UKRAINEWSTAND Home - NEWS - Weather - Biz - Sports - Press - Calendar - Classifieds   УКРАІНОВИНИ Home - НОВИНИ - Погода - Ділове - Спорт - Прес - Календар - Оголошення ADVERTISEMENT LvivArt.com

[ <<< INDEX ]

POSTUP - ПОСТУП № 37 (481), субота-неділя 26-27 лютого 2000 року ПЕРША СТОРІНКА Звірства у Чечні тривають Англомовна змова Справа майора Родича Помер глава УАПЦ Димитрій ПОСТУП У ЛЬВОВІ Кілька слів Костенко вміє стримувати амбіції Кіт позбавив людей струму Книгарня виборює права Ліквідація наслідків аварії у Гірному Сенчук коментує президентське послання НАША СТОЛИЦЯ ...na vesj rot... Volodymyr KOSTYRKO EX LIBRES Справа майора Родича (Закінчення) Хочемо бути лідерами Розчавимо бандитське кодло ПОСТУП З КРАЮ краєвид Плющ проти розпуску парламенту: Отже – проти Президента? Латвія лобіюватиме Україну Українця висилають з Коста-Рики До Угорщини поки що без віз Парламент теж реформують АВТОБУС-”ПРИВИД” ЕКОНОМІЧНИЙ ПОСТУП край Росія збільшила мито Віртуальні податки Азербайджан відкривається інвесторам СВІТ ПОСТУП У СВІТ СВІТоогляд Звірства у Чечні тривають Що про це думають австрійці? Англомовна змова Голодування як засіб від педофілії Курди припинили збройну боротьбу ЄВРОПОСТУП Як ставитися до слов’янського питання? АРТ-ПОСТУП АРТ-новини “Рейтинг” як своєрідний жарт Провидчий дар Віктора Неборака НАФТО-ПОСТУП Боротьба за каспійську нафту триває Грузія обирає партнером Україну Кавказька порохова діжка Тонка політика “Білої Лисиці” Після Грозного – Тбілісі? НОРМАТИВНИЙ ПОСТУП Свої прибутки треба декларувати Новинки від АУП СПОРТ-ПОСТУП Чи поїдуть львiв’яни на першiсть України? Чемпiонат без суперзiрок, зате з молодими талантами Євтушок услiд за Мiзiним залишає “Карпати” СПОРТ-БЛІЦ ПОСТ-SCRIPTUM КАЛЕНДАР “Греммі-фони” вручено Гороскоп ПОСТУП І НАЦІОНАЛІСТ — ПРЕКРАСНЕ СЛОВО ПОСТУП ІІ Анжеліка Крива любила... МАЙКЛ ПОСТУП ІІІ Листи до Юзя Обсерватора ПОСТУП ІV новини моди

POSTUP - ПОСТУП
№ 37 (481), субота-неділя
26-27 лютого 2000 року

Анжеліка Крива любила...

У своєму недовгому житті майбутня власниця готелю у грецькому місті Салоніки Анжеліка Крива сильно любила три речі. Високих чоловіків у чорних класичних пальтах, кримське десертне вино “Кагор” і фільм “Здуті вітром”, при останніх кадрах якого вона ридала і гризла нігті. Перші дві речі – чоловіків і “Кагор” – вона полюбила ще у школі. У восьмому класі це почалося. Тоді вони вчилась у 8-А і нарешті розкрутили класного керівника на дозвіл урочисто провести Вогник, присвячений Міжнародному жіночому дню 8 березня. Вася Циркуль приніс “Кагор”, і вони в тісній компанії десяти учнів розпили пляшку в кабінеті фізики. Повернулись у свій 8-А клас. Кабінет видався їй таким великим. Портрет Леніна в центрі над дошкою прикрашала новорічна гірлянда. Один кінець був зачеплений за цвях, вбитий у стіну, а інший – прив’язаний до стовбура фікуса. На люстрах висіли різнокольорові повітряні кульки. Найбільше було якогось дикого помаранчевого кольору. Багато білого. Гольфи, сорочки на хлопцях і плаття на дівчатах. Програвач і повільний танець. Хтось поставив пластинку Тич-Ін I am lonely again – я знову самотній.

Циркуль запросив її. Потім перший поцілунок у темному коридорі. Солодкий, тягучий смак вина на губах.
В останню зиму у школі вона почала ходити до репетитора з фізики. Славіка Цегляного. Він запропонував провести з ним вихідний. Поїхати до Львова. Вона відмовилася. Класичне чорне пальто робило його ще вищим. І красивішим. Вона боялася, що закохається в нього. Циркуль був більше ніж другом. Уся школа давно вже називала їх парою. Їй дуже хотілося вірити в це.

Вона була на третьому курсі, коли його вперше показали в кінотеатрі. На широкоформатному екрані. Фільм ішов довго. Квитки були просто недоступні. Циркуль проявив свій талант комбінатора, і вона вперше побачила “Здуті вітром”. Як вона ненавиділа Вів’єн Лі і шкодувала Кларка Гейбла! Знала, що це кіно, казка. Фантазія, яку вона  бачила вже сім разів, а все одно не могла стримати сліз. Щось заважало їй. Щось міцно перепліталось у її уяві й заважало думати і сприймати світ раціонально. Навіть ставши заможною власницею готелю і дружиною неймовірно багато чоловіка, Анжеліка Крива не зрадила свого захоплення чоловіками в чорних класичних пальтах, кримському десертному вину “Кагор” і фільму “Здуті вітром”, при останніх кадрах якого вона ридала і гризла нігті. Чому? Було в цьому щось іраціональне. А може, простро пам’ять дитинства? Молодості? Хто його знає напевно...
 

МАЙКЛ

Джон сказав: “Гуд бай!” – сів у свою таратайку і поїхав у гараж. А я прилип до грунту, слабо розуміючи, що сталося. Шанси, що наші шляхи перетнуться колись, мізерні. Наша остання зустріч. Факт. Не трималось у голові це все. Втома. Виключно на силі волі стою, відчуваючи бічний вітер. Здається, небо падає, і центр тротуару зміщується. На морі я, до якого півтори години їзди. Намагаюся не звалитися. Повний вакуум у черепній коробці. Тримаюся пальцями за асфальт, прямую вперед. Коло дверей привид – Woman in red, жінка в червоному, Вінні. Жива копія Лайзи Мінеллі з фільму Боба Фосса “Кабаре”. Червоне плаття “Вулкан”, червоні туфельки, волосся кольору розпеченого металу, форма “ноцник”, на тлі “Хонди-Сивік”, колір кориди. Ніби світиться... У певному сенсі Вінні була самотня жінка. Екзотична професія – психіатр – наклала відбиток. Особливо на мову та гардероб. Я дві години стриг у неї траву. Раз на тиждень за 10 фунтів. Стриг – узагалі-то сильно сказано. Пхав узад-уперед електрокосилку по газону. Woman in red любила червоний перець, червоні лахи і загорілих начервоно чоловіків. Бажано іспанців, у крайньому разі -”латиносів”. Голосом, що нагадував рух наждачного паперу по шклі:
– Бабміно,хочеш заробити?
– Yes, мем. Треба скосити траву?
– No. У таку ніч не треба тривожити маленьких чоловічків, котрі живуть у травах. Необхідно посидіти з Джеккі. Боїться, коли темно, й узагалі не може спати сам. Без компанії.
– Ви хочете, щоби я заспівав йому колискову, мем?
– Yes, а зранку я заберу його назад.
– Sorry, мем, але я не можу. Very sorry.
– Хлопець – то кіт. Розумієш, маленька тваринка. У мене свято. Приїхав Роберто, і взагалі: я плачу тобі двадцятку за таку фігню. Просто дивись, аби він добре поїв. Котик вихований, на відміну від тебе. Не п’є. Роберто дикий. Котів боїться. Джеккі мочиться на його капці. Регулярно. Мешти. Носити їх можна, колір не пропав. Запах залишився. Роберто вже викинув сім пар. Восьмого разу викине кота. Або зоопарк, або він. Візьмеш? ОК?
– ОК. Де він?
– У машині, в кошику. “Кіті-Кет” я запхала всередину.

Good. Беру. Сподіваюся, він буде спати, як слон. Маленька червона “Хонда-Сивік” поїхала, а я залишився на тротуарі з сильним головним болем, котом кольору металік і розміром із малий телевізор. Душу грів аванс – 10 фунтів.

Попереду була пара годин сну, пара годин відпочинку, бо завтра – останній день на землі густих туманів, і його треба провести гідно. Насамперед я зачинив кошик із Джеккі в туалеті, щоби кіт не заважав спати, після чого впав носом уперед на ліжко й відразу заснув.

Кіт, напевно, не спав, як слон. О сьомій ранку страшний крик Семі розітнув тишу, відірвавши від подушок увесь квартал. Спросоння я подумав, що підпалили рідний гуртожиток.

Усе було набагато простіше. Зрання Семі пішла в туалет, і Джекі ущипнув її за попу. Зубами. Темнота африканська подумала, що борсук. Видно, борсуки не живуть у Південній Африці. Замовкла Семі – дикий крик зчинив Жан-П’єр. Він недоспав, а у нього режим. Довелось у страшних муках встати і привести себе в робочий стан. Драний кіт зник. Упав у сміттярку і заснув. Там. Жан-П’єр кинув туди протухлу рибу. Сморід фантастичний. Ні псячий шампунь, ані мило, ні пральний порошок запаху не брали. Допоміг дезодорант для ніг Жана-П’єра. Француз був кухарем у традиційному англійському закладі, яким традиційно володіли китайці, де він готував традиційні французькі страви. Питання гігієни для кухаря святе. Його бос китаєць Лі Сунь мав псячий нюх. У вихідні Лі їв щурів під соєвим сосом.
Окрім парфумів, француз мав іще одну корисну рису – нездатність пити і палити на самоті. Щоби скинути тягар неспокою, викликаного систематичним перепоєм і важкою експериментальною їжею, він кликав мене. Як амбітний профі Жан регулярно щось ліпив у баняках і слоїках, мріючи стати шефом на батьківщині, у Бордо. Щоби ввімкнути голову він варив моцну, як рашпіль, каву, доливав коньяк і частував мене. Я навчив його голосно свистіти і подарував срібний значок ГТО третього ступеня. На пам’ять.

Приткнувши до кошика з котом, якому, щоби замовк, я дав понюхати залишеного кимось бренді, записку для Вінні (видно, Роберт проявив себе, і вона не змогла приїхати зранку), я пішов шукати когось, аби підвіз на вокзал. Не знайшов і повернувся через півгодини.

На щастя, як пояснювала записка під моїми дверима, Вінні забрала свого величезного кота, й у четвер я міг би знову прийти стригти траву, як завжди, якби вирішив залишитися нелегалом. Але для чого?
Зять Джона, Саймон, помітив мене на зупинці й “підкинув” до вокзалу. Вокзал у Кембриджі невеличкий, охайний і простий, без претензій і крикливості. Все функціонально, починаючи від квиткових кас і закінчуючи банальними туалетами та кафе. Саймон у його тридцять “із копійками” свято зберігав традиції дитинства та неспокійної юності.  Класичний рокер: весь у шкірі й заклепках, немиті патли, в лівій руці гітарний футляр, у правій – банка пива.

Завужені, стерті, латані на заді, рвані знизу джинси, куртка зі шкіри і страшно поношені мешти на височенних обсацах, у зубах – папіроса. “Мoтика, однак, не мав. Далекий родич “Гарлей Девідсона” стояв розібраний у гаражі. Їздив Саймон у битому “Ситроєні”. Казав, що мріє купити “Форд Мустанг”, як тільки відбуде своє перше світове турне. Ми розпили по банці пива, душевно попрощалися, як брати, я вийшов, усівся в зелений автобус і поїхав в аеропорт. Автобус не скрипів і не стогнав. Він просто їхав і заколисував. Аеропорт Гетвік при заході сонця був залитий золотим світлом і здавався сумним, романтичним і майже нереальним у своїй елегантній функціональності.
Я зайшов у паб, стилізований дерев’яний серед функціонального модерну. Підвішений під стелею “ящик” крутив Sky news.

Злітаючи, я вкотре помітив: красива країна, так багато зеленого кольору, і так мало цікавих, привабливих і просто нормальної конструкції жінок. Яка причина? Чому вони одягаються так, ніби хочуть, аби їх не бачили, не чули, ніби ненавидять саму ідею красивого одягу – одягу, який робить навіть посередню, неяскраву жінку жінкою, на яку звертають увагу навіть інші жінки, а не тільки чоловіки.

Гуd бай