BRAMA
  UKRAINEWSTAND
Home - NEWS - Weather - Biz - Sports - Press - Calendar - Classifieds

  УКРАІНОВИНИ
Home - НОВИНИ - Погода - Ділове - Спорт - Прес - Календар - Оголошення




[BRAMA Client Websites]
Поступ лоґо, Postup logo

[ <<< INDEX ]

POSTUP - ПОСТУП
№ 35 (479), четвер
24 лютого 2000 року


  1. ПЕРША СТОРІНКА
    • Щоби не забули
    • У Трускавці дочекалися Кучми
    • Газ нагло дорожчає
  2. ПОСТУП У ЛЬВОВІ
    • Кілька слів
    • “Молода Україна” після поділу
    • УРП проти правоохоронців
    • Львів не стане Меккою для туристів
    • Новосілля пошти
    • “відродження” Оголошує конкурс
  3. НАША СТОЛИЦЯ
    • Проти Родича відкрито кримінальну справу
    • Бюджетні обмеження самоврядування
    • АРХІВАРІУС: Про що писали газети...
  4. ПОСТУП З КРАЮ
    • краєвид
    • Професійна армія буде потім
    • Референдум: демократи проти кланів
    • ціаніди нам не загрожують
    • БЕЗРОБІТТЯ РОСТЕ І ВЗИМКУ
    • ЗАТРИМАНО “ЛЕСИКА”
  5. ЕКОНОМІЧНИЙ ПОСТУП
    • край
    • Росія – боржник України
    • Перерозподіл світового авіаринку
    • СВІТ
  6. ПОСТУП У СВІТ
    • СВІТоогляд
    • Маккейн розгромив Буша
    • Жах на ім’я ЕТА
    • Лукашенка готує виборчий фарс?
  7. ПОСТУП У ФОТОГРАФІЇ
    • Хотів бути художником, а став фотографом
    • Аксіома митця
  8. АРТ-ПОСТУП
    • Сучасність не належить музеям
  9. РЕТРО-ПОСТУП
    • Львівська мода початку XX століття
  10. ДЕЖА-ВЮ
    • Три несподіванки: Про Америку й американізм
    • ДОЛЯ
  11. СПОРТ-ПОСТУП
    • “Галичанка” наздоганяє “Карпати”
    • Кияни наразi перемагають, а “Русенборг” програє
    • Старі знайомі на нових змаганнях
    • СПОРТ-БЛІЦ
  12. ПОСТ-SCRIPTUM
    • календар
    • БТР стріляв грошима
    • гороскоп
  13. ПОСТУП-ТБ
    • Ніч із Сезаром
  14. НАША АФІША
    • Ведична “Лялька”
pp_35_7  
 ПОСТУП У ФОТОГРАФІЇ
СТОРІНКА 7
№ 35 (479), ЧЕТВЕР
24 лютого 2000 року

Роман Ратушний:
Хотів бути художником, а став фотографом
 
СВІТЛИНИ
Можна сказати, що ідея виставки виникнула спонтанно. Хоча, спілкуючись із колом творчих фотохудожників – із покійним головою Львівської організації Спілки фотохудожників України Геннадієм Смирновим, Євгеном Кравсом чи Олегом Огородником, – я не раз чув від них заохочення: “Ти ж ходиш до нас, приносиш цікаві речі, то влаштуй виставку”.

Вони мене підганяли, а я довго не наважувався, бо не відчував внутрішньої потреби робити виставку. Я дуже скептично ставлюся до своїх робіт. Можливо, навіть не скептично, а прискіпливо. Коли дивлюся на завершений твір, мені він одразу перестає подобатися, щось у ньому завжди не влаштовує, і хочеться переробити все знову. Ніколи не був самозаспокоєним і самозакоханим.

Але вмовляння товаришів влаштувати виставку таки зробили своє. Причому просили навіть не фотографи, а просто мої знайомі. Але коли врешті я заявив про своє бажання представити “жіночу тему”, то всі в один голос почали застерігати: це ж несамовитий ризик, провал гарантовано! Та на тебе наїдуть “дєвчонкі”, яким не сподобається, як ти їх зобразив, як оформив, які з відзнятих кадрів вибрав... Переважно я на свій смак вибирав до виставки кадри із серії постановочних фотографій. Там були такі знімки, які вигідно представляють модель, але в даному випадку моє завдання було інакшим, ніж зробити фото для портфоліо моделі. Тут вже я цілком покладався на власні вподобання.

Я дивився на твір оком художника. І цікавили мене насамперед художні вартості роботи: образ, композиція, колористичне співвідношення. Змолоду я вправляюся в живописі, хотів навіть було вчитися на художника, але не склалося, проте захоплення малярством залишилося. Малюю в олійній техніці, як-то кажуть, для себе, для душі, – навіть мало хто з моїх близьких здогадується про це. Але цей погляд художника дуже допомагає мені робити фотографію. Як для живописця чистий аркуш повинен бути гармонійно заповнений кольором, так і на світлині я хочу бачити таку ж бездоганну гармонію. Але не завжди цього вдається досягнути. Можливо, саме тому не бажаю заспокоюватися на досягнутому, а все чогось прагну.

А ще ідея цієї виставки народилася, так би мовити, від супротивного. Мені дуже прикро й боляче про це говорити, але у Львові шоу-бізнес ніяк не може розвинутися. Приходить дуже багато молодих дівчат, які хочуть працювати модельками, але дуже скоро вони розчаровуються в шоу-бізнесі – і йдуть з нього. Тому моя виставка – це своєрідна шана і вдячність тим дівчатам, які хотіли, але не змогли. Не змогли не тому, що були нездатними чи не мали якихось фізичних даних, а суто через економічну ситуацію в країні.

Серед портретованих на виставці дівчат є й професійні моделі, і непрофесійні, але кожну з тих, із ким доводиться працювати, я знаю вже не перший рік. Вони приходять до студії, і їх треба ще чогось навчити. А коли їм здається, що я вже чогось їх навчив, вони відходять. Бо розуміють, що з таким фахом не те що не можна грошей заробити – прогодувати себе важко! Я вже не кажу, що за ті копійки не купити гарного одягу чи такої потрібної їм високоякісної косметики. Через це про якийсь професійний рівень модельного бізнесу у Львові взагалі не доводиться говорити. Ситуація важка: одиниці працюють професійно, кілька осіб – більш-менш професійно, а решта...

Цю виставку я зробив “для себе”. Хоча вважаю, що маю дуже гарні пейзажі, але обмежився суто жіночою темою, не захотів “розмочувати” її чимось стороннім. Зазвичай на персональні виставки виносять кілька тем. Та навіть незважаючи на те, що теми жінки і природи якось внутрішньо споріднені, я хотів показати тільки жінку: провести (напівжартома) дослідження “від Єви – до емансипантки”. Я вважаю, що жінка з часом починає втрачати своє жіноче начало й доброту. Вона вийшла з Раю така жіночна, добра, але життя виламує їй руки, і вона стає трохи іншою, не дуже доброю. Емансипантка – це людина, позбавлена якихось певних застережень, її начало не є добрим. Я боюся, що нове тисячоліття готує нам велике випробовування. Хоча узагальнювати щось про жінок я боюся. У житті я бачу жінку як втілення абсолютного добра.

Якщо поглянути на виставлені портрети жінок, то за ними видно не конкретну особу, а той образ, який вони втілюють: “Титанік”, “Американський блюз”, “Гангстер”, “Портрет 30-х років”. Я люблю ретрове фото. Мені страшенно подобаються фотографії 20-40-х років. Я просто залюблений в образи жінок того часу. Вони асоціюються із коханою, матір’ю, сестрою. Вважаю, що без жінки наше життя нічого не варте. Кожен образ я бачу, як бачить його художник на полотні. Порівняно із полотном, аркуш фотопаперу коштує дешевше, але це не означає, що фотографія – дешеве мистецтво. Вона вимагає таких же естетичних критеріїв, що й малярство. Недарма кажуть, що фотографувати треба не камерою, а головою. Тобто світлопис задіює насамперед інтелект автора. Це справедливо і для поліхромії, і для чорно-білої фотографії, і для тонованих відбитків. До речі, тоновані портрети сподобалися моїм колегам найбільше. Хоча у своїй роботі я намагаюся використовувати різні способи й методи.

Мене дуже зворушило те, як до моєї виставки поставилися колеги із Львівської організації Спілки фотохудожників України: Олег Огородник надав рамки для оформлення експозиції, Женя Кравс допомагав розвішувати роботи, Олег Мазепа суто по-дружньому розробив дизайн буклету, хтось відсипав гідрохінону, хтось дав паперу, хтось паспарту... Дякую всім, хто надав мені організаційну й матеріальну допомогу, без неї виставка у Палаці мистецтв просто не відбулася б. Я переконався, що приказка про українців як заздрісну націю не справдилася, бо коли людина робить некомерційний проект або коли їй важко, завжди хтось прийде на допомогу.



Аксіома митця
Євген Кравс

На виставці Пилип’юка не було жодної гарної фотографії, а на цій деякі – високого європейського рівня.

Попри те, що проект Романа Ратушного “Аксіома жінки” є некомерційним, у ньому багато по-справжньому комерційних творів. Багато журналів – і не тільки українських – оцінили б це. На превеликий жаль, тут немає людей, які б могли віддати належне Романовій роботі. Смаки загалу сформовані за абсолютно іншими критеріями. Я шкодую, що на відкритті виставки не був присутній пан Пилип’юк, який міг би багато чому повчитися в Ратушного. На вернісаж прийшло багато фотографів, які працюють творчо: і зі Спілки, й не зі Спілки. Значить, їм цікава ця виставка. Роман працює на сучасного споживача. Цю виставку було б добре представити у вітрині довгого центрального магазину, – вона б мала шалений комерційний успіх!

Хоча мені здається, що місце для виставки вибрано невдало. Фойє Палацу мистецтв не має спеціального освітлення, роботи проти вікна дають відблиск, немає змоги їх добре роздивитися. Окрім того, Романові не вдалося скомпонувати роботи в експозиції належним чином. Це хвороба авторів, які роблять першу персональну виставку. Вони намагаються показати свою різноплановість і помістити якомога більше творів, забуваючи, що деякі з них погано сприймаються поряд і навіть заперечують одні одних. Від початку виставки налаштовуєшся на певний лад, а на восьмій фотографії зупиняєшся. Роботи, вирвані з контексту, немов обрубують загальну нитку вражень.

На мій погляд, шкода, що автор представив мало робіт у чорно-білій техніці. Роман справді дуже добре володіє палітрою кольорів. Але я дав би десяток кольорових робіт за деякі його монохромні. Ратушний є справжнім майстром салонної зйомки. А виставлені жанрові твори не завжди сягають того рівня, що постановки в салоні. Є й відверті запозичення (не знаю, свідомі чи несвідомі) у відомих фотохудожників.

А коли б у Львові наші фотографи, усвідомивши, що кожен з них персонально несе відповідальність за розвиток фотомистецтва у нашому місті, дозволили б собі зробити таку виставку, ми б побачили, наскільки фахово сильним є наше середовище. Якби виставки відбувалися що два тижні, Львів став би справжнім європейським центром фотографії!