BRAMA
  UKRAINEWSTAND
Home - NEWS - Weather - Biz - Sports - Press - Calendar - Classifieds

  УКРАІНОВИНИ
Home - НОВИНИ - Погода - Ділове - Спорт - Прес - Календар - Оголошення




[BRAMA Client Websites]
Поступ лоґо, Postup logo

[ <<< INDEX ]

POSTUP - ПОСТУП
№ 27 (471), субота-неділя
12-13 лютого 2000 року


  1. ПЕРША СТОРІНКА
    • весна закінчується БР-Р-Р!
    • 10 секунд після створення світу
    • МВФ знайшов кримінал
    • Розпочато сафарі на лівих
    • Сихів здобув автономію
    • День святого Валентина
  2. ПОСТУП У ЛЬВОВІ
    • Кілька слів
    • Скільки заробляє Василь Куйбіда?
    • Нововведення для львівських водіїв
    • Міжнародна зустріч правоохоронців у Львові
    • На Львівщині повінь потрохи вщухає
  3. НАША СТОЛИЦЯ
    • Їй позаздрив би й сам Остап Бендер!
    • Каналізаційний терор місцевих чиновників
    • архіваріус: Про що писали газети...
  4. ПОСТУП З КРАЮ
    • краєвид
    • Розпочато сафарі на лівих (Закінчення)
    • Шахтарі знову протестують
    • ЯКЩО ТИ вже ДЕПУТАТ – ТО ЦЕ НАДОВГО
    • Росії передадуть останні літаки
  5. ЕКОНОМІЧНИЙ ПОСТУП
    • край
    • МВФ знайшов кримінал
    • В Україні – перманентна криза
    • “Прання” грошей у Польщі
    • СВІТ
  6. ПОСТУП У СВІТ
    • СВІТоогляд
    • Втрата автономії невідворотна
    • Невже знову війна
    • Мечіяр прагне реваншу
    • 10 секунд після створення світу (Закінчення)
    • Курди припинили збройну боротьбу
  7. ПОСТУПІ СВ. ВАЛЕНТИНА
    • Вічне прагнення кохання
    • Я намалюю тобі цей день...
    • Зустріч
  8. ДИВНИЙ ПОСТУП
    • Фунікулером – на Високий Замок!
    • “Рейтинг” як своєрідний жарт
    • Провидчий дар Віктора Неборака
  9. ЦЕРКВА В ПОСТУПІ
    • Недільна проповідь отця Йосифа Міляна
    • Промова Святійшого Отця Івана Павла II до учасників
  10. АСОЦІАЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ У ПОСТУПІ
    • Рішення Других зборів Асоціації українських письменників – в життя!
    • Новинки від АУП
  11. СПОРТ-ПОСТУП
    • 12 уроків тенісу
    • Олексiй Цимбал хоче залишитися у Львові
    • До 25 березня підігріву не буде
    • Бронза, варта золота
  12. ПОСТ-SCRIPTUM
    • КАЛЕНДАР
    • Мадонна: Жінка й мати (Продовження)
    • Гороскоп
pp_27_8  
дивний  ПОСТУП
СТОРІНКА 8
№ 27 (471), субота-неділя 12-13 лютого 2000 року

Фунікулером – на Високий Замок!
ІСТОРИЧНІ ПРОХОДИ

“Відновлення міста почнемо із Замкової гори!” – оптимістично запевнив міський голова Василь Куйбіда у Палаці мистецтв на звіті про роботу Галицької районної адміністрації. І додав, що в 2000 році будуть продовжені відновлювальні роботи на Високому замку й у Стрийському парку. Для тих, кому цікаво довідатися, що це означає, він уточнив, що йдеться про “відновлення мурів фортифікаційних споруд на Замковій горі”. Ото буде приїжджий люд тішитися, піднімаючись на фунікулері на вершечок кіпця із пошматованим українським прапором на щоглі!

Ну й часи настали! Колись міщани розбирали Високий Замок і мурували з тих каменів будинки. А тепер, як міський голова побачив, що ті кам’яниці валяться, і нема на то стриму, він висунув перспективну програму щодо відновлення Високого Замку. Геть-чисто як у рекламі банку “Імперіал”. Час розкидати каміння (на Низькому Замку, наприклад) і час збирати його (на Замку Високому). Усе згідно із Святим Писанням.

Хоч якоїсь послідовності в цих діях важко дошукатися. Бо, за визначенням того ж Василя Куйбіди, ще ніколи ситуація у центрі міста не була такою загрозливою, або за іншим вжитим ним синонімом – страшною. “Ми можемо втратити те, що зберігали досі!” – наголосив міський голова і запропонував запросити до Львова на виїзне засідання спеціальну комісію міністерства з надзвичайних ситуацій. Занепокоєння міського голови прозвучало контрастом до звіту голови Галицької райадміністрації п. Олійника. Звіт ніхто з присутніх не наважився коментувати. Та й не було кому, бо на зібрання зійшлися тільки номенклатурні чиновники. Виборців чи представників громадськості було негусто. Найбільшою атракцією виявився перегляд слайдів: солодкаві архітектурні етюдики, що межують із анімалістикою (ні-ні, не щурі чи бездомні псиська – лише зворушливі кицьки на першому плані, і жодних тобі руїн, пусток, обвалів!).

Про охорону історичного середовища – а Галицький район якраз охоплює центральну частину міста – взагалі не йшлося. Було згадано тільки, що в центрі налічується 28 “ветхих” й 11 аварійних будівель, що частина коштів з оплати за оренду нежитлових приміщень надходила на відновні роботи в центрі Львова, що на впорядкування проспекту Свободи витрачено 3,7 млн. грн., а борг за саміт становить ще 0,5 млн. грн., що відремонтовано 205 брам і 137 балконів, і що жеки району взяли під опіку музей Ів. Франка! А ще 10 тис. витрачено на пластмасові вазонки із розсадою петуній, що їх було порозвішувала на стовпах фірма “О’ля”! Нехай у центрі що не крок – вирви, як по другій світовій війні, і стихійна торгівля, мов цигани з шатрами отаборилися, – але цвітки чисто, як у Європі! От тільки хто їх нюхає, коли, за словами пана Олійника, “на Личаківському цвинтарі людей більше, ніж у вихідні в центрі Львова”, – симптоматичне таке порівняннячко, влучніше не вигадаєш! Для того, щоб позбутися уїк-ендової мертвотності, Василь Куйбіда закликав оживити не тільки пішохідні зони, а й музейні установи. “Музеї фактично не функціонують” – підсумував він і висловив побажання про те, що добре було б привозити до наших музеїв виставки із Західної Європи. Бо ж і незабутній персонаж Леся Подерв’янського казав: ”Люди в основному інтересуються тільки питками, казнями й уродами”. Отже, коли привозитимуть виставки воскових виродків, музеї не порожнітимуть ніколи. Це ж навіть не треба бути Лубківським, щоб визначати культурну політику в такому руслі!
С. З.



“Рейтинг” як своєрідний жарт
лист

Признаюся, що донедавна не підозрював про існування дотепного вислову Гарольда Блума: “Кожен критик має (чи, принаймні, повинен мати) свій власний улюблений жарт”. Ці слова чільного представника сучасної естетики Йєльської школи американського деконструктивізму виявилися наподив передбачливим. Справді у моїх колег-мистецтвознавців завжди є напоготові по кілька улюблених жартів. Однак “Рейтинг художників, критиків та істориків мистецтва” опублікований у “Поступі” від 29 січня 2000 р. перевершив усі здогадування, бо виявився продуктом справжнього колективного жарту.

Для довідки пропоную “Словник української мови” в 11 томах: “Жарт – сказане чи зроблене для розваги, сміху (...) щонебудь несерйозне, незначне” (Т.2 – С.511). Кращого визначення для “Рейтингу” годі й придумати. І недаремне себе тішити ілюзіями про його об’єктивність, чи велике значення у мистецькому житті Львова (?!). Делитантський підхід до визначення концепції, вишукування “зі стелі” критеріїв для опитування, незнання порядку його проведення і, навіть, незважаючи на гіперамбіції його засновників не можуть дати кращого результату ніж той, який маємо.

І тут може виникнути питання, а як сталося, що декотрі з відомих митців таки потрапили на належне для них місце рейтингової драбини? Відповідь очевидна: досить пригадати теорію імовірності, а ще “в кожному жарті є доля правди”.

Важливо, що для опитування були залучені аж одинадцять поважних експертів (через тиждень пригадали ще двох). Загалом вийшло дуже дотепно, бо експерти (за винятком В. Неборака і З. Мазурика) після таємного голосування знайшли себе на гонорових сходинах рейтингу – жанр жарту підтвердився ще раз.

Але якщо серйозно, то у Львові сьогодні працює 8 докторів і 31 кандидат мистецтвознавства та зо два десятки досвідчених фахівців теорії та історії мистецтва, які входять у Спілку критиків та істориків мистецтва (48 осіб) і в секцію мистецтвознавства Львівської організації Національної спілки художників України (30 осіб). Правда, нікому з них не спало на думку підготувати якийсь рейтинг з дуже простої причини, вони свідомі, яке неймовірно складне завдання встановити непомильні критерії, мірила для оцінки мистецької творчості. Як і чим зважити, виміряти духовну вартість твору? Де пролягає межа істинного і фальшивого, сакрального і профанного, дозволеного і недозволеного і т. п. Без цих оцінювальних характеристик не може продуктивно працювати українська мистецька критика (критерії і критик – слова одного кореня – засіб судження). Отже, старих критеріїв тоталітаризму майже позбулися, нових не створили...
За влучним висловом Анрі Бергсона: “Мистецтво – доля обраних”. Дуже спокусливо додати від себе паралелізм: критика – доля приречених. Принаймні така ситуація сьогодні.

І на закінчення для допитливого читача про мій власний улюблений жарт. Звучить він просто й трішечки повчально: кожен критик має бути достатньо лінивим, щоб не робити і не писати нічого зайвого.
Михайло СТАНКЕВИЧ

Також просто і трішечки повчально: пропонуємо пану доктору для довідки користуватися одинадцятитомним “Словником української мови” не тільки для цитування, а й для перевірки правильності написання всіх слів, – авторський правопис ми зберегли, вочевидь, перейшовши межу дозволеного (гм, чи, може, недозволеного?). Те, що шістьом десяткам приречених львівських фахівців теорії й історії мистецтва не спадає на думку встановити мірила для оцінки мистецької творчості, більш ніж очевидно. Між іншим, варто уточнити, що жодного голосування, зокрема й таємного, при визначенні рейтингу не було, а отже, голові СКІМ та секції мистецтвознавства ЛО НСХУ хтось повідомив неправдиву інформацію (або він сам це вигадав). Також залишається гіпотетичним твердження (цікаво, за якими ж це критеріями встановлює їх М. Станкевич?) і про гіперамбіції засновників рейтингу, бо жодної інформації, на підставі якої можна було б зробити такий висновок, ми не подавали. Отже – знову домисли? Не здивуємося, якщо такими й подібними домислами як критеріями оцінки керується українська мистецька критика. Здивування викликає і таврування організаторів рейтингу за дилетантський підхід у визначенні концепції, вишукування “зі стелі” критеріїв для опитування і незнання порядку його проведення. Даруйте, але порядок проведення ми обирали такий, який вважали за найоптимальніший. Це ж стосується і критеріїв, за якими оцінювали вагомість внеску художників у мистецтво Львова. Щодо концепції, то вона, либонь, однакова для всіх рейтингів, і тому наш – не виняток. На відміну від закостенілої ієрархії такої одержавленої організації, як Національна спілка художників України, що артикулює своє визнання у формі довічних почесних звань, – рейтингу імпліцитно притаманна певна дискретність. Його драбинка не вважається непорушною, і будь-який номінант може з часом посісти іншу сходинку. А ще варто не забувати, що жоден рейтинг ніколи не претендує на “істину”. Здається, поняття “єдино істинного” вже навіть не є категорією сучасної філософії. Рейтинг – особливий спосіб сканування думки певної суспільної групи у певний часовий відтинок. Й не більше. І на завершення – організатори не страждають на месіанізм, на відміну від декотрих мистецтвознавців, причетних і непричетних до експертизи. Так уже заведено, що кожне видання, агенція, галерея, студія, телерадіокомпанія тощо встановлюють свій рейтинг. Світовий досвід підтверджує, що позитивних моментів рейтинг дає більше, ніж негативних, а отже, ця суспільна практика не є безглуздою, марною чи шкідливою. А головне – зайвою!



Провидчий дар Віктора Неборака

Вікторія САДОВА

РЕЙТИНГ

“Поступ” продовжує отримувати відгуки на опубліковані в минулу та позаминулу суботи результати рейтингу львівських художників. Відгуки переважно неприхильні, а інколи й відверто обурливі. Хоч вже із того, як дехто, до кого зверталася редакція з проханням продовжити рефлексії, намагається втримати погорду зверхності навіть у відмові коментувати результати, видно, що перший прецедент встановлення неієрархічної – до якої не звикла ані влада, ані організації на кшталт Спілки художників –  шкали вартості  таки зацікавив усіх дотичних до царини мистецтва.

Багатьох незадоволених муляє власне не сама ідея проведення такого рейтингу, а те, що буцімто організатори не запросили до його укладення фахових мистецтвознавців. Даруйте, якщо із чортової дюжини анкетованих осіб і був хтось, хто за освітою і основною посадою начебто не має стосунку до художників, то це, либонь, я і глибоко поважаний колега – поет Віктор Неборак. Решта ж експертів цілковито належать до категорії людей з вищою художньою освітою або до кола осіб, посадовою діяльністю яких є музейна й галерейна робота. Тобто як не крути, а сумніватися у фаховості більшості –  зумисне тавтологічно підкреслюю: переважної більшості – не випадає нікому. Ані з обійдених увагою, ані з причетних до опитування. Отже, цей закид не має під собою аніякогісіньких підстав!

Як, зрештою, і той, що стосується цілковитої неприпустимості  однакового формулювання запитань про вагомість творчого внеску творчості художника у мистецтво 70-90 і 90 років. Бо, мовляв, не можна так рівняти ті періоди, адже суспільна ситуація останнього тридцятиліття і десятиліття була принципово інакшою. Ну, це вже справді якась казуїстика! Та хіба Мистецтво обходить, за яких умов був створений той чи інший шедевр? Звісно, для історії важливі всі чинники, і вони мусять бути досліджені якомога ґрунтовніше. Однак навряд чи вони стануть визначальними критеріями при оцінці питомої вартості твору. За такою логікою якість поезії, наприклад, Романа Лубківського у сприятливі й несприятливі для вільної творчості часи (а цікаво, які він сам вважає за сприятливі?) мала би бути кардинально протилежною. Однак цього ж не трапилося! А коли ще помізкувати над тим, що на ті самі часи припадає й активний період творчості Ігоря Калинця і Василя Стуса, то висновки будуть не на користь цим соціо-вульгарним критеріям.

Подібне можна сказати і про безглузді за суттю застереження тим художникам, які воліють виставляти свої твори за кордоном, – мовляв, нехай отямляться, бо вони випадають із загального мистецького процесу. Тільки чомусь теперішня виставка “Нерозгаданий ребус “Париж” переконує якраз у зворотному: кожному талановитому митцеві знайдеться місце в контексті світового Мистецтва, і українці тут не виняток! А от те, що наші фахові історики мистецтва не цікавляться сучасним мистецтвом, то це справді симптоматично (зрештою, так само, як академічні філологи – новітньою літературою). І будь-яке нарікання на непоінформованість свідчить тільки про непрофесіоналізм цих, з дозволу сказати, “фахівців”. Якщо ж хтось і виявляє зацікавлення сучасністю, то чомусь одразу втрачає незалежність суджень і пристає на шлях обслуговування певної корпоративної групи, клану тощо, перетворюючись у штатного кишенькового “компліментатора”.

Через цю групівщину мало хто відважується беззастережно відповісти на власне фахове покликання: бути свідком, інтерпретатором і провидцем. Неперервно збирати свідчення (відвідувати всі виставки, вести власні хроніки, особисті каталоги, слайдотеки, укладати пресові дайджести, цікавитися цінами, відзнаками, резонансом). І невтомно свідчити самому (дошукуватися розуміння, відчитувати смислову варіативність, коментувати, дискутувати, виступати, писати). І не лжесвідчити. І не осуджувати. А намагатися бути щонайчутливим провидцем – провідником, через якого, дасть Бог, і буде явлено знак часу чи натяк на перспективу. Що й казати, інтуїція, коли йдеться про некласичну естетику, – дар справжніх обранців. Вона не поступається навіть математичному моделюванню майбутнього.

Ознайомившись, наприклад, із дев’ятьма верхніми показниками індексу поступу митців, можна зауважити, що серед цих художників є четверо, яким свого часу “немистецтвознавець” Віктор Неборак присвятив окремі есеї, тоді як дипломовані фахівці не знали навіть, як і з якими критеріями підступитися не те що до оцінки – до огляду їхньої творчості. А поет якимось шостим чуттям завдяки внутрішньому несхибному естетичному компасу вловив потужне силове напруження цих творчих полів і лишив нам (чи вже історії?) задокументовані свідчення.
З ними тепер може ознайомитися кожен охочий. Вони зібрані під обкладинкою Неборакової книжки “Повернення в Леополіс”, у передмові до якої автор зазначає, що це найнесподіваніша з його книжок: “Я не збирався писати таку книгу. Вона написалася сама собою... “Повернення в Леополіс” – це не так збірка різножанрових матеріалів (інтерв’ю, рецензій, портретів, есеїв) з приводу тих чи інших подій і персонажів, переважно з 90-х років у певному мистецькому середовищі Львова, як спроба відтворити саму атмосферу цього середовища методом тої чи іншої фіксації...”  Ось вони, ці свідчення про митців із високим індексом поступу – Володимира Костирка, Альфреда Максименка, Юрія Коха і Володимира Кауфмана, у змісті збірки: “Дискредитація дискретності, або що можна написати про Юрія Коха?” – стор. 21, “Про рибу” – стор. 71,  “Зона чистого дихання” – стор. 77, “Влодкостирко вкупі з балаканиною довкола його пензля” – стор. 89, “Квадратобикорибокурія, або ж ще одна Кауфманіана” – стор. 97.

Це, так би мовити, верхівка айсберга, бо ж Віктор Неборак у “Поверненні в Леополіс” писав ще й про таких визначальних для 90-х років художників із високим рейтингом, як Петро Старух, Володимир та Людмила Лободи, Наталка Шимін,  Петро та Андрій Гуменюки, Мирослав Ягода, Ольга Погрібна-Кох, Михайло Красник, Галя Новоженець, Микола Крицький, Мирослав Яремак, Стефко Юзефів, Славко Шимін та інші. Таким чином, “Повернення в Леополіс” більше скидається на своєрідну енциклопедію сучасного мистецтва, аніж щойно виданий колективний збірник праць членів Спілки критиків та істориків мистецтва, де сучасність відрефлексовують тільки два автори із двадцяти представлених!

Зрештою, як каже Віктор Неборак: “У кожного своє Коло і свій Шлях, широкий і вузький. Ми всі приречені на суб’єктивний погляд зі своєї дзвіниці. Хай це буде мені малим виправданням”.

Не варто аж так виправдовуватися, Вікторе. Можливо, саме через цей суб’єктивізм оцінки в Твоїй анкеті так відрізнялися від оцінок більшості експертів (до речі, правила математичного опрацювання допускають нехтування полярно маргінальними величинами, щоб можна було уникнути “розпорошення” й “розмитості” результатів). Однак у даному випадку суб’єктивізм експерта за великим рахунком поцілив у “яблучко”. Парадокс? Підозрюю, що ні.

Просто він мав сміливість наполягати на своїх смаках і враженнях у час, коли дехто із запрошених до анкетування комизився і висловлював недовіру організаторам опитування щодо того, чи буде дотримана конфіденційність і анонімність, а ще дехто, навпаки, бажав би зібратися гуртом і вдатися до колегіального визначення (можна собі тільки уявити цю взаємосугестію!). Обидві позиції слід тлумачити як страх перед висловленням власного погляду, бажання уникнути персональної відповідальності і невизбулу залежність від стадно-колгоспного регламентування думки. Така недовіра особи до себе може викликати хіба що жаль, та будьмо милосердними... Тепер якось навіть дивно чути від поважних мистецтвознавців, що вони “вчасно не зорієнтувалися”, або “не могли передбачити наслідків рейтингу”, або “не надто серйозно поставилися до опитування і тільки зараз побачили, настільки це важливо”. Але ж “Поступ” не пропонував розважитися рейтингом як забавкою! Редакція мала доволі серйозні наміри і сподівалася, що вони знайдуть відгук серед  справжніх мистецтвознавців. До речі, надії цієї не втрачає й досі. Тому не вважає тему розмови вичерпаною і закритою. Бо, як писав той же таки Віктор Неборак у “Поверненні в Леополіс”, “наш добрий старий Львів – це безперервне коло рухомої естетики, яке котиться, будемо сподіватися, у потрібному напрямку”. Значить, кожному подорожньому – нехай укріпить їхні серця сміливість! – стане неповторних вражень у цій захоплюючій мандрівці. Тільки чого вартують ці враження, коли ними не ділитися з іншими?..