UKRAINEWSTAND Home - NEWS - Weather - Biz - Sports - Press - Calendar - Classifieds   УКРАІНОВИНИ Home - НОВИНИ - Погода - Ділове - Спорт - Прес - Календар - Оголошення ADVERTISEMENT LvivArt.com

[ <<< INDEX ]

POSTUP - ПОСТУП № 31 (475), п"ятниця 18 лютого 2000 року ПЕРША СТОРІНКА Європа не хоче референдуму Україна продовжує роззброюватися Маленькі дефекти великої програми Педофіли в уряді Маємо бездефіцитний бюджет! Хакери готують “Бліцкриг” ПОСТУП У ЛЬВОВІ Кілька слів До справи береться сихівський актив Сім’я в центрі уваги Церкви Заважає надмірна увага силових структур ЧОМУ ХЛІБ ДОРОЖЧАЄ? Вода для спраглих НАША СТОЛИЦЯ Ми не герої Редактор позивається з прокуратурою Зброї у нас не забракне архіваріус: Про що писали газети... ПОСТУП З КРАЮ краєвид Європа не хоче референдуму (Закінчення) Україна продовжує роззброюватися (Закінчення) Не пийте воду з Дунаю У ШКОЛІ ВИБУХНУВ ГАЗ Нас стало менше ще на 400 тисяч... ЕКОНОМІЧНИЙ ПОСТУП край Чергова зміна вивіски на МГЗ? Маленькі дефекти великої програми (Закінчення) СВІТ ПОСТУП У СВІТ СВІТоогляд Гайдер налякав Канаду Літак знищив 200 автомобілів Мільйон за злодіїв КОНСУЛЯТ У ПОСТУПІ До побачення, Коновроцькі! Україна чекатиме на нього в ранзі посла АРТ-ПОСТУП У СВІТ АРТ-СВІТ “Божественна комедія” у Web-версії Labour of love VICTOR HUGO Тіна Арена – нова Есмеральда ЛЕГЕНДИ ПОСТУПУ Записки пройдисвіта АВТО-ПОСТУП Розвізний автомобіль Daimler-Chrysler Що нового на “АвтоЗАЗ – Daewoo” Нові американські джипи СПОРТ-ПОСТУП Сергій Лапінський повертається на львівський ринг Iван Федоренко: дубль два БК “Київ” закрiплюється вгорi таблицi СПОРТ-БЛІЦ ПОСТ-SCRIPTUM КАЛЕНДАР Блискуче диво гороскоп

 

ЛЕГЕНДИ ПОСТУПУ

СТОРІНКА 9

№ 31 (475), п"ятниця 18 лютого 2000 року

Записки пройдисвіта
Юрій ВИННИЧУК

Продовження

У “Кентаврі” ми просиділи до вечора і добряче зголодніли, а що час був зустрічатися з поляком, то разом подалися до готелю “Львів”. Уже здалеку ми помітили знайомий ГАЗик, який стояв проти входу в ресторан.
– Засідка, – сказав Тенгіз. – Дівчатка, йдіть у ресторан, займіть столик і замовте нам що-небудь на свій смак. А ми ще одну маленьку справу маємо в готелі.
– Нічого собі! – здивувалася Наталя. – Ми замовимо, а ви не прийдете.
– Ображаєш, начальнику! На, – і Тенгіз вручив їй п’ятдесят “крабів”.
– Ну, це інша річ.
Ми з байдужим виглядом продефілювали біля міліціонерів і зайшли в готель. Поляк на нас уже чекав. Номер його був завалений товаром. Окрім джинсів, джинсових сорочок і спідничок різних кольорів, були ще і светри, колготи, хустини. Весь цей турецький “самопал” пишався ярликами відомих фірм, але був для нас вигідний, бо коштував дешево, а що призначався для рагулів, котрі на фірмових речах не тямили, то навар передбачався суттєвий.
Ми хутко добили торгу, і Тенгіз навіть викупив у поляків дві велетенські торби, які ми вщерть натовкли шматами.
– Мусим наш гішефт обмити, – сказав поляк, ставлячи на стіл пляшку “Житньої”.
Ми випили, та наші чола від цього не прояснилися, – нас мучила думка, як це все добро тепер винести з готелю до авта.
– Що будемо робити? – спитав я Тенгіза. – Вони ж нас відразу засічуть.
– У вас проблеми? – поцікавився поляк.
– Біля входу стоїть той самий міліцейський ГАЗик, який за нами їхав. З торбами ми не можемо ніяк з’явитися.
– Якщо хочете, можете лишити в мене. А поки що підемо до ресторації. Не вічно ж він там стоятиме. Хоча... стривайте... коли ми сюди вселялися, якраз із вивільнених номерів виносили брудну постіль і спускали віндою вниз. Там унизу є пральня і мусить бути чорний вхід.
– Справді! Як ми раніше не здогадалися?
Ми попрощалися з поляком, вийшли в коридор і спустилися ліфтом униз. Тенгіз хутко виловив портьє, дав йому десятку і попросив вивести нас через пральню. Так нам вдалося непоміченими покинути готель, занести речі до авта і поставити його на платну стоянку.
Повертаючись до ресторану, помітили ошелешені погляди міліціонерів. Вони бачили, як ми входили, та не бачили, як виходили. Тепер у них з’явилася цікава тема для обговорення.
Дівчата, відчувши шару, вкрили закусками цілий стіл.
– Де ви пропадали? – завуркотіли вони підхмеленими голосами. – Нас уже тут почали знімати.
– Скільки давали? – поцікавився я.
– Що за жарти?
– Я просто хотів сказати, що даю на карбованця більше.
– Йди в баню.
– Подарунок! – сказав Тенгіз і простягнув їм по дезодоранту.
У нагороду нам дісталися цьомчики, та ситий любов’ю не будеш, і ми взялися наминати.
Наталя, здавалося, вже змирилася з тим, що переїзд до Югославії з технічних причин не відбудеться, і зосередилася на сині “міністра”.
Я помітив, що попри наш столик уже кілька разів пройшовся якийсь хлопець, і кожного разу він уважно обстежував нас.
– Ти помітив? – штурхнув я Тенгіза.
– Ну і що? – стенув той плечима.
– Не знаю. Мені здається, що він нами цікавиться.
У цю саму хвилю хлопець знову пройшов повз нас і ледь помітним рухом кинув недопалок цигарки в Тенгізів келих. Ми не відразу второпали, що сталося.
– Ой! – зойкнула Наталя.
– Ах сука! – спалахнув мій кумпель і зірвався з місця.
Хлопець тим часом уже покидав залу ресторану. Грузин зірвався з-за столу і рвонув навздогін. Хвильку повагавшись, я вчинив те саме. Так за тим хлопцем ми і вилетіли з ресторану, але тільки для того, щоб умить опинитися в оточенні трьох збуїв.
О-о-ой, подумалося мені, здається, нас будуть бити. Про всяк випадок я втягнув живота і зціпив зуби, щоби не повилітали. Тенгіз опустив праву руку в кишеню, де у нього лежав самовикидний ножик.
Раптом у темряві пролунав чийсь знайомий голос:
– Це вони, забирайте.
Кому цей голос належав, я згадати не міг. Нас повели попід руки через дорогу, і на всі наші смикання та запитання відповідали мовчанкою. Пройшовши метрів сто, опинилися перед дверима з табличкою “Міліція”. Мені відразу відлягло від серця, і я розціпив зуби.
– Що таке? Куди ви нас ведете? Що ми зробили?
Нас заштовхали всередину. У кімнаті за столом сидів капітан і читав газету. З-за спини знову пролунав знайомий голос:
– Попалися голубчики.
Я озирнувся й упізнав одного з тих міліціонерів, котрі патрулювали трасу. Був рудий і з червоним обличчям. Капітан ковзнув по нас поглядом сповненим глибокого смутку.
– Сідайте.
– Які до нас претензії? – спитав Тенгіз.
Капітан усміхнувся.
– Де товар?
– Який товар?
– Таваріщ нє по-онял, – похитав головою і подивився на мене:
– Може, ти скажеш, де товар?
– Та я в очі не бачив ніякого товару.
– От інтересно! Коли поляки вигружалися зі своєї машини, ми за ними наблюдали. Там було дві величезні торби, набиті як камінь. А коли ми недавно завітали до їхнього номера, торби зникли. В ресторан вони спустилися з порожніми руками.
– То ви побували в номері за їхньої відсутності? – спитав Тенгіз.
– Робота у нас така.
– Вони, товариш капітан, – устрягнув рудий, – зайшли в готель рівно в шість ноль-ноль, а в шість пятдесят дві зайшли в ресторан. То їсть другий раз. А вхід із готелю в ресторан перекритий. І я не поняв, коли вони між першим і другим разами виходили. І Коля не поняв. Хотя ми безвилазно в машині сиділи і проізводили наблюдєніє. Коля – свідок. Не виходили вони з ресторану.
– От яка загадка! – зловісно усміхнувся капітан. – Но ми її розв’яжем. Бля буду, коли ні. Так шо давайте: добровільне зізнання пом’якшить вину.
– А в чому нам зізнаватися? Ми сиділи в ресторані, потім вийшли зателефонувати по міжміському. ГАЗика не було. А коли верталися, ГАЗик знову стояв, – сказав Тенгіз.
– Ах ти ж гавно! – обурився рудий.
– Ви шо, кудись відлучались? – спитав капітан.
– Куди там! Стояли як прокляті! Він же вас на понти бере! Коля, скажи!
– Стояли ми, – буркнув Коля і хруснув товстими пальцями.
– Добре, – кивнув капітан. – Тоді, як казав Ілліч, підем другім путьом. Де ваша машина?
– На стоянці. Тут недалеко, – відказав Тенгіз, і я вирішив, що він збожеволів.
Капітан підвівся з крісла:
– Ну що ж, пішли подивимось.
Але в голосі його вже не було такої твердості, як перед тим. Я подумав: ну, все, нам капець. Це ж треба зв’язатися з таким ідіотом. Навіщо він сказав, де машина?
Ми вийшли на вулицю, та нас уже не вели попід руки, а на стоянці взагалі пустили вперед. Тьмяне світло ліхтарів лише злегка освітлювало стоянку. Я подумав, що можна було би шмигонути в сутінках межи авта, але змірявши оком металеву загорожу, зрозумів, що тікати безглуздо. Тим часом Тенгіз підійшов до авта, хвильку подзвенів ключами, відімкнув салон і багажник і з переможним виглядом подивився на міліцію. Я не вірив своїм очам. По торбах ані сліду.
Не вірили очам і міліціонери. Вони запихали голови в салон, матюкались і навіть принюхувалися.
– Товар був! – кипів від люті рудий. – Шоб я здох. Чуєте запах?
– Да-а, був... Був, та загув... Дезодоранти, мать його.
– А по-моєму мило, – засумнівався рудий.
– Пердило! – буркнув, випростовуючись, капітан. – Коли вони виходили ви не бачили, коли товар зник, тоже не бачили! Та на хріна мені така робота?
Він повернувся і, втягнувши голову у плечі, посунув у відділок.
– Нічого, – прохрипів рудий, – ми ще вас підловимо.
Коля тільки хруснув пальцями і виплюнув недопалок. Коли вони відійшли, Тенгіз затраснув дверцята і сказав:
– А міг ключик і не підійти.
– Який ключик?
– Ось цей. Універсальний. Гарантія – п’ятдесят на п’ятдесят.
Тут тільки до мене почало доходити, яку аферу прокрутив Тенгіз. Це була не наша машина, а така ж “Волга”. Ніколи не відзначаючись уважністю, я і цього разу не помітив особливих відмінностей, кинулися вони в очі щойно зараз.
– Ну, ти даєш! – вжахнувся я. – А якби ключик підвів?
– Навіть не хочу думати. П’ятдесят на п’ятдесят.
– А якби подібної “Волги” не виявилося?
– Ха! Я ж її відразу помітив, коли ми авто ставили на стоянку. Ще подумав – ти диви! Копія! Ну, а в ментярні у нас усе одно іншого виходу не було. Та не гаймо часу. Треба вшиватися звідси.
– Ти хочеш їхати?
– Ясно. Вони можуть вернутися, – я товар так не лишу.
Ми сіли в авто і покинули стоянку.
– А як же дівчата?
– От чорт! Може, ти їх привезеш до мене? Візьми ось гроші, купите кіру і валіть до мене.
Ресторан вирував у танці. Дівчата сиділи за столом. Але не самі, а з якимось жевжиком. При моїй появі він покинув їх і пересів за сусідній столик до таких самих дебілів, як і сам.
– Скільки заробили за цей час?
– Перестань ці свої жарти? – відмахнулася Наталя. – А де грузин?
– Чекає на нас.
– Надворі, чи що?
– Ні, вдома. Він мусив негайно поїхати додому, – хтось там йому повинен телефонувати.
– І ти думаєш, ми поїдем до нього? За кого ти нас маєш?
– Зозулько, – погладив я її по волоссі, – мені вже ти можеш клюски на вуха не вішати.
– Ви що, знали одне одного? – спитала Іра.
– Львів – велике село. Тут усі всіх знають. А ми так тільки – з видження.
Наталя зміряла мене зневажливим поглядом і цвиркнула:
– Та чого там з видження, – приставав колись у трамваї.
Я розсміявся і, пригорнувши Ірчика, сказав:
– Ну що, допиваєм шампанюру – і гайда?
– А це недалеко? – несміливо поцікавилась Іра.
– На таксі десять хвилин.
– А мене вже навіть не питають, – буркнула Наталя.
– Я розцінив твоє мовчання як згоду, драга моя моміче.
– Сумніваюся, чи я ще колись у житті зустріну більшого негідника за тебе.
– Ви щось від мене приховуєте, – занервувала Іра. – Що він тобі зробив?
– Справді, що? – стенув я плечима. – З дитиною не кидав, гаманця не крав.
– Ні, я бачу, щось між вами було, – Іра аж розчервонілася від хвилювання.
– Та не було, – пригорнув я її знову, – вона мене просто сплутала з одним “югом”.
– З яким “югом”?
– Та мудаком. Але я з ним нічого спільного не маю. Наталю, не дуйся. Я буду намагатися тобі його не нагадувати.
Я розрахувався з офіціянтом, і ми вже було рушили, але тут підбіг до нас той самий жевжик, котрий сидів у них за столом.
– Дівчатка! Ви що, вже йдете? А можна з вами?
– Ні, ми зайняті.
– Чувак, – сказав він мені, – відпусти дівчаток.
– Знаєш, це дуже дорогі дівчата.
Ми з жевжиком відстали на кілька кроків, і я спитав:
– А ти на що розраховував?
– Ну як? За стіл!
– Не той калібр.
– Вони що, валютні?
– А ти думав! Так що чимай граби.
Ми потисли руки, і я наздогнав дівчат.

Продовження читайте щоп’ятниці