі те, що ми на десятому році незалежності не можемо ніяк зрозуміти, що “чужими руками добре тільки вогонь підгортати”. Ніхто нам не допоможе, якщо ми самі не будемо працювати, як Бог приказав, турбуватись про свого ближнього, більше думати. І пора вже навчитись відрізняти правду від брехні. Сказав Господь: “Стережіться лжепророків... ви впізнаєте їх за плодами їх праці”.
З повагою Марія Дмитрів.

Шановний пане Юзю!
Досить часто читаю газету “Поступ”, а тому не міг не звернути увагу на Ваші “Львівські обсервації” і собі вирішив поділитися з Вами своїми спостереженнями.

Під час останніх президентських виборів один із кандидатів на пост президента обізвав свій нарід баранами. Ми обурювались: як це так – людей прирівняти до баранів! Адже барани не думають. Це ж всього-навсього худоба. Сьогодні я більше ніж переконаний, що нас не тільки обзивають баранами наші владоможці, а й за таких мають.
Так от: в’їжджаємо на українсько-польський кордон. Рубіж держави. Проходимо паспортний контроль у наших прикордонників – і дорога в сусідню країну відкрита. Але тут черга. Стоїмо досить довго. І власне тим людина і не відрізняється від тварини, що час від часу мусить відвідати місця, куди цісар пішки ходив. Бо це ж натуральний процес і не від нас залежить. Шукаємо приміщення з позначкою WC. Виявляється, воно було перед паспортним контролем, а тепер, щоб задовольнити свої потреби, мусиш проситись у прикордонників, щоб дозволили перейти до омріяного WC.

Добре, думаю, у поляків це стоїть як при в’їзді, так і при виїзді. Можна потерпіти. І цим буду мати нагоду довести нашим державним діячам, що я не баран.

Ось ми вже між українським і польським прикордонниками на так званій нейтральній смузі перед білою лінією, що відділяє дві держави. Але мій сечовий міхур не обходить, в якому оце історичному чи географічному місці я знаходжусь.

Керуючись людським розумом, бо ще маю надію довести, що я не худоба, підходжу до нашого прикордонника і пояснюю ситуацію. “Та ви що тут видумуєте, шановний, – він мені на це, – ану бігом сідайте в машину”.

Ну, думаю, може, польський прикордонник буде мудріший. Підходжу до білої лінії і йому також пояснюю ситуацію, а він мені на це: “Якщо ви будете на цій стороні білої лінії, то я вас пропущу до WC, але ви ще там, за лінією, а тому пустити вас не можу”.

І оце стою я собі на рубежі двох європейських держав, а переді мною два стовпи: один синьо-жовтий, другий в біло-червоних смугах. Під який, думаю, піти оформитись? І чим ми не барани? Адже баранові не потрібно чогось такого, як WC. Все-таки пішов я трохи в бік поля і там вирішив свої проблеми. І тут же за моєю спиною появився наш прикордонник-офіцер і почав мене соромити. Нібито я сам у чомусь винен. Слава Богу, що ми з Вами, пане Юзю, хлопи. Нам, звичайно, простіше вийти з такої баранячої ситуації. Але ж у тій черзі стояли і жінки, і діти. Мабуть, не одна людина скручувала собі ноги в параграф із-за тупої дурості барана-чиновника.

Відносно дурості – ще кілька слів про паспортний контроль у наших прикордонників. Обов’язково падає питання: де ваша страхівка на автомашину? Я йому показую цю страхівку, але виписану у польській страховій компанії і яка ще є дійсна, бо виписана була на місяць часу за 35 польських злотих.

“Для мене це не документ”, – каже мені наш прикордонник і виганяє мене до нашої страхової компанії по “зелену карту”. І що Ви думаєте, пане Юзю? Так звана “зелена карта”, тобто страхівка Вашого автомобіля в нашій страховій компанії на місяць часу, коштує 156 грн. Ну, можна застрахуватися на 15 днів за 78 грн. А, скажімо, мені потрібно поїхати тільки на 1-3 дні – тоді мусово брати той найменший термін на 15 днів за 78 грн. Що для наших діячів там якихось 1-3 дні? Як гребти, то відразу лопатою.

Так от, прикордонники (а може, згодом і митники), вимагаючи цю так звану “зелену карту”, зсилаються на чинне законодавство. Я людина проста і в законодавстві не петраю. Тому просив бим Вас, пане Юзю, запросити цього законотворця до Вашої газети, і нехай би він пояснив нам, неосвіченим, як велись розрахунки, що така шалена розбіжність у вартості між нашими і зарубіжними страховими компаніями. І взагалі, цікаво, хто ж то так почав нами, баранами, опікуватись. Адже ще донедавна нікого з наших служб не обходили твої проблеми відносно страхівки. Можливо, все це комусь видасться дуже примітивним і банальним. Але, на мою думку, над нами знущаються, і знущаються щораз то більше. І що більше ми будемо мовчати, то більше нам полізуть на голову.
З повагою М. Ліщинський

Добрий день, пане Юзю.
Дякую за Ваші добрі, розумні та дотепні публікації. Ви справжній Львівський Лицар. Хочу через Вас передати відкритий лист губернаторові.

З 1994 року по 2000 рік я звертався у всі відповідні інстанції, аби транслювали 3-тю програму Державного радіо на УКХ. Прошу Вас домогтися цього – і не обов’язково за рахунок “Нашого Радіо”: нехай меншина його слухає, бо вона не має грошей, аби слухати супутникові канали. Каналів вистачить на всіх. Польських у Львові чути на УКХ:
1) Радіо Плюс
2) РМФ-ФМ
3) Радіо Люблін
4) Радіо Біс, 2 програми
5) ІІІ програма
6) Радіо Зет
7) Радіо Ряшів
Українських:
1) 1 пр.
2) 2 пр.
3) Люкс
4) Львівська хвиля
5) Незалежність
Проросійських
1) НІКО-ДОВІРА
2) Наше Радіо
Поможіть, пане Губернаторе, бо жоден чиновник у Києві та депутат у Львові не в змозі цього зробити. Так хочеться за свої податки слухати своє, а не їхнє радіо.
Сергій Бадік

Шановний Юзю Обсерватор!
Я читаю вашу газету з перших її номерів, але вирішив написати вперше. Мушу засвідчити Вам свою вдячність за те, що Ви не боїтеся висміювати наших недолугих можновладців і горе-журналістів, яким би не статті в газетах писати, а агітки на честь партії та вождя народів. Я ще пам’ятаю старий “Пост-Поступ” з його талановитими журналістами та прогресивними на той час публікаціями. Можна навіть сказати, що я виховався на цій газеті. На превеликий жаль, гідних конкурентів цій газеті в Україні зараз немає, а Ваша рубрика – це подія в сучасній українській журналістиці. Та годі співати дифірамби, бо так можна й наврочити.

Написати мене змусив один випадок з життя, який нещодавно трапився зі мною. Я отримав листа від коханої людини, і радості моїй не було меж. Але уважніше придивившись до конверта, я помітив малюнок, який мене змусив спохмурніти. На конверті був намальований чоловік з рисами, які видавали в ньому нащадка Чінгіс-Хана. Напис говорив, що це – Михайло Сеспель – чуваський поет. Але найбільше мене здивувало те, що він зодягнений в українську вишиванку. Тут я вже не зміг стримати сміху.

Це ж потрібно було українській пошті знайти саме такий достойний об’єкт для зображення на нашому конверті?! Невже в Україні не знайдеться гідних поетів, щоб їхній портрет милував око на конверті? Ні, повірте, я зовсім не расист чи ксенофоб, але “чуваський поет” в українській вишиванці на конверті – це вже занадто. Мене тішить лише той факт, що це – конверт внутрішнього користування, а якби він був міжнародний, то я собі уявляю, як тішилися б москалі, якби отримали лист від хохлів з “вишитим чувашем”.
P. S. В нашому селі газету “Поступ” виписують лише двоє хлопів, і обидва – фізики. Фізики всіх країн, єднайтеся! І хай живе ДП “Видавництво “Марка України”!
P. P. S. Не сподіваюся бути надрукованим, але мовчати не можу.
З повагою Ромко
Інтерпретатор.

Ну що тут вповісти? Буває, що й наші читачі проколюються. І це саме той випадок. І зазвичай не маючи бажання поправляти моїх читачів, цього разу я таки проясню ситуацію, бо, підозрюю, вищезгаданий конверт міг ошелешити не одного.

Отже, чому чуваський поет Михайло Сеспель (1899-1922) зображений у вишиванці? Та тому, що він мешкав в Україні. Про нього навіть славний більшовицький письменник Юрій Збанацький написав роман.
Інша справа, що слід би було бодай одним рядком якось це витлумачити на конверті, щоби в читачів не виникало питань. І зовсім інша справа, що роздутий у часи Союзу поет, класик чуваської літератури, не має для нас жодної вартості. Слабенький автор слабеньких віршів. Поштарі просто розкрили видану в старі часи книгу пам’ятних дат і вирішили таким чином відзначити ювілей, гадаю, і їм самим не відомого літератора.

Високоповажний Пане Юзю Батьковичу!
Пише Вам листа 90-літня читачка.
Прошу пояснити мені, звідки до наших імен так прикріпилося слово “по батькові”. Ми, галичани, того не знали. Всі казали “пан Ковальський” альбо “пан інжінір”. Всіх іменували тільки за прізвищем. Моя мама пояснювала, що то у москалів не було прізвищ, та й вони по батькові прозивалися.
Друга болюча справа – “вареники чи “пироги”. Де ті наші галицькі пироги, що віддавна вже в Америці варять і продають? Прийдеться змінити слова в пісні “Любив козак дівчину і з сиром пироги” – на вареники. Або таку приказку: “Як ти не пиріг, то не пирожися”.
Прошу прояснити мені сесі проблеми, бо ми, старі галичани, дуже важко сприймаємо ці новації, ще й, до того, нам чужі.
З повагою до Ваших статей і до Вас Дарія з Маркевичів, м. Станиславів (Івано-Франківськ).
 

Йой, пані Дарцю, як я вас розумію! Колись нас русифікували, а тепер, видите, українізують. І як нам, бідним галичанам, зберегти нашу окремішність? Як не розчинитися у всеукраїнському просторі?
Бо так наші галичани палко прагнули вільної України, що готові тепер від щастя втопитися у морі соборності й незалежності. Якщо так потриває ще якийсь час, то нічим уже не будемо відрізнятися від подоляків, волиняків чи, в гіршому випадку, від східняків.