UKRAINEWSTAND Home - NEWS - Weather - Biz - Sports - Press - Calendar - Classifieds   УКРАІНОВИНИ Home - НОВИНИ - Погода - Ділове - Спорт - Прес - Календар - Оголошення ADVERTISEMENT LvivArt.com

[ <<< INDEX ]

POSTUP - ПОСТУП № 34 (478), середа 23 лютого 2000 року ПЕРША СТОРІНКА Бєрі шинєль, іді домой Аварія у Гірному – не вперше Плаваючий курс: “за” і “проти” 1944 – депортація, 2000 – геноцид Проповідь Президента Росія готується до війни з Грузією ПОСТУП У ЛЬВОВІ Кілька слів Львівщина житиме на дотації Запобіжний рейд гуртожитками Ліквідовуються наслідки аварії Прокуратура наглядає за приватизацією НАША СТОЛИЦЯ Платити доведеться всім ГАРАНТІЇ ПІД СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКІ КРЕДИТИ Гелікоптери повернулися з Косово Аварія у Гірному – не вперше (Продовження) Сумні і радісні спогади консула архіваріус: Про що писали газети... ПОСТУП З КРАЮ краєвид Проповідь Президента (Закінчення) Смертну кару скасовано остаточно У парламенті вже все поділено КРИВОРУЧКО ВСТУПИВ “У РЕФОРМИ” Британія цікавиться Анами “ОДЕСА-БРОДИ” ФІНАНСУВАТИМЕТЬСЯ З БЮДЖЕТУ ЕКОНОМІЧНИЙ ПОСТУП край Плаваючий курс: “за” і “проти” (Закінчення) Financial Times по-німецьки СВІТ ПОСТУП У СВІТ СВІТоогляд Тайвань і американо-китайська війна Християнсько-мусульманська бійня 1944 – депортація, 2000 – геноцид ПОСТУП У РЕГІОНІ Міжнародний вокзал у Львові – це реально Через партнерство – до продуктивної зайнятості СЦЕНІЧНИЙ ПОСТУП Традиції львівської флейтової школи Драматургія з “подвійним дном” Варіації на тему театру ПОСТУП НА КАВКАЗ “Нормальна” колоніальна війна Росія нищить незалежність Ічкерії. Що далі? МЕДИЧНИЙ ПОСТУП Чому бувають неплідні чоловіки? NEWS СПОРТ-ПОСТУП Бубка вперше програє в рiдних стiнах Єрун Пікет – найкращий місяць життя! СПОРТ-БЛІЦ ПОСТ-SCRIPTUM КАЛЕНДАР довкола світу Гороскоп

 

СЦЕНІЧНИЙ ПОСТУП

СТОРІНКА 8

№ 34 (478), середа 23 лютого 2000 року

Традиції львівської флейтової школи

У неділю 20 лютого львів’яни мали змогу почути у філармонії успішні виступи кращих учнів середньої спеціальної музичної школи-інтернату імені С. Крушельницької – скрипаля Ростислава Кульчицького (кл. викл. Т. Луцик), кларнетиста Мар’яна Сторожинського (кл. викл. К. Геннела) а також вихованки І. Левковича Наталі Колтун.

Наталя Колтун розпочала своє музичне навчання в ДМШ №8 м. Львова у класі викладача Ліліани Стадник. Уже під час навчання в цьому закладі проявилися неабиякі здібності маленької флейтистки: вона стала лауреатом кількох регіональних конкурсів юних музикантів, здобула диплом Українського фонду культури за високий мистецький хист, виявлений у творчому змаганні за програмою “Нові імена України” (м. Київ). Сьогодні флейтистка навчається у 9 класі ЛССМШ ім. С. Крушельницької й уже кілька років займається в талановитого педагога І. Левковича.

При виконанні Концерту К. Стаміца для флейти з оркестром юна флейтистка вразила незвичайною музикальністю, здатною захопити, заворожити слухача. До речі, учні І. Левковича – дуже різні за індивідуальністю. Та найцікавіше те, що всі їхні специфічні, оригінальні риси таланту збережені на сцені й враховані у повсякденних заняттях. Складається враження, ніби вони навчаються у різних викладачів, – настільки делікатне, обережне ставлення І. Левковича до особистості учня, його неповторності. І. Левкович вважає, що кожен музикант повинен мати власне обличчя, а завдання педагога – допомогти розкритися і розвинутися творчій особистості. Більше того, заняття в класі Левкович розглядає як двосторонній процес, під час якого відбувається взаємне збагачення, бо урок мусить бути не монологом, а діалогом педагога з учнем.
Саме тому Наталя Колтун найбільше вразила не приємним, насиченим звуком флейти, не технічною вправністю і навіть не впевненим володінням слухацькою аудиторією, а чимось значно більшим. І це більше – то воля у передачі почуттів та емоцій, свобода у світосприйнятті, яка відразу зблизила слухачів із виконавцем. А ще – якась особлива (проста і водночас витончена) безпосередність юної флейтистки.

Приємно відзначити, що за останні півроку значно пожвавилося мистецьке життя флейтистів. Значною мірою цьому посприяв приїзд у Львів відомих музикантів-флейтистів з різних країн світу. У вересні були проведені майстер-класи для львівських студентів професором Мінської музичної академії Ніною Авраменко. На II Міжнародному фестивалі сучасної музики “Контрасти” виступила флейтистка з Києва Богдана Стельмашенко та солістка симфонічного оркестру з м. Люцерна (Швейцарія) Майя Шайфельбюль-Маттес. А через якийсь час до Львова завітала солістка філармонічного оркестру Міннесоти (США) Мішель Фріш. Вона не лише виступила з цікавою програмою у Великому залі ВДМІ ім. М. Лисенка, а й провела майстер-класи для студентів-флейтистів; неодноразово в цей період виступали в концертних залах нашого міста і львівські флейтисти. Така чудова нагода познайомитися з різними флейтовими школами, почути різні стилі виконання дуже вплинула на львівських музикантів. Це виявилося корисним як для учнів чи студентів, так і для викладачів.

Коли нині говорять про львівських флейтистів, то мають на увазі не окремих викладачів чи виконавців, а школу, яка формувалася протягом багатьох десятиліть, школу, якій притаманна особлива культура навчання та виконання, школу, яку започаткував у Львові видатний флейтист Дмитро Біда. І саме досягнення цієї школи ми мали нагоду почути на концерті у філармонії в цю неділю.

Немає потреби представляти Ярослава Федоришина – художнього керівника львівського театру “Воскресіння”, адже його знають як постановника яскравих театральних вистав, організатора єдиного в Україні Міжнародного театрального фестивалю “Золотий Лев”. І мабуть, кожен львів’янин пам’ятає вуличні вистави театру “Воскресіння”, створенням яких ми також завдячуємо творчій енергії Ярослава Федоришина. Тепер режисер насмілився здійснити постановку останньої п’єси Луїджі Піранделло – визначного італійського драматурга, про якого ми вже розповідали читачам “Поступу”. Ярослав Федоришин люб’язно погодився поділитися з нашими читачами роздумами про роботу над постановкою – напередодні прем’єри.

– Я звернувся до драматургії Луїджі Піранделло, бо, перш за все, працювати з таким матеріалом цікаво не лише мені, а й акторам. Сподіваюся, що глядачам також буде цікаво побачити втілення драматургії такого визначного митця. Робота ця надзвичайно захоплююча, ми працюємо вже довгий час, два роки. З різних причин прем’єра відкладалася, ми робили інші вистави, але час від часу повертались до репетицій над п’єсою Піранделло. А зараз склалися сприятливі обставини, і ми маємо змогу працювати тільки над “Гірськими велетами”. Прем’єра призначена на початок березня.

Луїджі Піранделло – це драматургія з “подвійним дном”, а отже, завжди дуже цікава. У Піранделло зовсім інше, глибинне ставлення до акторської гри, йому притаманна філософічність тексту, що абсолютно неможливо знайти в сучасній драматургії. Авторові не вдалося завершити свого останнього твору, і це дозволяє не ставити всі крапки над “і”. У цьому також – своєрідна філософія театру: театр лише задає питання, він їх не вирішує. А драматургія Піранделло ставить безліч питань, і цим є цікавою для глядача. Є тут і певна таємниця, бо подвійна гра зосереджуватиме увагу глядачів, інтригуючи питанням: а що ж буде далі і що тут відбувається? Це теж дуже важливо.

Наша бідність примусила мене дуже зосереджено працювати над цією виставою, адже кошти на постановку неможливо було знайти, і я виходив з того фінансового мінімуму, який ми могли використати на постановку цієї вистави. Якби ми мали кошти, можливо, була б створена зовсім інша сценографія. Але коли грошей катма, це також збуджує фантазію, і ти намагаєшся з нічого зробити щось. Ось чому народився вільний простір, в якому є можливість викристалізувати актора, бо театр – це насамперед Актор. Тут – п’єса про театр, про магію театру.
На чому ця магія будується? На грі акторів, на світлі, на музиці, на просторі. Усі ці компоненти дуже важливі для сценічного вирішення “Гірських велетів”.

У даному випадку режисерською концепцією постановки стала “відкрита репетиція”, у якій я сам як режисер моделюю різні ситуацію. Відкрита репетиція – найбільш адекватний спосіб існування акторів. На мою думку, все, що акторам вдається найліпше, буває на репетиціях. А коли приходить глядач, актори не можуть досягнути повного розкріпачення. І глядач бачить уже зафіксовану фабулу, майже штамп. Та й сам Піранделло каже, що треба вірити, як вірять діти. Це надзвичайно важливо, бо театр сьогодні народжується і сьогодні вмирає в акторській грі, в цій неповторній емоції.

У нас були такі репетиції, де ми вперше щось пробували, і просто можна було вмерти зі сміху. А наступного дня це ставало вже штампом і було абсолютно не смішно, бо в актора спрацьовувала фіксація, а це в театрі – найстрашніше. Позбутися цієї фіксації і в той же час бути кожен день у своєрідному кліше, як називає репетицію Гротовський, – основне завдання не тільки актора, а й режисера. Репетиція в даному випадку є неначе нотами, про які я домовляюся з артистами для того, щоб грати ту ж саму мелодію, але “вживу”. Це якраз та таємниця, та магія театру, яку повсякчасно треба шукати.

Звісно, що тепер надзвичайно складно судити: чи сьогоднішній театр переживає якісь жахливі моменти занепаду, а чи розквіту? Бо період економічної скрути іноді породжує шедеври, а деколи просто веде до духовного зубожіння. За ці десять років наша демократія звела культуру на надзвичайно низький рівень глядацького смаку. Те, що відбувається в театрах, втратило інтелектуальну гру, втратило свою філософію, втратило непересічні акторські особистості. Реформи, які плануються зараз у культурі, можливо, у чомусь допоможуть, якщо існуватиме пріоритет таланту. Тільки за такої умови можливий певний поступ. Прикро, що так сталося і з театральною культурою, і з іншими видами мистецтва. Прикро, що в нас не має свого кіно, що в нас немає свого театру. Такі режисери українських театрів, як Кучинський, Жолдак, Ліпцин, – усі ці люди вчилися в Москві. То що таке український театр? Ті діячі, що виходять зі стін Київського театрального інституту, або ж ті, що отримали виховання в іншій культурі, але працюють в Україні? Це питання номер один, на яке треба відповісти перед тим, як писати закони для української культури, тому що від цього залежить і які це будуть закони, і яку культуру вони будуть захищати. Я переймаюся насамперед театром, адже я в цій галузі працюю. Ці питання, звичайно, піднімаються й у виставі, яку ми будемо грати. Адже актори в усі часи були гнаними. Їхнє справжнє життя відбувається в театрі. Час, який вони проводять у театрі, – не гра, це і є їхнє життя, іншого вони просто не мають. Це тема “Гірських велетів”.

Можливо, публіка ще не готова до цієї п’єси, але це не страшно. Вона повинна бачити щось інше, аніж ті убогі речі, з якими їй доводиться стикатися. Я ніколи не задаюся питанням, як все це оцінить публіка. Я ніколи не шукаю ідеального глядача, який обов’язково буде любити вистави, які я роблю. Візьмемо для прикладу авторське кіно: фільми Тарковського не подобалися 80 відсоткам публіки, але вони свідчили про певний рівень майстерності, який завжди повинен бути присутнім у культурі. І мені б хотілося, щоби публіка бачила різний театр. А чи готова вона, чи ні – побачимо. Якщо не готова, то не зрозуміє. Та коли бодай хтось зрозуміє – це вже прекрасно. Але я впевнений: ми не зіпсуємо смаку публіки.

Записала Галина КАНАРСЬКА

Уже не перший місяць у Львові тихесенько триває проект, який мав би привернути до себе увагу з огляду відразу на кілька аспектів його існування. Це – “Загадкові варіації” французького драматурга Еріка Шмітта у постановці Вадима Сікорського з акторами Олегом Стефаном та Богданом Козаком.

“Загадкові варіації” – ідеальний текст для успішної вистави: камерний дотепний діалог з необтяжливою філософією, із земним та неземним коханням, із сумішшю мелодрами, парадоксів, детективу та психологізму. До нобелівського лауреата, що усамітнився на острові, приїжджає провінційний журналіст. Знаменитість зверхньо блазнює, але поступово доходить до історії про своє неземне кохання. Врешті журналіст виявляється вчителем музики, його візит – розслідуванням, а кохана письменника – його дружиною. У фіналі взагалі з’ясовується, що жінка, про яку із захватом говорять двоє чоловіків упродовж усього вечора, вже давно померла, і що останні десять років нобелівський лауреат листувався з її... чоловіком.

П’єса Шмітта знаменує собою остаточне знищення межі між драмою інтелектуальною та комерційною. Словом, добротна драматургія, до того ж сучасна, – і навіть дозвіл на постановку оформлювався за світовими законами про авторське право. Принаймні вже цей аспект мав би привернути до “Загадкових варіацій” багато уваги, адже із сучасної драматургією на українській сцені далеко не все гаразд.

Проте тут напрошується ще одна, не менш важлива тема: в одній виставі присутні представники двох театральних систем. Олег Стефан – актор театру імені Л. Курбаса, Богдан Козак – театру ім. М. Заньковецької. І справа тут не лише у двох театрах – експериментальній лабораторії та статечній “академії”. Йдеться насамперед про різні театральні методики. При розумному поєднанні таких полярностей можуть висікатися іскри блискучих театральних проектів, адже сучасна культура так полюбляє синтез, суміш, поєднання непоєднуваного. У даному випадку на місці, де мали б стикатися ці дві системи, ніби з’являється тріщина, злам, і в результаті – порожнеча.
Одним із сильних акторських засобів в арсеналі Олега Стефана є вміння спілкуватися з партнером протягом вистави. Згадаймо хоча б тиху інтимну сцену між Трофімовим і Варею (Тетяна Каспрук) із “Вишневого садка” чи блискучий гротескний діалог Генріха ІІІ та королеви-матері (з Олегом Драчем – “Двір Генріха ІІІ”). Діалог у театрі, де увага концентрується на роботі з партнером, нагадує нитку, з якої актори тчуть спільний гобелен вистави. І чим віртуозніше володіють вони технікою діалогу, тим вибагливішим і вишуканішим виходить їх спільне ткання. У “Загадкових варіаціях” нитка ця весь час обривається, залишаючись в руках у Стефана і залишаючи його самого у розгублених пошуках партнера. Адже Богдан Козак надто часто зловживає киданням реплік у зал, провокуючи його на регіт. І хоч іронії у тексті п’єси не бракує, перетворення нобелівського лауреата на клоуна і відверта розстановка акцентів у репліках так, щоб апелювати до інстинкту невибагливої публіки, виглядає аж занадто дешево і невиправдано.

Звичайно, вирішити п’єсу цілком у комедійному ключі є режисерським правом, але п’єса на двох вирішується у двох ключах, коли кожен з акторів ніби грає своє версію “Загадкових варіацій”, і це дратує. Механічне зіштовхування двох театральних естетик, які мали би сприяти розкриттю двох таких полярних характерів, двох кохань до однієї жінки – земного та вигаданого, сприймається як відсутність режисури.
Через це порушується рівновага, і провінційний учитель виглядає особою складнішою і значно шляхетнішою, ніж його знаменитий суперник. Фанфаронство нобелівського лауреата аж ніяк не мотивує його прихованих страхів, закладених самим Шміттом, які теж є варіацією на тему кохання.

Олег Стефан та Богдан Козак грають дві вистави. Перший – тонку і точну з точки зору психологічної та сценічної розробки історії про відданість та ніжність, а другий – про себе, коханого. Тому виставі, при всіх атрибутах успішного видовища, бракує завершеності та цільності – вона ніби розпадається на шматки, і в ній час від часу з’являються пустки інерційності.

Тож у цій ситуації хотілося б нагадати Вадимові Сікорському, що навіть у постановці на двох режисер не є “третім зайвим”. І тоді мелодія “Загадкових варіацій” не перетвориться на хаос тем. Бо шкода проекту, який мав усі шанси стати блискучим.