BRAMA
  UKRAINEWSTAND
Home - NEWS - Weather - Biz - Sports - Press - Calendar - Classifieds

  УКРАІНОВИНИ
Home - НОВИНИ - Погода - Ділове - Спорт - Прес - Календар - Оголошення
buy visitors



[BRAMA Client Websites]
Поступ лоґо, Postup logo

[ <<< INDEX ]

POSTUP - ПОСТУП
№ 35 (479), четвер
24 лютого 2000 року


  1. ПЕРША СТОРІНКА
    • Щоби не забули
    • У Трускавці дочекалися Кучми
    • Газ нагло дорожчає
  2. ПОСТУП У ЛЬВОВІ
    • Кілька слів
    • “Молода Україна” після поділу
    • УРП проти правоохоронців
    • Львів не стане Меккою для туристів
    • Новосілля пошти
    • “відродження” Оголошує конкурс
  3. НАША СТОЛИЦЯ
    • Проти Родича відкрито кримінальну справу
    • Бюджетні обмеження самоврядування
    • АРХІВАРІУС: Про що писали газети...
  4. ПОСТУП З КРАЮ
    • краєвид
    • Професійна армія буде потім
    • Референдум: демократи проти кланів
    • ціаніди нам не загрожують
    • БЕЗРОБІТТЯ РОСТЕ І ВЗИМКУ
    • ЗАТРИМАНО “ЛЕСИКА”
  5. ЕКОНОМІЧНИЙ ПОСТУП
    • край
    • Росія – боржник України
    • Перерозподіл світового авіаринку
    • СВІТ
  6. ПОСТУП У СВІТ
    • СВІТоогляд
    • Маккейн розгромив Буша
    • Жах на ім’я ЕТА
    • Лукашенка готує виборчий фарс?
  7. ПОСТУП У ФОТОГРАФІЇ
    • Хотів бути художником, а став фотографом
    • Аксіома митця
  8. АРТ-ПОСТУП
    • Сучасність не належить музеям
  9. РЕТРО-ПОСТУП
    • Львівська мода початку XX століття
  10. ДЕЖА-ВЮ
    • Три несподіванки: Про Америку й американізм
    • ДОЛЯ
  11. СПОРТ-ПОСТУП
    • “Галичанка” наздоганяє “Карпати”
    • Кияни наразi перемагають, а “Русенборг” програє
    • Старі знайомі на нових змаганнях
    • СПОРТ-БЛІЦ
  12. ПОСТ-SCRIPTUM
    • календар
    • БТР стріляв грошима
    • гороскоп
  13. ПОСТУП-ТБ
    • Ніч із Сезаром
  14. НАША АФІША
    • Ведична “Лялька”
pp_35_8  
 АРТ-ПОСТУП
СТОРІНКА 8
№ 35 (479), ЧЕТВЕР
24 лютого 2000 року

Мистецтвознавець Віта Сусак:
Сучасність не належить музеям
 
КУРАТОР

Визначення “Поступом” рейтингу мистецтвознавців та критиків мистецтва, окрім усього іншого, показало ще й те, наскільки непопуляризованою в суспільстві є робота кураторів художніх виставок. Переважно у всіх на слуху прізвища директорів музеїв, а от хто персонально працює над концепцією тієї чи іншої експозиції, публіка не знає. Хоча від комісара чи куратора залежить багато. Тим більше, коли йдеться про мистецтво сучасне. Саме куратори виставок, а не начальник управління культури, вагомо впливають на мистецьке життя Львова. Щоби надолужити брак відомостей про цих львівських подвижників, “Поступ” пропонує познайомитися із Вітою Сусак, завдяки якій ми нещодавно мали змогу насолоджуватися в Галереї мистецтв інсталяціями сучасних австрійських художників, а нині можемо отримувати задоволення від виставки “Нерозгаданий ребус “Париж...”

– Львівська державна галерея мистецтв має два наукові відділи: старого європейського мистецтва й нового (хоча нині XIX–XX ст. вже не можна вважати сучасним мистецтвом). Ви очолюєте відділ європейського мистецтва XIX–XX ст., але ті кілька виставок, куратором яких Ви були останнім часом, виявляють Ваше розуміння власне сучасного мистецтва.
– Не зовсім. Особисто я досліджую початок ХХ ст. Моя дисертація пов’язана з авангардом, загалом – з мистецтвом 20-30 рр. Але, звісно, як заввідділом я, відповідно, повинна мати знання щодо всієї тої збірки XIX-XX ст., яка є в галереї. Нещодавно прийшов у відділ Роман Ганкевич, він, дасть Бог, зможе розкрутити якийсь проект суто сучасного мистецтва. Торік мені довелося бути в Києві на конференції, присвяченій проблемам мистецтва 80-90 рр. Людині з музейного світу, яка потрапляє на подібні імпрези, дуже боляче сприймати цю спеціалізацію. Мистецтвознавці з музейних установ абсолютно не орієнтуються ані в відеоарті, ані в мас-медіа, ані в Інтернеті, вони не можуть назвати ані перші, ані другі сучасні величини, тобто вони зовсім не знають сучасного мистецтва. А від тих, хто щось тямить у контемпорарі-арті, важко вимагати, щоб вони знали представників Дунайської школи чи великі постаті австрійського мистецтва XVIII ст., – однак про те, хто такі Дюрер чи Леонардо, вони ще мають уявлення.

– У кожній глобальній науці існує проблема наслідків розмежування спеціалізацій. Значить, річ не в інертності чи нерішучості мистецтвознавців, а в цих об’єктивних процесах?
– Серед інших наук мистецтвознавство – то страшенно недорозвинена наука, але вона має розгалужену спеціалізацію, і люди, які працюють у музеях, хіба мимохіть – завдяки власним зацікавленням чи приватним знайомствам – щось приблизне про сучасне мистецтво чули.

– Як Ви ставитеся до думки, що музейні установи й сучасне мистецтво розминаються закономірно? Тобто там, де ще залишається місце мистецтву, зводити музей ще рано.
– До речі, є цілком небезпідставна думка, що нічого страшного не станеться, якщо наша галерея зупиниться на XX ст. – і стане музеєм. Бо поняття музею й установи, яка фіксує етапи розвитку сучасного мистецтва, насправді різні. Різні по суті – за устремлінням цих інституцій. Музей за своєю природою – то консервативна установа, яка зберігає, досліджує й експонує художню спадщину минулого. Музей не може тримати руку на пульсі живого мистецького процесу. Це – справа галерей (державних, приватних, муніципальних, громадських). Центр Жоржа Помпіду був останньою такою великої спробою створити центр, який постійно опрацьовував би інформацію про найновіші течії й прояви в сучасному мистецтві. І от його також спіткала “криза жанру”. За тридцять років свого існування він накопичив стільки експонатів, що помалу став перетворюватися на Музей. Отже, це не тільки в нас, а скрізь і завжди проходять великі дебати: як фіксувати, що збирати?

– Найліпше – зайняти вичікувальну позицію, зачекати, поки авангард стане історичним фактом... Але ж тоді ми втратимо шанс малим коштом придбати сучасний твір.
– Справді, ми не знаємо мистецтва 90-х років. Ми не знаємо, що завтра стане Малевичем і Кандінським. Але ж і наш час матиме своїх геніїв. Це ті одиниці, що, може, навіть самі про себе не здогадуються. А ще більш рідкісними є ті критики, які відчувають, чиї твори колекціонувати, – і роблять це. Це страшенно цікава, але дуже небезпечна сфера, тому що простіше орієнтуватися у чомусь відомому. Початок століття вже має заданий масштаб: хто там метр, а хто – півметра... А у сьогоднішньому процесі варитися, відчувати, що чиясь потенція може розкритися завтра, а ще післязавтра виявиться якась непересічна творча особистість, – це можуть фахово робити тільки одиниці.

– Львівська галерея мистецтв – по суті, вже музей. Це державна установа, обтяжена великою кількістю експонатів минулих віків, галерея переважно вивчає минуле, але дає змогу поглянути на відносно сучасне...
– Маючи виставкові зали, Львівська державна галерея мистецтв намагається представляти також і сучасне мистецтво. Причому робить це доволі успішно. Таких виставок, як дві останні – “австрійська” й “паризька” – у Львові ніхто інший не зміг показати! Це один із маленьких напрямків роботи галереї. Але більше зосереджуватися на роботі з сучасним мистецтвом ми не можемо. Для цього в місті мусить виникнути купа великих і малих галерей. До речі, той же Палац мистецтва має великі шанси перетворитися на Центр сучасного мистецтва.

– А Центр сучасного мистецтва, до речі, в принципі може існувати не тільки у вигляді будинку, а й як координаційно-дорадчий центр міжмузейної планованої діяльності?
– Це, скоріше, потреба не інституції, а особистості. Якщо у Львові з’явиться людина з таким масштабом мислення, коли вона підбере собі команду, як це зробили, наприклад, керівники Мистецького об’єднання “Дзиґа”, зав’яже контакти з подібними міжнародними структурами, створить базу даних, мережу дистрибуції, то вона цілком може досягти успіху. Зрештою, цим може зайнятися та ж таки “Дзиґа”, досвід у неї вже є. Найсучасніше до нас не зможе прийти без Інтернету. Коли ми тепер із подивом довідуємося про інтерактивне мистецтво чи відеоарт, не варто забувати, що воно вже існує десять років. Думаю, що навіть у вигляді віртуальної інституції Центр сучасного мистецтва мусив би притягувати не тільки проекти, а й кошти на їх втілення. Не варто зараз перейматися пошуком будівлі під осередок Центру сучасного мистецтва, стаціонарного персоналу тощо. Бо й банк даних, і найсвіжіша інформація про напрямки, твори та їх авторів – усе це через десять років стане музеєм і втратить актуальність. А тут мають бути такі процеси, на які оперативно відгукується газетна критика, а не наукові монографії. Зрештою, і з таких центрів музеї можуть абсорбувати найкраще – й виставляти у себе.

– Не таємниця, що кінець тисячоліття, зокрема, останнє десятиліття, у музейних збірках позначене порожнечею. Не тому, що мистецтво зреклося традиційних жанрів, просто через безгрошів’я не поповнюються збірки. Сподіваєтеся, що потім вдасться надолужити?
– Остання закупка, яку я зробила, маючи гроші з Києва, відбулася в 1992 р. Тоді ми перейшлися майстернями – і закупили твори львівських художників для наших фондів. Після 1992 р. нічого не надходило. Навіть коли б якісь художники захотіли подарувати свої твори, то це ще не гарантувало б повного представлення панорами десятиріччя. Колись я намагалася купити графіку Подольчака. Причому не тому, що мені особисто близькі його бачення і його стиль, – просто я розумію, що це знакова постать сучасної графіки. А отже, закономірно, що твори цього художника повинні гідно поповнити нашу збірку графіки. Ті нові імена, що викристалізувалися останнім часом, наприклад, той же Влодко Костирко, не представлені в нас зовсім. А коли вони стануть метрами, доведеться дорого платити за їхні роботи! Наразі ж галерея настільки бідна, що не в змозі закуповувати нові надходження. Ідея формування збірки сучасного мистецтва покладена в основу осіннього салону “Високий замок”. Наскільки це результативно відбувається, судити важко. Однак таким чином в наших умовах справді можна зібрати колекцію непоганого рівня. Місто також сформувало муніципальну колекцію сучасного мистецтва з творів, які взяло у кошт приватизації майстерень. Наразі я схиляюся до думки, що була б цікавою дискусія – навіть і в “Поступі” – про перспективи фіксації сучасного мистецтва у львівських установах.

– Сучасне мистецтво, не перестаючи бути товаром, вже, однак, не залишає про себе звичного уявлення як про об’єкт. Навряд чи в галереї можна зберігати перформенсове середовище чи якусь складну інсталяцію. Йдеться про різні способи документування мистецьких актів – і зберігання вже заархівованої тої чи іншої вторинної інформації про мистецькі явища. Як із цим?
– Коли я прийшла в галерею, у нас був відділ пропаганди, де працювало сім осіб, зараз же він узагалі не існує. Є два наукові відділи, у моєму відділі – двоє працівників: Роман Ганкевич, який має курувати сучасне мистецтво, і Галина Глембоцька, яка зробила величезну картотеку львівських художників XIX-XX ст. У відділі старого європейського мистецтва працює 4 особи. Тобто ми маємо 7 працівників і надзвичайно широку програму. Картинна галерея не мусить претендувати на те, щоб залишатися в авангарді тих інституцій, що стежать за сучасним мистецтвом. Підбирати таку колекцію цілком до снаги (і дуже до лиця) Палацу мистецтв. Нам же – дай Бог зробити нормальну каталогізацію своїх збірок і нормально показувати те, що є в наших фондах.

– Ваш каталог останньої виставки, окрім того, що приносить надзвичайну естетичну насолоду, до всього ще й дуже інформативний. Це – не яскрава “фішка” з шапкою обласного управління культури й кількома репродукціями, а власне повний каталог експозиції, де кожен твір описаний докладно і за всіма стандартами. Залишається тільки мріяти, щоби хтось зробив щось подібне щодо сучасників.
– Колись у нас працював Богдан Миколайович Горинь, він здійснив картотеку львівських скульпторів, у відділах у нас є коробочки, де – записи від руки з якимись прізвищами, і колись це таки буде використано. А щоб зараз подібне робити – таким похвалитися не можу... Не плануємо чогось подібного, бо кадрів не вистачає, щоби займатися всім. Може, Роман Ганкевич запровадить щось подібне. Але це скоріше завдання львівської організації Спілки художників, або нашого віртуального “Центру Помпіду”. Головне, щоби знайшлася людина, щиро зацікавлена вивченням сучасного мистецтва. Поки що в межах наших наукових зацікавлень – робота над вивченням фондових збірок.

– Усім відомо, як мандрує європейськими виставками картина “У лихваря” Латура. Нещодавно побували в Італії “Ловці перлів”. А чи у Вашого відділу є міжнародні контакти, тобто чи звертаєтеся Ви з пропозицією до відповідних фондів відносно того, що можете щось виставити?
– Буває й так, що міжнародні організації першими висувають пропозиції. Таким чином ми виставляли британську скульптуру. Якоїсь продуманої багатогалузевої програми, яка б передбачала обмінні виставки на кілька років наперед, немає. Це – як стихійний ринок: у тій незапрограмованості, в тому хаосі, щось, безперечно, відбувається, і тільки через 10-20 років ми зможемо зрозуміти, що ж відбулося насправді. Наша збірка дозволяє відгукуватися нарізні пропозиції західних музеїв. І тоді бодай та маленька сума грошей, що надходить за позичання твору для якоїсь із європейських виставок, дозволяє нам перекрити оплату за світло (чи за телефонний зв’язок, чи за реставраційні матеріали), бо ж не таємниця, що наша установа перебуває в жалюгідному стані.

– Невже творам із вашого відділу потрібна реставрація?
– Нас вона ще не так болить, як відділ давнього європейського мистецтва. Хоча на стан збереження творів впливає й те, чи дуже експериментував автор з матеріалами під час роботи. Буває така мішана техніка, що більш сучасна робота зберігається гірше, ніж виготовлена за всіма технологічними правилами картина XVI ст.

– А хто випозичає твори?
– Дуже багато беруть поляки, французи. Та й між львівськими музеями зараз склалися нормальні стосунки, а колись (чого правду таїти!) вони були складні. Ми з радістю відгукуємося на всі прохання і даємо фондові твори для виставок у Національному музеї, а той – нам навзаєм. Сприяє обмінам і депозит історичного музею, і наукова бібліотека ім. Стефаника.

– Чи ті твори, що бувають “на виїзді”, у безпеці?
– У нас їх оберігає міліція. А твори, що виїжджають за кордон, застраховані коштом сторони, яка запрошує.

– “Нерозгаданий ребус “Париж...” – виставка дуже неупереджена. Та чи не закидали вам того, що ви показали художників інших національностей, які, може, й не мали стосунку до Львова чи України?
– Було. Але ця виставка відображає мою позицію. Слава Богу, що мені вдалося її зробити. Сам феномен Парижа – в тому, що туди з’їжджалися різні люди. І кожен брав щось своє. Для представників авангарду питання національної традиції чи форми було не таким важливим, а от питання мистецтва залишалися першорядними. І хай це буде мистецтво для мистецтва чи формалізм, як його потім назвали, та це – правда для тих художників. Вони могли несвідомо вводити ті форми, які вже пізніше могли визначати їхню національну приналежність. Але треба підходити до кожного митця як до особистості. Були такі національно свідомі митці, як Гординський, і для них важливим був саме цей соціальний елемент. А були й зовсім аполітичні особи, для яких важливіше щось так закомпонувати, щоби жодної зайвої риски чи мазка не було. Можна гордитися ними як представниками свого етносу, а не вишукувати цитати, писані по-українськи.

– А чи виникала ідея такої виставки, на якій би мистецтво Львова ХХ ст. було представлене як дві гілки європейської художньої традиції – паризької і мюнхенської? Ми б тоді інакше і по-новому могли б поглянути на ті ж 80-ті роки – хто і яку традицію підтримує...
– Наші фонди це дозволяють, і цікаво було б влаштувати таке своєрідне панорамування. Хоч є й інші мрії. Особисто я хочу зробити гарну виставку Генрика Семирадського. Це ж зараз сто років Оперному театру і тій славнозвісній куртині, яку створив Семирадський. Наші реставратори відновили його ранні речі. Можна зробити невелику, але дуже цікаву виставку. Вже є матеріали для каталогу, є навіть спогади про Семирадського, які ще ніколи не публікувалися. Це, здається, й буде найближчою нашою практичною роботою на цей рік.

– А дальший засяг?
– Проблема Галереї мистецтв – це проблема приміщень. Якщо нам віддадуть палац Потоцьких, то там можна було б нормально показати старе європейське мистецтво до XVIII ст. То було б для Львова дуже репрезентативно. А на першому поверсі були би прийомні зали. Тоді б у палаці Лозинських можна було б залишити музей XIX-XX ст. І тоді б відкрилися площі, щоби показати збірки, більш повно виставити фонди. Це справді першокласні речі, як видно з “паризької” збірки, але всі вони – з фондів, хоча й заслуговують на те, щоб їх дивилися не тільки протягом місяця, а й упродовж тривалішого часу. Така перебудова експозиції вимагала б величезної роботи реставраторів. Поки не вирішено питання про те, чи буде галерея мати палац Потоцьких, рано щось говорити наперед. Утім, хоч як би це питання не вирішилося, у наших подальших планах – відкривати львів’янам мистецтво Львова. Адже в нас багато таких постатей, як Марцелій Герасимович, виставку якого я робила торік у вересні. На жаль, вони мало відомі. Іноді на заваді цьому стоять навіть питання національної приналежності. Ті ж закиди: а от він поляк, а той – німець! Так, Антон Лянге – німець, але він приїхав сюди, і які види Львова залишив для історії! То чому ми маємо його не знати?! Не варто дошукуватися й якихось пропольських настроїв, адже саме завдяки польським колекціонерам місту в спадок залишилися прекрасні колекції. А завдяки Борису Возницькому ми маємо цікаву збірку українського галицького мистецтва. Для загальної культури ці люди зробили багато доброго, і їх треба шанувати. Ці наші проблеми не дуже зрозумілі у Варшаві чи Петербурзі, але в Сілезії, Вроцлаві, та й загалом у прикордонних районах розуміють ці складності. Уже нікуди не подітися від взаємозаплутаної історії. Тепер треба її досліджувати не оминаючи якихось національних чи політичних сторінок.
В. С.