BRAMA
  UKRAINEWSTAND
Home - NEWS - Weather - Biz - Sports - Press - Calendar - Classifieds

  УКРАІНОВИНИ
Home - НОВИНИ - Погода - Ділове - Спорт - Прес - Календар - Оголошення
buy visitors



[BRAMA Client Websites]
Поступ лоґо, Postup logo

[ <<< INDEX ]

POSTUP - ПОСТУП
№ 30 (474), четвер
17 лютого 2000 року


  1. ПЕРША СТОРІНКА
    • Суслов признався
    • Повії страждають через Інтернет
    • референдуму може і не бути
    • у львові нова Висока вакансія
    • Мільярди доларів, що “пахнуть”
  2. ПОСТУП У ЛЬВОВІ
    • Кілька слів
    • “Кінескопівці” отримали шанс
    • Корупцію без консолідації не здолати
    • В ЗУКБ змінено голову правління
    • Свій до свого
    • Собор у Львівській духовній семінарії
  3. НАША СТОЛИЦЯ
    • Деколи міліція буває милосердною
    • Останнім звітував Шевченківський
    • Податківці потребують довіри
    • Голі-босі, а до весни недалеко
    • АРХІВАРІУС: Про що писали газети...
  4. ПОСТУП З КРАЮ
    • краєвид
    • Тарифи підніматимуть на законних підставах
    • референдуму може й не бути (Закінчення)
    • Виборців уже ділять
    • “Вибори Президента України – 1999 рік”
    • ЧИНОВНИКИ ВИВЧАТИМУТЬ НАЦБЕЗПЕКУ
    • сто і одна тисяча маленьких волоцюг
  5. ЕКОНОМІЧНИЙ ПОСТУП
    • край
    • Суслов у всьому признався Financial Times використала надісланий звіт слідчої комісії ВР (Продовження)
    • Великі надії Східної Європи
    • СВІТ
  6. ПОСТУП У СВІТ
    • СВІТоогляд
    • Шойблє звільняє дорогу для “нового початку”
    • Північна Ірландія у безвиході
    • Повії страждають через Інтернет (Закінчення)
    • Папа домовився з Арафатом
    • Росія та НАТО відновили співпрацю
  7. СПОРТ- ПОСТУП
    • 12 уроків тенісу
    • Шевченко – Ребров: знову разом?
    • До матчу “Динамо” – “Русенборг” залишилося 12 днiв
    • СПОРТ-БЛІЦ
  8. ПОСТ-SCRIPTUM
    • календар
    • гороскоп
    • Темношкірий “Оскар”
  9. ПОСТУП РЕВЮ
    • плин часу
    • Вищий клас
  10. ПОСТУП ІЗ ПРОДОВЖЕННЯМ
    • Майстер і Маргарита - Транспозиція у Львів (Продовження)
  11. РЕЛЯКС ПОСТУПУ
    • Доктор Мертенз. Війна з аристократією
    • Мілітарна мода і субкультура
    • Клуб комісара Бонця: Смерть уві сні
  12. ЛЬВІВСЬКІ ОБСЕРВАЦІЇ
    • ЗА ВІЛЬНУ УКРАЇНУ
    • Листи
    • ХА-ХА!
  13. ПОП-АРТ-ПОСТУП
    • поп-арт діти
    • МОДА
    • Розцвіла буйно малина...
    • Нові вибрики Аланіс
    • Ді Капріо купається у щасті
    • НОВИНИ ПОП-АРТУ
  14. НОСТАЛЬГІЯ
    • Закони моря
    • Одного дня ми зупиняємось
  15. АФІША
    • ЛЯЛЬКА
pp_30_10  
 ПОСТУП ІЗ ПРОДОВЖЕННЯМ
СТОРІНКА 10
№ 30 (474), четвер
17 лютого 2000 року

Майстер і Маргарита
Транспозиція у Львів
ФО.-ПА. Михайла БУЛГАКОВА

Продовження

Розділ 9
НЕХОРОШИЙ ОСОБНЯК

Якби наступного ранку після наших подій Степанові Лиходію сказали так: “Стефчику! Шановний, ти приїхав, і якщо зараз же не встанеш з ліжка, то тебе до нього пришиють!” – Степан відповів би іпохондричним тихим тоном: “Стріляйте, вішайте, робіть зо мною, що хочете, але я не встану”.

Та й яке там вставання, – йому здавалось, що світ Божий перевернувся догори ногами, і якщо він зробить хоча б один порух, то серце його виплигне з грудей, печінка розтріскається, а нирки зморщаться назавжди. В голові його гуло, під повіками блудили жовто-зелені підкови, і на додачу нудило та роз’їдало душу бридотне жало меланхолії.

Степан всіляко намагався пригадати вчорашній вечір, але, крім якихось безглуздих пліток, тяганини з комісями, дрібних справ і декількох офіційних розмов, чим заповнювався кожен його день, притомність йому нічого не підказувала. Здається, під вечір він зателефонував додому і попередив, що затримається, ймовірно, до ранку на важливій нараді, а далі... Мабуть, він знову напився, і його потягнуло “на дівок”, в чому він на людях, на посаді і навіть серед близьких не зізнався б таки справді під карою смерті.

І все ж, Степан доклав усіх зусиль, аби з’ясувати принаймні найголовніше. Він розліпив закапарені очі, і навколо прорізалися якісь предмети. Він упізнав бароковий столик (офіційний подарунок від музею меблів) і зрозумів, що лежить навзнак на дивані у своєму новому особняку, що він один-однісінький, і йому від цього особливо гидко. Степан застогнав і простягнув руку, аби знайти телефонну трубку.

Внесемо ясність. Степан Лиходій, дуже поважна особа в місті, отямився в будинку, який він готував для себе, пів-на-пів з покійним Михайлом Глюком, для гідного проживання в разі якщо його кар’єра зазнає неочікуваних зигзагів. А що було це можливо, то хто б у цьому сумнівався!?

Слід сказати, що будинок цей (точніше, велика стара вілла), що числився за номером 11 на вулиці Шота Руставелі, мав невеселу, ба навіть дивну репутацію. Колись у ньому, розташованому в глибині на пагорбі і прихованому від вулиць та галасливого базару на Стрийському перехресті похилими дубами та каштанами, весело гомоніла і бавилась дітвора, і був тут затишний дитячий садок. Однак, коли часи змінились на краще, садок не втримався, прекрасний будинок почав порожніти. Спочатку позникали двері та віконні рами, далі – розкішні паркет і пічкові кахлі, відтак в будинку оселились кажани та підозрілі типи. Декілька разів місцеві мешканці, котрі вигулювали тут собак, бачили, як до будинку під’їжджали якісь “круті”, проте, чого вони шукали чи з ким тут мали справу, було незрозуміло. Щоправда, двірничка Василина розпустила чутки, що після відвідин будинку №11 “поважним панством” з нього на деякий час зникали приблуди, а туди раз за разом по ночах заганяли якісь мішки та мішечки, яких потім не могли знайти навіть “купитенті” органи.

Чи варто згадувати, що крутились тут і “участковий”, ЖЕКмани, та заради чого, навіть всезнаюча Василина не могла, а може, й не наважувалася сказати.

Отак про будинок та перипетії навколо нього почали складати усілякі легенди, немовбито, наприклад, хтось із поважних вельмож (чи не сам навіть Степан Лиходій) підіслав туди “випадкових” людей, котрі серед дня, анітрохи не соромлячись публіки, почали роздовбувати стіни тильної частини будинку, акуратно складати видобуту цеглу та вивозити її на очах у всього чесного люду.

Схаменулися лише тоді, коли півстіни вже не стало і хтось здогадався (подейкють, щоправда, що і це були ті ж самі вельможі) “настукати” у львівські газети. Понаїхали журналісти, і зчинився в пресі скандал, мовляв, руйнують знахабніло та безкарно найкращі екземпляри культури під носом у ЮНЕСКО, і будинок, як з’ясувалося, був неабиякий, а за свідченням фахівців, чи не найславетніший серед усіх вілл, збудованих у свій час тим самим Bauhaus’ом. Звісно, все це виявилось перебільшенням, міський департамент гуманітарної культури спростував фальсифікацію і вміло пояснив публіці, що до чого.

Та як би там не було, але всі оці плітки й легенди врешті-решт спонукали громадськість стати на захист нещасного будинку і проголосити про негайний його порятунок. Звісно, можновладці міста відсиджуватись та відмовчуватись далі були вже не в змозі, а в когорті тих, хто жадав рятувати гинучий будинок, першими та найменш корисливими виявились Степан Лиходій та безталанний Михайло Глюк.

Що і як воно було в коридорах влади, нікого й не цікавило, проте будинок ухвалили відновити, а що виявилось це, як переказують, нікому не під силу, то й віддали його за “дякую” нашим героям. Звістка про патріотичний їх вчинок облетіла місто через тих же журналістів, і було вирішено підтримати сміливих шанувальників архітектури міста: будинок віддали не просто так, а під особливий патронат Степана Лиходія, що й було публічно проголошено і на що з превеликим ентузіазмом надано спеціальні кошти, річ ясна, з міського бюджету.

То що ж було їм робити? Працювати, працювати і ще раз працювати, аби особняк на Руставелі під №11 ожив знову. І він ожив. Щоправда, не в первозданній красі, а значно розкішнішим, добудованим флігелями, колонами на зразок чи то циганських, чи то поміщицьких садиб і ще чимось незрозумілим, тож про збереження його вроди довелося забути. Особняк, отож, налаштувався на тихе та скромне життя двох дружніх сімейств. Залишалось довершити дрібниці: загородити територію і про всяк випадок запросити охорону, аби нікому не спадало на думку нівечити архітектурну перлину міста, а відтак діждатись, коли громадськість попросить наших героїв прийняти спасенну будівлю у скромний подарунок від міста. Та поки цього ще не відбулось, то Степан Лиходій і Михайло Глюк навідувались у свої справедливо присвоєні апартаменти лише тоді, коли поважні наради затягувались далеко за північ...

Отож, Степан застогнав. Він хотів зателефонувати своєму довіреному лікареві (і принагідно товаришеві), аби той приїхав перший і дав йому якісь заспокійливі та серцеві. Він поглянув на годинник і зрозумів, що його водій Криштоф, а простіше – Хризьо буде тут з хвилини на хвилину, і йому доведеться, як завше, плестись у свій кабінет з роєм невеселих думок та страхів про свої численні болячки і негідну поведінку, замість того аби ступати на очах у всіх підлеглих гідним патриціанським кроком, про що він мріяв завжди, ще з дитинства, і що досі йому ніяк не вдавалось. Він спробував прислухатись: може, за стіною, де була спальня Глюка, чути якийсь рух? Але ні, в будинку стояла повна тиша. Рух, що так придався б йому для підтримки і наснаги, озивався навколо нього лише глухою стіною.

Покрутивши пальцями ніг, Степан здогадався, що лежить у шкарпетках, непевною рукою провів вздовж стегна, аби визначити, в штанах він чи ні, і не визначив. Врешті-решт, оговтавшись, він усвідомив, що підтримки очікувати нізвідки, вирішив встати, яких би нелюдських зусиль це йому не коштувало.

Він поклигав у ванну, маючи на меті облитися холодною водою, та по дорозі, в широкому коридорі, що виводив до спільного з Глюковою половиною ганку, наштовхнувся на дзеркало (теж, до речі, подарунок, як пліткують, із венеціанської колекції Борджіїв), а поряд з дзеркалом побачив невідомого громадянина, одягнутого суворо в чорне і в чорному старомодному капелюсі, яких нині не носять.

Степан подався назад, сів на диван і, як тільки міг, витріщив на незнайомого застелені іпохондричним і ще якимось новим, для нього незвичним страхом очі.

Мовчанку перервав цей незнайомий, промовивши низьким тяжким голосом з іноземним акцентом такі слова:

– Доброго ранку, якнайшановніший пане добродію Степане Васильовичу!

Настала пауза, після якої, здійснивши над собою велетенське зусилля, Степан пробелькотів:

– Ви що тут робите? – він здивувався, не впізнавши свого натренованого офіційного тону, і з наміром опанувати себе, додав чомусь зірваним на дискант голосом:

– Що вам треба?

Незнайомий привітно усміхнувся, вийняв великий золотий годинник з діамантовим трикутником на кришці, і звідти пролунав електронний голос, що сповіщав восьму годину.

– Восьма! – сказав неочікуваний гість. – І вже година минає, як я дочікуюсь вашого пробудження, оскільки вчора ви призначили бути у вас не далі як сьома. Ось я і є!

Степан знайшов біля дивану штани, промимрив:

– Пробачте... будь ласка... – натягнув їх, накинув сорочку і пересохлим голосом спитав:

– З ким маю честь?

Говорити йому було важко, бо досі пам’ять йому не відмовляла, а це, очевидно, був грізний симптом прихованої хвороби, яку Степан давно вистежував у себе.

– Як? Ви забули, хто я? – і незнайомий знову мило усміхнувся.

– Даруйте... – прохрипів Степан, відчуваючи, що вечірні ексцеси викреслили з пам’яті куди більше, ніж дозволено.

– Шановний Степане Васильовичу, – заговорив відвідувач співчутливо, – жодна хвороба, крім лукавства, вам не загрожує. Дотримуйтесь мудрого старого правила: подібне лікується подібним. Злукавте ще раз: добрий “Геннесі” з кавою та скромним сніданком – і ви повернете собі присутність духу та ясний розум.

Степан лише для чужих був стриманий і правдивий, а так, насправді, виріс хитрим і спритним інтриганом, і якою б забитою іпохондричними страхами не була його голова, збагнув, що застуканий у такому вигляді, він виграє, якщо не стане відпиратись.

– Щиро кажучи, – почав він, наче розмірковуючи вголос, – вчора ввечері я немало...

– Ані слова більше! – відповів візитер і від’їхав на кріслі до вікна.

Степан, у якого очі заокруглились, а вуса самі собою наїжачились і полізли в ніс, побачив під вікном на маленькому столику сервіровану дерев’яну тацю, а на ній – тонко нарізаний хліб, маслини і чорну паюсну ікру в кришталевих салатницях, мариновані білі гриби у вазочці і, нарешті, коньяк в приплюснутій карафці. Збоку, на підставці, підігрітий з дна чотирма чайними свічечками, парував з-під кришки глибокий таріль. Особливо вразило Степана те, що карафка з коньяком була акуратно загорнута знизу в серветку, а кавник запітнів, і це означало, що каву щойно приготували. Словом, все було так, що Степан, який міг би похвалитись – і хвалився – якнайвишуканішими прийняттями, не знайшов на столику жодної вади. Накрито було чисто, фахово і без зайвостей.

Незнайомий не дав Лиходієвому подиву розростися до розмірів хворобливої уяви, спритно налив коньяк і подав Степанові фужер.

– А ви? – знайшовся Лиходій.

– З превеликим задоволенням!

Степан обережно втягнув носом запах коньяку – зрозуміло чому, – надпив, а гість його одним махом проковтнув зміст свого фужера без будь-яких застережень, тут же налив собі ще і поставив карафку біля господаря. Степан, розкуштувавши ікру, якої, як виявилось, він досі і не зазнав як слід, заїджено процідив:

– А ви?.. То ж ви також, прошу до столу...

– О, сердечно вдячний, я коньяк не закушую ніколи, – відповів незнайомий і сам вдруге наповнив Степанові майже повний фужер. Відкрили таріль, – в ньому виявились гарячі мисливські ковбаски у цибулевому сосі.
Налили кави...

І ось меланхолія розтанула і відступила, почали зв’язуватись слова, та найголовніше, Степанові дещо повиринало з пам’яті.

А саме, що вчора після марудних засідань він з наближеними і вірними людьми подався (не будемо ані з’ясовувати, ані наполягати на уточненні, куди) на спецнараду. Пригадувалось навіть, як водій просився додому. Був ще там корисний і поважний пан з Києва, і невиховано було б не пити. Так, так, так! Ще, пригадується, годували шашликом і шинкою якогось пса... Лише от дама, яка відмовилась слухати про його грандіозні плани і шукала чогось на його тілі, залишилась нез’ясованою... Бог зна, хто вона... здається, на телебаченні працює, а може, й не там.

Вчорашній вечір, таким чином, помаленьку вимальовувався, але Степана тепер дедалі більше цікавив день нинішній і, зокрема, поява в його мало знаних кому апартаментах невідомого, та ще й з вишуканим сніданком і коньяком.  Ось що незле було б роз’яснити!

– Ну, що ж, сподіваюся, ви вже пригадали мене?

Але Степан лише ніяково усміхнувся і розвів руками.

– Ба! Та я відчуваю, що перед пиятикою ви вживали реланіум! Схаменіться, пане Лиходію! Хіба ж так можна знущатися з себе!?

– Я хотів би вас попросити, щоб це залишалось між нами, – запопадливо сказав Степан, а сам подумав: “Продали!”.

– О, що ви, що ви, безперечно! Однак за вашого довіреного доктора я б не поручився. Невже можна рекомендувати реланіум для сміливості перед жінками. Даруйте, але це поганий смак!

– А ви хіба знаєте мого доктора?

– Вчора в кабінеті у вас я побіжно бачив цього індивідуума, але достатньо було одного погляду на його фізіономію, щоб зрозуміти, що він сволота, підлабузник, аферист і дурисвіт. А крім того, у нього на чолі написано, що він ніякий не лікар, а лиш тягне з вас гроші і користь для себе.

– Гм... А й справді! – подумав Степан, вражений неабиякою точністю і проникливістю гостя, а ще більше тим, що він усе це підозрював, однак своєї недовіри ніяк не міг обґрунтувати. Проте Степан Лиходій заспокоїв себе, пригадавши, що підозрює він всіх і завжди, а іноді не вірить навіть і своєму власному “я”.

– Так, вчорашній день складався в сяку-таку мозаїку, проте неспокій не покидав особу пана Лиходія. Річ у тому, що в цьому вчорашньому дні зяяла преглибока чорна діра.  Передусім, проникнути в його кабінет було завдання не до снаги нікому за винятком, може, лиш найсильніших світу. Але ж таких було небагато, а інших Степан просто не визнавав за гідних його уваги. По-друге, якраз саме цього незнайомого в капелюсі, з вашої ласки, пан Лиходій в своєму кабінеті вчора аж ніяк не бачив.

– Професор етнопсихоаналізу і чорної магії Воланд, – вагомо заявив гість, добачаючи тяжкі роздуми Степана, і розповів усе по черзі.

Далі буде