BRAMA
  UKRAINEWSTAND
Home - NEWS - Weather - Biz - Sports - Press - Calendar - Classifieds

  УКРАІНОВИНИ
Home - НОВИНИ - Погода - Ділове - Спорт - Прес - Календар - Оголошення




[BRAMA Client Websites]
Поступ лоґо, Postup logo

[ <<< INDEX ]

POSTUP - ПОСТУП
№ 35 (479), четвер
24 лютого 2000 року


  1. ПЕРША СТОРІНКА
    • Щоби не забули
    • У Трускавці дочекалися Кучми
    • Газ нагло дорожчає
  2. ПОСТУП У ЛЬВОВІ
    • Кілька слів
    • “Молода Україна” після поділу
    • УРП проти правоохоронців
    • Львів не стане Меккою для туристів
    • Новосілля пошти
    • “відродження” Оголошує конкурс
  3. НАША СТОЛИЦЯ
    • Проти Родича відкрито кримінальну справу
    • Бюджетні обмеження самоврядування
    • АРХІВАРІУС: Про що писали газети...
  4. ПОСТУП З КРАЮ
    • краєвид
    • Професійна армія буде потім
    • Референдум: демократи проти кланів
    • ціаніди нам не загрожують
    • БЕЗРОБІТТЯ РОСТЕ І ВЗИМКУ
    • ЗАТРИМАНО “ЛЕСИКА”
  5. ЕКОНОМІЧНИЙ ПОСТУП
    • край
    • Росія – боржник України
    • Перерозподіл світового авіаринку
    • СВІТ
  6. ПОСТУП У СВІТ
    • СВІТоогляд
    • Маккейн розгромив Буша
    • Жах на ім’я ЕТА
    • Лукашенка готує виборчий фарс?
  7. ПОСТУП У ФОТОГРАФІЇ
    • Хотів бути художником, а став фотографом
    • Аксіома митця
  8. АРТ-ПОСТУП
    • Сучасність не належить музеям
  9. РЕТРО-ПОСТУП
    • Львівська мода початку XX століття
  10. ДЕЖА-ВЮ
    • Три несподіванки: Про Америку й американізм
    • ДОЛЯ
  11. СПОРТ-ПОСТУП
    • “Галичанка” наздоганяє “Карпати”
    • Кияни наразi перемагають, а “Русенборг” програє
    • Старі знайомі на нових змаганнях
    • СПОРТ-БЛІЦ
  12. ПОСТ-SCRIPTUM
    • календар
    • БТР стріляв грошима
    • гороскоп
  13. ПОСТУП-ТБ
    • Ніч із Сезаром
  14. НАША АФІША
    • Ведична “Лялька”
pp_35_10  
ДЕЖА-ВЮ
СТОРІНКА 10
№ 35 (479), ЧЕТВЕР
24 лютого 2000 року

Три несподіванки
Про Америку й американізм
Володимир КУЧАБСЬКИЙ

“Америка”, “американізм” – це назви, які так часто подибуємо на сторінках преси. А коли читаєте такі чарівні слівця, зараз насувається на тямку поняття поступу, культури, правовости – в европейському розумінні. А в дійсності?

В дійсності Америка все таки залишиться для пересічного навіть Европейця важким до розвязання ребусом.
Бо що суттєве знаємо власне про цю розреклямовану в останні часи Америку? З давніх, добрих, діточих літ пригадуємо собі щось там п’яте через десяте, що був за океаном усміхнений Марк Твен. В пірваних споминах ввижається нам сілюет трапера з оповідань Купера. Солодко позіхаємо на згадку про “Хату вуйка Томи”.
А позатим? З подивом читаємо дикі репортажі про велетенський поступ техніки. З укритим здивуванням розглядаємо крикливу, колірову краватку рееміґранта. Відчуваємо трівожну пошану перед Доляром. Ну і ще з болючим зітханням уміємо написати на память імя “самого” Вільсона.
І стільки? А все ж таки, чим є Америка? Нам нераз доводилося читати: Америка криє в собі тисячі несподіванок. Це трохи забагато. Для нас вистане покищо лиш трьох. А перша з них така:

Америка без історії!

Великанський світ за океаном – з контрастами, що починаються ріжноякістю рістні, звірят, підсоня, географічної будови – заповнив галіматіяс рас, народів, вір, переконань, уподобань, звичаїв, поглядів. А всю цю мішанину зціпив механічно викутий закон на швидку руку організованих держав та надав усьому, що перебувало в рямцях тих держав, своєрідне пятно: “американця”, якому за ніщо інше не ходило, як лиш у найкоротшому часі матеріально розжитися.

І оця жажда розбагатіти з місця мусіла відкинути привезені зі старої батьківщини традиції, духову культуру, право, етику, мораль – ці творива й цінності “Старого Краю”, які у “Новому Світі” стали злишніми та безпотрібними. Правда, новітні язони, які в перший період завойовування “Нового Світу” рекрутувалися із найпестріших проноз, до речі, зі світоглядом дуже протисуспільним, депортантів, а то й десператів, які в рамах зорганізованого европейського життя не вміли вміститися, або й не хотіли, – стрінулися за океаном з історією та культурою тубільців, але ті надбання автохтонів були для пришельців ізза моря чужі, негідні уваги. Вони перепинювали розмах здобичництва.

І так, відкинувши духову культуру, в якій у Европі уродилися, як чинник, що обмежував свободу їх ділання, і потоптавши нову, яку зустріли на землях Нового Світу – остаточно залишилися без традиції. І це не вважали за щось зле чи небезпечне! Із усією свідомістю та упованням на свої сили почали творити історію від дня свого приїзду за океан. А звернувши всю свою увагу на погоню за здобутками матеріяльних вартостей, дали основу до розбудови культури виключно матеріялістичної. Згідно зі своїми потребами цією однобічно будованою культурою вповні задовольнялися, зовсім послідовно у тому напрямі виховуючи нові покоління, які з часом не вміли навіть інакше трактувати потреб та завдань життя, як лише під кутом матеріялістичного світовідчування.
І саме в цьому криється рація, чому Европа не може зрозуміти Америки, чому ця остання залишилася для нас, що так скажемо, органічно чужою. Бо ніщо – ні історія, ні традиція, ні духові уподобання – не сполучило би в одно тих двох світів – Европи й Америки. За Европейцем стремління духа і його здобутки впродовж тисячоліття. За Американцем: білі карти, почеркані кривульками рахунків за продажу волів, ґуми, кави...

Бо коли Европеєць з історії минулого, своєї традиції, духових надбань черпає великанську стихію та опершися на ній виконує послідовно призначену собі й житті місію, – Американець цього не знає. Для нього рішаючим є лиш нинішній день! Лиш це, що нині дає очевидну користь – є добре! І лише над творенням нинішнього зосереджується Американець. Вчорашнього нема!
Друга несподіванка американізму:

Америка без почуття справедливости!

Ах, можна навіть із недовіри похитати головою на згук тих слів. Це навіть немов незугарний парадокс може виглядати. А все ж таки це правда! Бо хоч ми привикли чути безліч історій, дуже навіть “поважних”, на тему цієї американської справедливости та загального почуття правовости, то все ж таки усі ті історії є лиш казочками, обчисленими на легковірність та психольоґічне наставлення Европейця, для котрого саме поняття правовости є природжене. А в дійсності, – як це виглядає в тій розреклямованіЙ Америці? Це, що не дозволяє Америці стати на сторожі справедливости, є перш усього всесильне право доляра.

Ніщо, лише саме доляр, оця еманація американського світогляду, знищив почуття правовости. А що сила доляра не узнає ніяких інших законів, крім своїх твердих, невмолимих, які витворює виразно всупереч усьому, що бере початок з розпорядку Бога, – тому поклонник сили доляра, ставши його рабом, витворив культ – не ірраціонального, але чисто матеріялістичного світовідчуття. Цей культ можна влучно назвати культом гри доляра.

І у висліді? Велика гра доляра топче христіянську етику, мораль, релігійні почуття. А що та гра не признає морального закону, тому він як ідеальна підстава суспільного ладу в Америці не істнує. В борні за доляр істнує право сильного, що, узброївши себе всесильним впливом самого доляра, добув собі тисячу привілеїв та управнень – а це виключає поняття елементарної суспільної справедливости.

Привілеї сильніших ведуть до утиску, нетолєранції, і ця самоволя сильного виключила всяке найпримітивніше охоронне право – так знане і по можності зберігане в Европі. А всякий конфлікт між силою доляра та працею полагоджується виключно в користь доляра, хоч би та побіда позначилася очевидною кривдою армії паріїв. І таке поставлення справи є послідовне та на таку послідовність Америка мусить годитися, коли свідомо та добровільно плекає у себе культ великої гри доляра.

І вистане нам на ствердження повищого опертися на відзеркаленні американського життя в літературі. Найкраще відповість нам сам Upton Sinclair. Правда, він залишиться для нас, Европейців, усе більше репортером, ніж повістярем, але зваживши специфічні підходи до літературних законів серед американських письменників, мусимо таки признати, що сам Upton Sinclair засипує нас новим і неочікуваним для нас освітленням американського життя.

І читаємо – а перед нашими очима повзе страшний, крівавий змій, що пожирав людину, її переконання, святощі, природні права. Змій, якому на імя велика гра доляра. Змій, що засуджує цілі великі верстви суспільности на невільництво, зіпхавши їх на найнижчий ступень істнування. І ці верстви стараються бодай втриматися на ступні примітивізму, щоб лише не скотитися у пропасть безробітного небуття, яке при всесильному істнуванні закону доляра рівнається смерти.

Змій, що ограничив час, місце, найдрібніший уривок приватного життя. Змій, що веде до стандартизації, яка поневолює кожну свобідно зроджену думку, кожне індивідуальне діло, кожне стремління – яке витворює огидливі для Европейця звичаї. Вкінці – змій, велика гра доляра, витворив обскурантизм, схематизм, а навіть масову продукцію наукових ступнів, про які один з дотепних Европейців висловився: “ступні наукового неуцтва”. І тепер питання: звідки ця легенда про справедливість та правовість в Америці?
І вкінці третя з черги несподіванка:

Антиамериканізм самих Американців!

Перші передвісники цього антиамериканізму позначилися ще до війни в повістях Jack-a Londona. Правда, London не може здобутися на безпосередню критику американського життя (бодай у першому періоді своєї літературної творчости), але сміливо пропагує утечу
з-під тиранії долара – утечу з того американського середовища, яке топче елементарні права людини. Цю свою ідею London потім послідовно пропагує у всіх своїх пізніших творах. І саме він започатковує борню зі законом долара в американській літературі.

Upton Sinclair, Dreiser, Sinclair Lewis, Granville Toogvot, Єзуїт Francis Finn та інші відважніші – це письменники, яких не захоплює над міру матеріялістична культура Америки та всі її наслідки. Але звідкіля взялися ті настрої серед американських письменників?

Треба памятати, що передвоєнні часи не були пригожі для взаємного пізнання тих двох світів, які ділить Атлянтик. Лише вибранці долі, які, здобувши великий маєток, приїздили до Европи (бо належало до доброго тону розкидати гроші) та мандрували по Франції, Італії й Англії. Але вони крутилися у сфері космополітичних світоглядів і уподобань таких самих европейських багатіїв і поза деякими маловажними змінами своїх поглядів, з цієї Европи ніяких вартостей не уміли вивезти у свій край.

Зміна почалася щойно від часів світової війни, яка кинула на европейський континент маси американської інтеліґенції – між іншими також чимало письменників, поетів, малярів, мистців.

Приїхали вони всі – як усі Американці – з великою самопевністю та бундючністю. Але... З місця попали в нечувану для себе атмосферу. А в дійсності це не було ніщо інше, лиш атмосфера, яку витворила величава тисячелітня культура Европи, і котра скрізь та все позначалася, хоч війна викликала терпіння, голод, обмеження свобідного вияву життя. Навіть ті воєнні окрушини культурного надбання Европи впровадили пришельців ізза моря в захоплення. Не диво, що John dos Passos в Soldiers Three виспівує гучні пеани Парижеві – цьому уосібленню европейської культури. Що там війна, страхіття, жорстокість у порівнянні з мистецтвом Европи! І John dos Passos щиро дивується: яка сила цієї культури духа, коли навіть гігантична різня народів не прибила її. І вона живе, пульсує, позначається на людях навіть в обличчі смерти, навіть на мурах збомбардованих міст, навіть у воздусі, затруєному газами!

Був час, коли ми навіть у нашому краю мали нагоду оглядати тих ріжних висланників Америки, чи то як членів У.М.С.А., чи як обсерваторів, кореспондентів, членів місій – і всі вони знані нам зі своєї влізливої цікавости, яка гнала їх по цілій Европі, по всіх закуточках, щоби краще приглянутися тутешньому життю. І не була це звичайна цікавість бізнесмена: тут були ще замасковані заздрощі і подив доляра – лише силою духа. І саме перед тою силою людського духа американці ніяковіли.

І тому, коли ця мистецька братія повернула у рідний край – уже не могло її зацікавити та задовольнити однобічне трактування життя земляками. І у висліді цей сам John dos Passos в 42 Paralleli ядерно, стилево, з повним знанням речі описує Метрополію Нового Світу – Ню Йорк. Місто з десятьма мільйонами мешканців – зістандартизованих манекенів без часу, волі, своїх звичок, спокою. І питає, повний трагічного болю, John dos Passos: де є така індивідуальність, що могла би побідно опертися цьому молохові? Нема! – є лише дрібні, подібні до себе краплини, які зливаються в одне русло життя сірого, мутного, одноманітного. І пливе це життя, безжалісно винищуючи всякий спротив. Питання: чи це має дати щастя? А вкінці – де є щастя людини? Чи в умовинах американського життя може бути мова про індивідуальне щастя? Майже вичуваємо розпуку, що криється між рядками повісти. Розпука людини, яка зрозуміла, що життя є більш складне, ніж це може здаватися Американцеві-доляропоклонникові!

Отже, чи може нас здивувати висказ Upton’a Sinclair’a в Roman Holiday, що З’єдинені Держави нагадують у всьому Римську Державу на 100 літ перед її упадком?

Але не думаємо, що “антиамериканізм” американської літератури доведе до зміни поглядів та конкретного осудження матеріялізму Америки. Ні! бо тенденція нинішньої американської літератури є знищити американський матеріялізм... матеріялізмом більше людяним, який менше кривдив би та насилував би людину. Але все таки це матеріялізм в новому оформленні.

І тут криється увесь трагізм Американців, які розуміють, що виплеканий ними матеріялізм їх знищить – але не мають сил його побороти нічим – крім нового, ближче нез’ясованого матеріялізму. Circulus vatiosus! Що більше – для Американців матеріялізм набрав просто месіяністичної вартости і, захоплені новими перспективами, вони самовпевнено кличуть устами Вальдо Франка: “Америка мусить стати гробом для Европи!”

Та чи це здійсниме?
Ледви.

Подається у скороченні за виданням: “Література. Мистецтво. Наука”. – Львів, 1932. – ч. 12-15



 
ДОЛЯ
Володимир Кучабський (1901 – 1945) – греко-католицький священик, письменник і редактор католицької преси. Брат Василя Кучабського (1895 – 1945?) – військового та політичного діяча, полковника Армії УНР, історика державницької школи, доктора філософії та дійсного члена НТШ.

Стрілець Української Галицької Армії (листопад 1918 – грудень 1919). Член Української Військової Організації (1920-25). Студент правничого (згодом – філософського) факультету Українського таємного університету у Львові. Член Проводу Української Краєвої Студентської Ради (1921-25). Здобувши університетську освіту, став слухачем Греко-Католицької Богословської Академії у Львові, яку закінчив у 1931 році. У сан священика Кучабського висвятив митрополит Андрей Шептицький, першу свою Службу Божу отець відправив 23 липня 1933 року. Як члена Богословського Наукового Товариства, о. Ректор Йосиф Сліпий призначив Володимира Кучабського редактором богословських видань і адміністратором часопису “Дзвони” (1931-33).

Обіймав парафії в селах Підбірці (1933), Великі Підліски (1934-35) і Чорнушовичі (1935-39). У вересні 1939 року емігрував до Кракова. З часу повернення до Львова у 1941 році – священик Преображенської Церкви та секретар Богословської Академії. З кінця 1944 року – парох села Глібовичі Великі біля Бібрки. Відмовився приєднатися до “Ініціативної групи з возз’єднання Греко-Католицької Церкви з Руською Православною Церквою”. Зазнав тиску з боку органів влади, що призвело до серйозного захворювання. Помер від інсульту 9 червня 1945 року, похований на парафіяльному цвинтарі Глібович Великих.

Проявив себе як науковець (дослідження публікував у збірнику “Богословія”) та письменник (літературні твори вміщував у часописах “Літературно-Науковий Вісник”, “Дзвони”, “Календар...” та “Альманах Червоної Калини”, “Нива”, а також видавав окремими книжечками).

Парафіяни села Глібовичі Великі в 1995 році урочисто відзначили 50-річчя від дня смерті свого пароха. Патріаршу Службу Божу та панахиду відслужив Владика Филимон Курчаба в супроводі одинадцяти священиків. В організації заходу брали участь народні депутати України Ірина Калинець і Левко Глухівський, а також Іван Гель, Ігор Калинець, парох села о. Стефан Бліхар, директор і вчителі місцевої школи.


 

Космос и Космодром ; Помогите решить контрольную мы поможем вам решить любую контрольную.