UKRAINEWSTAND Home - NEWS - Weather - Biz - Sports - Press - Calendar - Classifieds   УКРАІНОВИНИ Home - НОВИНИ - Погода - Ділове - Спорт - Прес - Календар - Оголошення ADVERTISEMENT LvivArt.com

[ <<< INDEX ]

POSTUP - ПОСТУП № 30 (474), четвер 17 лютого 2000 року ПЕРША СТОРІНКА Суслов признався Повії страждають через Інтернет референдуму може і не бути у львові нова Висока вакансія Мільярди доларів, що “пахнуть” ПОСТУП У ЛЬВОВІ Кілька слів “Кінескопівці” отримали шанс Корупцію без консолідації не здолати В ЗУКБ змінено голову правління Свій до свого Собор у Львівській духовній семінарії НАША СТОЛИЦЯ Деколи міліція буває милосердною Останнім звітував Шевченківський Податківці потребують довіри Голі-босі, а до весни недалеко АРХІВАРІУС: Про що писали газети... ПОСТУП З КРАЮ краєвид Тарифи підніматимуть на законних підставах референдуму може й не бути (Закінчення) Виборців уже ділять “Вибори Президента України – 1999 рік” ЧИНОВНИКИ ВИВЧАТИМУТЬ НАЦБЕЗПЕКУ сто і одна тисяча маленьких волоцюг ЕКОНОМІЧНИЙ ПОСТУП край Суслов у всьому признався Financial Times використала надісланий звіт слідчої комісії ВР (Продовження) Великі надії Східної Європи СВІТ ПОСТУП У СВІТ СВІТоогляд Шойблє звільняє дорогу для “нового початку” Північна Ірландія у безвиході Повії страждають через Інтернет (Закінчення) Папа домовився з Арафатом Росія та НАТО відновили співпрацю СПОРТ- ПОСТУП 12 уроків тенісу Шевченко – Ребров: знову разом? До матчу “Динамо” – “Русенборг” залишилося 12 днiв СПОРТ-БЛІЦ ПОСТ-SCRIPTUM календар гороскоп Темношкірий “Оскар” ПОСТУП РЕВЮ плин часу Вищий клас ПОСТУП ІЗ ПРОДОВЖЕННЯМ Майстер і Маргарита - Транспозиція у Львів (Продовження) РЕЛЯКС ПОСТУПУ Доктор Мертенз. Війна з аристократією Мілітарна мода і субкультура Клуб комісара Бонця: Смерть уві сні ЛЬВІВСЬКІ ОБСЕРВАЦІЇ ЗА ВІЛЬНУ УКРАЇНУ Листи ХА-ХА! ПОП-АРТ-ПОСТУП поп-арт діти МОДА Розцвіла буйно малина... Нові вибрики Аланіс Ді Капріо купається у щасті НОВИНИ ПОП-АРТУ НОСТАЛЬГІЯ Закони моря Одного дня ми зупиняємось АФІША ЛЯЛЬКА

 

НОСТАЛЬГІЯ

СТОРІНКА 14

№ 30 (474), четвер 17 лютого 2000 року

Закони моря
МАЙКЛ

Вони трималися три дні. Рівно три дні вони були красиві, блискучі й віддавали електротехнічною міддю. Та прийшов четвертий день – і вони розлетілися по всій кімнаті з протяжним скрипом. Заклепки. На джинсах. “Справжніх американських джинсах “Левіс”. Години дві він визбирував їх під ліжками. Заклепки. Потім плакав і проклинав той день, коли в парку якийсь Франек сказав: “Справжні “Левіс”, чловєку”.

– Фігня, – сказав тоді Вася Циркуль. – На помилках вчаться. Навіть не зовсім розумні люди, Курка. Викинь “пальонки”. Я продам тобі свої оригінальні. Старі “Лі”.

Баняки мускулатури на руках, загорілий торс, джинси на ногах. Кольоровий плакат “Рембо ІІІ” на стіні. Босий. Віталік Курка хотів бути таким. Спав і бачив свій рельєфний торс. Джинси. Руки, як на скульптурі “Дівчина з веслом”. Погляд, що може зупинити бронепоїзд.

У джинсах, голий торс, він ставав перед дзеркалом, відчиняв вікно, брав у руки пудові гирі й намагався махнути ними. Не виходило. І так щодня. Намагався. Найкращий спортсмен другого поверху та кімнати 113, Курка вірив: культуризм – це як спорт, а бойовик – це як фільм. Майже. І не було в тім його вини, бо народився і виріс Курка в місті, якого не було навіть на американських військових картах. Районний центр, помилка природи та географів. Споруджений за економічного розквіту совдепії нормальними, традиційно тверезими будівельниками. Просто, страшно і функціонально. Без викрутасів. Ніяких кривих ліній і гострих кутів. Прямі кути. Головна вулиця – Леніна, бічна – Маркса, об’їзна – Щорса. Все. Інших вулиць не було. Будинки  поштукатурені в церемоніальний жалобний сірий колір. Райком – у центрі, три школи – на околицях, літній кінотеатр – у парку. Цвинтар, швейна фабрика та стадіон – за об’їзною. З пам’ятників – бронзовий Ленін перед райкомом і Крупська на коні, в гіпсі, перед райвідділом міліції. З осередків культури – спортінтернат і руїни православної церкви. Люди прості й нехитрі. Зайняті переважно пошуком хліба насущного, слабо цікавилися новинами моди та проблемами молоді. Де, питається, Віталік Курка міг бачити, як виглядають справжні джинси “Левіс”? У кіно? Літній кінотеатр “Спогад” і вічний хіт сезону – індійський фільм “Месник”. Поташ. Його самопальні джинси так і виглядали здалеку, як у кіно. Майже справжні.

Гуртожиток Політеху став для Курки місцем великих душевних потрясінь. З першого ж дня. Люди з різкими рухами. Якісь крики дивного сленгу. Одяг небачених кроїв. Затишок, схованка холодних коротких днів. Живі коридори. Вічний перетяг. Кухонний чад етнічних кухонь, швидкозавареної кави, викурених сигарет і сильних, мелодійних матюків іспанською. Повітря напоєне неспокоєм, тривогою і тихою панікою. Важкі іспити. Пророчі слова декана, кинуті на прощання: “Жильці міняються, але кімната 113 – найгірша на поверсі”. Фатальна зустріч із коменданткою.

– Вітаю, місце для проживання тобі надали в “легендарній 113-й кімнаті. Тішся.

– Дякую.

– Ти в танку горів?

– Нє.

– Будеш. У 113-й, – пообіцяла йому комендантка – Віра Абрамівна Саммервінт, жінка бальзаківського віку, життя якої не склалося після того, як її чоловік утік, а син пішов не тією дорогою і сів за грати. На 10 років.

113-у населяли монголи, випускники “нульовки”, кубинці та люди, котрі пройшли “школу життя” – армію. Гості кімнати – дами без комплексів, гуртожитські та місцеві алкоголіки, фарцівники, плюс якісь люди з вулиці – ставили пиво, і їх пускали у 113-у через вікно. Вона була на першому поверсі. Навіть вільне місце для Курки знайшлося тільки після того, як мадяр Полі Рагоцці наполовину зарізав якогось відомого хулігана з Привокзальної. Того зашили в моргу, а Полі Рогоцці депортували. Назад у Дебрецен.

Не встиг іще Віталік Курка викласти свої манатки на вільний матрац Полі Рагоцці, як серйозні люди з кімнати 113 відірвалися на секунду від карт і запитали:

– Бульбу будеш їсти?

Їсти Курка хотів уже годин вісім.

Вони кивнули у бік шафи:

– Бери ніж і чисти.

Це була помилка. Чистити довелося піввідра. Довго-довго. Їсти мало п’ятеро студентів. Голодних і нервових. Пательня була – ніби ноцник для слона. Велика. Процес був організований, як конвеєр на заводі Форда.
Зразково. Кожен виконував свою вузьку функцію. Один чистив, другий  мив, третій різав, четвертий смажив, п’ятий стеріг і бігав позичати хліб, сіль і перець. Гра в карти не переривалася. Минуло багато тягучих годин, поки закінчилася гра, а пательня постала на табуретці. У центрі кімнати. На столі були карти. І сіли люди довкола з вилками, ножами та ложками, і залітало це все в повітрі, й за хвилину нічого не стало. Курка з останніх сил одним ривком устиг зачерпнути останні крихти. І помітив краєм ока, що всі вже перестали їсти і дивляться на нього пильно й уважно. “Цікаво, що тепер ця банда придумає?” – ледве встиг він подумати.

– Ти миєш посуд.

– За що?

– Закони моря.

– Яке море, які закони? Тут навіть річки немає.

– Ти не поняв. Морський закон: хто останній їсть, той миє посуд. Ти не знав?

– Нє.

– Тепер будеш знати, – сказали квартиранти 113-ї і сіли грати в карти.

Віталік Курка бачити моря не міг. З його балкона було видно трубу швейної фабрики та стадіон. Море, багато моря і навіть цілі чотири океани він бачив на карті світу, яка висіла в нього на дверях туалету. Зсередини.

– Ти і так там стирчиш годинами. Може, хоч географію вивчиш, – пояснив його троюрідний вуйко по мамі, вчитель фізкультури та географії у спортінтернаті. Карту світу Курка вивчив напам’ять. З законами моря було гірше. Не було такої літератури. Не існувало карт. Не було такого вчителя.

– Фігня, – сказав тоді Вася Циркуль, продаючи йому свої старі “Лі” за смішну ціну.

– На помилках вчаться. Навіть не зовсім розумні люди, Курка.

Ми старіємо й одного дня, зупинившись, аби перевести подих, зібратися з силамии і перейтися коридорами пам’яті, згадуючи своє, здивовано помічаємо, що наші діти вже виросли. І стали такі, як ми. Дорослі. Майже такі самі, як ми в молодості. Нарвані й нахабні. Самовпевнені, самозакохані й наївні. З вірою в те, що попереду чекає велике майбутнє. І що ми відіграємо в ньому не останню роль. Римейки з нас самих. Тільки трохи інші. Вони знають ніби краще. Особливо іноземні мови. Ніби більше. Непотрібних знань. У них є сателітарне телебачення. У них є Інтернет і МТV. У них є свобода інформаційного вибору. У нас не було.

Ми поспішаємо, ми крутимось, але одного дня, зупинившись і прислухавшись до музики, яку слухають вони, наші діти, розуміємо: це вже було. Колись. Точно. Фантастика. Майже як тоді, коли ми були молоді, юні і слухали цю музику – АВВА. Ми танцювали під неї. Її було так мало. Неймовірно мало. Ми чекали на кінець передачі “Міжнародна панорама”. Наприкінці, на прохання молодих глядачів, п’ять хвилин крутили групи протесту: Smokey, Bony M і їх – АВВА.

Потім, серед ночі, ближче до ранку, після новорічного “Огонька”, переборюючи сон, ми чекали, коли нам закрутять “Мелодії та ритми зарубіжної естради”. Там знову були вони. Шведська четвірка. Годинний фільм про них. Не кліп, а фільм. Вони могли це. І звучали вони набагато краще, ніж тепер. Виконували її, свою музику, в мільярд разів краще, ніж усі нафаршировані продюсерами й іміджмейкерами акуратні дітлахи. Яке все-таки недалеке видовище дивляться наші діти по МТV. Думаємо ми. Прогресу в популярній музиці не відбулось. І помиляємося. Ці програми роблять наші ровесники. Для наших дітей.

Одного дня ми зупиняємось, аби перевести подих і поглянути в очі вічності. Ми беремо з полиці сімейний альбом і намагаємося знайти себе на чорно-білій фотографії. Школа. Збір металолому. Інститут і день студента... Ми зупиняємось, аби пригадати, якими були, і беремо з полички нашу стару улюблену книжку, і читаємо. Ми хочемо повернутись у дитинство. Ми поспішаємо. У минуле. Ми стомились у теперішньому. Колишні інженери в ролі продавців на вуличних ятках. Швеї, спекулянти і школярі у школі виживання.

Одного дня ми зупиняємося: нам набридло бігати і крутитися. Ми купуємо Green card і сідаємо в літаки.
Еміграція.

Час, межа, яку відчувають уже навіть комп’ютери. Та не ми. Ми крутимося на чотирьох роботах і намагаємося перегнати інфляцію. Даремно. Ми старіємо. Надто швидко. Надто швидко рухаються час і техніка, наближаючи нас – ні, не до кінця – до великого перепочинку. Туди, де ходять ангели і падають стіни пам’яті.