UKRAINEWSTAND Home - NEWS - Weather - Biz - Sports - Press - Calendar - Classifieds   УКРАІНОВИНИ Home - НОВИНИ - Погода - Ділове - Спорт - Прес - Календар - Оголошення ADVERTISEMENT LvivArt.com

[ <<< INDEX ]

POSTUP - ПОСТУП № 26 (470), п"ятниця 11 лютого 2000 року ПЕРША СТОРІНКА Цифри вставлять пізніше КОМУНІСТИ ПОЗА ЗАКОНОМ Буде ізоляція чи ні? Кризи не буде Румуни отруїли Тису ПОСТУП У ЛЬВОВІ (нема) Кілька слів Політв‘язням допомагатимуть адресно КОМУНІСТИ ПОЗА ЗАКОНОМ (Продовження) Феномени депутатських душ Освіту ві Львові будуть реформувати КОМПЕТЕНТНО НАША СТОЛИЦЯ Благодійність Взаємини з ”Ратушею” вже не позастатутні Успіхи в розслідуванні справи водозабору Дрогобицька проблема торкнеться і львів’ян архіваріус: Про що писали газети... ПОСТУП З КРАЮ краєвид Фракції ПСПУ більше не існує Політична доцільність кримінальних справ Парламентські вибори-2000: бути чи не бути Драч керуватиме інформполітикою ТАРАСЮК У ПОРТУГАЛІЇ напад на Єльяшкевича ЕКОНОМІЧНИЙ ПОСТУП край Кризи не буде (Закінчення) Імперія бездротового зв’язку СВІТ ПОСТУП У СВІТ СВІТоогляд Перед прямим правлінням Пошук Бабіцького триває Несподівана розв’язка Буде ізоляція чи ні? (Продовження) КОНСУМЕНТ В ПОСТУПІ Не кажи мені слова “майстер” або Дике ремонтування пана Стаха ТЕАТРАЛЬНИЙ ПОСТУП У СВІТ СВІТ ТАНЦЮ Несамовиті танцюристи: БАХ Повернення Фавна 1912 року Чорти Пендерецького в Турині видовище Нова любов Ступки ЧЕРВОНІ ЯНГОЛИ КОНДОМІНІУМ В ПОСТУПІ Боротьба за виживання Вихід – у вас на рахунку АВТО-ПОСТУП новинки Пасивна безпека вантажівок СПОРТ-ПОСТУП Клуб Каспарова Тренера збірної матимемо 29 лютого 99%, що ним стане Валерій Лобановський Є надiя на олiмпiйське золото СПОРТ-БЛІЦ ПОСТ-SCRIPTUM КАЛЕНДАР Новий подих відпочинку Гороскоп

 

ТЕАТРАЛЬНИЙ ПОСТУП У СВІТ

СТОРІНКА 8

№ 26 (470), п"ятниця 11 лютого 2000 року

СВІТ ТАНЦЮ
Відома іспанська танцівниця Марія Роза 2 лютого розпочала нове шоу Viva el flamenco. Назва говорить сама за себе, а подивитися на це справжнє свято темпераменту можна в мадридському театрі Theatro el Madrid.
 

2 лютого балетна трупа Моріса Бежара на чолі із солістом Стефаном Борі дала виставу у Teatro Olimpico в Римі. Перед європейським турне ця сучасна театральна компанія гастролювала в Лівані, вперше після громадянської війни (1975-90). У програму входили “Болеро” Моріса Равеля, “Жар-птиця” Ігоря Стравінського, а також композиція на тему пісень арабської діви Оум Калсоум. У пресі з’явилися звинувачення в антиісламському скеруванні вистави, проте до поважних негативних наслідків це не призвело. Останній раз трупа Бежара була в Лівані на фестивалі в римському храмовому комплексі Баальбек у 1972 році.

“Божевільний трюк”, – каже той, хто виходить із цього видовища, яке вже майже стало міфом. Зрештою, постановник 98 вистав Ален Платель вже звик до того, що його прем’єрам передують чутки про його божевілля, а вслід за ними йдуть критичні статті. Та не менше статей, які з захопленням говорять про несамовитість, штукарство, пароксизм, ніжність.

Ніжність та несамовитість. Саме так інтерпретовано музику Баха у виставі Lets op Bach. Нічого такого, що могло би інтригувати та приваблювати натовп. Проте дивовижно зачаровує незвичайна розкутість та природність учасників. Одинадцять акторів-танцюристів, вісім музикантів, троє співаків та один удар, під яким реальність вивертається та стає карикатурою. Акторів теж примусили вивертатися навиворіт. Крик, брязкіт, удари, поцілунки... Не пропущено жодного пластичного чи звукового засобу. Ніби мова йде про докази власного існування навіть за межею реальності.

Дикий танок, що недалеко пішов від цирку, виглядає на такий, що загрожує здоров’ю танцюристів. А музика Баха поєднує весь цей маленький світ, продираючись крізь різні стать, вік, мови, і його священний подих присутній тут, ніби дванадцятий танцівник. Проте єдиним виходом для дійових осіб залишається бунт.

А бунтують “на музику Баха” дві танцювальні трупи: Ballets C. de la B. та Ensemble Explorations  у театрі Шателе. На тій сцені, де танцював Фавна великий Ніжинський...
К. С.

З 3 по 5 лютого у центрі Помпіду в Парижі кілька видатних танцюристів сучасності об’єднались, щоб реконструювати виставу “Відпочинок Фавна опівдні”, де у 1912 році танцював балетний міф Вацлав Ніжинський.

“Коли я вперше взялася за цю роботу, я була переповнена хвилюванням, внутрішньою чуттєвою мукою танцюриста. Він буквально кричав пластикою, створюючи цю сцену, і зараз він кричить у нас, коли ми танцюємо”. Так сказала Емманюель Юн, одна з п’яти учасників вистави, поставленої танцювальною компанією Quatuor Albrecht Knust (решта – Домінік Брюн, Анн Колло, Сімон Екке, Крістоф Вавеле).

Крім членів компанії Quatuor Albrecht Knust, мрію Вацлава Ніжинського про ідеальний балет намагаються втілити на планшеті сцени ще кілька славетних танцюристів: Боріс Шармац, Дженіфер Ласей, Жан-Крістоф Паре, Лоїс Тозе. Цей склад сьогодні є фактично ідеальним для балету, який має стати легендарним. “Ця постановка є занадто міфологічною, як на мій смак, – каже Боріс Шармац. – Я вагався, коли мені запропонували відтворювати класичний танець по малюнках, бо йдеться тут про генія. Крім того, цей тип хореографії, який надає перевагу статуарності та загальній картинці, не є цілком моєю стихією. Проте можливість співпрацювати із Quatuor Knust, яку я вважаю великою подією у сучасному театрі, примусила мене погодитись”.

Quatuor Albrecht Knust є унікальною компанією у світовій хореографії. Вона створена у 1993 році чотирма вже відомими на той час танцюристами, які поставили собі за мету відтворювати шедеври світового балету, відштовхуючись від партитур “лабан” (усі четверо були фахівцями і фанатиками цієї хореографічної системи знаків, яку в 20-х роках придумав Рудольф фон Лабан, керівник Albrecht Knust).

Тоді були відновлені п’єси Івонн Реньє, помітної постаті 70-х років, та Стіва Пактона. Після цього Quatuor  беруться за роботу над відтворенням “Фавна”. Трупа “ковтає” всього Малларме, слухає численні інтерпретації “Полуденного відпочинку Фавна” Клода Дебюссі, щоб відтворити атмосферу цього балету.
Знадобилося ще три роки, щоб вистава побачила світ. “Ми виходили з того, що танець Фавна у виконанні Ніжинського став двигуном сучасності, – уточнив Крістоф Вавеле, – цей танок витискав всі соки, це – існування на межі можливостей. Це – хореографія страждання. Ніхто ніколи не наважувався поставити хореографію такої сили і з такою несподіваною естетикою: ноги, вивернуті всередину, вагомість та тілесність, жодної показної віртуозності, жодного психологізму. Ніколи ще чоловік і жінка не зустрічалися на сцені у такий спосіб”.
Ніжинському було 23 роки, коли

9 травня 1912 року він створив свій перший балет у театрі Шателе в Парижі. Він відшліфовує його на своїй сестрі, Броніславі Ніжинській, яку примушує годинами застигати у різноманітних позах. 90 репетицій знадобилося цим танцюристам, щоб перенести у сучасний балет своє захоплення фресками античної Греції. Сюжет простий: Фавн переслідує німфу, в той час як шість інших німф створюють між ними живу перепону. Це – танок жадання, практично без фізичного контакту між двома героями. Він викликав справжній скандал, став найбільшою сенсацією сезону та спровокував палкі дебати у пресі. Ось кілька відгуків його адептів: “Я згадую, що в усіх словах Малларме містилися вказівки на хореографію та міміку. Якою ж була б його радість, якби він побачив у живому фризі, який нам пощастило побачити, втілення своєї мрії про Фавна. Ця мрія на легких хвилях музики Дебюссі ставала відчутною завдяки пластиці Ніжинського та гарячим кольорам Бакста” (Оділон Редон). “Сподіваюсь, що такий шедевр, як балет “Відпочинок Фавна опівдні”, буде зрозумілий і оцінений повною мірою. І що для всіх без винятку людей мистецтва це видовище стане взірцем справжньої краси” (Огюст Роден). Вороги вистави були обурені насамперед еротизмом Ніжинського у ролі Фавна.

Через три роки Ніжинський “записує” виставу, і саме ці записи стали основою для Quatuor Knust. “Там записано все, за винятком поглядів, – уточнює Крістоф Вавеле, – проте не можна вважати нашу виставу повною реконструкцією. Це просто неможливо. Ми намагалися насамперед відтворити цю вибухову атмосферу, яка стала пальним для балету. Ми намагалися зробити виставу актуальною для сьогоднішнього актора через чуттєвість танцю”.

І на додаток – про “танець, записаний нотами”. У 1915 Ніжинський “записує” “Танець Фавна” у своїй системі, якою він почав користуватись ще в Імператорській балетній школі Санкт-Петербурга. Основана на анатомічному аналізі жесту та руху, вона використовує музичні значки. У 1950 році його дружина Ромола віддала цю партитуру у Британську бібліотеку в Лондоні. У 1983 році Анн Хачінсон Гест та Клаудія Єшке починають перетворювати цю партитуру у систему позначок “лабан”. Розшифровка виділяє якість тілесного аналізу та музичних знань Ніжинського. Вперше в історії цей танцюрист винайшов запис, який “розкладає” та фіксує рухи всього тіла.

Daemoni, etiam vera dicenti, non est credendum. Тобто “Ніколи не треба вірити чорту, особливо тоді, коли той говорить правду”. У цьому переконаний отець Барре, який без сумнівів посилає на смерть після тортур кюре Грандьє, звинуваченого в змові з чортом. Die Teufel von Loudun  (“Чорти Лодюна”) Кшиштофа Пендерецького, яка ставилася в оперних театрах світу понад 30 разів після гамбурзької прем’єри 1969 року – відтепер в афіші туринської Опери.

Ця постановка, попри всю її художню значимість, з’явилася на туринській сцені не просто так. Вона є частиною великого проекту, який включає театральні та кінопрем’єри, семінари тощо, присвячені присутності Сатани в мистецтві. Цей проект триватиме цілий рік у місті, яке є в “тісних контактах з дияволом”, на думку Ватикану.
Традиція зображення Диявола в музиці бере початок у Середньовіччі, коли в музиці з’являвся дисонанс (де саме і в який спосіб, було суворо обумовлено). Потім такий дисонансний музичний інтервал був заборонений, і порушив цю кількасотрічну заборону Люка Ломбарді, щоб показати Мефістофеля у “Фаусті”, зовсім недавно (1995).

Заклинателі злих духів, теологи, історики та музиканти зібралися зараз у Турині, щоб обговорити ще одне питання: “чорт завтрашнього дня”. Наразі вони зробили висновок, що “Сатана нас ніколи не відпустить”. Це може підтвердити і сам пан Пендерецький: щойно він закінчив свій твір “Страсті за Святим Лукою” (1966), як у нього виникла потреба поцікавитись діаметрально протилежними речами.

Після того, як Папою став Іван Павло II, церква намагалася заборонити цю оперу в Римі, також композитор мав певні проблеми у Штутгарті, дуже католицькому місті.

У Турині ж вистава є чудовим продуктом ефектної театральності: сотня хвилин без антракту, тридцять змін декорацій по ходу опери та чудовий склад. Музика (досить жорстка) використовує незвичайні для опери інструменти і своїми зверненнями до елементів рок-музики пов’язується з 60-ми роками, тобто з початками кризи у спадщині Дармштадської школи.

Диригент Йорам Давід уникає тих підводних каменів у партитурі, об які шпорталися багато диригентів. Тереза Кюллен (Жанна) та Паоло Коні (Грандьє) є дуже переконливими у своїх партіях. Низький голос Алессандро Сваба (Раньє) схожий на орган. Режисер Хосе Карлос Плаза вибудовує розумне видовище, він відмовляється від еротичного підтексту, зосереджуючи увагу на політизованому прочитанні сюжету. Священика засуджують не через його сексуальні стосунки з дамами Лодюна. Сестра Жанна, не горбата потвора, як у книзі, а вродлива молода жінка, звинуватила його, бо він їй відмовив. Вона впевнена у своїй привабливості і, як Грандьє, стає жертвою політичної гри.

Виставу присвячено пам’яті Джордано Бруно, якого спалили у Римі 17 лютого 1600 року.
К. С.

У січні москвичі побачили “Старосвітську любов” – виставу, яку відомий режисер Валерій Фокін поставив за п’єсою Миколи Коляди (за “Старосвітськими поміщиками” Гоголя).

Театральна прем’єра для Москви, міста, в якому чи не кожного дня відбуваються якісь перформенси, звичайно, не є аж надто незвичною подією. Проте “Старосвітська любов” зацікавила вибагливу столичну публіку, яка розкупила квитки задовго до прем’єри. Чи могло бути інакше, адже у цій виставі в парі з відомою російською актрисою Лією Ахеджаковою грає не менш відомий Богдан Хмельницький-Ступка, як його почали називати після фільму “Вогнем і мечем”.

“Спочатку ми з Лією один одного трохи побоювались, – розповів напередодні прем’єри Богдан Ступка журналістам. – Але тепер все гаразд. Вона навіть почала вчити українську, адже у виставі є один епізод українською”.

Отже, можливо, коли Лія Ахеджакова ще раз завітає до Львова, вона вже даватиме інтерв’ю українською так само, як Богдан Ступка це робив російською у Москві і польською у Варшаві – після прем’єри фільму Єжи Гоффмана.

Погодьтеся, приємно дізнаватися, що наші митці беруть участь у якихось міжнародних проектах, хоча деколи ці проекти викликають багато суперечливих думок. Що ж стосується “Старосвітської любові”, то у ній Ступка грає тільки тому, що, як він сам сказав, не зміг відмовитися від Гоголя.
До речі, на наступному театральному фестивалі у Любліні він також гратиме Гоголя – у виставі за його “Записками божевільного”.
С. Р.

Шокуючу виставу могли побачити жителі Марселя. Спектакль під назвою “Червоні янголи міста” присвячений темі насильства. Зрозуміло, що місцем дії обрано традиційно неблагополучний Марсель. А точніше – автобус, захоплений підлітками.

Молодий режисер Ева Домбіа ризикнула запропонувати публіці видовище, яке шокувало її. “Наша вистава – про насильство, яке чинять діти іммігрантів”.

У театральному залі Ева розмістила 40 глядачів, як в автобусі. Розташовані довкола екрани дозволяють існувати ніби в реальному вимірі, коли за вікнами мелькають вулиці та автобусні зупинки. Актори курсують проходом, п’ють пиво та перегукуються: “І ким ти будеш?” – “Ніким”.

Головний герой Ібрагім каже, що у його животі живе ненависть, яка його душить. Ненависть, яку він прагне перекинути на собі подібних. Його жертвою стає камерунець Хакім, репер, що курить Marlboro та носить вбрання марки Nike, тобто те, що хоче мати Ібрагім. Ця тема є рідкістю для театральної сцени, тим більше – у максимально натуралістичному трактуванні.

На дві головні ролі Ева Домбіа запросила свого брата та свого друга, “природа” яких максимально відповідає текстам. В інших ролях – професійні актори. Проте вистава побудована таким чином, що різниці між акторами та глядачами не існує. Публіка має відчути себе моторошно, як у справжньому автобусі, захопленому хвилею насильства, або повністю збитою з пантелику.

50-хвилинне видовище вже привернуло до себе увагу на фестивалі неофіційного театру Bernardines у тому ж Марселі. У березні трупа має вирушити на інші фестивалі молодіжного театру (найперше в Гавр), і Ева сподівається, що публіка через її виставу зможе відчути справжній Марсель, з запахом крові та гару.
К. С.