BRAMA
  UKRAINEWSTAND
Home - NEWS - Weather - Biz - Sports - Press - Calendar - Classifieds

  УКРАІНОВИНИ
Home - НОВИНИ - Погода - Ділове - Спорт - Прес - Календар - Оголошення




[BRAMA Client Websites]
Поступ лоґо, Postup logo

[ <<< INDEX ]

POSTUP - ПОСТУП
№ 23 (467), вівторок
8 лютого 2000 року


  1. ПЕРША СТОРІНКА
    • Підірваний мир: ОЛЬСТЕР
    • Кабул – Лондон транзит: ТЕРОРИЗМ
    • Лазаренкові сидіти ще два роки?
    • 50 днів прем’єра Ющенка
    • Уряд звинувачують у розпалюванні війни
  2. ПОСТУП У ЛЬВОВІ
    • Кілька слів
    • Епідемія все ще триває
    • Майорів-дебоширів ніхто не звільняв
    • Чи буде потоп на Львівщині?
    • РЕЙТИНГ ЗГАДУВАНОСТІ
  3. НАША СТОЛИЦЯ
    • І НАШИМ І ВАШИМ. БІЛЬШЕ ВАШИМ
    • Зухвалого грабіжника впіймали на місці злочину
    • “Колос” наливається життям
    • архіваріус: Про що писали газети...
  4. ПОСТУП З КРАЮ
    • краєвид
    • Лазаренкові сидіти ще два роки? (Закінчення)
    • Україні загрожує диктатура?
    • СБУ проти ідеології
    • ПРВУ ЧУЄТЬСЯ НА СИЛІ
    • ВІД НЕВДАЧ МОЖНА ЗАКОДУВАТИСЯ
    • Семиноженко зберіг мандат
  5. ЕКОНОМІЧНИЙ ПОСТУП
    • край
    • 50 днів прем’єра Ющенка (Закінчення)
    • Ісареску реанімує економіку
    • СВІТ
  6. ПОСТУП У СВІТ
    • СВІТоогляд
    • Підірваний мир
    • Репресії проти католиків
    • Кабул – Лондон – транзит
    • Варварська держава
  7. ПОСТУПІ ОЛІГАРХІВ
    • Різдво політичного монстра
  8. АРТ-ПОСТУП
    • Невже одним музеєм у Львові стане менше?
    • Благословенний у Ватикані
    • Точки взаємодотику нашого конструктивізму
    • Євангелія на склі
    • Пластика національного краєвиду
  9. ДИСКУРС ПОСТУПУ
    • Синдром роздвоєння
  10. ДОСЛІДЖЕННЯ І ТЕХНОЛОГІЇ
    • ЕВРИКА
    • Дослідження “закритої теми”
    • НАСА сподівається
  11. СПОРТ-ПОСТУП
    • У Львові ледь не сталася сенсація
    • Тепер на черзi Марокко
    • У гру вступає Німеччина
    • СПОРТ-БЛІЦ
  12. ПОСТ-SCRIPTUM
    • КАЛЕНДАР
    • Маленькі історії про великих людей - ІІ
    • АСТРОПРОГНОЗ
pp_23_9  
 ДИСКУРС ПОСТУПУ
СТОРІНКА 9
№ 23 (467), вівторок
8 лютого 2000 року

Синдром роздвоєння

Мистецтво напередодні третього тисячоліття

Орест ГОЛУБЕЦЬ

Порівняно з тисячоліттям останні десять років – це лише мить, але мить надзвичайно важлива для нас. Адже наприкінці віку українцям вдалося скористатись унікальним історичним шансом і здобути здавна бажану державну незалежність. Водночас саме сьогодні, з певної часової відстані, все виразніше окреслюються перешкоди на шляху повноцінного становлення нашої держави, її входження в коло розвинених європейських і світових структур. Ретельний аналіз глибинних причин, які породжують ці перешкоди, набуває особливого значення.

На початку 90-х років можна було прогнозувати великі економічні та соціально-політичні труднощі, які доведеться здолати. Проте мало хто тоді думав про ті неймовірно важкі перепони, які виникнуть у нас на рівні духовності й моралі... На хвилі загального піднесення вони були ніби цілком непомітними. Здавалося, минуле себе повністю скомпрометувало, відійшло раз і назавжди. Про нього воліли не згадувати і якось не помічали, що воно затаїлося практично в кожному з нас у вигляді непомітних, але надзвичайно стійких морально-психічних деформацій.

Порівняно з нами Західна Європа, до якої у швидкому часі відійшли країни колишнього “соціалістичного табору”, рухалась іншим шляхом. У минулому десятилітті наслідки тоталітаризму були всебічно “локалізовані” як потворне явище і “видалені” з суспільно-політичного “тіла”. Це, зокрема, яскраво засвідчили підтримані Радою Європи величезні, програмні та скрупульозно підготовані спеціалістами виставки “Москва – Берлін: Берлін – Москва” (1995), “Мистецтво і влада” (1996) чи, наприклад, окремий розділ нещодавно відкритої у Берліні грандіозної виставки “Розвиток мистецтва в Німеччині протягом XX століття” (1999).

У нас ситуація навколо проблем, пов’язаних із тоталітаризмом, виглядала досить дивно. Тут зіткнулися дві протилежні тенденції. Одні на хвилі ейфорії вважали, що це проблеми минулого, про які вже не варто говорити, а потрібно думати про майбутнє. Іншим було просто вигідно ці проблеми не зачіпати й нічого не конкретизувати. А  на загал сталося так, що обидві тенденції практично зійшлися в одному: розмова навколо наслідків тоталітаризму не на часі.

Перші зрушення стались у Києві лише в 1999 році, коли в Національному художньому музеї України було організовано конференцію “Соціалістичний реалізм і українська культура”. Необхідно, проте, зазначити, що вагомим поштовхом для неї стала презентація книги “Реалізм та соціалістичний реалізм в українському живописі радянського часу”, видання якої ініціювали не ми, а наш співвітчизник із Америки Юрій Манійчук. Щоравда, дещо раніше у Львові відбулася конференція “Мистецтво періоду тоталітаризму в Центрально-східній Європі з віддалі часу”. Та все ж це були дещо запізнілі й лише часткові кроки на шляху конкретизації основних, актуальних для нас понять.

Максимальне викорінення рудиментів тоталітаризму в ділянці духовності й моралі (зокрема, культури та мистецтва) в нашому суспільстві нині значно важливіше, ніж може комусь видаватись. Особливо, поки значну його частину складатимуть люди, котрі жили в умовах тоталітарного устрою протягом усього або значної частини свого свідомого життя, здобували там конкретні привілеї та керівні посади. Адже нині, проголошуючи високі ідеали незалежності, національного самоусвідомлення та демократії, вони інколи й не помічають, що в поведінці, у способі спілкування з колегами, підлеглими та навколишнім світом усе ще перебувають на позиціях, властивих тоталітарному минулому. У зв’язку з цим ми й надалі стикаємося з дуже стійким явищем, якому можемо дати назву “синдром роздвоєння”.

Щоби виявити природу цього явища, зосередимо увагу на теренах Галичини, куди в повоєнний час тоталітаризм прийшов у вже сформованому вигляді, з повністю відпрацьованими дикими, а водночас і хитрими “методами переконання”. Його тривалий вплив на суспільство не міг не залишити важких наслідків. До числа очевидних, а тому, здавалося, найстрашніших, належали матеріальні втрати. Проте значно підступнішими і важчими для майбутнього викорінення стали заздалегідь сплановані катастрофічні зміни в духовних сферах, їхні реальні розміри важко встановити, адже вони торкаються багатьох членів супільства і, що найголовніше,  часто сягають поза межі   їхнього власного “деформованого” самоусвідомлення.

Прихід у середині XX ст. на Галичину тоталітарного режиму означав широкомасштабний наступ на основи духовності, головним носієм якої була інтелігенція. Вагому її частину складали визначні творчі особистості, котрими був переповнений мистецький світ Галичини. Вони відразу ж опинилися “під прицілом”. Радянські ідеологи чудово розуміли, що поняття інтелігентності включає в себе почуття власної гідності, яке можуть зламати лише груба сила та почуття гнітючого страху, а тому процес “переконання” і запровадження “найпередовішої ідеології” проводили паралельно з жорстокими репресіями.

Втручання тоталітарного режиму в мистецькі сфери передбачало реформування всієї структури усталених цінностей. Воно відбувалось у незвичайній атмосфері  суперечливого роздвоєння у словах і вчинках. Їх усвідомлення накладалося на психіку і формувало своєрідну “захисну шкаралупу” безвихідної байдужості. Іншим потворним тавром періоду тривалого панування радянської влади став стійкий “синдром роздвоєння”.
Чи не найхарактерніший приклад “роздвоєння” породив сам акт возз’єднання 1939 року. Прихід радянської влади на Галичину був добре тактично розрахований, уміло пропагований і замаскований високою метою. Переважна більшість галичан мала інформацію про те, що відбувається на Сході, та іншого розвитку подій не бажала. Адже там були брати по крові, а ставлення польської влади до українців аж ніяк не можна було назвати толерантним. Фатальну розбіжність між природним прагненням до возз’єднання та жорстокими репресіями після його реалізації слід віднести до найсерйозніших морально-психічних травм місцевого населення. Про небувалий трагізм цього історичного моменту свідчить масова еміграція на Захід представників галицької інтелігенції, в тому числі багатьох визначних художників і мистецтвознавців. Їхній від’їзд докорінно змінив місцеве мистецьке середовище, а імена на довгі десятки років були вилучені з історії українського мистецтва.
Інший варіант “роздвоєння” простежуємо у процесі реалізації випробуваної більшовиками формули: “Хто був нічим, той стане всім”, – яка вела до повного заперечення поняття еліти, елітарності в усіх її проявах. Проте радянська влада швидкими темпами створювала нову касту привілейованих, тих, хто “стане всім”, – партійну “еліту” і бюрократичний апарат. Саме їм надавали виняткові права керівництва культурою та мистецтвом. Диктат войовничого невігластва ліг тягарем на мистецьке середовище і щоденно посилював тиск на морально-психічні устої творчої особистості.

На офіційному рівні влада проголошувала гасла рівності і братерства. Проте реальні факти свідчили про інше. Братерство стало можливим лише при незаперечному пріоритеті “старшого брата” – російського народу та російської культури. Розростання останньої за рахунок безсоромного присвоєння здобутків “братніх народів” (особливо слов’янських) не мало стриму, а різниці в означеннях “руський”, “російський”, “радянський” свідомо й підступно нівелювали. Досягнення української культури навмисно применшували, її межі завужували. На будь-які протести проти такої політики відразу відповідали навішуванням ярликів націоналізму. Таким чином, гасло “все для народу” (в тому числі й мистецтво) зводилося на практиці до іншого: все для активно культивованої безликої інтернаціональної маси.

Така “роздвоєна” ситуація склалась і в “архіважливій” боротьбі проти “експлуататорів”. Їх ліквідація означала появу нового експлуататора-монополіста в особі державного партійного та бюрократичного апарату. Небувала централізація влади, фінансів, матеріальних ресурсів (і контролю над духовними цінностями), однозначне підпорядкування їх плановому розвитку та директивним документам спричинили втрату основного суспільного рушія – вільної конкуренції. Цей важливий чинник вилучили і з мистецьких сфер: його замінили змаганням у вправності художників виконувати ідеологічне замовлення, тобто роль прислуги.

Революційні зміни передбачали кардинальне заперечення минулого досвіду й усіх авторитетів. Радянські ідеологи рішуче відкидали як елітарні ідеї “чистого мистецтва”, так і масової культури. Водночас вони формували новий різновид масової культури – “мистецтво для народу”. Ця модифікація виявляла ще і претензії на означення “найкраща”, “найпередовіша”. Вона відповідала інтелектуальному рівню переважної більшості новітніх керівників та ідеологічних наставників.

Низку “роздвоєнь” можна продовжувати. У тоталітарному суспільстві вони призводили до численних прихованих протистоянь, постійних дисгармоній у морально-психічній стуруктурі особистості. Але крім цього, вміло застосовуваний принцип “роздвоєння” давав можливість керівним ідеологічним структурам викликати неоднозначну реакцію у світі й навіть здобувати там численних прихильників. Людині за кордоном, моральні устої та психіка котрої залишалися цілісними, важко було, наприклад, зрозуміти, що неймовірні досягнення в розвитку народного господарства, зведення грандіозних новобудов можуть поєднуватися з рабською працею величезних загонів ув’язнених або що за геніальними здобутками радянських учених стоїть завдання “догнати і перегнати”, а також мало не примусова низько оплачувана праця.

Усвідомлення проблеми “роздвоєння” на рівні контактів із навколишнім світом нерозривно пов’язане з розумінням створеного радянськими ідеологами своєрідного паралельного світу – “міфологічного часу і простору”. Прихід тоталітаризму означав порушення всіх усталених понять і часових зв’язків, відмежування від реального оточення, яке переставало існувати в попередньому вигляді, набувало нових вимірів і критеріїв оцінки, серед яких основними ставали небезпека та ворожість. У “міфологічному просторі” панували незаперечні “істини”, які вважали раз і назавжди доведеними. Право вносити корективи мала тільки найвища каста “вождів-ідеологів”. Від членів суспільства вимагали не думати, а вірити.

У зв’язку з цим ще один характерний приклад “роздвоєння”. Складовою частиною радянської ідеології вважали “войовничий атеїзм”, який насправді ніколи не був атеїзмом. Таке твердження, на перший погляд, може видатися парадоксальним. Проте наступ радянської ідеології проти релігії та віри зовсім не означав досягнення кінцевої мети у вигляді “безвір’я”, а насадження нової віри і складної системи нових “божеств”. Одне з яскравих свідчень цього – поява такого “феномену”, як радянські колядки, роль яких полягала “не тільки в тому, щоб витіснити собою релігійні піснеспіви, які завдяки старанням різного роду богослужителів, мали надзвичайно велике поширення.., а і в тому, щоби через ці доволі популярні народні пісні славити новий лад” (Бейдер Юхим. Переспіви колядок і щедрівок на Поділлі // Народна творчість та етнографія, 1967, №6). Це  яскраве свідчення не лише “синдрому роздвоєння”, але й вишуканих ідеологічних хитрощів. Можна уявити морально-психічний стан молоді, яку примушували співати на відомий мотив колядки “Небо і земля” такі слова: “Комінтерн родився, добре закріпився, робочі співають, волю вітають, комуну прославляють”. Той же принцип застосування в новій ідеології релігійної традиції можна простежити, наприклад, у розвішуванні у “святих місцях” (парткоми чи ленінські кімнати) і носінні під час демонстрацій “портретів-ікон” радянських вождів.

У “міфологізованому просторі” не існувало реального виміру відстані. Будь-які вказівки зі “святих місць” моментально поширювали на шосту частину земної кулі. Після 1939 року для галичан відразу ж мали стати ближчими проблеми людей у Киргизії чи Удмуртії, ніж у значно ближче розташованих і таких колись доступних Кракові чи Парижі. Шлях у близьку “маленьку” Європу, здавна визнану колискою світової культури, зробився незрівнянно довшим від подорожі “до самих, до окраїн”. Про відстань до найвідоміших музеїв світу вже не доводилося говорити: вона стала практично нездоланною.

Надзвичайно важливим компонентом ідеологічної ілюзії був “міфологічний час”. Він  о речі, було зроблено в шеститомнику “Історія українського мистецтва”: радянському періоду тут відведено два останні томи.
Створення і тривала підтримка “міфологічного простору та часу” вимагала неабиякого рівня ідеологічної майстерності, фарисейського артистизму, а тому мистецтву відводили одну з найважливіших ролей. Воно повинно було фіксувати знаменні події та канонізовані образи, допомагати здійснювати “ритуали”, створювати для них відповідний антураж, емоційне середовище. Вірші, пісні, музика, архітектура, скульптура, малярство, театр і танець – усе ставало складовою частиною ідеологічного впливу, створення атмосфери ілюзій і масового психозу. Художника зобов’язували виконувати певні ритуальні дії: бути членом єдиної, спеціально організованої для нього мистецької общини (Спілки художників), створювати образи у визначеному ідеологічному діапазоні і брати участь у помпезних “виставках-ідолопоклонствах”, виїздити з творчими групами, “проникаючи до глибин віри”, виявляти оптимізм і намагатися зробити його вияви якомога масовішими, колективними.

Сказане дає уявлення про морально-психічний стан галицької творчої еліти в час приходу тоталітарного режиму. Ніяка попередня інформація, розповіді очевидців чи друковані матеріали не могли дати повного уявлення про те, що виходило поза межі гуманізму й елементарної логіки. “Роздвоєння” спричиняли повну дезорієнтацію, зміщення всіх усталених понять. Здійснювалася відверта агресія проти моральних устоїв, потаємних глибин творчої особистості. Відкидались усталені в цілому світі авторитети і системи цінностей, в абсолютно неможливий спосіб спрощувалася роль художника в суспільстві. Розростався культ творчої посередності, здатної слухняно виконувати волю керівних структур. Усвідомлюючи свою неповноцінність, ця посередність надзвичайно агресивно ставилася до яскравої творчої індивідуальності. Різниця між знаними львівськими митцями, перетвореними на “учнів”, і новоявленими “вчителями” була надто очевидна, а усвідомлення несправедливості, абсурдного заперечення цілком очевидних речей постійно поглиблювало почуття болю та розчарування.

Доля художників нагадувала своєрідну лотерею. Важливу роль могли відіграти навіть особисті антипатії чи випадкові доноси. Тому у тих, хто не бажав або не встиг емігрувати, а водночас хотів в умовах тоталітаризму зберегти життя і бодай мінімальні засоби для існування, вибір був невеликий. Пройшовши мистецьку школу західного штибу та гарт модерністичних мистецьких течій, вони не могли серйозно сприймати метод соціалістичного реалізму. Тим часом відкритий протест загрожував репресіями або (у кращому разі) повною ізоляцією. Зважитися на це могли одиниці, а тому багатьох чекав шлях “роздвоєння”, який неминуче вів до важких морально-психічних травм, розчарування, алкоголізму.

Незважаючи на величезні втрати в місцевому мистецькому середовищі, можемо констатувати, що тоталітарному устрою за час майже півстолітнього панування не вдалося порушити його глибинних основ. Їх було збережено завдяки зусиллям окремих митців, котрі зважилися на відвертий протест, і тих, котрі, йдучи на вимушені компроміси, проводили розумну політику на офіційному рівні. Однак тривалий вплив тоталітаризму не минув безслідно. Подолання таких його рудиментів, як згаданий “синдром роздвоєння”, дуже важливе на зламі тисячоліть. Його необхідно залишити в минулому, адже з цим стійким “захворюванням” безпосередньо пов’язані такі явища, як безпринципність, пустослів’я, продажність, підлабузництво, ієрархічність, кастовість, які нерідко так уміло завуальовують високими гаслами та показовою відданістю національним ідеалам. Здатність до мімікрії, вміння пристосовуватись і догоджати й сьогодні активно витісняють почуття власної гідності і творять ґрунт для існування рабської психології.

“Синдром роздвоєння” дає ключ для розуміння цілої низки явищ у сфері сучасної культури і мистецтва. Зокрема, того, що у нас досі немає справжньої історії українського мистецтва, повільно відбувається реабілітація та повернення до неї такого видатного явища, як український авангард, що більшість наших митців досі “виборює” звання радянських часів “заслужений” і “народний”, що пам’ятники та пам’ятні знаки героям-націоналістам створюють художники, котрі ще нещодавно виконували ідеологічні замовлення їхніх ворогів, що наші митці так швидко пристосовуються до цілком чужих нам мистецьких методів, що ряд художників і далі показує одні праці на місцевих виставках і цілком інші – за кордоном, що окремі автори повністю ігнорують місцеві вернісажі й експонують роботи лише в західних галереях, що пересічний глядач і надалі користується примітивним критерієм оцінки мистецького твору – його достовірністю і подібністю до реальної натури. Цей ряд можна продовжувати, але значно важливіше його зупинити.