BRAMA
  UKRAINEWSTAND
Home - NEWS - Weather - Biz - Sports - Press - Calendar - Classifieds

  УКРАІНОВИНИ
Home - НОВИНИ - Погода - Ділове - Спорт - Прес - Календар - Оголошення




[BRAMA Client Websites]
Поступ лоґо, Postup logo

[ <<< INDEX ]

POSTUP - ПОСТУП
№ 32 (476), субота
19 лютого 2000 року


  1. ПЕРША СТОРІНКА
    • Референдуму – бути?
    • Впіймали кубинського шпигуна
    • Люстровано депутата парламенту
    • Мирон янків дбатиме про Львівщину
    • У МВФ проблеми з Україною
  2. ПОСТУП У ЛЬВОВІ
    • Кілька слів
    • Останні підсумки Янківа
    • Місто оптимізує податки і збори
    • Львів’янин став віце-міністром
    • Пласт у Львівській окрузі
  3. НАША СТОЛИЦЯ
    • Сенчук на нараді у Києві
    • РАТУШНИЙ ЛЮБИТЬ ГАРНИХ ЖІНОК
    • ЗБРОЙНЕ ПОГРАБУВАННЯ В АВТОБУСІ
    • Ощадливість врятує від кризи
    • Землю продаватиме виконком
    • архіваріус: Про що писали газети...
  4. ПОСТУП З КРАЮ
    • краєвид
    • Європа Центрвиборчкому не указ (Закінчення)
    • Українські ліві у небезпеці
    • В Україні буде інститут опозиції
    • Більшість теж у кризі
    • Тempus допомагатиме освіті
    • Нелегали продовжують мігрувати
  5. ЕКОНОМІЧНИЙ ПОСТУП
    • край
    • Українські проблеми МВФ (Закінчення)
    • Здобутки польських банків
    • СВІТ
  6. ПОСТУП У СВІТ
    • СВІТоогляд
    • Урядовий скандал у Латвії
    • У Бейруті атакують посольство США
    • Німецька ХДС у небезпеці
    • Одним – диктатор, іншим – демократ
  7. ЦЕРКВА В ПОСТУПІ
    • Територіальна організація Греко-Католицької Церкви
  8. МУЗИЧНИЙ ПОСТУП
    • Пролог до 100-річчя Львівської опери
    • Тріо для “Львівського салону"
    • Сліпа афіша
  9. СПОГАДИ В ПОСТУПІ
    • Чи й ми були богемою?
  10. ДИСКУРС ПОСТУПУ
    • Перспективи християнської демократії
  11. СПОРТ-ПОСТУП
    • Ігор Тихий: Виграємо вищу лігу будь-яким складом.
    • Чи повторимо успiх минулого Чемпiонату свiту?
    • Клуби проти збірних. Війна триває
    • СПОРТ-БЛІЦ
  12. ПОСТ-SCRIPTUM
    • КАЛЕНДАР
    • Коштовні некоштовності
    • гороскоп
pp_32_9  
СПОГАДИ В ПОСТУПІ
СТОРІНКА 9
№ 32 (476), субота
19 лютого 2000 року

Чи й ми були богемою?
Постав хату з лободи!
Микола ПЕТРЕНКО

Відомо кожному, що молоді поети – безпритульники. Ото ще поки студент, то має місце в гуртожитку, а вже потім перебивається як може, часто і друзям набридаючи своєю невлаштованістю. Мені також двадцять літ випало поневірятися по гуртожитках, казармах, бараках, землянках: іще чотирнадцятилітнім виштовхала мене доля у світ та й не дуже турбувалася про притулок. Щоправда, останні кілька літ ми з Володимиром Лучуком винаймали кімнатку в однієї привітної вдови, то нам було хоч не найгірше.

І от ми разом із ним одержуємо квартири – в письменницькому будинку. Зумів таки вуйко Козланюк вибити гроші, затвердити проекти, розгорнути будівництво. Щоправда, не все вийшло так, як планували. Спершу мова йшла про поліпшений проект, чеський чи що. Та в обкомі скривилися: будуйте, як усі. Тобто “хрущовки”. За поліпшеними проектами виростали тільки обкомівські та виконкомівські будинки, а простим людям – зась. Козланюк боронився: ми ж не прості, ми письменники. Не допомогло. В обкомівському будинку одержав на пару літ раніше гарну квартиру лише Дмитро Павличко, та він якраз перебирався до Києва, ближче до неба.
Однак у нас велика радість. Житимемо громадою, крім нас із Володимиром, сусідами будуть Борис Бобинський, Роман Іваничук, Григорій Тютюнник. Двері у кожного з нашої бригади не зачинялись: у кого радість – то вже й усі тут, а горе яке молодим, та ще й і з непоганою квартирою?

Новосілля. Ні меблів, нічого. Замість стільців розклали паки з книгами, кілька пакунків посередині – то стіл. Я варю фірмовий суп. Суп – це моє, кілька років у день зарплати до мене постійно сходилося добірне товариство. Чарка, звичайно. А на закуску лишень суп за моїм рецептом – із шістнадцяти компонентів.

А винайшов я його ще кілька років перед тим. Якось, коли ще працював у бродівській редакції райгазети, сталася така пригода. Було нас троє: Василь Соколяк, який пізніше став директором Залізничного банку, Ксаверій Галань, директор Жовківської друкарні, і я. Працювали, ходили до вечірньої школи, бо ж війна затримала нашу освіту. Разом вибиралися до дівчат, часто і ночували разом, у Галаневій кімнатці. І от роздобули чималеньку пляшку самогонки. А вже вечір, ми з нею додому. Випити б, але де там – закусити немає чим. Самогонка ж міцна, до неї би сала та цибулі, ще чогось. Побідкалися ми та й лягаємо спати. Але мене щось муляє. Встаю я, зачинаю нишпорити по кухні. Знаходжу пару зів’ялих картоплин, моркву, таку ж петрушку, у вузликах залишки пшона, вермішелі – всього назбиралося шістнадцять компонентів. Висипаю все в каструлю – зварилося. Буджу хлопців: вставайте, є закуска! Вони не вірять. Але встали, розлили по чарках, заїдаємо тим супом. І так те все нам сподобалося, що ми вирішили щомісяця в день зарплати закуповувати відповідні продукти, щоби було шістнадцять складників, і з того варити суп. Жодної іншої закуски, бо й не треба: в супі може ложка стояти – м’яса не шкодували.

Кілька років у новій квартирі збиралося товариство на ті супи. Кінець славній традиції прийшов неочікувано і безславно. Одружився я таки. І от приходять хлопці на традиційний суп – він у мене вже парує у великому баняку. Аж дружина несе нам до столу якогось вишуканого салату, накраяла ковбаси, ще чогось там. І пропав неповторний смак мого супу...

Богемний “притон”

Невдовзі моя квартира набула незвичайного вигляду. Завдяки моєму тодішньому другові й тимчасовому співмешканцю Богданові Гориню. У нього була пристрасть відшукувати нові таланти, пропагувати їх. А оскільки наш будинок примостився за сотню метрів од нинішньої Академії мистецтв, то незабаром тут стали звичними гостями Андрій Бокотей, Іван Марчук, Любомир Медвідь, Євген Безніско, часом заходили й інші. Саме вони взялися переоздобити моє приміщення: Бокотей розмалював одну стіну, перетворивши її на рідну йому гірську полонину, Медвідь на другій стіні витворив степову лошицю, Безніско розмалював двері скла абстрактними візерунками. З’явились і керамічні вироби – тодішні студентські роботи цих моїх друзів. Жартома розмалювали надуті гумові рукавички: то під фрак, то під штанці, порозвішували їх – хай дівчата хихикають. Про стукачів іншим разом, а тоді хтось знайшовся, поінформував когось там: у Петренка богемний притон. Викликали, розпитували. Гумові рукавички довелося зняти. Зате з’явилися нові картини, і то насамперед завдяки Любомирові Медведю: вирішив він, що має освоїти новий малярський стиль і пориває зі самим собою дотогочасним. Поїхали ми з ним у Рудки: бери, Миколо, які хочеш із моїх цих робіт, я їх у себе не триматиму. Шкода, мало тоді взяв, – ті ранні роботи тепер цікавлять самого зовсім іншого Медведя, яким би знаним художником він не був.

Про смерть

Але це було дещо пізніше, а тоді, в перші дні нашого блаженства, чорним туманом напливло несподіване. Спав я тоді на підлозі, ліжка ще не було, мулько, кручуся. Та прокинувся посеред ночі не тільки від того. Крик, несамовитий крик вривається через вікно. Не можу збагнути, що то, звідки – розпач, біль. Я ще не чув таких розпачливих ридань. Виявляється, Григорій Тютюнник. Ще наче позавчора оглядали ми з ним довколишні місця, ще незабудовані, ще без нинішнього стадіону. А вчора він поспішив до редакції, покликали, обіцяючи сповістити радісну новину. Сповістили: маєш отримати Шевченківську премію! Не знаю, казали, наче він не так багато й випив, але посеред ночі його схопило серце, те серце, під яким ятрився ще з війни осколок.

Лишень поховали – нова напасть: викидається з вікна сусіднього будинку молодий інженер, – жінка зрадила чи що. І також рано вранці. Викидається, але так, що та ж його дружина разом із матір’ю встигають його схопити – за сорочку, за чуба. І так тримають, а він пручається. З нашого балкону наче рукою дістати до нього, та зась. З сусіднього Тютюнникова дружина вмовляє: чоловіче, не роби того, я знаю вже, яке то горе залишитися сиротою. А він ще крутнувся й упав.

А мені тут нагода: запрошують на Камчатку, де я бував раніше. Тепер уже як письменника. Кидаю все, їду. Звідти завернув на Алтай, де саме жили сестра з матір’ю – доля аж туди закинула. Так і трохи зарубцювалось у серці зболене...

Розваги

Потім звичайне життя, спілкування, радощі, – в молоді літа їх таки не бракувало. Відбився від зазіхань деяких друзів перетворити мою холостяцьку квартиру з богемного осередка на звичайний притон. Пішли діти, після одруження, звичайно. Якраз випало, що одночасно появилися діти й у родинах Лучуків, Бобинських, Іваничуків – то ще і це єднало. Та й контингент гостей потроху змінювався до поважніших, стало більше ділових контактів, більше працювалося. Проте пару кумедних випадків із попереднього варто згадати.

Вечір десь у січні, по Різдву. День морозний, іти нікуди не хочеться, я вдома сам, здається, щось читав. Приходять молода критикеса та добре знайомий актор. З коньяком, цукерками. Посиділи трохи, він тягне мене до кухні: зготуй чаю і вийди з квартири десь на годинку. Куди ж я піду: вже пізно, надворі холодно. Пішов до Іваничука. Посиділи, поговорили. Іваничук випроваджує мене: Миколо, я зранку маю писати (працював тоді над “Мальвами”), тож мені треба добре виспатися. Повертаюся додому – мені не відчиняють. Дзвоню – марно. Сходив іще до Тарнавського, до Лучука. Але й там лягають спати. Мені ж далі не відчиняють. Сів я на східцях під дверима власної хати і замерзаю. Нарешті двері розчиняються: Миколо, чого ти сидиш, подзвонив би, – ми тебе чекали-чекали!..

Пастушенко завітав до мене разом із двома панянками певного штибу, вже трохи в літах. Також із пляшкою. Я розклав щось на журнальному столику, дістаю чарки. Це вже було дещо пізніше, я вже одружений, вже з дітьми. Він же на той час директорував у “Каменярі” й час від часу страждав від запоїв. Так і знову.

Тож усілися ми, випили по чарці. А моя дружина в кухні заправила квашеної капусти, нарізала ковбаси, несе до нас, ставить на стіл. Дівиці перезирнулись, одна до другої:
– Так что, здесь уже есть одна, как же будет?..

Жарти

Звичайне життя, часті гості, веселі розмови, жарти. Хоча би такі.
Несподівано приїздить моя троюрідна сестра, – справа у неї якась пильна, то без попередження. Дорога важка, вона стомлена. Поговорили, позгадували дитинство. Просить: постели мені на тапчані, передрімаю, поки твоя дружина з роботи прийде, тоді посидимо.

Приходить і Галя, дивиться на незнайомку, питає: хто то? А то, кажу, твоя ж однокласниця приїхала, хоче у нас пожити. Гостя ж прокидається і до моєї жінки цілуватися. Галя від неї, руками відпихається: я тебе не знаю, ти не моя однокласниця, ти аферистка!..

Чи повертався я з північного флоту через Москву. Накупив дрібничок: на подарунок дітям, жінці. Купив і кілька упаковочок фінського плавленого сиру Віола. Вдома ще моя теща, допомагала Галі доглядати малих дітей. Викладаю дарунки, той сир також. А що це, питає теща, крем? Так, крем.

Увечері виходять жінка з тещею з ванної і до мене: поганий ти крем купив нам: він не вмащується, він скочується! Я не втримався, розреготався: та то плавлений сир! Новинка на той час.
Образа не скоро забулась...

Іван Світличний

З-поміж усіх моїх тодішніх гостей, цілого ряду талановитих і неповторних особистостей, Іван Світличний вирізнявся якоюсь особливою привабливістю: чіткістю світоглядних концепцій, ненав’язливою непоступливістю у відстоюванні своїх переконань, умінням витворити довкруг себе атмосферу доброзичливості і приязні, зарядженості на працю, намаганням зробити щось корисне, що і тебе також наче й непокоїло доти, але якось не надто пекуче. Тобто поряд із такою людиною генерувалась енергія праці й заангажованості, прагнення бути корисним суспільству, прислужитися своїми можливостями загальній справі в тій атмосфері відлиги та збурених надій.

Ближче з Іваном я зійшовся після кількох зустрічей: спершу в карпатській мандрівці поблизу Космача, потім – у Львові в майстерні скульптора Теодозії Бриж, куди постійно і неодмінно навідувалися гості, особливо з Києва. Були ще зустрічі в Олени Антонів, а також у моїй власній квартирі, спершу ще холостятцькій – тож зручно було приймати на ночівлю невибагливих мандрівників, хай і у безліжкових умовах.

Іван Світличний був захоплений Львовом, а що вже в Карпати його тягнуло, то справді наче фатально закоханого. Я пізніше вже шкодував, що не маю звички зберігати листи від друзів, упорядковувати їх. Тож і від Івана лишилася десь пара коротких листів і поштівок: передавав вітання, просив зайти до нього в Києві, питав, чи не збираємось у Карпати. Сердечні, дотепні, наснажені чуттям привітності, ті писані Івановою рукою рядки і сьогодні викликають хвилю душевного тепла, сердечного просвітління. От хоча би ці: “Ви, злодюги, що залишили у Львові частку нашого серця: ми мріємо бачити вас у Києві і зробити те саме з вами...”. І поряд жарт, поряд дотеп, урешті, нагадування про можливий приїзд.

Не пам’ятаю точної дати, але це була середина серпня 1965 року, – тоді Іван із дружиною Льолею та сестрою Надією були у нас востаннє. У товаристві ще кількох киян і киянок – усі з клубу творчої молоді – вибирались у Карпати, тож з’явились у нашій тіснуватій квартирі, геть переповнивши її веселістю і гамором. Завів їх того разу Богдан Горинь, який хотів зазнайомити їх із книгою Юрія Клена про табірне листування Михайла Драй-Хмари (я її отримав од Галі Горбач ще на московському фестивалі), та доти давав читати лише кільком довіреним друзям, тож ідею колективного голосного читання я сприйняв із деяким застереженням. Але Богдан гарантував: що ти, Миколо, це всі свої!..

У гори тоді я з ним не зміг поїхати: разом із дружиною та дворічною Оленкою вирушили в село до жінчиних батьків, на Хмельниччину. Поверталися в останній день серпня вечірнім поїздом і несподівано на вокзалі зустріли Івана. Він був заклопотаний і стурбований. Миколо, я зараз не маю часу, ще маю когось тут побачити, тож зустріньмося завтра о шостій ранку біля Стрийського базарчика, то я тобі розповім докладніше. А зараз знай, що почались арешти, то ти заховай удома листи Драй-Хмари і ще що там маєш.

Здається, він сподівався зустріти на вокзалі поїзд, яким із Криму мали повернутися Михайло й Оля Горині, та марно: їх зняли з поїзда ще на під’їзді до Львова.

Наступного ранку я поспішив на домовлену трамвайну зупинку. За кілька хвилин з’явився перший трамвай, із
нього вистрибнув мало не на ходу Іван, а буквально за ним, хоч і з інших дверей – іще двоє. Іван відразу повів бровою: бачиш, Миколо, це вони стежитимуть за нами? Та ми підем у Стрийський парк, то вони нічого не почують.

У парку Іван і розповів мені, що йому на той час було відомо про арешти. Він саме повертався з Карпат, заночував в Івано-Франківську у Панаса Заливахи, коли до його квартири прийшли з обшуком. Івана затримали також. Перепорпали все, особливо прискіпливо нишпорили в паперах. Зраділи, коли знайшли кілька передрукованих віршів Миколи Вінграновського, між ними “Пророка”, статті Івана Дзюби. Потім іще рукопис Драчевого вірша. І тут Опанас Заливаха не стримався: це, мовив ущипливо, ви вже перестаралися: вірш нещодавно друковано, то я вже попросив для себе. Кагебіст і собі зловтішився: може, і так, може, і друковано, та нас цікавить, що з друкованого ви собі передруковуєте!..

Ми ходили алеями парку майже годину. Ті двоє в сірому швендяли неподалік, проте близько не підходили. Потім Іван глянув на годинник: Миколо, мені пора, маю ще зустріч, може, щось певнішого дізнаюся про Горинів, бо вони ж не приїхали!..

Він поспішав, бо того дня мав же виїхати до Києва. Як писала потім його дружина, кагебісти самі посадили його в Івано-Франківську у вагон, застерігши, щоби їхав просто до Києва. Вона буквально досі була переконана, що Іван у Львові не зупинявся. Та він не міг стриматися. Зі Львова таки й виїхав до Києва, залишивши у мене ясні й болісні спогади, а ще скупі рядки кількох дрібних листів і привезену з Космача фотографію: на ній Іван із Оленою Антонів. Мали би бути ще якісь фотографії, проте чомусь не знаходяться між паперами. Зрештою, в моїх паперах порпався не лише я сам...


 

подарки для детей www.flori24.ru в регистратуру цветы ; Заказать Деревянные окна в Киеве