UKRAINEWSTAND Home - NEWS - Weather - Biz - Sports - Press - Calendar - Classifieds   УКРАІНОВИНИ Home - НОВИНИ - Погода - Ділове - Спорт - Прес - Календар - Оголошення ADVERTISEMENT LvivArt.com

[ <<< INDEX ]

POSTUP - ПОСТУП № 22 (466), субота 5 лютого 2000 року [ст.1 (p.1)] - PDF Політичний спів нового тріо ПЕРША СТОРІНКА (нема) ПОСТУП У ЛЬВОВІ Кілька слів Лютий – ще за старими тарифами Навчання у школах відновлено Контроль за цінними паперами Виконавці звітуватимуть, а слухатимуть всі НАША СТОЛИЦЯ ВСТАНОВЛЕНО ТАРИФИ НА ТЕПЛОПОСТАЧАННЯ Бізнес-інкубатор для кіндерів У Львові відбудеться зустріч австрійських і українських бізнесменів Завершено операцію “Зброя” архіваріус: Про що писали газети... ПОСТУП З КРАЮ краєвид Ліві сплять на холодній підлозі - Але на компроміс не йдуть Скорочувати – означає збільшувати (Закінчення) Посол спростовує Financial Times БЕЗВІЗОВИЙ РЕЖИМ ДЕНОНСОВАНО Справа “Політики”:епопея триває ЕКОНОМІЧНИЙ ПОСТУП край “Верховний Суд – ворог своїй державі?” (Закінчення) Гроші для країн, що розвиваються Україну цей потік омине СВІТ ПОСТУП У СВІТ СВІТоогляд Капітуляція Прімакова Без автономії Економічна ампутація На порозі путчу? ПОСТУП У ТЕЛЕВІЗІЮ ТБ і український “шоу-бізнесок” Ще одна версія пороку TV - новинки АРТ-ПОСТУП Арт-новини Уродинний концерт рок-н-ролу в “Ляльці” Премія Ліги меценатів для “Української книгарні” ЦЕРКВА В ПОСТУПІ Львівські церкви, костели та й інші Божі доми РЕЙТИНГ У ПОСТУПІ Перші позиції за номінаціями Дещо з приводу критеріїв Мистецьке життя – це конкуренція без орієнтирів СПОРТ-ПОСТУП Бенефiс харкiв’ян “Динамо” – чемпiон! Бубка повернувся У Відень по медалі? Перше коло – без несподіванок ПОСТ-SCRIPTUM КАЛЕНДАР Шпигунство для чайників: 007 Гороскоп

 

ЦЕРКВА В ПОСТУПІ

СТОРІНКА 9

№ 22 (466), субота 5 лютого 2000 року

Львівські церкви, костели та й інші Божі доми
З книги “Львів – місто моєї молодости” (Спомин присвячений Тіням забутих Львов’ян) Мюнхен, 1955
Степан ШАХ

Продовження.
Початок – № 121 за 25.09.99

Священики

При непарохіяльних церквах сповняли обов’язки парохів слідуючі священики: в церкві св. Духа кожночасний ректор Богословської Академії був рівночасно й парохом; перед ІІ-ою світовою війною був ректором Богословської Академії о. мітрат д-р Йосиф Сліпий. В церкві св. Онуфрія був парохом кожночасний ігумен монастиря оо. Василіан. В церкві св. Миколая, що була дочерною церквою св. П’ятниць, був самостійний сотрудник з правом адміністрації; перед I-ою світовою війною були там сотрудниками: о. Теодозій Лежогубський, згаданий о. Стефан Мохнацький, по нім учитель філії української академічної гімназії о. Янович, а по війні
о. Василь Лончина, який підніс цю найбільш у Львові занедбану церкву із занепаду і відновив її, навіть прикрасив назовні образом пензля Петра Холодного. У церкві Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії відправляв перед війною і в часі війни богослуження для сс. Василіянок директор першої дівочої гімназії у Львові о. Теодозій Лежогубський, а по війні адміністрував нею як прилюдною церквою стрийської дільниці проф. академічної гімназії о. д-р Йосиф Застирець, а по нім о.о. Редемптористи. До церковці на Левандівці доходив один із сотрудників архикатедральної церкви св. Юрія.

В церкві Преображення Господнього був перед війною адміністратором
о. Іван Давидович, етатовий катехит в польських народних школах, куди ходили діти греко-католицького віросповідання, а “Народний Дім” давав йому мешкання при вул. Корняктів ч. 1, де й була канцелярія “другої городської церкви”, як її називали правники “Народного Дому”. По війні був її адміністратором о. Діодот Садовський, кол. військовий фельдкурат австрійської армії, якого називано загально “старообрядовцем”, бо він завертав до старих, як він твердив, обрядових приписів і церковних практик, як, приміром, усунув дзвонення при словах св. Літергії “Побідную піснь поюще, повіюще” та клякання під час св. Причастя, а при вході з Чесними Дарами виголошував “і всіх вас православних християн”, замість уживаних тоді неправильно слів “правовірних християн”, чи прямо слова “православних” чи “правовірних” пропускали і виголошували: “і всіх вас християн, да помянет Господь Бог в царстві своєм!”

Дяки

Коли йде мова про парохії, їх парохів і адміністраторів, то не годиться поминути в спомині теж і дяків, що відогравали в історії Львова не послідню ролю. При архикатедральній церкві був перед війною і по війні інтеліґентний дяк Криштальський, диригент церковного мішаного хору, управитель “Дяківської Бурси” і відповідальний редактор фахового перед першою світовою війною часопису “Дяківський Голос”, що виходив у Львові. При Волоській церкві зразу не було дяка, бо Ставропігійський Інститут, задержуючи шкільну традицію давнього церковного братства з XVI ст., удержував безплатну дяківську бурсу, якої вихованки-”воспитанники” мали обов’язок сповняти всі дяківські повинності парохії, а учителем церковних напівів був невтомний, вічно усміхнений, старенький о. сов. Ізидор Дольницький, автор кількох акафістів, званий популярно “дзядзьо”, який теж був учителем церковних напівів в Духовній Семинарії при вул. Коперника ч. 36. Пізніше був дяком Харина, перебуває зараз в Америці, вже старший віком. Другим учителем співу, “нотного пінія”, був катехит народних шкіл, о. Сваричевський, якого бурсачки “Ірмологіоном” звали; помер він передвчасно, як парох містечка Большівці коло Галича. При церкві Преображення Господнього був дяком перед І-ою світовою війною барилковатий Григор Марцелюх, що співав не надто мельодійно, але діло своє знав добре, він і перший з дяків підніс клич, щоб дяків трактувати як професійних службовиків і зголошувати їх до каси хворих.

А що при Преображенській церкві не було ще тоді парохії, то “Народний Дім” дав своєму дякові пенсію і службове мешкання при вул. Корняктів ч. 1. По війні був там дяком Іван Ковалишин,
кол. дяк в Сулимові коло Куликова, який був таким твердим обрядовцем, як і його парох о. Садовський. При церкві св. Миколая сповняв обов’язки дяка перед війною старий міщанин Галушка, по фаху дроворуб, а в молодших літах, коли ще у Львові не було водопроводів, також водонос; помагав йому нераз його син Андрій, ставроп. бурсак, що скінчив дяківську школу, відтак академічну гімназію, а перед війною студіював інженерію на львівській політехніці; він відзначався також гарним теноровим голосом і був фаховим дириґентом хорів. По війні був дяком там інший старший міщанин Держко, який був зовсім без голосу, по фаху пильникар (направляв та отвирав старі замки, гострив пилки до різання); а що він мешкав біля церкви при вул. Пильникарській, у власнім домику ч. 4, то й сповняв також обов’язки паламаря. При церкві св. П’ятниць був дяком перед війною нефахівець Бодяк, якому помагав його син, що відзначався мелодійним теноровим голосом, коли виступив по III. році з учительської семінарії. Але його потягнула муза до українського театру т-ва “Бесіда” у Львові, де він одначе не зробив кар’єри, і по війні був співаком в хорі польського міського театру, що майже до половини складався з українських співучих безробітних сил.

З о. Василевським годі було дякам видержати, тому й часто вони у нього змінялися. Але і в тій церкві співав мішаний хор, зорганізований радником скарбового уряду Тадеєм Купчинським. Хто був дяком за о. проф. Туркевича, не знаю; але що о. Туркевич, як і всі його діти, відзначався незвичайною музикальністю і всі вони грали на різних інструментах концертово, то мабуть подбав він і про музикального дяка-дириґента, що зорганізував там хор, але я його вже не чув, бо мене перенесла шкільна кураторія зо Львова до Сокаля. В церковці Непорочного Зачаття сповняв по війні обов’язок дяка в неділі і свята помічник керівника маґазину одного склепу, та він мало розумівся на дяківстві. В звичайні будні дні служив до Служби Божої в 6 годині рано емеритований поштовий урядник Червінський, син греко-католицького священика, рідний брат президента Апеляційного суду у Львові (тобто найвищого краєвого суду в краю) Адольфа Червінського, який за заслуги був відзначений польським урядом у Варшаві ордером “Польонія рестітута”.

Але львівським дяком над дяками, або як він сам себе звик був називати “обердяком”, був адвокат і начальний директор Товариства “Дністер” д-р Стефан Федак. Він, як син дяко-вчителя з Яворівщини, скінчив у Ставропігійській бурсі вперед дяківську школу, здав формально дяківський фаховий іспит, а опісля скінчив як бурсак академічну гімназію, зложив іспит зрілости (перша матура в академічній гімназії!), скінчив правничі студії і, ставши адвокатом, вийшов на перше місце в проводі українського громадянства. Тим і об’ясняється, що
д-р Федак так залюбки майже щоденно заходив раненько до Волоської Церкви, сідав у крилосі і співав з дячками, а вони, ті хлопці, знали вже свого старшого покровителя і зверталися до нього зі всіми сумнівами та болями, а він вчив їх, показував, тягнув за вуха, а потім обдаровував цукерками, щоб “ви не хрипли, мовляв, як я колись”.
Хоровий спів.

Тісно з дяками пов’язувався також хоральний спів у львівських церквах. Хоровий спів плекали у Львові лиш три парохіяльні церкви, св. Юрія, Волоська церква і Преображенська церква. Інші співали самолівкою. В архикатедральній церкві був і перед війною і по війні мішаний хор; перед війною його дириґентом був згаданий уже дяк Криштальський, а по війні модерний вже дириґент Іван Охримович, урядовець “Кредитового Т-ва священиків і урядників”, яке мало свою каменицю напроти костела оо. Домініканів, на розі Домініканської вулиці. В Успенській церкві був також мішаний хор бурсаків, скріплений платними силами з зовні; дириґентом хору перед війною був кол. бурсак, що теж зложив дяківський іспит і матуру в академічній гімназії, син дяка з Ковбаєвич коло Рудок, Ілля Цьорох, що був теж і композитором; його “Служба Божа” на чотири голоси, видана власним коштом, була найпопулярнішою композицією перед війною для церковних хорів.
По війні дириґентом і учителем співу в Ставропігійській бурсі був професор VII. гімназії Орест Полянський; хто був після нього, не тямлю; мабуть Омелян Плешкевич, директор “Хрому”, також
кол. ставропігійський бурсак. В церкві Богословської Академії, т. зв. семінарській, співав прекрасний хор питомців Богословської Академії, де диригенти змінялися що 2-3 роки, тому що переставали бути питомцями, висвячуючися на священиків. Славу здобули собі питомці своїм співом під час церковних процесій на Йордан і в неділі Божого Тіла на Ринку, куди приходив цілий співацький Львів, щоб послухати гарного співу хору Богословської Академії. В Преображенській церкві співав перед війною в часі шкільних богослужень незрівняний на львівськім ґрунті хор академічної гімназії під дириґентурою проф. Ярослава Вітошинського, а по війні, як довго ще філія академічної гімназії приміщалась в “Народнім Домі”, хор учнів під орудою проф. Романа Прокоповича-Орленка, а згодом проф. Володимира Козака.

Крім цих церковних хорів були у Львові ще й окремі “похоронні хори”, що мали приватно-зарібковий характер. Колись був це хор під магоньовою паличкою згаданого вже “залізного” студента А. Галушки, що складався з
12 співаків. (В тій 12-ці визначався сильним басовим голосом студ. прав Ємануїл Лужецький, по війні радник суду в Перемишлі; нині в Америці.). Цей хор можна було разом з труною, караваном замовляти через похоронне заведення міста Львова “Конкордія”. Останньо цю ролю сповняв загально відомий хор радн. Купчинського. Теж за дириґентом Купчинським не треба було ані питати, ані його шукати, бо його замовити можна було безпосередньо в українськім похороннім заведенні “Харіс”, де замовлялось труну, караван, вінки і хор. Це був добре вишколений хор, який відзначався гарними голосами.

Православна церква

Коли ми згадали про всі греко-католицькі церкви, треба згадати ще і про православну церкву у Львові св. Георгія при Францісканській вулиці (бічна вулиця між Курковою і Личаківською). Вона була збудована з червоної цегли за австрійських часів за гроші буковинського православного релігійного фонду для вояків австрійської армії православного віроісповідання, конкретно для вояків австрійського 42-го полку піхоти (чернівецького), який був почасти стаціонований у Львові. Парохом цієї церкви був до війни буковинець румунської національности, який правив Богослуження в румунській і церковно-слов’янській мовах.

Вірні православного віроісповідання, які жили у Львові чи приїздили до Львова, мали також змогу брати участь в Богослуженнях; парох мав також сотрудника й оба відправляли в різних годинах. Підпомагав цю церковцю щедрою рукою російський консул у Львові і він теж оплачував церковний хор (Галушки), який співав в українській вимові старослов’янські тексти. В тій церкві відправлялись також поминальні Богослуження і панахиди за православних українців, навіть панахиди “за душу генія України” Тараса Шевченка.

Після І. світової війни ця церква стояла через довгий час зачинена, бо між Польщею а Румунією йшов спір за право власности. Буковинський релігійний фонд уважав себе власником церкви і бажав звороту грошей. Церква ця стала навіть предметом дипломатичних нот між румунським і польським міністерствами заграничних справ; спір вкінці полагоджено в той спосіб, що Польща заплатила Румунії 44.000 золотих. Тоді віддав уряд львівську православну церкву під юрисдикцію волинському православному єпископові і той зорганізував тут православну парохію та присилав до Львова на парохів священиків українців з Волині. Ті одначе були русофілами і не удержували контакту з львівською українською громадою, лиш з “русскими” еміґрантами, які створили при церкві діяльне церковне братство з бароном Вранґелем (братом генерала) на чолі, що й помер у Львові. Поминальне Богослуження за спокій душі отамана Симона Петлюри відправлялось також в цій церкві в українській мові.

Далі буде